Були часи, коли теологію називали «царицею наук». А в науці кожен сумлінний дослідник розпочинає роботу з уточнення завдання й обґрунтування методології. Тому всеосяжне теологічне дослідження зазвичай починають зі вступу (який іноді називають «пролегомени»). У ньому описують суть і мету теології. Тому цей розділ присвячено поняттю теології, можливості теології як такої, її джерелам, методу й значенню.

1. ПОНЯТТЯ ТЕОЛОГІЇ

Хоча слова «теологія» в Біблії немає, воно вдало описує те, що християни роблять доволі часто й мали б робити ще частіше. Це слово утворено від двох грецьких слів: theos – «Бог» і logos – «слово, твердження, мова». Отож буквально теологія, або богослов’я, – це процес і результат вивчення того, що сказано й написано про Бога.

У широкому розумінні теологією можна назвати будь-які свідомі спроби отримання і/або передавання знань про Бога й про Його стосунки з творінням. У вужчому, спеціальному, значенні пропонуємо наступні два визначення.

1) Теологія як процес – це здобуття знань про Бога і Його зв’язок із усім буттям задля пізнання істини.

2) Щодо змісту, то теологія – це сукупність істинних висловлювань про Бога й про все творіння у зв’язку з Богом.

А. Спектр значень терміну «теологія»

У релігійному світі, особливо серед науковців, слово «теологія» має безліч значень. Наведемо чотири найпопулярніші конотації – від найширшої до найвужчої.

По-перше, теологією можна назвати вивчення релігії загалом. Слово «теологічна» входить у назву багатьох семінарій – наприклад, Принстонської теологічної семінарії. Навчальна програма семінарії звичайно містить низку взаємопов’язаних дисциплін, як-от: біблійні мови, екзегеза, історія Церкви, археологія, біблійні доктрини, апологетика, християнська освіта, гомілетика, місіологія. Усі ці дисципліни зазвичай об’єднують у чотири групи: біблійні, історичні, теологічні й практичні. Але всіх їх можна назвати «теологічними» у найширшому розумінні цього слова.

По-друге, у вужчому розумінні слово «теологія» означає одну з вищезгаданих чотирьох груп. Тоді вона складається з низки дисциплін: систематичної теології, історії теології, апологетики або філософії релігії, а також етики.

По-третє – і це найпоширеніше значення – термін «теологія» позначає один із розділів доктринальної, або систематичної теології. Тоді під «теологією» розуміють тематичне вивчення Біблії (на відміну від послідовного). Іноді також припускають систематичне вивчення тієї чи іншої теми – наприклад, доктрини гріха («що Біблія говорить про гріх»). Або ж теологічне дослідження може набувати форми системного й упорядкованого викладу кожної з основних тем Біблії. Саме так побудована ця книга. Отже, у ваших руках том із «систематичної теології».

Нарешті, термін «теологія» стосується й вивчення доктрини Бога – на відміну, скажімо, від антропології (вивчення доктрини людини) чи сотериології (вивчення доктрини спасіння). Іноді, маючи на увазі саме це значення терміна, аби уникнути невизначеності говорять про «теологію у вузькому розумінні цього слова».

У цій книзі слово «теологія» найчастіше вживається в третьому значенні.

Б. Теологія і доктрина

Найближче за значенням до слова «теологія» біблійне слово «вчення», або доктрина (від латинського doctrina («вчення»), яке саме походить від дієслова docere – «учити, показувати»). (Слово doctor перекладається з латинської просто як «учитель».) У грецькому Новому Завіті найближчі за значенням до терміна «доктрина» іменники didache і didaskalia (утворені від дієслова didasko – «учити»), які означають «учення». Цими словами позначають і сам процес викладання (наприклад, Мк. 4:2; Рим. 15:4; 1 Тим. 4:13; 2 Тим. 4:2), і його зміст – те, що викладають (наприклад, Рим. 16:17; 1 Тим. 1:10; Тит. 2:10; 2 Ів. 9, 10).

У Біблії короля Якова обидва ці слова майже завжди перекладено як «доктрина», хоча в сучасних перекладах перевагу віддають слову «вчення». Але ці слова синонімічні, тому немає нічого поганого у використанні слова «доктрина». Вона означає «вчення» – не саму дію, а зміст.

Як співвідносяться між собою доктрина й теологія? Іноді ці слова вживають як синоніми, однак між ними є певна відмінність. Доктрина означає все християнське вчення (див. Дії 2:42; 2 Тим. 3:16), яке можна розділити на дві категорії: теологію і етику. Теологія – це та частина християнської доктрини, яка навчає істини (наприклад, Дії 5:28; 13:12; 2 Тим. 4:3; Тит. 2:1; Євр. 6:2; 2 Ів. 9, 10). Етика ж – це та частина доктрини, яка навчає правильної поведінки (наприклад, 1 Тим. 1:10; 4:1, 6, 16; Тит. 2:1). Теологія вивчає ідеї й концепції, а етика – вчинки. Тому теологію й етику відносять до різних напрямів у християнській доктрині.

Тож використання слова «доктрина» в контексті християнської теології виправдане й навіть необхідне, особливо тоді, коли йдеться про якийсь конкретний аспект учення – наприклад, про доктрину Святого Духа чи доктрину гріха. Уся теологія підпадає під категорію доктрини, але не всі доктрини стосуються теології (деякі належать до розділу етики).

II. ЧОМУ ТЕОЛОГІЯ МОЖЛИВА?

Теологія, за визначенням, походить від Самого Бога – у тому розумінні, що Він і є тією реальністю, про яку або стосовно якої формулюються всі теологічні твердження. Але виникає запитання: чи справді нам відкрито божественну реальність, без чого неможливе істинне знання про Бога? Чи здатні ми формулювати істинні висловлювання про Бога чи про будь-яку частину творіння у зв’язку з Богом?

І тут ми віч-на-віч стикаємося з проблемою істини, оскільки можливість теології базується на можливості існування істини як такої. Теологія – це розумна доктрина, тобто істинне вчення про діла й природу Бога й про все творіння у зв’язку з Богом. Чи можлива така істина? Відповідь на це запитання складатиметься з трьох частин: визначення істини, заперечення істини й утвердження істини.

А. Визначення істини

Усім відоме славнозвісне запитання Пилата: «А що таке істина?» (Ів. 18:38, переклад Р. Турконяка). Навряд чи Пилат тим самим вимагав представити йому якийсь перелік істинних тверджень. Запитуючи так, він, найімовірніше, цікавився самою природою істини. Що ми розуміємо під цим словом? Що визначає істинність чи хибність висловлювання?

Досить поширену хибну відповідь на це запитання диктує філософія прагматизму. Згідно з цією філософією, істинне твердження – те, яке «працює», тобто допомагає досягнути бажаної мети. Приміром, лейтенант, звертаючись до солдатів перед боєм, розповідає їм про героїчний учинок їхнього загиблого однополчанина. Офіцер прекрасно знає, що історія надумана, але її все одно можна вважати істинною, тому що вона допомагає солдатам здобути перемогу.

Однак єдиною правильною відповіддю на запитання Пилата може бути концепція відповідності. Інакше кажучи, твердження істинне тоді й лише тоді, коли воно відповідає дійсності. Висловлювання істинне лише тоді, коли воно описує те, що реально існує. Таке розуміння істини, що базується на здоровому глузді, властиве більшості людей, навіть якщо вони не розмірковують про нього в категоріях формальної логіки.

Річард Боумен (Bowman, 9–11), представник консервативного напрямку деномінації «Учні Христа» (“Disciples of Christ”) і співзасновник організації «Відродження учнівства» (“Disciple Renewal”) пояснює, чому треба пам’ятати про ці відмінності. Він наводить приклад ліберальних професорів богословських семінарій. Ці викладачі не вірять ні в непорочне зачаття, ні в одкровення, ні в небеса. Але вони вчать майбутніх проповідників визнавати ці доктрини як істинні – не як ті, що відповідають реальності, а як ті, що дають людям надію й утримують їх у церкві. (Хоча проповідникам, звичайно ж, не варто говорити про те, що їхня концепція істини радикально відрізняється від тієї, якої дотримується більшість парафіян, тому що, дізнавшись про це, парафіяни навряд чи будуть у захваті.) Тому проповідник може на словах визнавати істинними доктрини непорочного зачаття й Воскресіння, але насправді вважати, що ці події ніколи не відбувалися!

