Коли писалася Біблія, не було витонченого набору комп’ютерних шрифтів, що дозволяють виділяти важливу частину тексту курсивом, напівжирним або підкресленням. Навіть капслока не було. Тому, якщо треба було зробити особливий акцент, досягалося це простим повторенням сказаного. Відтак ми знаходимо в Писанні конструкції на зразок «благословляючи благословлю», «проклинаючи прокляну», «дуже і дуже», «помножуючи помножу», «поправді, поправді» тощо. А якщо щось повторюється тричі, то це так само, як би сьогодні ми написали ці слова жирним капслоком, підкреслили та ще й у рамку взяли.
Таких слів у Біблії два. Перше з них – «свят»: «Свят, свят, свят, Господь Всемогутній!» (Ісаї 6:3). Цей триразовий вигук нагадує: немає нічого у творінні подібного до Творця! Його святість (особливість, інакшість, незрівнянність, неперевершеність) абсолютна.
Друге слово – вигук, який виражає найглибшу скорботу. Буквально: «вай, вай, вай». Для його перекладу найчастіше використовують іменник «горе»: «Горе! Горе! Горе мешканцям землі» (Об’явлення 8:13). Це триразове стогнання попереджає: усі жахи, що відбувалися раніше, це – так, дрібниці. Тепер усе буде справді серйозно.
Загалом, коли не просто службові духи-ангели, а Сам Господь тричі повторює якесь повеління, на нього, погодьтеся, варто звернути увагу. А це повеління – «будь мужнім і хоробрим»:
«Будь мужнім і хоробрим! Бо тобі вести цей народ, щоб він здобув землю, яку Я обіцяв віддати вашим праотцям. Будь лиш мужнім і вельми хоробрим, щоб діяти конче згідно з Законом, даним тобі Моїм слугою Мойсеєм. Не відхиляйся ні праворуч, ні ліворуч, щоб успішні були всі твої діяння… Чи не звелів Я тобі бути мужнім і хоробрим? Тож не бійся й не занепадай духом, бо Господь твій Бог завжди з тобою хоч куди б ти пішов» (Ісуса Навина 1:6–7, 9).
Триразовість такого наказу змушує задуматися. Хіба людині, яка усміхається, треба говорити «усміхнись»? Чи «не поспішай» тому, хто й так нікуди не квапиться? Або який сенс закликати радіти щасливих людей? Отже, якщо апостол Павло раз у раз повторює громаді християн у Филипах: «Завжди радійте… І знову кажу: радійте!» (Филип’ян 4:4), то з радістю в них щось не складалося.
Церкви Македонії «серед суворого випробування дуже раділи, а їхня крайня бідність переповнилася багатством їхньої щедрості» (2 Коринфян 8:2). Своєю жертовністю вони перевершували заможні громади християн Коринфа й Ефеса. Але навіть серед них невелика громада филип’ян тримала першість у фінансовій підтримці місіонерської діяльності апостола (Филип’ян 4:15). Однак радості їй при цьому бракувало.
Прикрості завдавали розбіжності між двома християнками з благословенними іменами Добрий шлях і Щасливий випадок (грецькою – Еводія і Синтихія). Причому, колись вони обидві ревно працювали на теренах благовістя разом із Павлом (4:3). Апостол закликає цих жінок «бути однодумними в Господі» (4:2). Він просить товариша допомогти їм у цьому, а всій громаді наказує радіти за будь-яких обставин.
Отже, якщо Господь наказує Ісусові Навину «Будь мужнім і хоробрим», та ще й тричі, то це – саме те, чого він найбільше потребував. Надто високою була небезпека, що новий очільник Божого народу потрапить у тенета зневіри, розтягнуті між сумом про нездійснені очікування в минулому й гіпертрофованим почуттям відповідальності за майбутнє.
