Образа – сильне почуття. Самі собою почуття не є ні хорошими, ні поганими. Подібно до приладів на панелі керування автомобілем, вони не просто пасивно відображають стан нашого серця, але й слугують індикаторами, що свідчать про «несправності» та спонукають відповідним чином реагувати на них. Тому важливо правильно проявити те чи інше почуття.
Наприклад, вас обурила несправедливість, і ви автоматично оцінюєте – якою має бути ваша реакція. Якщо несправедливо поставилися до когось стороннього, ви прикидаєте, чи є можливість змінити ситуацію, заступившись за ображеного, або хоча б якось вплинути на результат, утішивши його. Якщо несправедливо повелися з вами, ви, знову ж таки, визначаєте, чи обмежується це особистою образою й треба смиренно підставити друку щоку, чи ж потрібно належно відреагувати, захищаючи інших, кого це може стосуватися наступного разу.
А як ви відреагуєте, якщо роздратування виникло, скажімо, через те що вам зробили справедливе зауваження? Виплеснете намул, що піднявся з глибини душі, на зухвальця, який втрутився в чужі справи? Чи здивуєтеся самому собі: «Господи, звідки це в мені? Я ж думав, що вже вільний! Допоможи мені очиститися повністю!» А тому, хто зробив зауваження, скажете, що він мав слушність? Попросите ласкаво пробачити вам? Подякуєте, що не був байдужим і дав вам шанс змінитися?
Господні слова не раз викликали в слухачів незадоволення, а то й образу (наприклад, Луки 11:45). Та й зараз, читаючи деякі тексти, мимоволі відчуваєш дискомфорт. Не знаю як у вас, а в мене таких текстів чимало. Ось, приміром, один із них: «Потім Ісус промовив до Своїх учнів: Неможливо, щоб спокуси не приходили…» (Луки 17:1).
Ну як же так – неможливо, щоб не приходили? Адже всім нам хочеться доброго, спокійного, мирного, нічим не затьмареного життя (саме таке й обіцяють політики у своїх передвиборчих заявах). Навіщо вони нам, ці спокуси? Ось тут і виникає виразна думка: спокуса – це, швидше, не якийсь сторонній об’єкт, а моя на нього реакція: «Кожен спокушається, коли його зваблює й захоплює власне бажання» (Якова 1:14).
Одне зі значень слова «скандалон», яке в Біблії переклали як «спокуса», – наживка, приманка в пастці. Те, що притягує до себе, змушуючи лізти головою в сильце, заковтувати гачок, сунути лапу в капкан.
В Індії, наприклад, є оригінальний спосіб лову мавп. До дерева прив’язують порожнистий кокос з невеликим отвором, – таким, щоб пролізла лише кисть мавпячої лапи, – а всередину насипають пахучий підсмажений рис. Звірятко, приваблене запахом, засовує туди лапу й набирає повну жменю улюблених ласощів, але витягнути її вже не може – отвір занадто вузький для кисті, стиснутої в кулак. Однак і полишити свою здобич мавпочка не хоче. Зрештою вона сама стає здобиччю. Не спокуса тримає її – вона за неї тримається.
Господь попереджає: у занепалому світі неможливо уникнути спокус. Але що найперше спадає на думку, коли йдеться про спокуси? Гроші? Секс? Влада? Алкоголь? Наркотики? Усе це – зовнішні спокуси, і те, що піддаватися їм гріховно, більш-менш очевидно. Не менш небезпечні спокуси глибинні. Ті, які ми приховуємо у власному серці. Богослови стверджують, що матір’ю всіх гріхів є гордість. Саме вона породжує інші гріхи. Від зовнішніх спокус можна втекти, зачинитися, заховатися. Від себе ж не втечеш. І найнебезпечнішою з тих спокус, які завжди носиш при собі, часто стає образа, почуття ущемленої гордості. Вона – наживка в капкані.