Такий підхід цілковито суперечить біблійному. Все Писання, від початку до кінця, передбачає концепцію відповідності дійсності. Наприклад, Воскресіння Христа описане в Біблії як об’єктивна історична подія. Сказано, що воскреслий у тілі Спаситель з’явився сотням людей, які впізнали Його (1 Кор. 15:5–7). Павло писав, що якщо Христос не воскрес, то проповідь Воскресіння безглузда, а самі проповідники – лжесвідки. Якщо Воскресіння не було, то віра в Нього марна, і ми все ще у своїх гріхах (1 Кор. 15:14–17). Інакше кажучи, твердження «працює» (витримуючи прагматичну перевірку) лише тоді, коли відповідає дійсності.

Б. Заперечення істини

Заперечення абсолютної істини – це, мабуть, найхарактерніша і найсерйозніша за своїми наслідками ознака світогляду XX–XXI ст. У нашому суспільстві заперечення абсолютної істини зустрічаємо під різними назвами: ситуативна етика, мультикультуралізм, плюралізм, розмаїття думок, боротьба з дискримінацією, постмодернізм. Усе це можна підсумувати одним словом: релятивізм. Так називають концепцію, згідно з якою так звана «істинність» будь-якого твердження залежить від обставин. Те чи інше твердження істинне для вас тут і зараз. Але воно може бути хибним для когось іншого, або навіть для вас через деякий час.

На релятивістських позиціях стоїть більшість філософських шкіл ХХ ст.: аналітична філософія, філософія процесу, екзистенціалізм, прагматизм, постмодернізм. Так, прихильники прагматизму стверджують, що ідея може бути істинною лише тоді, якщо вона працює. Один із зачинателів цього філософського руху, Вільям Джемс, писав: «Істина – це те, що здається нам доцільним, як і «правильна» поведінка – це поведінка, що узгоджується з нашою метою» (James, 145, 192).

Останнє релятивістське нововведення – філософія постмодернізму. Постмодерністи стверджують, що всі можливі думки з приводу одного й того ж предмета допустимі, і їх треба враховувати (тобто треба визнавати їх правильними), окрім одного: думки про те, що абсолютна, об’єктивна істина існує. Одне з есе, що захищають філософію постмодернізму, називається «Об’єктивної істини немає, і це добре» (Kenneson, There’s No Such Thing as Objective Truth, and It’s a Good Thing, Too, 155–170).

За результатами соціологічних опитувань, проведених у середині 1990-х років, Джордж Барна дійшов висновку, що приблизно три чверті американців не вірять в існування абсолютної істини. Такої ж думки дотримуються приблизно дві третіх тих опитаних, які назвали себе євангельськими християнами.

Зрозуміло, що заперечення можливості істини як такої неминуче приводить до заперечення можливості теологічної істини, результатом чого стає прийняття релятивістських доктрин. Послідовне застосування цих доктрин приводить до заперечення абсолютної, безальтернативної істинності християнства. Ті, хто її заперечує, вважають однаково істинними всі релігії. Деякі християни під впливом релятивізму навіть стверджують: «Не існує єдино правильного тлумачення Біблії!»

Прихильників релятивізму багато. Один із них – Вільям Берд, богослов деномінації «Учні Христа». Він нещадно критикує кожного, хто насмілиться стверджувати, що «знає задум Божий стосовно Церкви», відкритий у Біблії. На думку Берда, навіть якщо така людина «цитує біблійні розділи й вірші, людська інтерпретація все одно неминуча. Тлумачення божественної мудрості необхідне, але тлумачі, які вважають істиною виключно свою інтерпретацію, перетворюють цю мудрість на безумство» (Baird, 57).

Ще одним прикладом є висловлювання Фреда П. Томпсона: «Рух Відродження завжди вирізнявся відкритістю й доброзичливістю щодо всіх. Ми ніколи не називали себе єдиними християнами. Ми завжди відмовлялися від ролі суддів, коли йшлося про те, наскільки істинна чиясь віра… Ми приймаємо й спілкуємося (принаймні, маємо це робити) з усіма, незалежно від доктринальних переконань» (Thompson, 15).

Цитату зі статті Дж. Стівена Ланга можна навести як приклад не просто релятивізму, а цілковитої відмови від доктрини:

«…Апостол Павло зібрав усі свої докторські дисертації, логіку, вчення й поради, висловивши все однією фразою в 1-му Посланні до солунян 1:5: «…Знаєте ви, які ми були поміж вами для вас».

…Він хотів, щоб його пам’ятали не як богослова, а як живе свідчення віри.

Це свідчення Павла змушує нас поставити надзвичайно важливе запитання. Треба запитувати не «У що віриш?», а «Як живеш?»

Отець наш Небесний не наказує нам заганяти духовність у прокрустове ложе наших власних ідей і концепцій. Він бажає, щоб духовність виявлялася в нашому житті. Доктрина, звичайно ж, важлива, але богословські суперечки навколо тієї чи іншої догми нічого не змінюють у житті… Усі великі доктрини всіх великих християнських мислителів можна звести до одного життя, наповненого наслідуванням Христа» (Lang, 6–7).

Чим пояснити такий скептицизм і байдужість до здорового вчення? Річ у тім, що кожній людині притаманна так звана «егоцентрична обмеженість». Наша свідомість (наше «я») обмежена в просторі (черепною коробкою) і в часі (теперішнім моментом). Ми дивимося на все тільки зі своєї дзвінниці й неспроможні вийти за рамки власних обмежень.

Усі думки потрапляють у нашу свідомість через призму нашого власного сприйняття й фільтруються нашими почуттями, які можуть нас обманювати. Тому свідомість містить лише сприйняття предметів, а не самі предмети. А отже, ми не знаємо, наскільки наше сприйняття відповідає тому, що існує в реальності. Не знаємо ми й того, наскільки наше сприйняття реальності відповідає сприйняттю цієї ж реальності іншими людьми. До того ж, ми обмежені ще й у тому, що не знаємо майбутнього й, розмірковуючи про нього, можемо лише щось планувати й здогадуватися. І всі наші пошуки істини рано чи пізно припиняться, тому що смерть неминуча.

Підсумовуючи всі ці обмеження, Кеннесон висловлює думку про неможливість «погляду нізвідки» (Kenneson, 156–167).

Наша «обмеженість» указує на те, що скінченні істоти нічого не можуть знати досконало, а тим паче не можуть знати всього, тобто бачити загальну панораму. То чи можна допускати абсолютні висловлювання стосовно того чи іншого предмета, не знаючи його місця й ролі в загальній картині? Тобто, чи можна допускати абсолютні висловлювання, не володіючи нескінченним знанням? Отже, ніхто не володіє стовідсотковою впевненістю стосовно будь-чого, зокрема й стосовно теології.

Філософія «егоцентричної обмеженості» призводить, зокрема, до невірства у здатність людської мови адекватно передавати думки. Згідно з цією філософією, кожна людина сприймає все по-своєму, тому ніхто не сприймає нічого так само, як інший. Це означає, що автор будь-якого твердження формулює його відповідно до свого розуміння. Його розуміння й використання слів визначає його власна обмеженість. Усе залежить від культури, особистого досвіду й ситуації. Слухач будь-якого твердження також сприймає його в контексті власної обмеженості. Цей контекст також залежить від культурних особливостей і власного досвіду. «Культурний релятивізм» означає, що ми маємо лише відносну впевненість у тому, що правильно висловили свої думки чи зрозуміли висловлювання співрозмовника.

