У класичному фільмі Чарлі Чапліна «Золота лихоманка» є такий епізод. Старатель-початківець Чарлі спускається з перевалу. Перед ним відкривається безкраїй простір засніженої долини. Мандрівник розгортає карту й бачить, що вона – такий самий білий аркуш, лише зі стрілкою, що вказує напрямок на Північ. І ми сміємося, тому що чудово розуміємо: там, де немає орієнтирів, жодна карта не допоможе.
Дезорієнтація, втрата орієнтирів, – пастка, що чатує на нас, мандрівників і чужинців у цьому світі. Причому в сучасному, інформаційному світі дезорієнтація в інформаційному потоці часто набагато небезпечніша, ніж дезорієнтація на місцевості. Це – не снігова пустеля, а справжній лабіринт! Факти та фейки майже неможливо розрізнити.
Скролінг новин – найперше, до чого, щойно прокинувшись, приступає безліч наших сучасників. Нам хочеться тримати руку на пульсі світових подій, мати повну 3D-картину того, що відбувається. Але та картина, яку формують соціальні мережі й новинні пабліки, зовсім іншого плану:
Дезінформація
Дезорієнтація
Дестабілізація
Дезінформація породжує дезорієнтацію. Дезорієнтація призводить до дестабілізації. Життя в умовах постійної нестабільності – це безперервний фестиваль паніки й істерики. А коли люди перебувають у стані паніки, маніпулювати ними – легше легкого. Вони втрачають здатність критично осмислювати вхідну інформацію. Раціональні аргументи для них уже нічого не варті. Спробуйте вказати на безпідставність їхніх побоювань, і у відповідь матимете бурхливий викид емоцій! Чужий спокій глибоко ранить почуття панікерів.
Найкращим фільтром від дезінформації є елементарна розсудливість, а запорукою розсудливості є критичне мислення. Але ніколи ще з цим не було так складно, як у наші дні. Навіть за радянських часів було простіше!
У СРСР у нас був обмежений вибір джерел інформації. Газети «Известия», «Правда», «Комсомольська правда» та інші друкували брехню. Але ми розуміли, що це – брехня. А знаючи, якою є неправда, можна було бодай здогадуватися, якою є правда. І якщо повідомлення про факти подавали упереджено, то, відкинувши нав’язану газетою інтерпретацію, можна було хоча би бути в курсі самих фактів.
Нині ж у кожного – своє джерело новин. Усі занурені в інформацію, але кожен – у власну. І одні й ті самі новини кожен читає по-своєму. Ми спостерігаємо на власні очі, як здійснюється апостольське пророцтво: «Адже настане час, коли люди не слухатимуть здорового вчення, але оточуватимуть себе вчителями відповідно до власних бажань, щоб лестити слух. І відвернуть слух від правди та повернуться до міфів» (2 Тимофія 4:3–4).
Щонайменше, на рівні інформації це вже досягнуто! Спочатку всі стають експертами-політологами, потім, вони ж, – експертами-вірусологами, згодом – експертами-епідеміологами. А відтак – світилами геополітики, знавцями висот воєнної тактики й стратегії.
На зауваження лікаря про необхідність носіння в поліклініці захисної маски такий інтернет-експерт обурено заявить, що тиждень носіння маски гарантує астму. І не питайте – як же тоді виживають люди, які все життя працюють у масках? Хірурги, реаніматологи, акушери… Запропонувати ж такому фахівцеві розповісти про шкоду маски для зварювальників і зовсім даремно – разом із втратою навичок критичного мислення зникає й почуття гумору.
Кожний живе у своєму інформаційному полі. Хто вірить в інопланетян, у того стрічка новин переповнена виключно повідомленнями про інопланетян. Хто вірить у плоску Землю, у того всі новини – про плоску Землю. Той, хто вірить у всесвітню змову, всюди бачить її прояви. «Чому в розпал вірусної епідемії ви не дотримуєтеся запобіжних заходів?», – запитаєте ви. «Тому що треба з’ясувати, хто створив цей вірус і навіщо», – буде відповідь. Але навіть якщо ви колись це з’ясуєте, як вам це допоможе захистити ваших близьких тут і зараз?