Як нам відомо, Ісус Навин був одним із дванадцяти розвідників, яких Мойсей послав оглянути обітовану землю. Його прогноз стосовно перспектив підкорення Ханаану був сповнений радісного оптимізму: «Земля, якою ми мандрували та яку розвідували, то дуже добра земля. Якщо Господь задоволений нами, Він приведе нас до цієї землі й дасть нам її, ту землю, що тече молоком і медом. Тож не бунтуйте проти Всевишнього Бога й не лякайтеся народу цієї землі, вони нам не зможуть протистояти. Вони беззахисні, а з нами Господь. Не бійтеся їх» (Числа 14:7–9). Але народ слухав не того, хто давав надію, а тих, хто сіяв паніку і страх.
У результаті здібний лідер замість великих і славних звершень змушений був сорок років блукати пустелею й спостерігати, як один за одним його одноплемінники встеляють її своїми тілами. З тих, хто залишив Єгипет віком від двадцяти років і вище, нікого не залишилося в живих, крім нього і Калева. А все через те, що одного разу йому не вдалося знайти потрібних слів і переконати людей іти далі. Тож більшу частину життя витрачено намарно – на рутинні турботи похідного побуту.
І ось тепер саме на нього лягає неймовірна персональна відповідальність! Сорок років Мойсей, висловлюючись фігурально, носив увесь цей народ на руках, «як нянька носить немовля» (Числа 11:12). Але Мойсея більше нема. Відтепер усі дивитимуться на Ісуса Навина як на «запасного Мойсея» – оцінюючи, порівнюючи, очікуючи такого ж рівня величі. Людину, яка розуміє складність завдань, що стоять перед нею, і тверезо оцінює ступінь відповідальності, це не може не лякати.
Бути наступником великого лідера – тягар не лише важкий, але й дуже невдячний. Хто не чув про генія світової космонавтики Сергія Корольова? Слава Головного конструктора поширилася далеко за межі рідного Житомира. Так, його життя не було безтурботним. Але навіть сталінські табори не змогли зруйнувати його мрію про польоти. Під керівництвом Корольова було створено найпередовішу на той час ракетну програму, запущено перший штучний супутник Землі, здійснено перший пілотований орбітальний політ… Але чи багато хто, не звертаючись до гуглу, згадає, хто змінив Сергія Павловича на його посаді?
Є два типи лідерів: лідер типу «дуб» і лідер типу «баобаб». Лідер-дуб цілеспрямовано займається підготовкою своїх наступників. Він розкидає жолуді, і, коли могутнє дерево рухне, на його місці виростає ціла діброва, яка дає ще більше тіні, а відтак ще більше жолудів. А ось баобаб – дерево настільки потужне, що в тіні його крони нічого вирости не може.
Мойсей був видатним лідером. Справжнім баобабом. Стояти там, де раніше стояв він, Ісусові Навину було явно некомфортно. Тому-то Господь не просто рекомендує, а наказує: «Чи не звелів Я тобі бути мужнім і хоробрим? Тож не бійся й не занепадай духом» (Ісуса Навина 1:9). Але повеління це не голослівне. Воно є водночас і підбадьоренням, і обітницею. Не Мойсеєва сила зробила його вождем народу, а вибрання його Господом. І як він був не один, так і Ісус Навин не буде сам. «Я буду з поряд з тобою, як і з Мойсеєм, й не кину тебе, не полишу» (1:5), – говорить Господь. На місці баобаба тепер стоятиме дуб.
Нас часто підстерігає спокуса зневіритися. Але підбадьорення, дане Ісусові Навину, містить ті самі обітниці, які ми маємо в Христі: «Адже Бог сказав: «Я ніколи тебе не покину й ніколи тебе не залишу!»» (Євреїв 13:5). Так само і ми маємо підбадьорювати одне одного. Ну і, не в останню чергу, варто дотримуватися запобіжних заходів, пам’ятаючи про фактори, які потенційно можуть стати джерелами зневіри.
Перший такий фактор – розчарування, коли щось відбувається не так, як ми очікували.
Але ж Бог зовсім не обіцяв виконати всі наші очікування! Отже, проблема не в тому, що Бог чогось не виконує, а в тому, що наші очікування не завжди відповідають Його плану. Йов, на відміну від своєї дружини, не був зачарований ілюзорними уявленнями про Бога як про автомат із виконання бажань та роздачі благ. «І скочив Йов на ноги, розірвавши на собі одяг. Потім поголив голову в ознак туги, припав до землі й почав вклонятися. І сказав: «З’явився голим я у світ із лона материнського, голим і повернусь туди. Господь дав, Господь і забрав. Благословенне будь ім’я Господнє!» Не згрішив Йов, незважаючи на все це, ні в чому Бога він не звинуватив» (Йов. 1:20–22). Тож рецепт, як і раніше, простий: не хочете розчаровуватися – не зачаровуйтеся.