Так само скептично сприймається думка про те, що Бог намагається говорити з нами нашою мовою, тобто через словесне одкровення. Чи спроможна обмежена людська мова передати нескінченну досконалість Божих думок? Та навіть якби Бог говорив цілком зрозуміло, кожна людина все одно сприймала б Його слова через призму своєї егоцентричної обмеженості. Отже, абсолютної згоди в питанні про те, що означають сказані Богом слова, бути не може. І доктринальний релятивізм у таких випадках неминучий.

В. Утвердження істини

Щоб довести можливість теології як здорового вчення, треба спершу продемонструвати помилковість релятивізму. Релятивізм суперечить самому собі від самого початку, оскільки твердження «абсолютної істини немає» претендує на статус абсолютної істини. Крім того, як зазначав Елтон Трублад, існування абсолютної істини доводиться тим, що існування помилок визнають завжди й усюди. Видавці виправляють друкарські помилки, а газети публікують спростування. Студенти на іспитах помиляються у відповідях. Усім нам властиво час від часу щось забувати. Навіть найзапекліший противник істини поскаржиться, якщо хтось помилково забере його портфель. Але «помилки неможливі, якщо помилятися ні в чім!» – пояснює Трублад. Якщо істини немає, то не може бути ні помилок, ні огріхів (Trueblood, 47–50).

Утверджуючи концепцію істини, важливо згадати міфи про «стовідсоткову впевненість». Перший із цих міфів говорить, що відсутність стовідсоткової впевненості рівноцінна релятивізму. На сто відсотків люди можуть бути впевнені лише в питаннях формальної логіки й математики. Егоцентрична обмеженість не дає нам мати такої ж упевненості стосовно фактів. Така природа людського знання. Завжди, коли йдеться про факти, ми можемо міркувати лише в категоріях імовірності. Але ототожнення ймовірності з невизначеністю, як і з релятивізмом, – серйозна помилка. Існують різні ступені ймовірності, і в тих випадках, коли факти й логіка дозволяють зробити висновок про істинність твердження, що має високий ступінь імовірності, заперечувати його ірраціонально й аморально. Стосовно багатьох речей можна встановити, що «немає розумних причин сумніватися» в їх істинності.

Другий міф багато в чому подібний на перший: «Перш ніж повірити чомусь або діяти, треба бути впевненим на сто відсотків». Цей міф найчастіше згадують ті, хто заперечує факти, підтверджені численними доказами. («Не можна довести зі стовідсотковою точністю, що куріння викликає захворювання на рак!», «Не можна довести з абсолютною точністю, що Ісус воскрес із мертвих!») Але відсутність стовідсоткової точності зазвичай є лише формальною проблемою й не заважає вірити й діяти. Високий рівень імовірності, а отже, упевненість у практичних і моральних питаннях можливі й без абсолютної впевненості.

Третій міф базується на думці, що стовідсоткова впевненість у чомусь неможлива в принципі, за жодних обставин. Це ідея про неможливість «погляду нізвідки». Чому ми називаємо цю ідею міфом? Тому що стовідсоткова впевненість, а, отже, і абсолютна істина, можлива тоді, коли є Бог, на Якого не поширюється егоцентрична обмеженість. Реальність абсолютної, об’єктивної істини базується на існуванні трансцендентного Бога-Творця.

Отже, основою істини є існування Бога. Людина – скінченна істота, зв’язана егоцентричною обмеженістю. Але в Бога її немає. Бог нескінченний у всьому, і в знаннях також. Усезнавець-Бог володіє абсолютним і досконалим знанням про все. Абсолютна істина існує в Божому розумі.

Відмінність між Богом і людиною полягає в самому факті Творіння. Людина – істота створена, обмежена за своєю природою. Є лише один Творець – вічний Бог, Який створив усе з нічого, ex nihilo. Відмінність між Творцем і творінням – найголовніша з усіх відмінностей. Буття нествореного Творця унікальне. На Нього не поширюється жодне обмеження, властиве всім створеним істотам.

Трансцендентність Бога-Творця є передумовою існування всіх абсолютних категорій. Божий розум уможливлює будь-яку думку й будь-яку логіку. Сама сутність Бога полягає в слові Logos – «слово, розум, логіка» (Ів. 1:1). Бог запрошує нас: «Прийдіть, і будемо правуватися…» (Іс. 1:18). Його нескінченний розум уміщає всі можливі знання про все – без прогалин і помилок. Тому все, що Він говорить – про Себе, про природу людини, про добро і зло, про гріх і спасіння, про небеса й пекло – істинне. Бог і лише Бог – єдине джерело абсолютної істини.

Але треба також відповісти на запитання: чи доступна ця істина людям? Навіть якщо Усезнавець-Бог існує, абсолютна істина для нас недоступна, якщо тільки Він не дасть нам одкровення. Але Бог уже говорив із нами зрозумілою для нас мовою. Він зробив це через Біблію – Слово Боже. Саме одкровення Слова робить теологію можливою.

Що ж відповісти тим, хто вважає, що людська мова не здатна адекватно передати істину та що двозначність і невизначеність значення неминучі? Навіть якщо Бог дав нам у Біблії досконале одкровення, чи можемо ми стверджувати, що розуміємо його? Так, можемо. Ми з упевненістю заявляємо, що людська мова – адекватне знаряддя для передавання істини, зокрема істини від Бога.

Ми стверджуємо це насамперед тому, що словесне спілкування відбувається повсюдно, і воно досягає своєї мети. Наша впевненість у тому, що Біблію можна зрозуміти, базується на простому спостереженні: будь-яке словесне спілкування передбачає, що мова загалом і використані слова зокрема можуть бути зрозумілими. Той, хто говорить або пише, очікує, що його слова сприймуть саме в тому сенсі, який він у них вкладав. Я припускаю, що читачі цієї книги зрозуміють, що в ній сказано. Навіть автори трактатів про неадекватність людської мови пишуть про неї звичайною людською мовою, очікуючи при цьому, що ми зрозуміємо написане!

Незважаючи на егоцентричну обмеженість, мовне спілкування можливе завдяки феномену взаємної домовленості. Взаємна домовленість – це наша згода вважати, що ті чи інші символи (слова) означають певні предмети або концепції. Усе зводиться до визначень, із якими ми погоджуємося. Те, що мова здатна функціонувати, доводиться самим існуванням словників.

Прямим доказом здатності мови передавати Божу істину є той факт, що Сам Бог використовував мову з цією метою. Чи говорив би з нами нескінченний Бог, якби ми не були спроможні прийняти й зрозуміти Його слів? Але Він говорив (Євр. 1:1–2), тому що знає: істоти, створені за Його образом, здатні розуміти сказане Ним.

Якщо повсюдне мовне спілкування скінченних істот свідчить про те, що вони здатні розуміти мову, то божественне одкровення підтверджує здатність мови передавати істину й поготів. Це простий аргумент від меншого до більшого. Якщо припускаємо, що мова зрозуміла під час повсякденного спілкування, то маємо значно більше підстав припускати, що вона зрозуміла й під час спілкування з Богом. Адже Бог створив і мову, і розум, якому Він бажає повідомити істину за допомогою мови.

Творець дав нам розум, здатний розуміти Його одкровення. Тому ми переконливо заявляємо про те, що теологія можлива й що в неї є розумна мета – формулювання правильної доктрини, здорового вчення. Ті, хто заперечує це, піддає сумніву мудрість і силу Бога.

Ми знаємо: Бог бажає, щоб ми формулювали доктринальну істину, тому що в Біблії неодноразово підкреслюється важливість істини й здорової науки. Крім того, Писання рішуче засуджує лжевчення. Ісус говорить, що істина пізнавана: «І пізнаєте істину…» (Ів. 8:32, тут і далі в цьому абзаці переклад Р. Турконяка). Павло пише, що Бог «хоче, щоб усі люди спаслися, і прийшли до пізнання істини» (1 Тим. 2:4). Ті, в кому немає «любові до правди» і хто відкинув «віру в істину», не отримають спасіння (1 Сол. 2:10, 13). Апостол Іван радів, коли чув, що християни «живуть у правді» (3 Ів. 4). Зустрівши євнуха, який читав Книгу пророка Ісаї, Пилип запитав: «Чи ти розумієш те, що читаєш?» (Дії 8:30). Саме запитання передбачає, що є лише одне істинне розуміння Біблії.

