Уже на самому початку свого слідування за Господом мені мимоволі довелося вплутатися в сумнівну богословську суперечку про сумнівність деяких тлумачень текстів Писання, що стосуються сумнівів. Це було невдовзі після розвалу радянської системи. Інфраструктуру країни було цілковито зруйновано, і коли настало літо, ми з дружиною виявили, що дитячих таборів уже не існує. Безліч дітей опинилися просто на вулиці, де на них чигало чимало небезпек – від простих ігор на проїжджій частині до потрапляння під вплив наркоторговців і сутенерів.
Нам було боляче дивитися на це все. І ось одного ранку ми обоє прокинулися з чітким наміром, який водночас з’явився в серці кожного з нас: зібрати стільки дітей, скільки зможемо, і відвезти їх якнайдалі від усіх цих проблем на природу. У нас не було ні досвіду, ні грошей, ні команди, ні програм – а тільки одне бажання захистити хоч якусь кількість дітей від впливу вулиці. Утім невдовзі Господь послав нам усе необхідне, і ми сприйняли це як підтвердження, що наше бажання було-таки від Нього. Так, власне, і розпочався проєкт дитячих апологетичних таборів «Творець», який тривав добрий десяток років.
Для проведення того найпершого табору ми орендували наметову турбазу в горах – благо, тоді це коштувало копійки. Коли ж ми приїхали, то на наше велике здивування виявилося, що всі намети вже зайнято! Причому, зайнято не кимось стороннім, а християнами, які приїхали зі своїм пастором, якому, за його словами, Святий Дух звелів вивезти сюди своїх підопічних і провести кілька днів у молитві, навчанні та поклонінні.
Ішов дощ. Голодні діти сиділи в автобусі. Під великим шиферним накриттям на гарячій плиті парували каструлі, поширюючи незрівнянний аромат похідної юшки. А я, ще зовсім молодий віруючий, вислуховував повчання духовного лідера, яке він виголошував перед усією своєю громадою, яка зручно розташувалася навколо на дерев’яних лавках. Як учитель першокласнику, гуру пояснював мені, чому вони не збираються поступитися тим, що по праву належало нам. «…Тож ми тут – за повелінням згори! Чи ти не боїшся образити Святого Духа Божого?!» – завершив він свою коротку проповідь під схвальні погляди захоплених слухачів.
Почувши таке формулювання, я й справді сторопів. Але, опанувавши себе, наважився сказати, що сумніваюся, щоб Святий Дух міг наказати відібрати чуже й узагалі – залишити дітей у лісі без даху над головою. Чемна стриманість моєї відповіді виявилася фатальною помилкою. Я цілковито прорахувався! Завершальний вердикт мого опонента прозвучав незворотно, як контрольний постріл: «Хто вагається, той подібний до морської хвилі, яку женуть і підіймають вітри. Нехай така людина навіть не думає, що вона отримає щось від Господа» (Якова 1:6–7). Вирок був остаточний і оскарженню не підлягав.
Добре, що поки ми провадили богословську дискусію, моя дружина залагодила побутові питання безпосередньо із сестрами громади, що окупувала турбазу. Вони потіснилися, і ми всі якось розмістилися в наметах. А через день «гості», не витримавши галасливого сусідства з дітьми, що вирвалися на природу, поїхали. Далі все було за планом. Але питання в мене так і залишилося: невже будь-який сумнів – це гріх? Адже лише бездумний фанатик ніколи не сумнівається у своїх переконаннях. Понад те – у вчинках. А в чужих і поготів. Що ж тоді ми, віруючі, можемо сподіватися отримати від Господа?
А й справді: що віруючі в Господа сподіваються отримати від Нього, чого ще не отримали? Що може зрівнятися з даром Його благодаті? Як написано: «Око не бачило, та вухо не чуло, і до серця людського не підіймалося те, що Бог приготував тим, хто любить Його» (1 Коринфян 2:9).
У чому ж тоді проблема? Проблема в тому, що багато хто вважає сумніви протилежністю віри. Але це не так. Протилежністю віри є невір’я. «А Без віри неможливо догодити Богові. Тому кожен, хто приходить до Нього, повинен вірити, що Він існує і що Він винагороджує тих, хто щиро Його шукає» (Євреїв 11:6). Якщо немає віри, то немає й сумнівів. Невір’я – найгірша форма самовпевненості.