Для Христового учня почуття образи насамперед має слугувати ознакою власної недосконалості. «Нехай у вас буде те ж мислення, що й у Христа Ісуса» (Филип’ян 2:5). А «Христос страждав за вас, залишивши вам приклад, щоб ви йшли Його слідами… Коли Його ображали, Він не ображав; страждаючи, Він не погрожував, але передав Себе Тому, Хто судить справедливо» (1 Петра 2:21, 23).
Образа – індикатор ущемленого самолюбства! Якщо я відчуваю образу, отже, є ще куди рости й чого досягати. Отже, моя гординя ще контролює мене більше, ніж бажання уподібнюватися Христові.
Але образа – це не крупа в пастці з кокоса. Якщо її не відпустити, вона не просто не дає рухатися далі, а затягує дедалі глибше – породжує гіркоту, ожорсточення, злобу. І Писання закликає: «Нехай буде усунена з-поміж вас усяка гіркота, гнів, лють, крик і зневага разом з усяким злом!» (Ефесян 4:31).
Звичайно, образи бувають різні. Є дрібні образи, на які не варто звертати уваги. Якщо моя гординя настільки вразлива, а самолюбство таке чутливе, що я дратуюся через будь-яку дрібницю, зі мною явно не все гаразд. Навіщо мені перейматися, скажімо, бездумно кинутою реплікою незнайомця в черзі або випадкового перехожого, яких я в житті жодного разу раніше не бачив і ніколи більше не побачу? Або – чи варто зважати на образливі коментарі в соціальних мережах? Я ж навіть не знаю, чи це людина їх залишає, чи бот, запрограмований на втягування користувачів у конфронтаційні чати. Або – хто для мене водій, який підрізав мене на дорозі? Можливо, людина реально поспішала й треба було її пропустити? Можливо, у цього водія дружина народжувала і її терміново треба було доправити в лікарню? Нам невідомі ані життєві ситуації, у яких перебувають ці люди, ані тим паче мотиви, якими вони керуються. Як же ми можемо засуджувати їх? У цей кокос не те що лапу сунути – навіть озиратися на нього не варто.
Але що робити зі значно серйознішими образами? Тими, від яких не відмахнешся, як от подружня невірність, зрада друзів, домашнє насильство, біль, завданий близькою людиною. Ігнорувати їх просто неможливо! І нас засмоктує в чорну діру цього кокоса. Ми розуміємо, що Бог розкриває перед нами перспективи майбутнього, але капкан образи робить нас заручниками минулого.
У контексті сказаного поставимо собі три запитання. Перше запитання – риторичне: хто застряг у пастці образи – я чи мій кривдник? Друге запитання – теоретичне: як довго я збираюся сидіти в цій пастці? І третє запитання – практичне: як мені вибратися з неї?
Риторичне запитання на те й риторичне, що відповіді не потребує. Цілком очевидно, що той, хто колись образив вас, про це, швидше за все, навіть не згадає. Або особливо не переймається цим і давно забув про всі перипетії. Або зробив це цілеспрямовано, порадів певний час із того, як ви мучитеся, і, задоволений результатом, продовжує жити своїм життям. Або й зовсім зробив це ненавмисне, і навіть не підозрює, що завдав вам болю.
На теоретичне запитання «Як довго я збираюся сидіти в цій пастці?» можете відповісти лише ви самі. Це – особиста справа кожного. Тож пошукаємо відповідь на практичне запитання. Яким ключем реально можна розімкнути капкан образи?
Світ пропонує нам два варіанти відповіді. Перший – помста. Не можна просто так усе залишати – треба поквитатися. «Не забудемо – не пробачимо!» Масова культура нав’язує штампи в стилі боллівудських сценаріїв. Мовляв, жив собі хороший тихий хлопець, якого всі ображали, поки в нього не увірвався терпець, і, зібравши навколо себе таких самих хороших хлопців, він повбивав усіх поганих хлопців.