І, запевняю вас, – краще не буде, адже ЗМІ завжди насамперед друкуватимуть ті новини, які можна продати. Це – бізнес. А хто купуватиме хороші новини? Хороші новини поширюються без ентузіазму. Зате на ті повідомлення, які сіють паніку, купуються з першого клаца. Адже вони викликають у душі неспокій, і читачі наполегливо шукатимуть підтвердження, що їхні побоювання небезпідставні.
Візьмемо, до прикладу, політичні новини. Один із найулюбленіших методів інформаційно-психологічного впливу в цій сфері – так званий «гнилий оселедець» або, по-простому, «вкидання». Під цим терміном розуміють певну заяву, яка не має жодного стосунку до питання, що розглядається (а часто – і до самої реальності), але настільки радикальну, що вона цілковито поглинає увагу учасників дискусії незалежно від істинності чи хибності самої заяви. Причому відбувається це не так на раціональному, як на емоційному рівні, і тому ефективність «гнилого оселедця» залежить лише від ступеня інтенсивності почуттів, які викликає «вкинена» заява – страху, захвату, огиди, зворушення, обурення тощо. Наприклад:
– Чому ви подаєте недостовірні дані?
– Вам легко тут у теплі говорити, а на вулиці кошеня мерзне!
Після такої відповіді ніхто вже не думатиме про ступінь достовірності даних. Кожен відразу ж уявить кошеня, що тремтить від холоду, і перейметься жалістю до нещасної тваринки.
Термін «гнилий оселедець» виник у той час, коли для того щоб ловити каторжників-утікачів використовували гончих собак (переважно – бладгаундів, неперевершених нишпорок-нюхачів). Готуючись до втечі, арештанти запасалися соленою рибою зі свого пайка й давали їй добре засмердітися, а відтак, утікаючи, розкидали її за собою. Різкий запах гнилого оселедця відволікав собак від погоні, і вони якийсь час не могли відновити нюх та взяти слід. У XIX столітті використання підкопченого оселедця пряного посолу (англійською – red herring, «червоний оселедець») стало традиційним під час виучки гончаків. І тому в англомовному середовищі цей метод дезорієнтації більш відомий під такою назвою.
Найефективнішим різновидом «гнилого оселедця» слугують безапеляційні та безпідставні звинувачення опонентів в оскверненні святинь, у зазіханні на основи суспільства, у нехтуванні загальновизнаними цінностями, у порушенні усталених принципів − у будь-чому, що здатне викликати загальне обурення.
Учням Ісуса постійно доводилося мати справу з подібними звинуваченнями – як такими, що мали реальне підґрунтя («Ти увійшов до необрізаних та їв разом із ними», Дії 11:3), так і з голослівними. На первомученика Стефана звели наклеп, що «він не припиняє висловлюватися проти цього святого місця та Закону» (Дії 6:13). Павла та Силу били палками за те, що вони, мовляв, «звіщають звичаї, які нам, римлянам, не дозволено ні приймати, ні виконувати» (Дії 16:21). Зрештою Павла заледве не роздер розлючений натовп, який підбурювали асійські юдеї, що «кричали: «Ізраїльтяни, допоможіть! Це чоловік, який повсюди навчає проти нашого народу, проти Закону й проти цього місця. До того ж він привів греків у Храм і цим осквернив це святе місце» (Дії 21:28).
Лідери більшості пострадянських країн спілкуються з пресою саме в такому стилі. «Гнилий оселедець» не перестає бути одним із найбрудніших і водночас найпоширеніших методів боротьби недобросовісних політиків за електоральні симпатії. «Інформаційні вкидання» характерні для політичних баталій у країнах, де свобода слова випереджає верховенство права і представники олігархічних ЗМІ не надто переймаються відповідальністю за сказане.
Так, 1996 року відбулися єдині в історії РФ вибори, що проходили у два тури. Країна стояла на роздоріжжі між поверненням до тоталітарної комуністичної системи й шляхом до демократичних перетворень. Комуністів підтримувала меншість виборців. Але це була політично активна меншість – кожен мав намір узяти участь у голосуванні. Демократично ж налаштований електорат до виборчих урн не поспішав. Тому гаслом плебісциту став заклик «Голосуй, або програєш!» Урешті кандидат, який представляв більш-менш прогресивні ідеї, набрав 53 %.
Політтехнологи опонентів урахували помилки тієї кампанії, і завданням парламентських виборів, що відбувалися через три роки, стало знизити політичну активність демократично налаштованого електорату. Незадовго перед днем голосування один із центральних телеканалів показав у прайм-тайм вражаючий сюжет про те, як радіють гомосексуалісти, які одностайно підтримують лідера від демократів, що відкрито протистояв відновленню авторитарного режиму.