Один із лідерів атеїстичного руху XX століття, відомий астроном і письменник-фантаст Айзек Азімов сформулював це так: «У мене немає доказів того, що Бога немає. Але я в цьому настільки впевнений, що вважаю зайвою тратою часу шукати докази». Воістину, така самовпевнена людина ніколи не сумнівається. Але вона й не знає істини. Тому що сумнів – це шлях до істини, а самовпевненість – це глухий кут.
Сумніви – інший, зворотний бік віри. Адже віра – «це впевненість у тому, на що ми сподіваємось, і переконливий доказ того, чого ми не бачимо» (Євреїв 11:1). Ми віримо в те, у чому впевнені, хоча й не знаємо цього напевне. «Адже зараз ми бачимо, наче в дзеркалі, нечітко… Зараз розумію частково». Коли ж «пізнаю повністю, як і я був пізнаний повністю», ні віри, ні надії на сподіване не залишиться – тільки любов. «Нині ж залишаються ці три: віра, надія та любов. Але найбільшою з них є любов», тому що «любов ніколи не згасає» (1 Коринфян 13:8–13). Віруюча людина – та, що шукає Бога. Той, хто каже, що знайшов, схожий на дитину, яка вивчила алфавіт і вважає, що осягнула зміст усіх книг із татової бібліотеки, тому що в них усіх – ті самі, уже знайомі їй літери.
Щоправда, від нас, хто вивчав Біблію, користуючись російським Синодальним перекладом, біблійне ставлення до сумнівів частково було приховано через помилку перекладача, згідно з яким брат Господній Юда дає досить туманну вказівку: «И к одним будьте милостивы, с рассмотрением»[1]. Цю неточність згодом усунув єпископ Касіян: «І до одних будьте милостиві, коли вони сумніваються». З такою редакцією згідні й інші переклади: «Допомагайте тим, хто вагається» (сучасний переклад); «До одних, хто вагається, будьте милостиві» (Іван Огієнко), а також: «Be merciful to those who doubt» (NIV). Отже, будьмо поблажливі до тих, хто сумнівається, зокрема – до себе самих.
Людина, яка вагається, «невизначена в усіх своїх шляхах», – говорить Писання. І в цьому – двоїста природа сумнівів. Хоча сумніви можуть стримувати нас від слідування Божим шляхом, вони також не дають нам стверджуватися на власних дорогах. Тому Писання й закликає допомагати тим, хто вагається. Самі собою сумніви не є гріхом. Усе залежить від того, як і в чому ми сумніваємося.
Найпоширенішими серед віруючих є сумніви через забудькуватість. Варто забути, що Господь зробив для нас, – і нас починають долати сумніви. І зневіра у бідах – ще не найгірший вияв такої забудькуватості. Коли ми забуваємо дякувати Богові, то й усі досягнення автоматично приписуємо собі. Ми стаємо схожими на царя Саула, який, із волі Божої здолавши амаликитян, споруджує собі пам’ятник (1 Самуїлова 15:12). Приписуючи досягнення собі, ми привчаємося покладатися на себе; покладаючись на себе, ми починаємо вірити в себе. А віра в себе – протилежність віри в Бога, і це вже – гріх. Тож для того щоб сумніви через забудькуватість не доводили нас до гріха, «милості Господні пригадай, сміло йди, надії не втрачай», – дає рецепт старовинний християнський гімн.
Другий тип сумнівів – сумніви через неуважність. Вони походять від хибних уявлень про те, що Бог «повинен» або «не повинен» чинити.
Одного разу мене й ще одного служителя, який саме гостював у мене, запросили провести семінар за більш як сотню кілометрів від дому. Заняття починалися вранці, тому ми виїхали ще до світанку. Я був за кермом. Ще спросоння відчував, що нездужаю, але сподівався, що якось минеться. Однак мені було так зле, що спозаранку навіть не зміг нічого поїсти чи сьорбнути ковток кави. На додачу невдовзі з’ясувалося, що в автомобілі вийшов із ладу парктронік (датчик, який має попереджати про наближення перешкод під час паркування). Він несамовито пищав щоразу, коли я торкався ногою педалі гальма.