Важливість християнської доктрини випливає з того, що вона, за словами Павла, є поживою для віруючих (1 Тим. 4:6). Павло напоумляє Тита: «А ти говори, що відповідає здоровій науці» (Тит. 2:1). Крім того, Тит мав показувати приклад здорової науки. Павло засуджує тих, хто не тримався здорової науки й відкидав істину (2 Тим. 4:3–4). Неправдиві доктрини називаються вченням сатани й демонів (Ів. 8:44; 2 Сол. 2:9–12; 1 Тим. 4:1–2). Біблія засуджує тих, хто навчає неправдивої доктрини (Гал. 1:6–9; 1 Тим. 6:3–5; Тит. 1:9–14; 2 Петр. 2:1–3; 1 Ів. 4:1), вірить їй (2 Сол. 2:10–12; 2 Петр. 3:16–17) і сприяє її розповсюдженню (2 Ів. 9–11; 3 Ів. 8).

Усі ці настанови мають сенс лише тоді, коли ми здатні розрізняти істину й неправду, – а з цього випливає цілком логічне припущення про можливість істинного знання про Бога й істинної теології.

III. ДЖЕРЕЛА ТЕОЛОГІЇ

Якщо Бог – головний об’єкт теології, то Він і її первісне джерело. Будь-яке богословське твердження має базуватися на реальності Самого Бога. Він – єдиний, Хто гарантує істинність того чи іншого твердження. У зв’язку з цим виникає питання про джерела теології: як ми отримуємо доступ до реальності Бога, а відтак, до істинного знання про Нього?

Важливо розуміти різницю між самою реальністю і нашим сприйняттям цієї реальності. Власне, теологія вивчає й аналізує те, що міститься в нашій свідомості. Але звідки береться вміст – те, що міститься у свідомості? Що саме взаємодіє з нашою свідомістю й укладає в неї той уміст, про який ми розмірковуємо й із якого випливає те, що ми називаємо «теологією»?

На це запитання відповідають по-різному. Називають безліч різних джерел, із яких походять різні ідеї про Бога. Деякі з цих ідей явно суперечать одна одній. Тому виникає питання про існування якогось нормативного джерела, вміст якого не треба перевіряти, порівнюючи із вмістом інших джерел. Відповідно, нормативне джерело має слугувати критерієм оцінки вмісту всіх інших джерел. Якщо це так, то нормативне джерело – це єдине, або принаймні головне джерело теології. Далі буде показано, що таке нормативне джерело теології існує, і це – Біблія.

Цілком можливо, що й інші джерела теології теж передають нашій свідомості правдиву інформацію про Бога. Однак ці ж джерела можуть містити й непотрібну і навіть неправдиву інформацію про Бога. Будь-які ідеї про Бога, що приходять до нас з інших джерел (зокрема й ті, які претендують на істинність, і навіть ті, які ми самі схильні вважати істинними), треба звіряти з єдиним істинним, непогрішимим джерелом – Біблією. Деякі з цих джерел, якщо сприймати їх через призму Біблії, цілком можна використовувати як вторинні, або допоміжні, джерела теології, тобто вони можуть містити корисну інформацію – приклади й роз’яснення біблійного вчення.

А. Можливі джерела теології

Можна назвати дуже багато джерел знань про Бога та про Його стосунки з творінням. І хоча при ближчому розгляді деякі з них виявляються хибними або просто даремними, у цьому розділі розглянемо їх як можливі джерела. Їх можна об’єднати в чотири категорії: одкровення, досвід, розум і традиція.

1. Боже одкровення

Одне із можливих джерел теології – одкровення Самого Бога. Ініціатива одкровення належить Богові, Який діє в такий спосіб, що інформація про Нього й про створений Ним світ стає доступною нашій свідомості. Отож Бог безпосередньо передає людям теологічні знання. Це одкровення може бути об’єктивним – таким, що приходить до нас ззовні, або суб’єктивним – міститися в нас самих.

Об’єктивне одкровення набуває різних форм. Воно буває невербальним, тобто передається без слів, або словесним, тобто повідомляється за допомогою людської мови. Базуючись на іншому критерії, одкровення можна також класифікувати як загальне – доступне всьому людству, і спеціальне – дане окремим людям у певний час і в певному місці.

Враховуючи ці відмінності, виділяють три види об’єктивного одкровення. По-перше, ми можемо отримувати загальне невербальне одкровення. Бог свідчить про Себе Самого через такі дії, як первинне Створення й постійний загальний Божий промисел у творінні. Це одкровення приходить до нас із навколишнього світу. «Небо звіщає про Божую славу, а про чин Його рук розказує небозвід» (Пс. 18:2; див. Рим. 1:18–20). Це частина так званого «загального одкровення».

Об’єктивне одкровення другого виду також належить до категорії невербального одкровення. Виявляється воно в конкретних подіях, які відбуваються в певний час і в певному місці. Такими подіями є дії спеціального Промислу, наприклад, втручання Бога в хід історії й долі народів (Іс. 14:24–27; Ав. 1:5–6) та викликані Ним засухи (Ам. 4:6–8; Аг. 1:3–10). До цієї ж категорії можна віднести чудеса, які робили Божі посланці. Крім того, до невербального спеціального одкровення належать і могутні Божі дії, спрямовані на порятунок, – наприклад, вихід ізраїльтян із Єгипту, а також подвиг Ісуса Христа заради нашого викуплення. Усе це належить до категорії «спеціального одкровення».

Об’єктивне одкровення третього виду – словесне, спеціальне. Воно передбачає, що Бог звертається до людей людською мовою – безпосередньо (Вих. 3:1–10) або через пророків. Пророцтва бувають усними (1 Цар. 16:1–4) або письмовими (Єр. 36:27–32; 2 Тим. 3:16). До цієї категорії пропонують відносити різні книги – Коран, Книгу Мормона й, звичайно ж, християнське Писання – Біблію. (І хоча не все, що міститься в Біблії, можна назвати одкровенням у вузькому розумінні цього слова, уся Біблія богонатхненна, тому що всі її частини є непогрішимим Божим одкровенням.)

До вищезазначених видів одкровення варто також додати деякі можливі суб’єктивні види одкровення. Уважають, що Бог вкладає у свідомість людей певну інформацію, що не залежить від сприйняття органами чуттів. До таких суб’єктивних видів одкровення належить вроджене знання морального закону (Рим. 2:15) і, можливо, вроджене знання про Бога, закладене в серце кожної людини. (Термін «загальне одкровення» доречно застосовувати й до таких випадків.)

Є й інші можливі види суб’єктивного одкровення: випадки, коли Бог говорить із людьми через сни, видіння, або посилає їм «внутрішнє просвітлення» якимось іншим способом. Багато хто з протестантів вірить також у внутрішнє «свідчення Святого Духа», тобто, що Святий Дух запевняє віруючих у тому, що вони справді спасенні, і що Біблія – Слово істини. Подальше «просвітлення» за участі Святого Духа, на їхню думку, робить віруючого здатним розуміти значення Біблії.

2. Досвід

Друге потенційне джерело теології – досвід людини. За словами Крісчера, «теологія виникає з досвіду». Далі він пише: «Як християнин, я постійно маю черпати у своєму досвіді християнського життя сировину для теології» (C. W. Christian, 29, 95). Подібної думки дотримується й інший вчений: «Теологія викристалізовується з досвіду» (Ditmanson, 17).

Можливо, вони й мають рацію, але частково. Далі буде показано відмінність між різними аспектами досвіду. З одного боку, досвід того чи іншого рівня неминучий тоді, коли головним джерелом богословського знання є одкровення, тому що одкровення треба якось прийняти. Але богословські роздуми тоді звернені насамперед до самого одкровення, оскільки досвід служить лише для передавання одкровення. Інакше кажучи, теологічні істини виводяться з об’єкта досвіду, а сам досвід має другорядне значення. Прикладами другорядного досвіду можуть бути: спостереження великих дій Божих у природі й історії, читання слів Біблії й сприймання Божого голосу в серці. Так, усі, хто спостерігав десять кар єгипетських і розділення Червоного моря, звичайно ж, мали особливе переживання; але для теології значущими є насамперед самі дії, а не досвід спостерігачів.