«Хіба ж ваша Біблія не вчить “око за око, зуб за зуб”?» – запитують прихильники цього підходу. І невтямки їм, що цитата ця – не про помсту, а про справедливий суд: «Якщо хтось поранить свого ближнього, то нехай йому заподіють теж саме, що й він учинив… Один Закон буде для вас. Він буде єдиний як для чужинця, так і для місцевого жителя» (Левит 24:19, 22). Бо за втрачене око месник хотів би вибити обидва, а за зуб – усі тридцять два. «Тоді весь світ стане сліпим і беззубим», – підсумував цю тему Тев’є-молочар. Бажання помститися затягує зашморг гіркоти чимраз сильніше. Будь-яка дія породжує протидію, і так – до цілковитого взаємознищення.
Другий ключ до капкана образи, що його пропонує світ, – ігнорування. Просто не думайте про це! Ми ж маємо бути лагідними і смиренними! Ми ж не звертаємо уваги на дрібні образи, то навіщо переживати про великі? Невірний чоловік – майже те саме, що неадекват, який підрізав тебе на дорозі. Зрада друга мало чим відрізняється від хейтерського коментаря в мережі.
Але ж ми розуміємо, що це не так. Реальні образи ранять так, що ігнорувати їх неможливо. Носячи їх у собі, ми лише накопичуємо гіркоту й біль доти, доки стримати їх уже не в змозі. І тоді вони вириваються назовні з усією своєю руйнівною силою – у сім’ї, на роботі, у стосунках із друзями.
Біблійна відповідь радикально відрізняється від обох світських варіантів. Ні помста, ні ігнорування не розімкнуть капкан образи. Єдиний ключ, який реально випустить вас на свободу, – це прощення: «Будьте ж одне до одного доброзичливими, м’якосердними, прощаючи одне одного так, як і Бог простив вам у Христі» (Ефесян 4:32).
Рабини часів Христа навчали, що кривдника треба прощати до трьох разів, і лише після цього застосовувати альтернативні сценарії. Саме в цьому контексті євангеліст Матвій, – єврей, який писав для євреїв, – занотував добре відоме нам запитання: «Тоді підійшов Петро та спитав Ісуса: “Господи, як часто прощати брата, який згрішить проти мене? Чи до семи разів?”» (Матвія 18:21).
Якої реакції очікував апостол? Ого! Але ж ти крутий, Симоне Йоновичу! Великі вчителі закону схиляються перед твоїм милосердям, що пропонує семикратне прощення замість трикратного! Де там! «Ісус відповів йому: “Не кажу тобі до семи, а до сімдесяти разів по сім”» (18:22). Зрозуміло, що йшлося не про підрахунок образ, доки їх кількість сягне 490. Суть відповіді – прощати треба завжди.
Відтак Ісус розповів притчу (18:23–35) про те, що «Царство Небесне схоже на царя, який бажав розрахуватись зі своїми рабами. Коли почав розраховуватись, привели до нього одного, який був винен десять тисяч талантів». За нинішніми мірками це ні багато ні мало, а близько ста мільйонів доларів! Важко уявити, як цей чоловік примудрився заборгувати таку суму, але з пісні слів не викинеш. «Оскільки він не мав, чим заплатити, господар наказав продати його, дружину, дітей та все його майно й заплатити борг». Кілька тисяч доларів – максимум, що можна було б виручити з цієї операції в перерахунку на наші гроші. Тож ішлося не так про компенсацію, як про виховну міру, іншим на науку.
«Тоді раб, впавши ниць, благав його, кажучи: “Будь терплячим зі мною, і я все поверну тобі”. Змилосердившись, господар того раба відпустив його та простив борг. Коли той раб вийшов, то зустрів одного зі своїх товаришів, який був винен йому сто динаріїв. Це кілька сотень баксів. Чималенька сума, але сплатити цілком реально. «…схопив його та почав душити кажучи: “Віддай мені все, що винен!” Тоді його товариш упав ниць та благав його, кажучи: “Будь терплячим зі мною, і я все поверну тобі”. Але той не схотів і кинув його до в’язниці, доки не віддасть боргу. Побачивши, що сталося, його товариші дуже засмутилися та пішли й сказали про все, що сталося, господареві. Тоді, покликавши його, господар сказав йому: “Лукавий рабе! Я простив тобі весь борг, як ти просив мене! Хіба не належало тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як і я змилосердився над тобою?”»