Проявами розчарування стають дратівливість, критиканство, образливість. І коментарі на кшталт «Чого засмутився?» або «Чого ти такий роздратований?» не надто допоможуть. Пам’ятаєте, як до багатостраждального Йова прийшли друзі, «а потім сиділи поряд з Йовом сім днів і сім ночей, не промовивши ні слова, бо бачили, як тяжко він страждає» (Йов. 2:13). Це найкраще, що можна було зробити! А потім вони розпочали дискусію і все зіпсували. Часом просто мовчки побути поряд – найкраще підбадьорення.
Друга потенційна причина зневіри – втома. Чи достатньо часу ви відпочиваєте? Чи ви настільки енергійні, що відпочинок вам не потрібен? Тоді варто пригадати, що навіть вічний Господь Бог, Який створив небо і землю, Який ніколи не стомлюється і не знемагає, певного часу відпочив від усієї праці Своєї.
Не забувайте відпочивати, вдячно насолоджуватися життям, цілеспрямовано проводити час із сім’єю. Скільки б нових завдань перед вами не стояло, у добі, як і раніше, ті самі 24 години. Беручи на себе якусь нову відповідальність, треба чітко усвідомлювати, від чого заради цього доведеться відмовитися. Адже найголовніше має залишатися найголовнішим. Сім’я, діти, батьки, друзі в категорію «відмовників» не мають потрапляти.
Свого часу було популярним одне напрочуд духовне, на перший погляд, висловлювання. Воно кочувало з книжки в книжку, із проповіді в проповідь. У нас, мовляв, мають бути чіткі життєві пріоритети: на першому місці має бути Бог, на другому – сім’я, на третьому – робота. Безперечно, пріоритети мають бути. Але як можна думати про свою сім’ю чи роботу поза Богом? Він – «свят, свят, свят». Творець не зрівнянний зі Своїм творінням. Він – над усім, і Він – у всьому! У дітей Божих не може бути безбожної сім’ї чи безбожної роботи! «…Усе робіть на славу Бога» (1 Коринфян 10:31).
Тих, у кого служіння Богові стало основною роботою, це стосується насамперед! Бог знайде, ким нас замінити на роботі, у церкві, у місії. Але хто замінить вас для ваших рідних і близьких? Писання ясно каже: «Якщо ж хтось не турбується про своїх, а тим паче про свою сім’ю, той зрікся віри та є гіршим від невіруючого» (1 Тимофія 5:8).
Часто служителі Божі так заповзято піклуються про інших, що рідні не бачать їх тижнями. Діти ж, подорослішавши, навряд чи скажуть: шкода, що ти так мало зробив і не досягнув більшого. Вони скажуть: шкода, що ми не проводили більше часу разом. Які великі звершення повернуть Давидові Авесалома чи Соломонові Ровоама?
Третім джерелом зневіри є вигорання. Існує передання про те, як Александр Македонський, який завоював увесь світ, дізнавшись, що завойовувати більше нічого, сів і гірко заплакав. Зрозуміло, що це – лише вигадка. Але вигадка досить повчальна.
Коли ви докладаєте неймовірних зусиль, щоб досягнути якоїсь кінцевої мети й не маєте при цьому дальшої перспективи, досягнута мета замість радості спричиняє спустошення. Ось, я витратив усі ресурси, які мав (фізичні, матеріальні, емоційні), і нарешті досягнув свого. А далі що? Жодне завдання, з яким ми стикаємось у земній мандрівці, не має стати кінцевою метою. Адже наше життя, наш справжній дім – на небесах, і ми продовжуємо йти до нього.