Утім мій попутник, збуджений ранковою прохолодою та очікуваним викладанням, анітрохи цим не обтяжувався – цілу дорогу намагався щось зі мною жваво обговорювати. Як тільки я не благав у душі Господа полегшити мої страждання: щоб біль затих, щоб напарник заснув, щоб парктронік перегорів. Але чисті ранкові небеса були байдужі до моїх молінь.
Коли ми дісталися місця призначення, біль був уже нестерпним, і ні про яке викладання не йшлося. Залишивши колегу «віддуватися» за нас обох, я вскочив у машину й помчав додому, майже втрачаючи свідомість. Але щоразу, коли біль затуманював мій розум, ступня мимоволі торкалася педалі гальма й лунав пронизливий звук, здатний розбудити навіть коматозного. Так я добрався до дому, а звідти – до лікарні, де лікар, навіть не пальпуючи, дав розпорядження «сервірувати» мене на операційний стіл. Як з’ясувалося, я був практично за крок до перитоніту. Як Господь міг допустити все це? Я ж їхав Йому служити!
І тільки відійшовши від наркозу, я почав «пригадувати» милості Господні, виявлені до мене під час цієї пригоди. Адже хвороба не виникла «раптом» – це була «бомба сповільненої дії», що закладалася роками. А раптовий гострий біль став благословенням, своєчасно попередивши про небезпеку, що насувається. Колега, який виявився поруч, теж був благословенням – провівши замість мене заняття, він допоміг мені не порушити взяті раніше зобов’язання. Навіть «скажений» парктронік був благословенням – він допоміг мені самому проїхати понад сто кілометрів, залишаючись при пам’яті. А те, що я з вечора нічого не їв, стало хорошою новиною для мого анестезіолога. Бог дивовижно спас мені життя!
Як часто доводиться чути: «Якщо Бог мене любить, Він має…», або: «Якби Бог мене любив, Він би не допустив…». Але Бог нічого нікому не винен. Самовпевненість робить нас неуважними до Його реальної дії в нашому житті, натомість ми створюємо власне розуміння того, якою ця діє має бути. А згодом, коли неминуче настає розчарування у нами ж створених ілюзіях, ми схильні виставляти Богові претензії, впадати у зневіру.
Також поширеними є сумніви від безграмотності. Якщо ми недостатньо знаємо Слово Боже, у нас немає фільтра, який би допомагав відсіювати все, що явно не відповідає Його волі. Звичайно, знання Біблії не замінить віри; не дасть нам точної відповіді, що ж саме в нашому житті – від Бога. Але воно допоможе відсіяти те, що явно – не від Нього. Нерідко доводиться чути свідчення людей, які, прагнучи догодити Богові, сумнівалися, як же їм вчинити, і вибирали, як з’ясовувалося згодом, не найкращий із можливих варіантів. Але Бог усе одно благословляв їх. Отцеві Небесному набагато важливіші їхні любов і прагнення виконати Його волю. А щоб виконувати – треба знати.
Бувають сумніви й через недовіру – від бажання застрахуватися, не пускати Бога в якісь аспекти свого життя. На початку Адам і Єва були нагі та не бачили в цьому проблеми – вони довіряли одне одному. Але коли у світ увійшов гріх, виникла потреба в опасках з фігового листя, у схованках, заначках. Виникло бажання приховати щось не лише від людини, але й від Бога. Ми намагаємося зарезервувати якусь частину свого життя від Божого втручання, вмовляючи себе, що Він «не заперечуватиме». Мовляв, Бог же не проти, щоб я був щасливим… або – багатим… або – успішним… або – відомим… Звісно ж не проти, якщо це досягається з Його волі, а не всупереч їй – «таємно» від Нього, коли ми, подібно до прабатьків, намагаємося сховатися від Бога в кущах. Він – «не проти», але й не «за». Тому що наше призначення згідно з Його задумом – не земне щастя, не процвітання, не успішність чи знатність. Наше призначення як мандрівників і чужинців – небеса.
