Сильце самовдоволення

Коли мені вперше довелося побувати в таборі для біженців, це, по суті, був не просто табір, а справжнє селище. Ціле покоління, що ніколи не бачило рідної землі, народилося й виросло серед його будівель. Люди більш-менш обжилися, знайшли собі заняття, налаштували побут. Але як найдорожчу коштовність, як незрівнянний скарб у кожній оселі мені показували старий іржавий ключ – ключ від покинутого дому. Для його власників він був своєрідним символом, нагадуванням, що їхнє місце – не тут. Що рано чи пізно вони повернуться. Повернуться додому. І ключ, який передавався від батьків до дітей, був неначе заставою, гарантією майбутнього повернення.

Тоді я й уявити собі не міг, що колись ми й самі будемо берегти непоказний ключик, час від часу запитуючи: а де НАШ ключ? Чи не загубився серед просунутих і наворочених ключів від тимчасових помешкань?

А втім у цьому світі всі  ми – чужинці та мандрівники. Біженці і переселенці. Чи може когось задовольняти такий статус? Що для мандрівника може бути дорожчим від дому, що вабить удалині? І що в наших поневіряннях цінніше від Хреста Христового – ключа від нашої небесної оселі?

Ось тут і криється підступ – небезпека задовольнитися своїм статусом. Або й більше, своїм становищем у цьому статусі. Так, я – лише мандрівник. Але який! Мандрівник преміумкласу! Такого, як я, годі відшукати! Саме до таких, «які надіялися на себе, що вони праведні, і зневажали інших», і була звернена притча:

«Два чоловіки прийшли в Храм помолитися: один фарисей, а інший митник. Фарисей став і так про себе молився: Боже, дякую Тобі, що я не такий, як інші люди: грабіжники, неправедні, перелюбники чи як оцей митник. Я пощуся двічі на тиждень, даю десятину з усього, що отримую. А митник, стоячи вдалині, не смів навіть очей підняти до неба, а бив себе в груди й казав: Боже, будь милостивий до мене, грішника! Кажу вам: цей пішов додому виправданим, а не той; бо кожен, хто підносить себе, буде понижений, а хто понижує себе, буде піднесений» (Луки 18:9–14).

Ну, хто не знає цієї притчі? Перед очима відразу постають образи з фільмів, вистав, ілюстрацій до «Дитячої Біблії» і картинок в інтернеті: посеред храму гордо підноситься огрядний, розкішний, ошатно вбраний фарисей, а десь на задвірках тулиться, тремтячи від побожного страху, кволий і блідий митник. Ми ж знаємо, хто тут позитивний герой, а хто – негативний!

Однак для слухачів Ісуса все мало зовсім інший вигляд. Фарисеї були людьми, які присвятили своє життя праведному ходінню перед Богом і реально жертвували всім заради цього. Поява цього руху була реакцією щирих побожних людей на розкошування храмової еліти, продажність політичної влади й суєтність юдейського народу в період еллінізму. Дбаючи про те, що Боже, а не про те, що людське, фарисеї намагалися не пропустити жодного служіння в Храмі, суворо дотримувалися всіх 613 заповідей Закону Мойсея, виснажували себе постами й іншими обмеженнями, були вкрай стриманими в одязі й провадили аскетичний спосіб життя.

Блідий і виснажений постами фарисей опинився в храмі не випадково. Це було його місце! Його очі сяяли, він дякував Всевишньому за це щастя. За те, що може наближатися до Нього, на відміну від тих, кому не поталанило пізнати істинний сенс буття.

Митник, навпаки, був цинічним, багатим, не відмовляв собі в задоволеннях і розкошах. Професія податкового інспектора дозволяла. А зайшов він у храм цілком спонтанно. Навіть не зовсім зайшов. Ступивши на поріг і  відчувши благоговійну атмосферу храму, митник відразу зрозумів, що йому тут не місце, і не пішов далі. Опустивши очі, пробурмотів: «Господи, помилуй!». А відтак, не затримуючись, знову пішов займатися своїми справами. Тож вердикт, який Ісус виніс героям притчі, став цілковитим сюрпризом для слухачів!