У підсумку консервативно налаштована більшість населення, яка раніше симпатизувала демократичним перетворенням, втратила довіру до цього кандидата. На виборах до Думи його партія, досі одна з найпопулярніших, набрала менше ніж шість відсотків голосів. Приблизно стільки ж набрав і він сам на президентських виборах, що відбулися незабаром. Той самий кандидат. Той самий електорат. Що ж призвело до такої радикальної зміни? Вплив інформаційно-психологічної пропаганди, спрямованої на дезорієнтацію населення.
Думаєте, це – поодинокий випадок? Зовсім ні! Через двадцять років в Україні був зворотний прецедент – уперше вибори пройшли всього в один тур. Переможець відразу набрав 55 % голосів серед – ні багато ні мало – двадцяти трьох кандидатів. Щоб подібне не повторилося, засоби пропаганди почали систематично підкидати дезінформацію – «вкидання», які демонізували образ політика. Що, мовляв, у далекому минулому він, нібито, вбив власного брата з метою заволодіти його бізнесом. Що його розшукує Інтерпол. Що він виводить із країни купу грошей тощо. Жодне зі звинувачень не підтвердилося, та й підтверджувати їх ніхто не збирався. Там, де свобода слова не межує з відповідальністю, можна говорити що завгодно. Тож наступного разу той самий кандидат набрав лише 16 % у першому турі та 25 % у другому.
І знову ж, кандидат той самий, електорат той самий. Не змінилося нічого, крім одного − інформаційного середовища, що дезорієнтує. Виборці ж при цьому абсолютно впевнені, що роблять вільний і свідомий вибір! І навряд чи коли-небудь змінять свою думку з цього приводу.
Наведені приклади показують, наскільки ефективними в сенсі дезінформації є брудні методи пропаганди. Доводиться з жалем визнати, що більшість сучасного консервативного електорату не переобтяжена навичками критичного мислення. Не переймаючись питанням про джерела інформації та ступінь її достовірності, не замислюючись над тим, хто зацікавлений у її поширенні та наскільки коректно її подають, не дивуючись, чому про це стало відомо саме в цей момент (наприклад, перед самими виборами), люди сліпо вірять повідомленням ЗМІ. Як мінімум, за принципом «немає диму без вогню». А в сьогоднішньому інформаційному полі часом не просто знайти хоча б іскру достовірних фактів серед клубів замовного диму.
Запах «гнилого оселедця» досить стійкий і просто так не вивітрюється. Люди не надто схильні переглядати своє ставлення до будь-чого, навіть коли зрозуміли, що помилялися. Це формує так званий «ефект тривалого впливу»: засвоєна нами неправдива інформація продовжує впливати на рішення, які ми ухвалюємо, навіть після того, як неправду викрито.
Це не обмежується тим, що будь-який наш сучасник, якого одного разу публічно обмовили, вже ніколи не досягне колишнього рівня довіри. Ми досі відчуваємо стійкі аромати «інформаційних вкидань» минулого – не лише радянської пропаганди XX століття, а й безбожних міфів XVIII століття.
Наприклад, що для експедиції Колумба не виділяли фінансів не через очевидну помилку дослідника в оцінці окружності Землі, а через острах, що його кораблі впадуть з краю плоскої Землі! І це тоді як ще стародавні фінікійці вимірювали навігаційні відстані в милях! Тобто мореплавцям із давніх-давен відомі не лише форма, а й точний розмір Землі (миля дорівнює довжині дуги меридіана розміром в одну кутову хвилину).
Або – хто не чув про «темні віки», коли церква перешкоджала поширенню грамотності? Але чи відомий комусь хоча б один народ, писемність якому дали атеїсти? Саме християнські місіонери, зазнаючи поневірянь і ризикуючи життям, вирушали в далекі землі, вивчали мови народів, які їх населяли, створювали відповідну цим мовам писемність і перекладали ними Писання! Саме в ті «темні століття» (починаючи з одинадцятого!) у Європі виникла мережа університетів − за пів тисячоліття до «вкидання» міфу про темні віки «освіченими» безбожниками!