Ще одна причина зневіри – жаль про минуле. Зауважте: Ісус Навин був не першим вождем Ізраїля, який жалкував, що свого часу не знайшов потрібних слів, не доклав зусиль, не виявив наполегливості, не всипав добряче своїм опонентам. Мойсей був колись у такому ж становищі. Щоправда, він встиг і силу застосувати. Але коли Бог прикликає Мойсея, той, по суті, каже: вибач, Господи, але Ти помилився адресою. Я вже пробував – нічого не вийшло. Ось я, але пошли когось іншого. Я свій шанс упустив. Однак Божа відповідь і тоді була такою ж: «Я буду з тобою» (Вихід 3:12).
Наступна причина зневіри – страх помилитися. «Людина мудра не показує свої знання, а серце дурня вихваляється невіглаством», – пише мудрий Соломон (Приказок 12:23). Невіглас ніколи не сумнівається у своїх здібностях. Поєднання невігластва з гордістю породжує безстрашність. Під гаслом «Недоумство і відвага» зарозумілий дилетант готовий стати ким завгодно – членом парламенту, директором підприємства, президентом країни, пастором церкви.
У психології цю тенденцію називають ефектом Даннінга – Крюгера. Система масового обдурювання електорату успішно її використовує. Напевно, вам доводилося зустрічати в соцмережах безглузді завдання, що супроводжуються привабливим коментарем: «Лише один із тисячі здатний пройти цей тест». Саме завдання зазвичай досить примітивне. Але кожен, хто впорався з ним, відразу може гордо зараховувати себе до інтелектуальної еліти. Недарма під час дослідження, проведеного серед американських користувачів фейсбуку, 50 % чоловіків на запитання «Ви геній?» відповіли ствердно. Хто б сумнівався?
Вас дивує, що так часто принципово важливими справами займаються люди, які не мають ні знань, ні здібностей, ні кваліфікації, яких вимагає така діяльність? Причина цього проста: ніхто з кваліфікованих кандидатів за неї не взявся. Того ж, хто не розуміє незворотності ухвалених рішень, хто не усвідомлює, наскільки велика відповідальність у разі невдачі, ніщо не може зупинити.
Досвідчена й відповідальна людина розуміє реальну складність завдання і тверезо оцінює ризики. «Хто я такий, що маю йти до фараона й вивести дітей Ізраїлевих з Єгипту?» – запитував Мойсей (Вихід 3:11). Як говорив Конфуцій, «істинне знання у тому, щоб знати межі свого невігластва». І апостол Павло попереджає: «Якщо хтось думає, що він щось знає, то він нічого не знає так, як належить знати» (1 Коринфян 8:2).
Так, найкращий спосіб не помилитися – нічого не робити. Але коли Сам Господь закликає нас, Він не очікує, що ми будемо покладатися виключно на власні сили. Він не лише готує нас до призначеної нам місії, забезпечуючи необхідними навичками, здібностями й дарами. Він також веде і направляє нас у нашій мандрівці.
Ще одне джерело зневіри – страх перед критикою і наріканням. Що б ти не зробив – завжди знайдеться той, хто буде незадоволеним. Навіщо тоді взагалі щось робити? Пам’ятаєте, як у класика: «Жодної ініціативи. Очі в землю і – попід стіною. Ліфтом – вжик! – у ліжко – шасть! Пледом – шух! – І сидиш у пледі. І жодної пропозиції. Ти запропонуєш, ти ж і робитимеш, тебе ж і покарають, що погано зробив» (М. Жванецький). Але, вибачте, навіть коли Син Божий ходив по землі, критиків і ремствувачів вистачало! Чому ж ми вважаємо, що нами всі мають бути задоволені?
Також у тенета зневіри можна потрапити через думку, що твої досягнення недооцінюють. Що віртуозніше ви виконуєте якусь роботу, то легшою вона здається навколишнім. Досвід показує: якщо щось вдалося зробити з першого разу, ніхто не оцінить, наскільки це було складно. Але людська похвала не гарантує справжньої цінності зробленого. А в Божих очах може й зовсім нівелювати її.