Саме таку реакцію відобразив Хуан де Парех (учень великого Веласкеса) на знаменитій картині «Покликання св. Матвія» (1670). Художник зобразив себе ліворуч на полотні у вигляді розореного ідальго з судовою постановою в руці. Поряд стоїть друг, який висловлює йому своє співчуття. За столом сидять судовий пристав із ордером і секретар, що складає протокол вилученого майна. На чільному місці, виділяючись розкішною оздобою, сидить митник Матвій. Він – лихвар, якому дістається все майно нещасного. Але тут заходить Ісус і з усього благородного та гідного поваги товариства кличе за Собою саме його, Матвія. Усі шоковані! Найбільше здивування бачимо на обличчі самого митника: «За що, Господи?»

У притчі і фарисей, і митник переконані, що вони – мандрівники преміумкласу. Що живуть саме таким життям, якого заслуговують. Фарисей – духовно, митник – матеріально. З Божого погляду, проблема в обох одна й та сама. Тільки митник це відчув, а фарисей навіть не здогадується.

У 23-му розділі Євангелії від Матвія Ісус проголошує семикратне «На жаль, книжники й фарисеї!» (у перекладі – «Горе вам…»), викриваючи різні аспекти лицемірства цих двох категорій Своїх слухачів. «Ну й правильно, – думаємо ми, – поготів їм, лицемірам! Дякуємо Тобі, що ми не такі!»

Справді? Нас ці «на жаль» анітрохи не стосуються й передані нам євангелістом виключно для покращення нашої самооцінки? І книжники (грецькою – граматейс), і фарисеї користувалися великою повагою в народі. Перші – за досконале знання Писання, другі – за серйозне ставлення до своєї віри.

Тому, якщо ми хочемо зрозуміти, що слова Господа означають для нас сьогодні, треба, читаючи, підставляти замість застарілих понять їхнє фактичне значення: «На жаль, ті, хто добре розуміється на Писанні й серйозно ставиться до своєї віри…». Далі – за текстом.

Як це не прикро, ідея, що я більш гідний Божого Царства, ніж інші, належить до найпоширеніших пасток, у які потрапляють земні мандрівники на шляху до свого небесного дому. І ті, хто серйозно ставиться до своєї віри й добре розуміється на Писанні, найуразливіші до неї. Не дай нам, Господи, того, чого ми заслуговуємо!

Проблема ця не нова. Саме ті, хто серйозно ставився до своєї віри (фарисеї) і добре розумілися на Писанні (книжники), дорікали Ісусові кажучи: «Він приймає грішників і їсть із ними» (Луки 15:2). Їм (тобто – нам!) і адресована інша добре відома притча. Але чи достатньо добре вона нам відома?

Зазвичай цю притчу називають «Про блудного сина», але розповідають як зворушливу повість про доброго батька. Якщо ж заглиблюватися в Писання більше, ніж це передбачає рівень недільної школи, і намагатися брати з текстів повчальні уроки, то нескладно помітити, що цю притчу було адресовано тим, хто, імовірно, займає в ній позицію старшого брата. Але чомусь рідко помічають, що всі три дійові особи цієї притчі – беззаконники. Усі троє порушують заповіді, дані Божому народу через Мойсея.

Стосовно молодшого сина це більш-менш зрозуміло, хоча й не зовсім очевидно Він сказав батькові: «Батьку, дай мені мою частину спадщини». Тобто не привласнив нічого чужого й не взяв без дозволу. А лише те, що встановлено законом. От тільки належна йому частина (грецькою – мерос) мала стати його лише після смерті батька. По суті, йому виявилося байдуже – живий його батько чи ні. Батьківський спадок для нього важливіший: «Я вже зараз хочу користуватися тим, що мені дістанеться після твоєї смерті, тож уявімо, що ти вже помер». Це грубе порушення п’ятої заповіді: «Шануй батька і матір свою» (Вихід 20:12).

Ось тут і виявляється другий беззаконник із цієї притчі. І ним, як це не парадоксально, є… батько! Як йому належало вчинити в такому випадку? Закон проголошує: «Якщо хтось має непокірливого і впертого сина, що не слухається батька свого й матір свою… тоді його батько й матір мають взяти його й привести до старійшин міста, до брами міста свого… Тоді всі люди міста повинні закидати його на смерть камінням. У такий спосіб ви маєте усунути лиху людину з-поміж себе, тож увесь Ізраїль почує і злякається» (Повторення закону 21:18–21).