Сумніви можуть виникати й через недисциплінованість, брак регулярних духовних занять. Сергій Рахманінов говорив: «Якщо я не буду грати на роялі один день – я відчую різницю. Якщо не гратиму два дні – різницю відчують мої рідні. Якщо не гратиму три дні, різницю відчують усі». Молитва, читання Біблії, поклоніння, сповідь, піст та інші духовні вправи мають увійти в систему, бо інакше ми не зможемо дисциплінувати себе в розвитку стосунків з Богом. «Тверда ж їжа призначена для дорослих, які через постійне її вживання привчилися відрізняти добро від зла», – говорить Писання (Євреїв 5:14). Причому грецькі слова, які в оригіналі передають словосполучення «через постійне вживання привчилися», нам добре відомі: «exis gymnasio». Від першого походить англійське «exercise» (вправлятися/тренуватися), а від другого – «гімнастика».
Музикант, який постійно займається, не задумується, як узяти на інструменті правильний звук, натренований тенісист – як подати або відбити м’яч. Вони привчені до цього через постійні тренування. Так само ми привчаємося відрізняти добро від зла. Якщо ж не виробляти в собі такої навички, може розвинутися духовна атрофія.
Насамкінець зазначимо, що сумніви виникають і через емоційну нестриманість. Не всі емоції погані, як от роздратування чи обурення. Емоції бувають цілком доречними, наприклад, якщо ми сумуємо, втративши близьку людину, або із захватом реагуємо на якусь подію. Але душевне в нас не має контролювати духовне. Іноді пережите залишає шрами на душі й біль, який ми довго не можемо віддати Господу. Це викликає сумніви, які не дають нам пізнати всієї повноти Божої любові. Відпустіть свій біль. Просіть Господа допомогти вам якнайшвидше. Він уже викупив на хресті і його, та той час, який сатана краде і крастиме у вас, доки ви не знайдете заспокоєння лише в Христі. Сумнівайтеся в чому завгодно, але ніколи не дозволяйте лукавому змусити вас засумніватися в Бозі.
Мабуть, тут і проходить межа, вододіл: сумніваємося ми в чомусь чи в Комусь? Ми можемо сумніватися в обставинах, у правильності вчинку, у потрібному виході. Але варто нам засумніватися в Бозі – і ми опиняємося на слизькому.
Канадський режисер Норман Джуісон відомий своїми фільмами «Росіяни йдуть!» (1966), «Ісус Христос – Суперзірка» (1973) та багатьма іншими. Але найвидатнішим його шедевром став геніальний мюзикл «Скрипаль на даху» (1971), який знято за мотивами творів Шолом-Алейхема, зокрема – епістолярної повісті «Тев’є-молочар». Коли дивишся цей фільм, подих захоплює від епічної глибини, що відобразилася в житті бідного єврейського молочаря, який прагнув лише одного – щастя для своїх дочок. Відразу ж захотілося перечитати першоджерело.
Яким же було моє розчарування, коли в оригіналі Тев’є виявився всього лиш хитруватим містечковим опортуністом! Причому – всі події та діалоги в книжці й у фільмі – ті самі. Звідки ж така різниця між Тев’є Алейхема і Тев’є Джуісона? Річ у тому, що в повісті Тев’є постійно скаржиться на Бога й на свою долю адресату своїх листів – ребе Шолом-Алейхему. У фільмі ж начебто звернені до глядача монологи Тев’є – це безперервна молитва. З тими самими скаргами, з тими самими сумнівами («а з іншого боку… хоча з іншого боку…») він звертається до Самого Бога. Йому ж Тев’є висловлює свої претензії («Я, звичайно, розумію, що ми – вибраний народ, але чи не міг би Ти, хоча б час від часу, вибирати когось іншого?»). Джуісонів молочар, навіть розчаровуючись у чомусь, не перестає все довіряти Богові, нічого не приховуючи. Це й підносить дрібного сільського торговця до епічного рівня біблійного Йова.
Кому з нас не доводилося, сумніваючись у чомусь, розмірковувати самим у собі? Запевняю: справжньою впевненості це не додасть! Спробуйте замість розмови з самим собою те ж саме розповісти Богові. Поділіться своїми сумнівами з Ним. Тоді все стане на свої місця.
[1] «І до одних будьте милостиві з розрізненням» (Юди 1:22, переклад Ю. Попченка).