А далі йде вірш, який викликає в мене не просто дискомфорт, а справжній трепет: «Так зробить і Отець Мій Небесний з вами, якщо кожен із вас не прощатиме свого брата від усього серця» (18:35). Як нам імпонує ідея прощення, коли йдеться про прощення нас! І яка вона незручна, коли прощати маємо ми. Однак Господь встановлює між ними пряму й безпосередню залежність.
Мистецтва прощати треба вчитися. І це зовсім не просто. Чи не найбільшою перешкодою на цьому шляху є неправильне розуміння самої суті прощення. Розглянемо п’ять найпоширеніших упереджень.
Упередження перше. Простити означає сказати: «гаразд, нічого страшного; проїхали». Як це – нічого страшного? Віроломство, брехня, зрада, невірність, насильство – хіба це не страшно? Погодьтеся: яким би побожним не здавалося таке рішення, воно просто не працює. Ефект той самий, що й при ігноруванні: ти продовжуєш тягнути на собі тягар чужої провини.
Коли Ісус прощав грішників, Він аж ніяк не стверджував, що гріх – це нестрашно або неважливо. «Я не осуджую тебе», – говорив Він. Але при цьому додавав: «Іди й більше не гріши!» (Івана 8:11). Цар у притчі також не сказав, що борг незначний. Він просто взяв витрати за завданий збиток на себе. Прощення – це не «нічого страшного», а «ти мені вже нічого не винен».
Друге упередження: прощення – це почуття. Треба зачекати, поки ви відчуєте, що готові простити. Але й це – утопія. Саме собою, без якихось зусиль із вашого боку, подібне відчуття ніколи не з’явиться. Чи, може, ви думаєте, що в Ісуса, коли Він, стікаючи кров’ю, задихався на хресті, був настрій усіх простити? Прощення – це ухвалення вольового рішення.
Упередження за номером три. Простити – означає забути й ніколи не згадувати. Аж ніяк! Може так статися, що ви до смерті пам’ятатимете завдану вам кривду. Прощення – це не забуття. Прощення – це пам’ять. Але пам’ять не про той біль, який завдали вам, а про те, що зробив для вас Ісус попри той біль, який ви завдали Йому своїм гріхом. Незалежно від того, пам’ятаємо ми образу, чи ні, ми прощаємо, пам’ятаючи, що нам прощено значно більше.
Четверте упередження. Простити – означає знову почати довіряти. Важко придумати щось наївніше. Прощають – раз і назавжди. Довіру ж відновлюють роками. Повірте, є досить багато людей, на яких я сердився, але простив. Але моєї довіри вони так і не заслужили. А проте, у більшості й не намагалися, і навіть не думали про це. Але що мені до того? Я, розімкнувши капкан, відпустив себе з цієї пастки.
Найпоширенішим, либонь, є п’яте упередження. Для прощення необхідно, щоб кривдник усвідомив провину й попросив прощення. Але, прощаючи, я відпускаю на волю не його, а себе. І це анітрохи не залежить від того, просять у мене прощення, чи ні. Навіть більше – прощення взагалі не потребує участі кривдника. Люди ж схильні помилятися, не вбачаючи різниці між прощенням і примиренням.
Безумовно, примирення – це те, до чого ми маємо прагнути за будь-якої можливості. Однак, коли апостол говорить: «Живіть у мирі з усіма людьми», він додає: «Якщо можливо, наскільки це залежить від вас» (Римлян 12:18). Примирення вимагає взаємодії, а це не завжди реально. Тому Ісус дає щодо цього цілком конкретні інструкції. Ось тут якраз і треба використати три спроби (Матвія 18:15–17).