А що замість цього зробив батько? Він розділив маєток! Зрозуміло, що син не збирався гнати з дому худобу чи тягнути мішки з продовольством. Кілька днів він бігав селом, за безцінь розпродуючи нажите батьківськими мозолями, щоб якнайшвидше перевести отримане майно в готівку. Батько лишень спостерігав, як «через декілька днів молодший син, зібравши все, відправився в далекий край» (Луки 15:12–13). Можливо, батько чекав, що син спам’ятається? Але не дочекався…

У Торі не сказано, що робити, коли бунтівний син чи дочка втекли, а виконати батьківський обов’язок неможливо. Але в переданні говорилося, що в цьому випадку батько мав покарати свого нащадка віртуально – прочитати по ньому кадіш (поминальну молитву) і з того моменту вважати його мертвим. Можливо, батько так і зробив. Пригадуєте, що він скаже згодом? «Цей син мій був мертвий» (Луки 15:24).

У такому разі нащадок віртуально вмирав не лише для батька. Для всієї громади він тепер діббук – ходячий мертвяк, зомбі, нечистий дух. І у випадку повернення перший, хто його побачить, зобов’язаний покликати односельців, щоб закидати непрошеного гостя камінням, захистити свої оселі від скверни. Недарма батько, змилосердившись (!), побіг назустріч синові, коли той був ще далеко (Луки 15:20)! Батько, виявляється, порушив не лише Закон, але й традиції. Віртуально поховавши сина, він тепер організовує бенкет, який означає його віртуальне воскресіння («був мертвий та ожив»).

Але це – згодом. А поки що синові, хоча й мертвому віртуально, реально хочеться їсти. «Отямившись», він зрозумів, що нашкодив самому собі. Свободою ситий не будеш. У батьківському домі наймити живуть ситніше, ніж він у горезвісному далекому краї. І знову, орієнтуймося на текст, а не на повчальні оповідання з «Дитячої Біблії». Покаянням сина тут і не пахне. Він шкодує про те, що сталося, але виключно через те, що прорахувався, а не тому що засмутив батька. І повертається він не заради возз’єднання сім’ї, а щоб найнятися на роботу. Бо це і вигідніше, і кошерніше, ніж голодувати, випасаючи свиней на невідомо чиїх полях.

І ось тут на обрії з’являється беззаконник № 3 – старший син. Де він був до цього часу? Чому не захистив честі батька? Як перворідний, саме він мав відстоювати батьківський авторитет перед братами! Відповідь проста: при такому розкладі у будь-якому випадку він залишався у виграші.

По-перше, на тлі безчинств молодшого брата в очах навколишніх він автоматично ставав «хорошим хлопцем», що зберіг вірність батькові. По-друге, під час поділу майна з ініціативи брата він, не заплямувавши себе, теж отримав свою частку. Причому, – подвійну, як перворідний. Нарешті, позбувшись конкуренції, він ставав повноправним власником усього батьківського статку. «Все, що в мене є, – твоє», – говорить йому батько (Луки 15:31).

Дізнавшись про причину веселощів у їхньому домі, старший брат розуміє, що тепер його розрахунок обнулився. «Він розлютився та не схотів увійти в дім. Батько ж його, вийшовши, став його просити. Але він відповів своєму батькові: «Я стільки років служив тобі й ніколи не нехтував твоїм наказом…»»

Як ми вже з’ясували, служив старший брат собі самому – примножуючи власні статки. Ба більше, тепер батько фактично працює виключно на нього ж. Одна притичина – відкрито сваволити все ще не можна. Доки батько живий, доводиться бути в нього у підпорядкуванні. «Він нічим не відрізняється від раба, хоч і є володарем усього» (Галатів 4:1). Поки було зрозуміло, заради чого доводиться терпіти, у цьому був сенс. Але тепер і старший син відмовляється підкорятися батьківській волі. Ніхто не відлучає його від співів і веселощів. Він сам позбавляє себе цієї радості.

«Я стільки років служив тобі й ніколи не нехтував твоїм наказом, а ти жодного разу не дав мені й козенятка, щоб я повеселився з моїми друзями. Але коли прийшов цей син твій, що розтратив твоє майно з блудницями, ти заколов для нього відгодоване теля!» – обурюється раніше смиренний син (Луки 15:29–30). Він не лише називає винуватця торжества «син твій», а не «мій брат», але ще й висуває додаткові моральні звинувачення: «що розтратив твоє (читай: моє!) майно з блудницями».