А «полювання на відьом»? Хіба це не справа рук інквізиції? Зовсім ні! Це було масовим божевіллям, що охопило Європу на тлі смертоносних епідемій чуми. Й інквізиція як слідчий орган часто була єдиною інстанцією, куди обвинувачені у відьмарстві могли звернутися за захистом, незалежно від свого віросповідання! Приклад тому – визнання судом інквізиції невинною власниці трактиру, знахарки, протестантки Катаріни Кеплер, матері Йоганна Кеплера – майбутнього великого вченого.
Та й взагалі за 250 років існування інквізиції (1550−1800) в Іспанії, Португалії, Франції та Німеччині разом узятих перед судами інквізиції постало загалом 150 000 осіб. Із них визнано винними й засуджено до смерті 3000 осіб, тобто 2 % або 1 людина на місяць (на всю Європу!). Найзначнішу частину засуджених становили служителі церкви, викриті в розпусті, гомосексуальних зв’язках, розбещенні малолітніх, а також − у порушенні обітниць (за слова треба було відповідати!) і в окультних практиках. Серед таких був, зокрема, Джордано Бруно (жодного стосунку до науки, усупереч усе тому ж міфу, він не мав). Причому кожному із засуджених перед стратою давали можливість покаятися, і більшість було помилувано.
Задля порівняння, на одному лише підмосковному полігоні Бутово за півтора року (серпень 1937 − жовтень 1938) органами сталінського НКВС без суду й слідства було розстріляно 20 760 осіб, відомих поіменно (кількість безіменних жертв невідома). Наймолодшому було 13 років, найстаршому – 80. Сорок людей убивали щодня в одному лише місці! А нам продовжують розповідати про жахи інквізиції і про те, що за Сталіна був порядок. Цілковита дезорієнтація!
Люди вірять усьому, що чують. Особливо тому, що чують із екранів телевізорів. Так, Писання закликає нас вірити, але не схвалює наївної легковірності! «Все перевіряйте», – наставляє апостол солунських учнів (1 Солунян 5:21). А автор Книги Дії апостолів хвалить мешканців Верії, які «були більш відкриті, ніж солуняни: прийняли Слово з усім запалом».
У чому ж виявився цей запал? Вони «щодня ретельно досліджували Писання, щоб перевірити, чи так воно є» (Дії 17:11). Це приклад для нас. Будемо критично ставитися до почутого, усе випробовуючи на відповідність істині, незалежно від того, чи ми почули це з церковної кафедри, чи дізналися від неминуче заангажованих ЗМІ, державних чиновників чи з якогось приватного посту в інтернеті.
Чудовий приклад протистояння дезорієнтації знаходимо в Біблії – у 13-му і 14-му розділах Книги Чисел. Ізраїльтяни лише нещодавно вийшли з Єгипту з великими чудесами та грізними знаменнями. Вони бачили, як море перед ними розступилося, і вони пройшли, немов суходолом. Як перед їхніми очима було знищено найбільшу армію світу. Потім народ був свідком Божої присутності на святій горі під час отримання Завіту. І ось настає час увійти в землю, обіцяну Богом їхнім прабатькам: Авраамові, Ісаку та Якову.
«І сказав Господь Мойсею: «Підбери людей, щоб розвідати землю Ханаанську, землю, яку Я даю народу Ізраїлю. Пошліть по одному старшому від кожного батьківського коліна» (Числа 13:1–2).
Зауважте:
По-перше, Господь говорить, що треба послати не випадкових людей, а старших, очільників. Тих, хто має найбільший вплив. Лідерів громадської думки, як ми назвали б їх сьогодні.
Далі, посланцям не пропонується: мовляв, ідіть і виберіть собі землю, яка кому до вподоби. Мойсей відправляє їх у ту саму землю, яку Сам Бог раніше обіцяв, а тепер дає Своєму народові!
По-третє, мета цього престуру — переконатися самим і розповісти іншим, яка велика влада і щедрість Святого Ізраїлевого. Наскільки багата ця земля. Наскільки сильні й численні мешканці, у яких Господь відбирає її, щоб дати спадкоємцям завіту, нащадкам Якова: «Подивіться, яка то земля, і чи дужі, чи слабкі люди живуть там, чи мало їх, чи багато, і який той край, де вони живуть, добрий, чи поганий, і які то міста, де вони живуть, відкриті, мов табори, чи мов фортеці, родюча чи неродюча земля, чи є там дерева, чи ні. Зробіть усе можливе й принесіть плодів землі» (13:18–20).