З іншого боку, сам досвід іноді теж може бути предметом богословського вивчення. Тобто з досвіду виводять богословські істини – але лише тоді, коли досвід указує на Бога. Тоді досвід має першорядне значення, і богословські істини виводяться з суб’єкта – людини, яка мала це переживання.

Прикладів такого досвіду багато. Деякі з них потрапляють у розряд так званого інтуїтивного досвіду. Наприклад, філософ Іммануїл Кант помітив, що йому самому й іншим людям притаманне внутрішнє почуття моральності. Роздумуючи про цей «моральний досвід», він дійшов висновку про реальність життя після смерті й про існування Бога, Який буде нас судити. Інший приклад – Фрідріх Шлеєрмахер, засновник ліберального богослов’я. Він стверджував, що всім людям властиве почуття абсолютної залежності (від чого саме – інше питання). Це почуття залежності, на якому базується наша віра в Бога, – єдине джерело теології.

Наступна категорія особистісних переживань – містичний досвід. Містики говорять про безпосередній досвід спілкування з Богом і стверджують, що їм знайоме почуття єднання з Ним. Однак містики зазвичай наполягають на тому, що божество за своєю природою невимовне, тобто таке, яке неможливо описати словами; єдине, про що можна говорити, – це містичні переживання; тому вони і є головним джерелом теології.

Та є й інший, більш поширений досвід. Більшість людей називають його релігійним. Про нього говорять і тоді, коли в тих чи інших обставинах убачають Божу дію. Найчастіше йдеться про суб’єктивний досвід відродження, або навернення. Наприклад, Джон Веслі згадував про те, як його серце «палало» під час покаяння. Чарльз Фінней розповідав, що напередодні свого навернення «провів кілька годин у спілкуванні з Ісусом Христом. Під час цього він бачив Господа немовби віч-на-віч. Відчуваючи Його погляд, Фінней заплакав, як мале дитя». Присутність Святого Духа відчувалася настільки сильно, «ніби накочувалися хвилі любові» (Wenger, 22).

Релігійний досвід, пов’язаний із надприродними подіями, також знайомий для багатьох, хто спостерігав або був учасником таких подій. Говоріння мовами, чудесні зцілення, звільнення від демонів, «вихід із тіла» й «життя після смерті» – у тих, хто пережив щось подібне, часто спостерігається схильність до богословських висновків на підставі цих переживань.

Є ще одна категорія – екзистенціальний досвід. На думку Крісчена, «в основі теології лежить реакція на те, що людина переживає у житті» (Christian, 29). Екзистенціальний досвід буває загальним і спеціальним. Маккуоррі пише: «У широкому розумінні… сам досвід людського існування є головним джерелом теології» (Macquarrie, 6). Життя складається зі спілкування з іншими людьми, зокрема з християнами. До того ж, у житті кожної людини є особистісні переживання: душевні пориви, докори сумління, страждання й усвідомлювані бажання. Наприклад, феміністки часто стверджують, що головне джерело їхньої теології – «жіночий досвід». Визначення цього досвіду пов’язано з пригнобленням з боку чоловіків і боротьбою за рівноправність (Cottrell, Feminism, 182–188).

У цьому розділі ми не ставимо питання про те, які з цих джерел теології насправді треба визнати істинними. Поки що йдеться про потенційні джерела. Питання їх істинності розглянемо в одному з наступних розділів.

3. Розум

Третє потенційне джерело теології – людський розум. Спершу треба зазначити, що розум має три функції. По-перше, це функція логічних висновків, у межах якої розум є джерелом істини. За точку відліку він використовує якусь уже визнану істину, а відтак переходить від неї до інших істин, згідно з правилами індуктивної та дедуктивної логіки. Точкою відліку (уже визнаною істиною) може слугувати якась наявна a priori ідея, закладена в людському розумі, або якийсь установлений a posteriori факт, сприйнятий почуттями або переданий через одкровення. Друга функція розуму – аналітична, або інструментальна. Розум при цьому аналізує чи впорядковує вже відомі істини задля розуміння й пояснення. (У цьому й полягає головна мета теології.). Третя функція – критична: розум досліджує різні твердження, що претендують на істинність, і визначає, які з них треба прийняти як істинні. У цьому процесі використовуються певні правила, які допомагають оцінити правдивість фактів і тверджень. (Це – головна функція розуму в апологетиці.)

Питання про використання розуму як джерела теології стосується лише перша функція – формулювання припущень. При цьому треба також розрізняти апріорні й апостеріорні точки відліку.

Дехто стверджує, що окремі богословські істини апріорно пізнавані, тобто до них можна дійти, спираючись виключно на ідеї, які виникають у розумі, без будь-якої участі досвіду. Найхарактерніший приклад – онтологічний аргумент Ансельма Кентерберійського. У цьому аргументі доказ існування Бога виводиться лише на основі ідеї про Бога як про досконалу Сутність, вище якої нічого бути не може. Уважають, що спираючись на цю концепцію, людський розум може дійти до усвідомлення того факту, що Бог реально існує. Декарт стверджував: наш розум здатний зрозуміти, що Бог є, якщо точкою відліку вибрати внутрішнє усвідомлення того факту, що ми мислимо. «Я мислю, отже, я існую» (cogito, ergo sum). Наше скінченне існування обумовлене нескінченною причиною, тобто Богом. (Це апріорне формулювання космологічного аргументу.)

Розум здатний прийти до усвідомлення існування Бога й апостеріорно, спираючись на істини, які сприймаються за допомогою почуттів. Наприклад, спостерігаючи скінченний світ, можна дійти висновку про існування нескінченної Першопричини, тобто Бога-Творця. Це друге, більш поширене формулювання космологічного аргументу. Інший приклад: спостерігаючи ті об’єкти в природі, які не могли з’явитися випадково, можна дійти висновку про існування розуму, який їх створив, якого багато хто ототожнює з Богом. Це телеологічний аргумент. Загалом можна стверджувати, що гігантські розміри нашого світу, його неймовірна складність, розмаїття й краса наштовхують на думку про існування всемогутнього Творця й про Його славу.

У наведених прикладах розум, спираючись на певні аспекти загального одкровення, формулює істини про Бога. Але за точку відліку можна взяти й спеціальне одкровення Біблії. Тоді, на підставі дедуктивних міркувань («із правильною й очевидною послідовністю») можна дійти до істини, яка не сформульована в Писанні явно. Цей принцип закріплено у Вестмінстерському віросповіданні (I.vi): «Увесь задум Божий… або ясно викладений у Писанні, або з правильною й очевидною послідовністю може бути виведений із нього». Томас Кемпбелл додав у параграф 6 «Декларації і звернення» (Thomas Campbell, “Declaration and Address”) таке формулювання: «Правильні припущення й істинні висновки, зроблені на підставі Писання, можна назвати доктриною святого слова Божого». І хоча ці припущення не можна перетворювати в критерії для прийняття в церкву тих, хто кається, «вони, проте, доречні для подальшого наставляння й напучування церкви». Наприклад, у Біблії немає прямих згадок про аборти. Але на підставі шостої заповіді й біблійного вчення про те, що ембріон – це особистість, доходимо висновку, що аборт – це гріх.

4. Передання

Четверте потенційне джерело теології – передання. Цим словом позначають те, що передано нам від попередніх поколінь. Розуміти передання можна по-різному. Наприклад, у Римській Католицькій Церкві слово «передання» найчастіше означає апостольське вчення, передане не в письмовій, а в усній формі. До цього вчення додають також доктрини, сформульовані папами та Вселенськими соборами. Передання в католицизмі має авторитет, рівний авторитету Писання, і є одним із первинних джерел теології.

Протестанти з католиками не погоджуються; однак у кожної протестантської деномінації є свої символи віри, документи й звичаї, які передаються у спадок і складають неофіційне передання. І хоча їх не вважають нормативним джерелом теології, однак передають із покоління в покоління як важливі теологічні джерела.