Цікаво, звідки така інформація? Адже до дому старший син ще не дійшов і не мав можливості докладно розпитати брата про його поневіряння. Шпигував? Видивлявся, що той постить у соцмережах? А може, весь час уявляв, чим би він сам зайнявся, якби наважився піти від батька? Здається, йому й самому кортіло вільного життя. У душі він заздрив молодшому братові, але майно було дорожчим.

Ставлення обох синів до батька однакове, хоча один ще тільки мріє потрапити до батька в найми, а другий уже давно вважає себе наймитом, який працює на батька. Обидва цінують не батька, а те, що хотіли б отримати від нього. Утім ставлення батька до дітей теж однакове. Він виходить назустріч обом.

Саме старший брат із цієї притчі є яскравим уособленням тієї небезпеки, яку для нас, мандрівників, таїть самовдоволення. Її можна назвати ССБ – «синдром старшого брата». Хвороба ця виявляється щоразу, коли виникає спокуса зневажливо поставитися до дітей Божих, які, як нам здається, ще не дотягують до тих «висот духовності», які нам уже відкрилися. Спокуса шукати привід для самозвеличення, порівнюючи себе з іншими. Пишатися власними релігійними досягненнями.

Симптоми цього захворювання можуть бути різними. Наприклад, вам нудно в церкві, коли не ви в центрі уваги. Ми часто поводимося як діти на чужому дні народження: що цікавого в розпаковуванні подарунків, якщо вони – не мені? Нам хочеться, щоб усі погляди було звернено лише на нас, ніби ми – наречена на весіллі чи небіжчик на похороні. З якого дива батько влаштував бенкет заради цього волоцюги? Чи в нього немає для такого свята справді гідного сина?

Інший характерний симптом – бажання постійно згадувати свої колишні заслуги. Перед домашніми, перед громадою, перед Господом.

На початку 1990-х нам із дружиною довелося побувати на міжнародній конференції. Коли організатори дізналися, що ми з Радянського Союзу (який щойно розвалився), вони зібрали в місцевих громадах і відправили на нашу адресу цілий контейнер одягу. Його вміст під саму стелю завалив нашу тодішню квартирку площею 32 квадратні метри.

Ніколи раніше нам не доводилося мати справи з «гуманітаркою» – тоді й слово таке ще рідко вживали. Для того щоб розподілити це благословення з найбільшою користю, ми попросили пасторів помісних церков скласти списки нужденних і вказати відповідні розміри. Нас, тоді ще новонавернених християн, прикро вразили записки, які ми невдовзі отримали, усі вони були дуже схожі: «Я член церкви з такого-то року. Мені потрібно…», і далі йшов довгий список усіляких «бажанчиків». Критерієм для першочергового виділення допомоги слугувала не конкретна потреба, не кількість дітей, брак роботи, а «вислуга років» у церкві.

І байдуже, що хтось міг мати більшу потребу. Я ж заслужив! Мені належить! Як про найвище жертовне досягнення, старший син заявляє: «Я стільки років служив тобі й ніколи не нехтував твоїм наказом!» Чи справді ніколи? Як казав Марк Твен: «Чисте сумління – ознака поганої пам’яті».

Ще один симптом ССБ – приниження інших, щоб мати кращий вигляд на їхньому тлі. Я ходжу до церкви 52 рази на рік і жодного разу не спізнився на служіння! Не те що інші, які й прийти вчасно не можуть. І я не такий, як той митник біля входу, – куди йому до мене! І, врешті-решт, хто тобі більше син – бездоганний я, чи той, хто розтратив маєток із блудницями?

Ну і, звичайно ж, невіддільна складова ССБ – нарікання. Якщо вам щось не подобається – не замовчуйте цього! Не дозволяйте невдоволенню роз’їдати вас зсередини. Нехай усі знають, що саме вас не влаштовує. Так, ми всі тут лише мандрівники. Але я – мандрівник преміумкласу! Все має бути так, як мені хочеться. Це моя церква. А в моїй церкві все має бути для мене.

Що це у вас за музика на богослужінні? Ну і що, що вона зрозуміліша тим, хто лише недавно прийшов до Отця? Мені хочеться чогось більш благоговійного та духовного! Знайома ситуація? Коли щось цілеспрямовано робиться так, щоб заблукалому братові захотілося прийти, «благочестивим братам» нерідко хочеться піти. Просто їм стає некомфортно. «Почув музику й танці» заради молодшого брата і… «розлютився та не схотів увійти»!