Як бачите (і це – четвертий важливий момент!) перед делегатами не стоїть завдання проаналізувати ризики та загрози, публічно обговорити проєкт рішення, поставити питання на голосування й ухвалити відповідну постанову. Мойсеєві сказано чітко й однозначно: це – та сама земля! Я даю її вам.
Зрештою, свідчення розвідників не мало бути голослівним. Їм належало принести зразки плодів, щоб увесь народ побачив і переконався, яка багата та земля.
Сорок днів громада з трепетним передчуттям чекала, коли повернуться посланці й дадуть звіт. «Прийшли вони до Мойсея та Аарона та всієї громади народу ізраїльського… і показали плоди краю. Вони розповіли: «Ми пішли в землю, куди ти нас послав. Справді, вона тече молоком і медом, і це плоди її»» (13:26–27). Там вони зрізали гілку з одним ґроном винограду, і двоє несли його між собою на жердині, а також смокву і гранати» (13:24).
Отже, факти – у наявності! І правильна їх інтерпретація очевидна: ми знаємо, що про це сказав Бог. Але – «не все так однозначно». У нас є і своя версія: «Але люди цієї землі дужі, а міста їхні великі та укріплені. А ще ми бачили там нащадків Анака[1]» (13:28). І взагалі – усю територію вже зайнято, приткнутися ніде! Нам там немає місця.
І хоча «Калев наказав людям з оточення Мойсея заспокоїтися й сказав: «Ми маємо піти туди й забрати собі цю землю, бо ми безперечно завоюємо її»» (13:30), панічні настрої беруть гору над раціональними доводами. У більшості формується власна картина реальності. Знову ті самі горезвісні 3D – дезінформація, дезорієтація і дестабілізація.
Дезінформація: «Але мужі, що ходили з ним, сказали: «Не зможемо ми завоювати той народ, бо він дужчий за нас». Тож принесли вони лиху звістку [читай: фейкові новини!] про землю, яку розвідували для народу Ізраїлю. Вони сказали: «Земля, якою ми мандрували, щоб розвідати, населена людьми-велетнями, котрі без зайвих зусиль переможуть народ ізраїльський. Ми навіть бачили там нефілиміїв, нащадків Анака, що походять із Нефілима. І ми відчували себе, немов коники, і певно, що їм ми також здавалися кониками» (13:32–34).
Дезінформація породжує дезорієнтацію. Фестиваль паніки й істерики оголошується відкритим: «Усе зібрання голосно закричало, і тієї ночі люди плакали» (14:1). А дезорієнтація приводить до чого? До дестабілізації: «Весь народ Ізраїлю нарікав на Мойсея та Аарона. Вся громада сказала їм: «Чому ж не померли ми в Єгипті? Чом не померли в пустелі? Навіщо Господь веде нас у цю землю, щоб полягти від меча? Жінки й діти наші стануть здобиччю. Чи не краще нам повернутися до Єгипту?» Вони казали одне одному: «Оберем собі вождя й повернемося до Єгипту»» (14:2–4). Підемо назад – у пустелю, в рабство, в ГУЛАГ, у колонію, у в’язницю народів – куди завгодно! Там погано, але тут страшно.
Паніка поширюється як лавина. Лише двоє з дванадцяти зберігають розсудливість: «Ісус, син Навина, та Калев, син Єфунне, з тих, хто розвідував землю, розідрали на собі одяг (від суму). Вони сказали всій громаді народу ізраїльського: «Земля, якою ми мандрували та яку розвідували, то дуже добра земля. Якщо Господь задоволений нами, Він приведе нас до цієї землі й дасть нам її, ту землю, що тече молоком і медом. Тож не бунтуйте проти Всевишнього Бога й не лякайтеся народу цієї землі, вони нам не зможуть протистояти. Вони беззахисні, а з нами Господь. Не бійтеся їх»» (14:6–9).
Двоє проти десяти. Те ж саме співвідношення реальних і фейкових новин зберігається донині – нічого не змінюється! І кого слухає народ: тих, хто звертається до здорового глузду, чи тих, хто сіє паніку? «Уся громада погрожувала побити їх камінням» (14:10). Наш ворог – не страх перед загрозою, а ті, хто заважають нам її боятися!