У певному розумінні всю богословську думку, яка розвивалася протягом історії християнства й засвоюється нами при вивченні історії Церкви й історії доктрини, можна вважати загальним переданням, що впливає на формування теології в наші дні.

Б. Нормативне джерело теології

Отже, ми розглянули чотири джерела теології: одкровення, досвід, розум і передання. Ми показали, що деякі їхні аспекти непридатні, однак інші цілком можуть слугувати джерелами богословського знання, якщо правильно застосовувати їх. Але головне питання полягає в тому, чи можна вважати якесь із цих джерел нормативним – тобто джерелом, відомості з якого істинні вже тому, що істинне саме джерело. Нормативне джерело містить критерії, за якими визначають істинність або хибність інформації, отриманої з усіх інших джерел. Ми доходимо висновку, що Біблія, богонатхненне Слово Боже1, і є цим нормативним джерелом.

Але чому саме Біблію можна вважати нормативним джерелом?

Нижче дається відповідь на це запитання. По-перше, якщо при визначенні нормативного джерела доводиться вибирати між тим, яке дане Богом, і тим, яке створене людьми, вибирати треба перше. Люди – істоти скінченні, їм притаманна егоцентрична обмеженість. Тому їхнє знання завжди обмежене, і не виключена ймовірність помилки. До того ж, ми занепалі істоти. Ми схильні шукати виправдання своїм гріхам і невір’ю. Тому нам властиво підміняти Божу істину неправдою (Рим. 1:25).

Обмежені й занепалі істоти, ми неспроможні самостійно прийти до абсолютно істинного знання про Бога та Його діяння у світі. Отже, ні досвід, ні розум, ні всі людські передання не можуть бути нормативними джерелами теології. Нормативне знання має походити від Бога, а не від обмежених істот. Тому нормативне теологічне знання можливе лише через одкровення.

По-друге, коли доводиться вибирати між об’єктивним одкровенням і суб’єктивним, треба вибирати об’єктивне одкровення – те, яке приходить до нас ззовні, а не міститься в нас самих. У цьому занепалому світі цілковита впевненість стосовно походження й значення суб’єктивних явищ неможлива. Ніколи не можна з цілковитою впевненістю сказати, звідки беруться наші почуття, переживання, «голоси»: від Бога, чи від диявола, чи просто з підсвідомості. До того ж, ми ніколи не можемо бути впевнені в тому, що правильно інтерпретуємо їх і що пам’ятаємо все саме так, як було. Біблія попереджає про можливу двозначність будь-якого особистого досвіду (Мт. 7:21–23; Лк. 13:25–27), особливо суб’єктивного. Тому суб’єктивні джерела, зокрема суб’єктивне загальне одкровення (Рим. 2:15), не можуть бути нормативними для теологічних знань. Нормативне джерело має бути об’єктивним одкровенням. І таке джерело є.

По-третє, якщо доводиться вибирати між вербальним (вираженим у словах) об’єктивним одкровенням і невербальним, нормативним джерелом, треба вибирати словесне одкровення. Популярні вислови «Краще один раз побачити, ніж сто разів почути» і «Діла говорять голосніше від слів» мають обмежену сферу застосування. На них не можна спиратися в теологічних і світоглядних питаннях, коли треба відокремити істину від омани. Теологія пов’язана насамперед із вивченням слів і концепцій, і вербальне спілкування, у якому використовують правильно сформульовані концепції, завжди буде точнішим, ніж невербальні дії. Шаради є гарним прикладом того, як важко спілкуватися без слів.

Отже, Божі діяння, незважаючи на те, що Він, як і раніше, звершує їх і в природі, і в історії людства, не можуть бути нормативним джерелом теології. Навіть найважливіші події, пов’язані з викупленням і спасінням, потребують словесного пояснення. Навіть істина, пізнавана через загальне одкровення про створений Богом світ, не може бути головним критерієм у богословських міркуваннях, якщо є вербальне одкровення. А воно є.

По-четверте, якщо нам доводиться вибирати між двома видами об’єктивного словесного одкровення – писемним і усним, – нормативне джерело має бути писемне. Богонатхненному писемному одкровенню треба віддавати перевагу перед усним, оскільки усне одкровення не має такої завершеності, як писемне. До того ж, писемне одкровення доступне й після того, як воно дане, і зберігається у надійнішій формі, ніж усне.

Однак варто згадати про те, що, окрім Біблії, є й інші священні писання, які називають себе об’єктивним писемним одкровенням про Бога (наприклад, Коран або Книга Мормона). Чи всі ці писання мають однаковий статус? Якщо ні, то як визначити, яка з цих книг істинна? Завдання християнської апологетики полягає в тому, щоб довести, що саме Біблія – Слово Боже в писемному вигляді. І християнська апологетика зі своїм завданням справляється2. Біблія, і лише Біблія є нашим керівництвом для віри й життя.

По-п’яте, нормативним джерелом нашої теології є вся Біблія, а не якась її частина. Старий Завіт, за умови правильної інтерпретації відмінностей, пов’язаних зі зміною завіту, – таке саме нормативне джерело істини, як і Новий Завіт. Усі частини обох завітів – нормативне джерело теології, усупереч доктринам обмеженої безпомилковості й обмеженого натхнення, згідно з якими довіри заслуговують лише так звані доктринальні, або дидактичні, матеріали.

Нормативним джерелом теології має бути вся Біблія, а не лише опис життя й учення Ісуса. Христос ніколи не називав Себе джерелом і критерієм у всіх питаннях істини, знання, етики й богослов’я. Головною метою Втілення й служіння Ісуса було викуплення людства від влади гріха. Це викуплення відбулося через смерть і Воскресіння Спасителя. Це твердження спростовує глибоко помилкову, але популярну думку про те, що головною метою Христа було стати єдиним джерелом доктринальної істини. Результатом цього є помилковий підхід до етики, який можна умовно назвати «Що зробив би Ісус?». Прибічникам такого підходу властиві глибоко помилкові висловлювання, наприклад: «Якщо ми справді хочемо проповідувати Христа, то всі доктрини й обряди Церкви мають спиратися на Нього, набуваючи сенсу лише у світлі Його природи, характеру й діянь». Або: «Якщо вам потрібна теологія, то нехай цією теологією буде Ісус. Якщо хочете, щоб хтось показував вам, як ставитися до людей, то дивіться на Ісуса»3. Щоб уникнути подібних помилок, треба відмовитися від думки, що в Євангелії одні слова важливіші від інших. Уся Біблія від початку до кінця – богонатхненне Слово Боже, що має Його непогрішний авторитет.

Отож ми безумовно формулюємо висновок про те, що єдине нормативне джерело теології – це уся християнська Біблія.

В. Прийнятні вторинні джерела теології

Чи означає вищесказане, що, вивчаючи теологію, можна звертатися лише до Біблії, і все, що тільки можна сказати про Бога та Його стосунки зі світом, сказано в Писанні й більше ніде? Чи означає це, що інших прийнятних джерел теологічного знання просто не існує? Звичайно ж, ні. Правдиве знання про Бога відкривається не лише в Біблії. Хоча багато інших джерел не можуть бути нормативними, вони, однак, прийнятні як вторинні джерела. Вони містять інформацію, яка роз’яснює, доповнює або ілюструє істини, відкриті в Біблії. Однак ці джерела мають бути надійними, а зміст їхніх відомостей треба звіряти з тим, чого навчає Біблія.

Той самий принцип застосовний і до небіблійних форм одкровення. Не викликає сумніву те, що невербальне загальне одкровення – і об’єктивне, і суб’єктивне – дає істинне знання про Бога-Творця й про моральний закон (Рим. 1:18–32; 2:14–15). Для тих, кому не дано спеціальне словесне одкровення Бога, загальне одкровення є критерієм у питаннях релігії й етики. Ми знаємо про це тому, що Павло, говорячи про таких людей, стверджує, що «нема їм виправдання», якщо вони відкидають знання про Бога, «явне для них», тобто загальне одкровення (Рим. 1:20; див. 1:32; 2:15). Але невербальне загальне одкровення завжди неповне, оскільки з нього неможливо дізнатися про Христа й викуплення. Крім того, невербальне одкровення за визначенням не може дати докладної інформації. Знання про Бога, отримане через спеціальне словесне одкровення, набагато повніше й конкретніше, тому лише таке одкровення може бути нормативним джерелом теології.