У моїй церкві має бути моє місце. Буквально! Я завжди сиджу на тій самій лавці в тому самому ряду. Якщо раптом прийде хтось і сяде там, я так і скажу: це моє місце, будь ласка, пересядьте! Чому так важко буває поступитися своїм комфортом заради того, хто пропадав і знайшовся? У домі Небесного Отця місця багато (Івана 14:2), вистачить на всіх! Може, це якраз той самий митник, що проходив повз і зайшов помолитися?

А щодо «відгодованих телят» (теми проповідей, програми й заходи, «гуманітарка»), то всі вони мають бути лише для мене!

Служіння Християнського науково-апологетичного центру починалося виключно як приватна ініціатива. Нашим із дружиною завданням було допомогти учням Христовим у виконанні апостольської заповіді: «Будьте завжди готові відповісти кожному, хто запитує вас про причину надії, яка є у вас (грецькою – apologia), але з лагідністю й страхом» (1 Петра 3:15). Відтоді всюди, куди б ми не приїжджали, ми привозимо наші матеріали, щоб усі, кому вони можуть бути корисні, могли їх придбати. Якщо ж комусь бракувало фінансів, щоб придбати справді потрібну йому книжку, ми завжди знаходили можливість розв’язати цю проблему.

Якось мене запросили поділитися проповіддю в невеликій церкві. Ми, як зазвичай, приїхали заздалегідь і розклали свої книжки на столику біля входу. Було приємно бачити, як люди, які заходили (а це були переважно сестри похилого віку), відразу ж поспішали до книжкового столика. Але наша радість виявилася передчасною. Навіть не глянувши на назви книжок, усі вони запитували одне й те саме: «Це безплатно?». І відразу ж втрачали інтерес до наших скромних видань.

А потім під’їхала машина і з неї почали вивантажувати паковання з важкезними – щонайменше кілька кілограмів кожна – кольоровими «Дитячими Бібліями». Сестри-книголюби відразу ж, попри значну вагу фоліантів, почали набирати по кілька штук. Помітивши наші здивовані погляди, пояснювали: «Це для благовістя! У нас є внуки, родичі, сусіди…»

Зрозумівши, що з таким «відгодованим телям» нашим матеріалам конкурувати не вдасться, ми, не довго думаючи, закрили свою лавочку. Утім, дещо поквапилися. Після служіння до нас підходили й питали: «А що, ви своїх книжок не привезли?» І нам знову довелося розпаковувати свої скарби.

Одне з ускладнень ССБ – розчарування. Варто забути, що ніяке творіння «не зможе відлучити нас від любові Божої, яка є в Ісусі Христі, нашому Господі» (Римлян 8:39), та подумати, що для батька важливіші не ми, а наші заслуги перед ним, і ми дуже скоро переконаємося, що ніколи не зможемо бути достатньо хорошими для цього. З іншого боку, ніщо з наших «духовних досягнень» не гарантує нам безтурботного життя. Рано чи пізно, але неминуче виникають проблеми зі здоров’ям, роботою, безпекою, близькими людьми тощо. Ті ж, хто не досягав благочестя, живуть анітрохи не гірше!

Чи не про це говорить псалмоспівець? «Який же добрий Бог до Ізраїля, до чистих серцем! А в мене ледь не похитнулися мої ноги, мало не втратили опору мої стопи, коли я позаздрив нерозумним, побачивши добробут нечестивих! Адже немає в них страждань до самої смерті й тіла їхні пашіють здоров’ям. Вони вільні від тягарів людських, і труднощі людські не торкаються їх» (Псалом 72:1–5).

Знову і знову перед нами стоятиме дилема Йова: що для нас дорожче – те, що ми отримуємо від Отця, чи сам Отець? Чи задовольнять нас відповіді дружини Йова й синів із притчі? Чи будемо гонитися за тим, чого все одно не спроможні втримати? Чи ж будемо пам’ятати, що в нас уже є найцінніше, чого ніхто не може забрати – дім на Небесах?

Апостол пише: «Вам, хоч ви давно вже мали би бути вчителями, знову потрібен хтось, хто навчить вас початкових істин Слова Божого. Вам знову потрібне молоко, а не тверда їжа!» (Євреїв 5:12). Вважати, що Бог нам щось винен, – явна ознака духовної незрілості. Адже Церква – єдине об’єднання людей на землі, яке існує не заради тих, хто в ньому, а заради тих, хто поза ним!