Який же урок ми можемо взяти з цієї історії, щоб не піддаватися паніці й не втрачати орієнтирів? Для цього в будь-якій кризовій ситуації треба ставити собі три важливі запитання.
Запитання перше: що ми намагаємося побачити? Перед розвідниками стояло завдання оглянути землю. Її багатство і достаток були свідченням Божої вірності та доброти. Що ж замість цього видивилася більшість посланців?
Коли ви опиняєтеся в кризовій ситуації, чого ви шукаєте – можливостей чи перешкод? Хто що шукає, той те й знаходить! Яка ваша мотивація – вдячність чи зневіра? Вами рухає віра чи страх?
Сьогодні в багатьох на камерах їхніх смартфонів встановлено по кілька об’єктивів. Серед них – макрооб’єктив і ширококутник. Так ось страх – це макрооб’єктив. Він вихоплює окремі деталі, і вони здаються величезними, значно більшими, ніж насправді. Віра ж – ширококутник. Вона дає повну картину, і ви бачите реальне співвідношення об’єктів, розрізняєте, де основа ландшафту, а де дрібні деталі. Прислухаймося ж до апостольської рекомендації: «Що істинне, що достойне, що праведне, що чисте, що любе, що гідне похвали, що доброчесність чи достойне слави – про це роздумуйте» (Филип’ян 4:8). Що ви намагаєтеся побачити, те й побачите!
Запитання друге: кого ми слухаємо? Саме під час перебування в пустелі Мойсей записав Боже повеління: «Не йди за більшістю на зло» (Вихід 23:2). Перед ізраїльтянами був вибір: учинити як правильно або ж – як краще на їхню думку? Послухати двох чи десятьох? І на сьогодні співвідношення не змінилося: на кожну пару хороших новин припадає «добрий» десяток негативних. На кілька повідомлень про факти – десяток сплесків пропагандистського шуму. На кілька адекватних постів в інтернеті та коментарів у соціальних мережах – десяток безглуздих. Та що далеко йти? Співвідношення наших думок – таке саме: на кілька проявів віри – десяток тих, що породжують занепокоєння і страх. Кого ж слухати? Вибір – за нами!
Ізраїльтяни послухали десятьох, і це їм коштувало сорока років поневірянь пустелею та цілого покоління, яке так і не дочекалося виконання Божих обітниць. З тих, хто на власні очі бачив великі чудеса й знамення виходу з Єгипту, в Землю Обітовану увійшли лише двоє – Ісус Навин і Калев. Ті, які не втратили орієнтирів.
Запитання третє: що ми проголошуємо? Які слова ми говоримо собі? Які слова – тим, хто поряд із нами? Підбадьорюємо, дякуємо, підтримуємо? Чи нарікаємо, скаржимося, критикуємо і звинувачуємо?
І що цікаво: що більше ми нарікаємо, скаржимося, критикуємо і звинувачуємо, то більше знаходимо причин для нарікання, скарг, критики і звинувачень! Ісус сказав: «Бо з твоїх слів будеш виправданий і з твоїх слів будеш засуджений» (Матвія 12:37). Споконвіку було слово! Те, що ми говоримо, формує те, що ми бачимо. Говоритимеш: ми немов ті коники – от і будеш коником.
Один відомий проповідник, пастор багатотисячної церкви, поділився такою історією. Йому, тоді ще студентові семінарії, уперше належало виступити перед величезною аудиторією. Сам не свій, тремтячи, він стояв за лаштунками, коли до нього підійшов професор гомілетики. «Страшно?» – запитав учитель. Наш герой ствердно кивнув. «Пульс прискорений, долоні спітнілі, сухість у роті?». Наш герой знову ствердно кивнув. «Так це ж – не страх! Це – захват від передчуття! − вигукнув професор. − Просто в них симптоми схожі. У жодному разі не намагайся позбутися цього почуття! Іди, і втілюй його!»
Щоразу, стикаючись із чимось новим, ми вибираємо: наш трепет – це страх перед невідомим, чи захват у передчутті чогось нового, що приготував для нас Господь, ведучи нас від слави до слави? Ісус і Калев бачили ті самі укріплені міста й тих самих велетнів, що й інші. Так само і нас, як і їх, від дезорієнтації оберігатиме правильне формулювання питання: «Що можуть зробити нам люди?», або ж – «Що через нас може зробити Господь?»
[1] Велетень.