Згадайте царя Юдеї Ірода Агрипу Першого. Він був видатною постаттю в історії ізраїльського народу, оскільки об’єднав під своїм проводом усі території, що раніше належали його дідові, Іроду Великому. Через це Агрипа користувався повагою у свого народу. Але цього йому здалося замало. Великим правителям належали божественні почесті – так було заведено. І, як пише Йосип Флавій, через три роки Агрипа «влаштував ігри на честь імператора… На другий день ігор, рано-вранці цар з’явився в театр у витканому сріблом одязі, який дивовижно сяяв і блищав. Срібло переливалося в променях вранішнього сонця й засліплювало всіх, хто дивився на нього, так що люди змушені були відводити погляд від Агрипи. Відразу ж кілька підлабузників з різних кінців почали, утім не на благо цареві, голосно прославляти його й називати богом, кажучи: «Змилуйся над нами! Якщо ми досі схилялися перед тобою як перед людиною, то тепер ми готові визнати, що ти за своєю природою вищий за будь-якого смертного». Цар не особливо був вражений цими заявами й навіть не думав зупиняти блюзнірів» (Юдейські старожитності XIX, 8:2).
«У призначений день Ірод, вдягнувши царську одежу, сів на трон та звернувся до них із промовою. Народ же вигукував: «Це голос бога, а не людини!» Однак ангел Господа відразу вразив його, бо він не віддав слави Богові…» – описує цю саму подію євангеліст Лука (Дії 12:21–23). «Агрипа раптово відчув сильний біль у своїх нутрощах… Тоді його швиденько віднесли до палацу… Відтак, промучившись ще п’ять днів від сильного болю у шлунку, цар помер…» – продовжує Флавій. А Лука, як лікар, ставить діагноз: «сточений червами» (Дії 12:23).
У римлян була популярною приказка: quod licet Jovi, non licet bovi. «Що дозволено Юпітеру, не дозволено бику». Але, як з’ясувалося, не всі юпітери однакові. До пори до часу Всевишній поблажливо ставився до народів, які через невігластво поклонялися ідолам (Дії 17:29–30). Як і до їхніх володарів, що уявляли себе богами. Однак правителю Божого народу бикувати не пасувало. Тому, хто не лише знає істинного Бога, але й покликаний творити Його волю, дозволяти собі таке блюзнірство неприпустимо!
З іншого боку, земне служіння Ісуса було явно недооцінене сучасниками. Але чи було щось на землі цінніше в очах Батька, ніж Синівська вірність?
Джерелом зневіри може бути й невпевненість у майбутньому. Нерідко доводиться чути, що ми живемо в особливий час: ми не знаємо, що буде далі. Погодитися з цим можна лише частково. Ми справді живемо в особливий час. Але його принциповою відмінністю є не те, що ми не знаємо, що буде далі, а те, що тепер ми знаємо, що не знаємо цього! Ми лише тішилися ілюзією, що знаємо, хоча анінайменшого уявлення про те, що має відбутися, не мали.
Стародавні люди були набагато мудрішими. Так, у грецькому тексті Писання слово opiso може означати і «позаду», і «потім». Для нас така комбінація значень абсолютно неочевидна. Адже всім зрозуміло, що «потім» означає майбутнє. Отже, воно – попереду, а не позаду. Ми сприймаємо час, як дорогу, по якій ідемо. Минуле залишається позаду, а «краще, звичайно, попереду», – як співається в дитячій пісеньці. Ми – мандрівники в часі! Щоправда, рухаємося дуже повільно й лише в один бік.
У давнину вважали, що не ми рухаємося в часі. Ми стоїмо на місці, а час – це потік, що протікає через нас (пригадуєте такий фразеологізм «із плином часу»?). І тече він іззаду – вперед. Ми не бачимо майбутнього, що насувається на нас, воно – у нас за спиною. Споглядати можемо лише минуле, що віддаляється.
Впевненість у прогнозованості майбутнього сформувалася в контексті так званого «світу 4П». Світу, якому були властиві Постійність, Передбачуваність, Простота, Певність (в англомовній літературі цей стан отримав назву SPOD – steady, predictable, ordinary, definite). Насправді ж виявилося, що за приємною ілюзією «світу 4П» приховується сувора реальність «світу 4Н», який характеризують Нестійкість, Неясність, Незв’язність, Неоднозначність (VUCA – volatility, uncertainty, complexity, ambiguity).