І все ж, розглядаючи в деталях історію батька та двох синів, ми не зможемо зрозуміти суті сказаного Господом, якщо не повернемося на кілька кроків, щоб побачити повну картину. З чого все почалося? «Фарисеї та книжники нарікали кажучи: «Він грішників приймає та їсть разом із ними. Тоді Він розповів їм притчу» (Луки 15:1–3). А далі йде не одна, а три розповіді! Тобто ця історія – не вся притча, а лише частина її.

Перша розповідь закінчується словами: «Радійте зі мною, бо я знайшов мою загублену вівцю» (15:6). Друга: «Радійте зі мною, бо я знайшла загублену драхму» (15:9). «Порадійте зі мною» – лейтмотив усієї притчі. Тому логічним продовженням було б «Радійте зі мною: я знайшов заблудлого брата!» Так-бо й написано: «Веселитися ж і радіти треба тому, що цей брат твій був мертвий та ожив, пропав та знайшовся» (Луки 15:32). Але всі навкруги радіють, окрім двох – старшого брата й відгодованого теляти.

Безрадісна віра – одне з найважчих ускладнень ССБ. Ті, хто потрапив до цієї пастки, забули, що значить веселитися і святкувати. Вони здатні радіти лише «глибоко-глибоко в душі». Почувши в домі Отця музику й танці, відразу ж запитують когось зі служителів: «Що це таке?» (Луки 15:26). І це всупереч словам Ісуса: «Кажу вам: на небі буде більше радості за одного грішника, що кається, ніж за дев’яноста дев’ятьох праведників, які не потребують покаяння» (Луки 15:7). Ви, до речі, знаєте хоча б одного праведника, який не має такої потреби? Навіть батько з притчі був порушником Закону!

Між іншим, для слухачів Ісуса – тих, хто серйозно ставився до своєї віри і добре знався на Писанні, – зв’язок цей був набагато очевидніший, ніж для нас сьогодні. Адже в Законі Мойсеєвому заповідь про побиття камінням  непокірного сина йде відразу ж за вказівкою щодо успадкування перворідним сином подвійної частки, навіть якщо він – від нелюбої дружини.

Але чи може батько, який любить свого сина, виконати цю заповідь – віддати власну дитину на ганебну смерть? Жоден земний батько на таке не здатний! Однак Закон є лише провідником до Христа (Галатів 3:24). Лише Небесному Батькові підвладна вся його повнота. Ця постанова має пророче значення. Коли все нечестя нашого світу було покладено на непорочного Сина Божого, Закон і був виконаний – через Його жертву.

Ідемо ще далі! Якби ми були знайомі з Писанням так само добре, як ті, кому Ісус розповів цю притчу, ми не могли б не знати, яка заповідь іде в Мойсея відразу за цією: «Коли людина винна в злочині, що карається смертю, і її вбивають, повісь її на дереві. Не лишай мертве тіло на цілу ніч на дереві. Мусиш поховати його того ж самого дня, бо повішений – проклятий Богом» (Повторення Закону 21:22–23).

Це не просто практичні рекомендації, а пророцтво про Того, Хто «узяв на Себе наші страждання й терпів наші болі, але ми гадали, що саме його покарав Бог, побив і змусив страждати. Але Його рани були за наші переступи, Його було вражено за наші лихі вчинки. Покарання, що зцілювало нас, упало на Нього, і завдяки Його ранам ми зцілилися» (Ісаї 53:4–5).

Чи було це безболісним для Отця? Чи був безболісним для батька вчинок сина з притчі? Пригадайте один із найвідоміших образів, пов’язаних із цією притчею, – полотно «Повернення блудного сина» Рембрандта.

Багато картин великого нідерландця на біблійні теми – автопортрети,  «селфі», як ми назвали би їх сьогодні. Він ніби нагадує: не думайте, що священна історія – це лише там і тоді. Це – тут і зараз.

Так на картині «Христос під час шторму на Галілейському морі» сам художник дивиться прямо в очі глядачеві. Тримаючись однією рукою за снасті, а іншою схопившись за голову, він ніби запитує: доки ми панікуватимемо, знаючи, що з нами в човні – Син Божий?