Однак загальне одкровення, особливо виявлене у створеному світі, є цінним допоміжним джерелом теологічного знання. У Біблії говориться про Божу силу, мудрість і любов, конкретні прояви яких ми бачимо щодня в навколишньому світі (Пс. 18:2; Дії 14:17). Неймовірний розмір Усесвіту, величезна кількість галактик і зір, дивовижне розмаїття життя на землі, складна будова біологічної клітини й атома – усе це звіщає «про чин Його рук». Що більше дізнаємося ми про такі речі, то більшою кількістю прикладів збагачується наша теологія.

Наступне запитання: чи може слугувати вторинним джерелом теології досвід? Відповідати на це запитання треба обережно, оскільки будь-який досвід, особливо суб’єктивний, неоднозначний за своєю природою. Найчастіше ми не знаємо напевне, звідки походить особистий релігійний досвід. Багато сучасних культів зародилися саме на основі досвіду. Якщо вірити Джозефу Сміту, то релігія мормонів почалася з того, що йому з’явилися в яскравому світлі Отець і Син, а також ангел Мороні, поява якого також супроводжувалася сяянням. Вони розповіли Смітові про те, якою має бути нова релігія. Сан Мюн Мун, засновник Церкви Об’єднання, послідовників якого часто називають «муністами», стверджував, що йому з’явився Ісус і повелів заснувати цей культ. Віктор Пол Вірвіл заснував культ «Міжнародний шлях» (The Way International), керуючись своїми релігійними переживаннями. Якщо все відбувалося насправді так, як про це розповідають засновники цих культів, то немає сумнівів у тому, що видіння були послані їм дияволом, і ті, хто їх бачив, були обмануті стосовно їхнього походження.

Двозначність виникає і під час інтерпретації досвіду. В Мт. 7:21–23 Ісус говорить про тих, хто, роблячи чудеса в Його ім’я, помилково вважав, ніби надприродні сили обов’язково вказують на Боже благовоління. Христос навчає, що навіть там, де спостерігаються подібні безперечно «релігійні» переживання, така їх інтерпретація не завжди правильна.

Отже, можна сформулювати таке загальне правило: досвід не можна вважати джерелом істини, однак його треба оцінювати й інтерпретувати за допомогою істини Писання. Тому помиляються ті, хто, беручи досвід за точку відліку, використовує його для інтерпретації Бога або як непогрішний спосіб визначення Бога та Його волі. Не можна на підставі якогось невизначеного «жіночого досвіду» робити висновок про відсутність відмінностей між ролями чоловіків і жінок. Не можна, беручи за основу досвід «нехрещених віруючих», робити висновок про те, що хрещення не відіграє ніякої ролі в процесі спасіння. Не можна на підставі того, що в наші дні відбувається говоріння на мовах і зцілення, доходити висновку, що Святий Дух дає такі дари й сьогодні.

Річ у тім, що досвід базується на вірі. Те, у що ми віримо, впливає і на наш досвід, і на те, як ми його інтерпретуємо. Расселл Байрем має слушність, коли стверджує, що:

«Релігійний досвід магометан відрізняється від релігійного досвіду буддистів, тому що їхні вірування різняться. Досвід католика відрізнятиметься від досвіду протестанта. Різні переконання є причиною відмінностей між досвідом кальвіністів і армініан, або між тими, хто вірить у Трійцю, і тими, хто заперечує триєдність. Навіть серед тих, хто визнає один і той самий символ віри, досвід залежить від інтерпретації цього символу віри. Висновок очевидний: досвід християн – наслідок, а не причина християнської істини чи її індивідуального сприйняття. Досвід випливає з теології; він не може бути її джерелом» (Byrum, 34).

Однак досвід, хоча й обмежено, може сприяти розвитку теології. Якщо ми спираємося на Писання, звіряючи за ним й інтерпретуючи з його допомогою всякий досвід, то досвід іноді може послужити вторинним джерелом теології. Варто пам’ятати, що теологія, за визначенням, – це наука про Бога й про все, що пов’язано з Ним. Тому треба володіти певними знаннями про все в цьому світі, тобто мати досвід пізнання.

Іноді, приміром, досвід допомагає нам зрозуміти складні для сприйняття біблійні доктрини. Люди, які до навернення в християнство займалися спіритизмом (як Бен Олександр), можуть використати свій досвід для підтвердження реальності й розкриття сутності окультизму, який Писання однозначно засуджує. Ті, хто бере участь у служінні вигнання демонів, також можуть розповісти про свій досвід, що підтверджує біблійне вчення про роль диявола й демонів у сьогоднішньому світі.

Треба зазначити, що досвід є одним із джерел теології не тоді, коли пропонує відповіді, а тоді, коли ставить запитання, на які має відповісти теологія. Це стосується будь-якого досвіду – інтуїтивного, містичного чи релігійного, але особливо того, який ми називаємо «життєвим досвідом». Християнський богослов має знати, що відбувається у світі, щоб бути ознайомленим із досягненнями науки, особливостями культури, новинами політики й економіки і, звичайно ж, із релігійною ситуацією. За словами Крісчена (C. W. Christian, 98–99), «у сучасному житті немає нічого, що варто було б залишати поза увагою, жодного питання, від якого треба було б ухилитися». Богослов «має мати широкий кругозір. Він повинен добре знати художню літературу. Він має знати, хоча б загально, про останні відкриття в галузі біології, фізики, астрономії. Він повинен орієнтуватися в питаннях соціології і психології». Тобто, треба знати не лише Боже Слово, але й Боже Творіння. Слово треба використовувати під час інтерпретації творіння.

Розум людини, якщо він підпорядкований Христові, також є цінним вторинним джерелом теології. Ті, хто відкидає й зневажає розум, уважаючи, що він негідний Бога й неспроможний сприймати істину, сильно помиляються. Ми створені за образом Божим, тому розум – частина нашої природи.

Однак тут треба провести важливе розмежування. З одного боку, ми заперечуємо роль розуму як апріорного джерела теологічних знань. (Тому онтологічний аргумент треба визнати недійсним.) З іншого боку, ми визнаємо важливість і навіть необхідність апостеріорного застосування розуму тоді, коли розум використовується для формулювання правильних припущень на підставі інформації, отриманої через загальне й спеціальне одкровення. Наприклад, з інформації, отриманої внаслідок спостереження за матеріальним світом, можна дійти обґрунтованого висновку про існування Творця (за допомогою космологічного й телеологічного аргументів). Крім того, розум допомагає нам робити основані на Біблії висновки, яких у самій Біблії немає. Як уже зазначалося, вивчення Шостої заповіді й біблійного вчення про особистісні атрибути ненароджених дітей приводить до висновку, що аборт – це гріх. Інший приклад. Роздуми про те, що Воскресіння Христа, яке відбулося в перший день тижня, стало початком Нового Творіння, а також вивчення віршів, у яких згадується недільне богослужіння (Дії 20:7; 1 Кор. 16:2) і Вечеря Господня, дозволяють зробити висновок, що Вечерю Господню треба проводити щотижня. Ще один приклад: у Дії 5:29 показано межі застосування таких текстів, як Рим. 13:1–2, Еф. 5:22; 6:1.

Традиція також певною мірою може й повинна бути джерелом теологічного знання. Традиція тут не означає передання Католицької Церкви, яке ставлять на один рівень із Біблією. Християнин не повинен беззастережно приймати богословську позицію своєї деномінації, не звіривши її доктрини з біблійним ученням. Але вивчення того, у що вірили й чого навчали інші, корисне для формування власних теологічних переконань.