Перша спроба. У жодному разі не починайте нарікати й скаржитися кожному, хто готовий слухати! Спробуйте поговорити зі своїм кривдником віч-на-віч. Часто цього буває достатньо. Людина могла образити вас ненароком, і навіть не знати про це! Або ж виникло непорозуміння, і ви просто не зрозуміли одне одного. Не вподібнюйтеся до свого кривдника.
Пересильте неприязнь – візьміть себе в руки! Покажіть, що ваші стосунки цінніші для вас, аніж власні почуття. Не дорікайте і не апелюйте до абсолютних категорій на зразок «вічно ти…» або «ти ніколи…». Просто поясніть, як ви сприйняли ті чи інші його слова чи дії і що саме в них вас образило. «Якщо він послухає, то ти повернув собі брата» (18:15).
І тільки якщо це не допомогло, треба використати наступну спробу: «Візьми з собою ще одного або двох, щоб устами двох або трьох свідків підтвердилось кожне слово» (18:16). Не збирайте натовпу спільників, щоб задавити опонента кількістю. Спробуйте скористатися допомогою нейтральних посередників, чию думку ви обоє поважаєте – служителів церкви, спільних друзів тощо.
Якщо ж і друга спроба не вдалася, можна винести суть конфлікту на загал. Буквально написано: «Скажи церкві» (18:17). Але «церкви» в сучасному розумінні цього слова тоді ще не існувало. Еклезією (грец.) або кагалом (євр.) називали групу людей, що збиралася разом. Тобто йдеться про безпосереднє коло спілкування.
Найбільша помилка, якої ми припускаємося, шукаючи примирення, – починати з цього, третього кроку. Ми прагнемо відразу ж усім розповісти про свою образу, тоді як це останній, крайній захід, після якого можливості для примирення вже немає: «Нехай буде для тебе, як язичник і митник» (18:17). А з язичниками та митниками євреї просто намагалися не мати справи.
А втім тут буде доречним одне зауваження. Хоча Ісус говорить саме про особисту образу («Якщо твій брат згрішив проти тебе» – 18:15), часто цей текст застосовують за аналогією до сфери церковної дисципліни, розглядаючи його як інструкцію з відлучення винуватого. Загалом такий підхід допустимий, проте не варто забувати, що головна мета церковної дисципліни – не позбавлятися від проблемних людей, а відновлювати порушене гріхом братерське спілкування. Та й фраза «нехай буде для тебе, як язичник і митник» у цьому контексті має зовсім інше значення, бо контактів з грішниками поза церквою треба не уникати, а навпаки – ділитися з ними Благою Звісткою, закликати до покаяння.
Але, як уже було зазначено, у цих віршах ідеться саме про примирення, оскільки воно, якщо це реально, припускає участь обох сторін. Для прощення ж участі другої сторони не треба. Адже й Бог, прощаючи нас, послав Свого Сина як умилостивлення за наші гріхи, коли ми були ще грішниками – задовго до того, як ми це прощення прийняли й через Христа примирилися з Ним.
Слово «простити» в Біблії буквально означає відпустити. У капкані образи томиться не винуватець, а жертва. І, прощаючи кривдника, ми відпускаємо з цієї пастки на волю не його, а себе.
Кажуть, що не прощати когось, тримати в серці образу на когось – це все одно, що все життя пити отруту, сподіваючись, що в результаті помре кривдник. Насправді все набагато гірше. Ви не тільки самі п’єте отруту, але й поїте нею навколишніх.
Багато укладених або потенційних шлюбів було зруйновано через те, що один із партнерів привносив у нові стосунки гіркоту колишніх образ, не намагаючись звільнитися від них. Тоді інший покидав його, утікаючи не від людини, а від тієї гіркоти, до якої не мав жодного стосунку, і тому не міг упоратися з нею. Так само багато одиноких матерів отруюють життя своїх дітей гіркотою образи на чоловіків, які покинули їх.
Від образи не врятують ні снодійне, ні йога, ні антидепресанти, ні будь-які інші людські засоби. Єдиний даний нам Господом ключ, що відмикає цей капкан, – прощення. Не баріться, відпустіть себе на свободу.