Іноді, як на «Бенкеті Валтасара», автор присутній на полотні опосередковано. Його дружина Саскія зображена в ролі цариці – дружини блюзніра, про якого сказано: «Тебе зважено на терезах, і з’ясовано, що ти недостатньо добрий» (Даниїла 5:27). Але на полотні «Воздвиження хреста» сам Рембрандт – центральна фігура в натовпі, який підносить розіп’яте тіло Ісуса. Без жодних натяків чи алегорій він, богослов пензля і світла, заявляє: це ми прибили Господа до цього ганебного хреста своїми гріхами!

Автопортретами є й обидві картини Рембрандта про блудного сина. Перша з них – «Блудний син у таверні». На ній двадцятидев’ятирічний художник насолоджується життям. На його очах хмільна поволока, на обличчі застигла безтурботна посмішка. Однією рукою він підіймає келих вина, іншою обіймає жінку, що сидить у нього на колінах. Але ця пані – зовсім не блудниця. Вона одягнена дуже пристойно і навіть підкреслено аристократично. Це – та сама Саскія ван Ейленбюрх, дружина художника. Ловелас розуміє: марнує він не свій, а її маєток. Але грифельна дошка на стіні нагадує: за все доведеться платити!

До теми блудного сина Рембрандт повернувся через тридцять років, наприкінці свого життя. Як завжди, ключовий персонаж його полотен – світло. Саме світло дозволяє зрозуміти, про кого ця картина. Блудний син на ній явно не головна дійова особа. Власне, його обличчя ми й не бачимо: він припав до колін батька, у ролі якого й зобразив себе старий напівсліпий художник. Його вкриті екземою руки лежать на плечах мандрівника, що повернувся, частково покриваючи залишки зношених мережив його комірця – свідчення втраченого добробуту. На обличчі батька – спокій і мир. Він щасливий: нарешті всі – удома! Нарешті всі – разом!

Уникнути пастки самозадоволення зовсім не просто. Нелегко, обминувши одну крайність, не впасти в іншу – переставши бути молодшим братом із притчі, не перетворитися на старшого. Хто ми – присутність Отця серед блудних дітей, чи наймити, які гнуть спину в очікуванні винагороди? Син Божий був представником Отця на землі, присутністю Творця у творінні. І тепер, коли Господь сів по правиці Отця на небесному троні, представниками Отця стали ми, Його Церква, Тіло Христове. Ми – постійна присутність Отця серед блудних дітей. Чому ж під час їхнього повернення ми так часто замість батьківського щастя відчуваємо образу, ніби чимось обділені?

Якщо ми – на своєму місці, то й те, що дає нам Отець, приймаємо з вдячністю і по праву. «Принесіть швидко найкращу одежу, одягніть його і дайте перстень йому на руку та взуття на ноги!» (Луки 15:22). Приходячи до Отця, ми отримуємо ці три дари: найкращий одяг, перстень на руку та взуття на ноги. Зрозуміло, що це означало для слухачів Ісуса. Але що це означає для нас?

Що може бути найкращим одягом – гідним вбранням для Божих дітей? Апостол пише: «Зодягніться в Господа Ісуса Христа» (Римлян 13:14). Щоб, дивлячись на нас, люди могли бачити Його: «Отже, як обрані Богом, святі та улюблені, зодягніться в щире милосердя, доброту, смиренність, лагідність і довготерпіння. Прощайте та приймайте одне одного. Якщо хтось має скаргу на іншого, прощайте, як Господь простив вас. А понад усе це – любов, яка об’єднує всі ці якості в досконалість» (Колосян 3:12–14).

Перстень – це не просто колечко для прикраси пальця, а печатка, яка свідчить про те, що нам делеговано право діяти від імені Отця. «Той, Хто зміцнює нас разом із вами в Христі та помазує нас, – Бог, Який також поставив на нас печать і дав завдаток Духа в наші серця» (2 Коринфян 1:21–22). Наше завдання як чужинців у цьому світі – не мандрувати безцільно, а бути повноправними представниками його Творця.

Наше завдання розповідати всім заблуканим мандрівникам цього світу про те, що на них чекає небесний дім. Для того й дане нам взуття – «взувши ноги в готовність звіщати Добру Звістку миру» (Ефесян 6:15). Якщо направду ми вважаємо себе старшим братом стосовно заблуканих, то в цьому й полягає наша місія – бути для них Отцівськими агентами примирення.

Боже! Дякую Тобі, що я такий самий як інші грішники!
Що лише завдяки Твоїй благодаті я є тим, ким є!
Не дай мені потрапити у пастку самозадоволення!