Усе навколо постійно змінюється. Різноманітність суперечливих відомостей не дозволяє відразу визначити, які з них правдиві, а які – ні. На ситуацію водночас впливає безліч не пов’язаних між собою факторів, більшість із яких узагалі невідома. А ті, що відомі, часто туманні і їх можна витлумачити по-різному. І це ще незважаючи на те, що нам узагалі невідомо, чи відомо нам те, що нам відомо. Адже і ЗМІ, і соціальні мережі продовжують послідовно (і найчастіше – цілеспрямовано) робити свій внесок у формування горезвісної «3D реальності» – Дезінформації, Дезорієнтації та Дестабілізації.
Утім, у всьому цьому немає нічого нового. Апостол давно попереджав: «Якщо хтось думає, що він щось знає, то він нічого не знає так, як належить знати… Адже ми знаємо частково й пророкуємо частково» (1 Коринфян 8:2, 13:9). Постійний і статичний світ – міраж. Зміни – єдине, що в ньому постійне. Лише в Отця світла «немає ні зміни, ні тіні переміни» (Якова 1:17). Його заповіді дано задовго до формування уявлення про «світ 4П» та розпізнання «4Н»-проблем, у нього закладених. Лише вірність Слову Божому дозволяє зберігати правильний курс серед мінливих течій життєвого моря.
Основна причина зневіри – наша хибна основа для впевненості. Ми просто не на те покладаємось! Апостол Петро закликає: «Натомість освячуйте Господа Христа у ваших серцях» (1 Петра 3:15). Бог не каже Ісусові Навину: «Нумо, намагайся краще». Безперечно, він очікує від нового лідера Свого народу цілковитої самовіддачі. Але при цьому запевняє: «Я буду з поряд з тобою, як і з Мойсеєм, й не кину тебе, не полишу… Господь твій Бог завжди з тобою хоч куди б ти пішов» (Ісуса Навина 1:5, 9).
До речі, ви помітили, що в переліку розвідників, посланих у Ханаан (13:5–16), немає імені Ісус? Там сина Навина, делегата від роду Єфрема, звуть Осія (єврейською – Хошіа, «спасіння»). Це Мойсей за фактом і завдяки заслугам дає йому ім’я Єшуа («Господь спасає»). Власними силами такі завдання розв’язати неможливо нікому – ні Осії, ні навіть Мойсеєві. Не лідер уведе народ в землю обітовану, а Господь. Нове ж ім’я, Єшуа, стане Мойсеєвому наступнику постійним нагадуванням. Ось такий він отримав нематеріальний «сувенір» (французькою souvenir – пам’ять, спогад).
Господь наказав євреям додбати також і матеріального «сувеніра»: «Вибери дванадцять чоловік – по одному з кожного коліна. Накажи їм підняти дванадцять каменів з того місця посеред Йордану, де стояли священники. Хай візьмуть ці камені з собою і покладуть там, де ви сьогодні заночуєте… І то буде знак поміж вас. Колись у майбутньому діти ваші запитають вас: „Що означають ті камені?” І тоді ви розкажете їм, як води Йордану зупинилися перед ковчегом Заповіту Господа, коли його несли через Йордан. Отож ці камені будуть вічною пам’яттю про це для людей Ізраїля» (Ісуса Навина 4:2–3, 6–7).
Увійшовши у висохле русло Йордана, ізраїльтяни опинилися в якомусь міжчасі. Виявилися «посеред». Пустелю вони вже залишили, а в Ханаан ще не ввійшли. Невизначеність проміжного стану – найкраща ситуація для того, щоб впасти в зневіру. І «сувенір», нагадування про Божу участь – найкраща профілактика від цієї небезпеки.
Безумовно, треба пам’ятати свої попередні помилки, інакше ми будемо приречені повторювати їх. Але набагато важливіше для нас, як мандрівників і чужинців, не забувати, як Господь піднімав нас після кожного падіння, як вів через усі негаразди, які давав обітниці. Тоді щоразу, опинившись «посеред», ми будемо впевнені: Він був вірним раніше, буде вірним і надалі.
