Пастки для мандрівників

Сенсацією конкурсу американської кіноакадемії 2020 року став зовсім не типовий для Голлівуду фільм «Земля кочівників» (Nomadland). Його створив дивовижний дует талантів Френсіс Макдорманд (продюсерка, виконавиця головної ролі) та Хлоі Чжао (сценаристка, режисерка, монтажерка).

Усе своє життя головна героїня фільму на ім’я Ферн провела в невеликому містечку Емпаєр, штат Невада, яке утворилося й жило завдяки одному підприємству – заводу з виробництва гіпсокартону. Завод був серцем міста. Практично всі містяни або працювали на ньому, або були частиною його інфраструктури.

Основною сировиною заводу був азбест, смертоносний пил від якого методично отруював легені мешканців міста. Проте емпаєрці любили своє місто. Навіть після смерті чоловіка Ферн не збиралася змінювати місце проживання. Та згодом попит на гіпсокартон упав, і 2011 року завод закрили. А без заводу й місто перестало існувати. Мешканці змушені були покинути рідні, але нікому вже не потрібні будинки. Ті, хто віддав цьому місцю все життя, залишилися ні з чим.

Розпродавши пожитки, Ферн на вторговані гроші купує трейлер, будинок на колесах, і вирушає кочувати країною, зустрічаючи по дорозі таких самих бродяг, як і сама. Навіть коли їй, здавалося б, усміхнулася доля, і з’явилася можливість стати частиною іншої сім’ї – щасливої й успішної, вона обирає дорогу. Вірність покійному чоловікові виявляється для неї важливішою, ніж затишок під чужим дахом. Однак повертатися їй теж нема куди. Бути кочівницею – її доля.

Фільм має присвяту: «Тим, кому довелося піти». Недарма він відгукується у серцях кочівників нашого часу – переселенців, біженців, мігрантів. Не залишає він байдужими і тих, хто втратив своїх близьких. У фільмі знімалося всього кілька професійних акторів. Інші герої – реальні сучасні кочівники у звичному для них середовищі. Останній діалог картини озвучує глибинний сенс наших поневірянь: глибоко в душі всі ми впевнені, що знову зустрінемо тих, кого втратили.

Історія Ферн нагадує записане в 11-му розділі Послання до євреїв, який не випадково називають «Залою слави героїв віри». У ньому не йдеться про звичайних людей на зразок кочівників XXI століття на авто. Текст Писання перелічує старозавітних персонажів, завдяки вірі та вірності яких Господь здійснював Свій спасенний задум, готуючи світ до приходу Месії. І ось, виявляється, ті, що «світ не був їх гідний. Вони блукали в пустелях і горах, жили в печерах та земних ущелинах» (11:38, НПУ)[1].

Понад те, їм у цьому світі теж не було місця: «Усі ці люди померли у вірі… визнаючи, що вони чужинці та мандрівники на землі. Ті, хто так говорить, показують, що вони шукають собі батьківщину. І якби вони думали лише про батьківщину, яку залишили, вони мали б можливість повернутися до неї» (Євреїв 11:13–15)!

До «Землі кочівників» найкращою роллю Макдорманд я вважав провінційну поліціянтку в кримінальному трилері братів Коенів «Фарґо», 1996 року (не плутайте з однойменним серіалом!), що здобув понад пів сотні кінонагород. Там її персонаж – не дуже сильна й не надто енергійна вагітна жінка, яка, проте, послідовно й ретельно виконує свою роботу: робить те, що правильно. І цим зупиняє свавілля беззаконня. Після картин «Фарґо» і «Три білборди під Еббінґом, Міссурі» (2017), «Земля кочівників» принесла актрисі рекордну третю золоту статуетку за найкращу роль.

Біблійні паралелі в творчості Френсіс Макдорманд не випадкові. У вісімнадцять місяців її удочерили Норін і Вернон Макдорманди. Вернон був пастором, Норін працювала медсестрою. У сім’ї було ще двоє прийомних дітей – Кеннет і Дороті, яка згодом стала капеланом.

У фільмі «Земля кочівників» немає прямих посилань на Біблію. Але він нагадує, що й ми, послідовники Христа, живемо вірою, а не видінням, бо маємо вірну обітницю: «Цей Ісус, Який був узятий від вас на небо, прийде так само, як оце ви бачили, що Він пішов на небо» (Дії 1:11). Тому й ми поділяємо долю тих, що «прагнуть кращої, небесної батьківщини» й свідомі «що вони чужинці та мандрівники на землі» (Євреїв 11:16, 13).

Інакше кажучи, біблійні герої називали себе біженцями та переселенцями. А біженці та переселенці не мають постійного пристановища. Вони не знають, як довго залишатимуться на тому, чи іншому місці. Але й повертатися їм у цьому світі нікуди – тут для них немає дому. «І якби вони думали лише про батьківщину, яку залишили, вони мали б можливість повернутися» (11:15). Як і вони, ми знаємо, що наш справжній дім не тут. Він ще чекає на нас.

Наприкінці фільму звучать такі слова: «Кочівники ніколи не прощаються. Вони говорять: “До зустрічі в дорозі!ˮ». Так і ми живемо надією, що обов’язково зустрінемося: чи тут, чи там, чи на хмарах (1 Солунян 4:13–18).

Життя мандрівника не легке. По-перше, ми стикаємося з тими самими проблемами, що й світ, у якому подорожуємо. Це війни та епідемії, катастрофи й катаклізми, хвороби й страждання, втрата близьких і наближення смерті.

По-друге, ми як чужинці страждаємо від самого світу. В нас убачають то загрозу, то легку здобич. Чужинець завжди перший у черзі на звинувачення та гоніння.

По-третє, нас підстерігають пастки, потрапивши в які ми ризикуємо забути своє істинне призначення. Ми можемо забути, що ми тут – недоречні. Недоречні й несвоєчасні. Тимчасові гості й чужинці.

«Марно розкидати сіті у птаха на очах. Ці люди… влаштовують засідку на власне життя», – попереджає премудрий Соломон (Приказки 1:17–18, UMT)[2]. Тому дуже важливо вміти розпізнавати небезпеки, що чигають на нас.


[1] Тут і далі біблійні цитати Нового Завіту взято з Нового Перекладу Українською (НПУ).

[2] Тут і далі біблійні цитати Старого Завіту взято з Біблії сучасною мовою (UMT).