Мандрівникові та чужинцю (біженцю та переселенцеві, як ми сказали б сьогодні) не личить обростати речами. Щоразу, залишаючи тимчасове житло (а яке з наших помешкань не тимчасове?), доводиться розлучатися з багатьма сувенірами, що нагадували про ті чи інші місця та події. Однак є в мене й такі, які нізащо не хочеться залишати. Серед них – фотографія дружини, що сяє від щастя в день нашого весілля. Яким би важким не був прожитий день, які б випробування не чекали попереду, це фото, що стоїть на тумбочці біля ліжка, – мої дванадцять каменів. Нагадування про Божу вірність до нас і про обітницю вірності, яку я дав перед Його обличчям.
«Сувеніри» бувають різні. Наприклад, матеріальні, але невидимі: «А інші дванадцять каменів Ісус поклав посеред річки Йордан на тому самому місці, де стояли священники, що несли ковчег Заповіту. Ці камені й понині там». Їх не видно, але ми знаємо: вони – там. А причастя чи вечеря Господня, навпаки, слугує нам видимим, але нематеріальним «сувеніром»: «Робіть це на спомин про Мене».
Пам’ять – профілактика від зневіри. Вона звільняє нас як від ілюзорності хибних «4П», так і від страху перед «світом 4Н». Наші «4П» – надійні й незмінні: Принциповість, Пошук, Пристосування і Підприємливість.
Принциповість допомагає нам триматися правильного курсу, пам’ятаючи про вічну цінність кінцевого пункту призначення нашої мандрівки: «Шукайте найперше Царства Божого й праведності Його, а все це додасться вам» (Матвія 6:33).
Пошук звільняє нас від закостенілих традицій і застарілих підходів, щоб діяти не так, як кимось колись заведено, а як найправильніше в конкретній ситуації.
Найчастіше саме зашкарубла прихильність до традицій («ми завжди робили так!») заважає нам виконати наше призначення. Апостол пише: «Будьте завжди готові відповісти кожному, хто запитує вас про причину надії, яка є у вас» (1 Петра 3:15). І проблема сьогодні не в тому, що ми не маємо відповідей, а в тому, що ніхто не запитує. Ми настільки застрягли в минулому, що пориваємося розповідати людям ХХІ століття про проблеми ХХ століття мовою ХІХ століття. Інакше не вміємо. Писання ж закликає: «Все перевіряйте й тримайтеся того, що добре» (1 Солунян 5:21).
Пристосування допомагає нам не лише адаптуватися до будь-яких тимчасових обставин, але й ефективно підставити плече іншим мандрівникам, що блукають цим життям, і спомагати їм знайти шлях до вічних осель, що чекають на них: «Будучи вільним від усіх, я підкорив себе всім, щоби здобути багатьох. Для юдеїв я був як юдей, щоб здобути юдеїв. Для тих, хто під Законом, я був як під Законом, – хоча сам я не під Законом, – щоб здобути тих, хто під Законом. Для тих, хто без Закону, я був як той, що без Закону, – хоча я не живу без закону Бога, бо живу під законом Христа, – щоб здобути тих, хто без Закону. Для слабких став слабким, щоб здобути слабких. Був усім для всіх, щоб неодмінно спасти деяких. Усе роблю заради Доброї Звістки, щоб бути її співучасником» (1 Коринфян 9:19–23).
Підприємливість додає нам сміливості творчо реагувати на будь-які скорботи, погрози та виклики нашої мандрівки. Ми є лише дітьми, які граються в постійній присутності Батька. Не бійтеся експериментувати в служінні, у спілкуванні, у формуванні нових стосунків. Перемогу вже здобуто! «Будьте сміливі! Я переміг світ!» – говорить Господь (Івана 16:33). «Будь мужнім і хоробрим!» Цими словами Всевишній підбадьорював Ісуса Навина перед вступом Божого народу в обітовану землю. Ними Він підбадьорює і нас, Своїх дітей, покликаних поширити Його Царство до краю землі. Ми – команда Переможця. І хоча нас у нашій мандрівці все ще підстерігають підступні пастки дезорієнтації, образи, самовдоволення, користолюбства чи зневіри, ніщо не зможе забрати в нас нашої кінцевої мети.