Дуже важливо знати історію доктрини. Таке знання допомагає пояснити походження багатьох лжевчень, деякі з яких побутують і зараз. Наприклад, вивчення історії хрещення дозволяє дійти висновку про те, що Ульріх Цвінглі, попередник Кальвіна у 20-х роках XVI ст., був першим впливовим мислителем, який відокремив хрещення від спасіння. Крім того, знання історії допоможе уникнути багатьох помилок, яких уже припустилися в минулому. Наприклад, майже всі лжевчення про божественну й людську природи Христа були запропоновані, вивчені й спростовані ще в перші століття християнства.

Отже, Святе Письмо – первинне і єдине нормативне джерело теології. Прийнятними вторинними й ненормативними джерелами можуть слугувати деякі аспекти невербального одкровення, досвід, розум і традиція.

IV. МЕТОД ТЕОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Визначившись із джерелами, можемо тепер перейти до самої теології. Первинне й нормативне джерело для нас – Біблія, що значно полегшує наше завдання. Ми вже не шукаємо істину, а просто намагаємося її зрозуміти. Але й це виявляється непростою справою, якщо врахувати особливості Біблії. Біблія – це не коротке, впорядковане доктринальне есе, а збірка 66 самостійних книг, які писали протягом 1500 років. Біблію писало близько 40 різних авторів трьома мовами в різних літературних жанрах. Усі ці книги тісно пов’язані з історією викуплення. Усі вони вплетені в конкретний історичний контекст. Утім усі вони свідчать про трансцендентного Бога, відображаючи Його задум спасти людство.

Тому та інформація, яку ми знаходимо в Біблії, спершу видається неосяжним морем. До того ж, часто вона видається складною та загадковою. І тоді виникає питання про метод теології. Як, використовуючи аналітичне чи прикладне мислення, зрозуміти й упорядкувати всю сукупність біблійної інформації? Як найкраще вивчати й викладати Біблію?

Вивчення Біблії може відбуватися на кількох рівнях, із яких далеко не всі належать до сфери теології. Початковий рівень – вивчення канону (чому ми переконані, що в Біблію входять саме ці 66 книг і ніякі інші) й тексту Біблії (чому ми впевнені, що до нас дійшов первинний текст Писання). Наступний рівень – рівень християнської апологетики (чому ми переконані, що ці й лише ці книги – богонатхненне Писання). Відтак переходимо до вивчення основних питань, пов’язаних із кожною книгою Біблії. Хто її написав? Для кого? Де й коли? Як зміст цієї книги вписується в загальну історію викуплення? Наступний рівень – екзегетичний: вивчення книг Біблії вірш за віршем з метою зрозуміти сенс написаного.

З цього й починається теологія. Вивчаючи Біблію вірш за віршем, ми маємо також відтворити цілісну картину її змісту, досягнувши світоглядної єдності. Виникає питання про те, який спосіб найкраще підходить для доктринальної систематизації змісту Біблії. Є три можливі підходи. Усі вони прийнятні, і кожний має свої переваги.

Перший спосіб розташування біблійної інформації за періодами. Такий спосіб можливий тому, що викуплення, про яке розповідає Біблія, звершується в історії. Вивчаючи перебіг цієї історії період за періодом, від еденського саду до апостольських часів, ми можемо простежити, як давалось одкровення. Цей метод використовується в книзі Герхарда Воса «Біблійна теологія». Унікальність цього методу в тому, що він базується «не так на логічних, як на історичних принципах». Мета цього методу – «простежити органічний розвиток тих істин, які відкрилися в спеціальному одкровенні – від першого спеціального одкровення в еденському саду до завершення новозавітного канону» (Vos, Biblical Theology, 5). Вос починає з одкровення, даного в еденському саду до гріхопадіння, і з одкровення викуплення, явленого там же, але вже після гріхопадіння. Далі автор переходить до одкровень у періоди Ноя, патріархів, Мойсея, пророків і Ісуса.

Такий метод допомагає зрозуміти історичний розвиток Божого задуму й те, як окремі книги Біблії зіставляються із загальним плином історії. Але вивчення Біблії таким методом не можна вважати останнім кроком у теологічному процесі.

Другий метод полягає в розташуванні біблійних матеріалів за розділами. Дуже часто саме цей метод і називають біблійною теологією. Іноді матеріал ділять на дві великі частини – «теологія Старого Завіту» і «теологія Нового Завіту». Зміст цих розділів також іноді ділять на підрозділи. Наприклад, Джордж Ледд ділить свою «Теологію Нового Завіту» (Ladd, A Theology of the New Testament) на шість частин: синоптичні Євангелії, Євангелія від Івана, Дії, Послання Павла, інші Послання й Книга Об’явлення. Основні богословські доктрини розглядаються всередині цих розділів.

Можливий і інший розподіл, наприклад: богослов’я П’ятикнижжя, богослов’я пророків, богослов’я Псалмів, богослов’я Луки, богослов’я апостола Павла.

Цей метод дуже популярний і серед ліберальних, і серед консервативних богословів. Він цілком сумісний із ліберальним тлумаченням Біблії, оскільки ліберальне богослов’я заперечує ортодоксальну концепцію богонатхненності Писання. Тим самим ліберальні богослови заперечують учення про єдине божественне джерело походження Біблії та про її концептуальну єдність. Вони вбачать у Біблії суперечності й скептично ставляться до доктрин, про які говориться в однині, наприклад, «доктрину викуплення». На їхню думку, є кілька різних доктрин (зокрема й викуплення), які суперечать одна одній.

Консервативні богослови також використовують цей метод, який направду має багато переваг. Але я вважаю, що єдність Біблії містить використання цього методу на завершальному етапі теологічного процесу. Біблія створена Божим розумом; зрештою, Автор у неї один. Тому вивчати її треба як одне ціле. І хоча вивчення Біблії вірш за віршем необхідне, і вивчення Писання за періодами й розділами надзвичайно корисне, ми не маємо задовольнятися розрізненими знаннями, не з’ясувавши, що ж саме говорить уся Біблія про той або інший предмет.

Тому є ще один метод організації біблійного матеріалу – тематичний. Зазвичай таке вивчення називають систематичною теологією. І хоча цей метод не охоплює всього, із усіх теологічних методів він найкращий і найпродуктивніший. Причина цього захована в природі Самого Бога. Він – Бог порядку, розуму, постійності. Розум і логіка – частина Його природи, фундаментальні особливості Його мислення. Уявлення про те, що логіка Божих думок радикально відрізняється від логіки людського мислення, базується на помилковій інтерпретації Іс. 55:8–9. Божі думки в цьому уривку протиставляються не людським думкам загалом, а гріховним людським думкам, про що свідчить 7-й вірш.

Друга причина, чому систематичний підхід стає кульмінацією всіх теологічних досліджень, пов’язана з природою самої Біблії. Біблія – одкровення, надхненне Божим розумом. Тому сама Біблія також має бути розумною книгою. Її написання відбувалося під натхненням Усезнавця Бога, отже, вона непогрішна, і в ній, як і в Божім розумі, не може бути жодних суперечностей або помилок. Якщо заперечувати безпомилковість Біблії, то застосування систематичного методу буде дуже проблематичним. Якщо ж уся Біблія богонатхненна, то, зрештою, Автор у неї один. Тому Писання не суперечить собі. Така єдність Біблії вимагає й систематичного підходу в теології.

Третя причина, чому перевагу слід віддавати тематичному вивченню, пов’язана з природою людини. Ми створені за образом Божим і маємо розум, тому нам властиво мислити впорядковано. Отже, у тематичному вивченні Біблії немає нічого незвичайного чи неприродного. А. Стронг мав рацію, стверджуючи, що необхідність систематичного вивчення Біблії випливає з «властивого людському розуму прагнення до впорядкування. Розум не терпить безладу», але «прагне до узгодженості та єдності знання». Це однаково стосується всіх галузей знання, але особливо «знання про Бога… Необхідність теології продиктована розумом. Якби сьогодні були знищені всі наявні богословські системи, завтра з’явилися б нові» (Strong, 15–16).

Отож мета систематичного богослов’я полягає в поясненні богословських доктрин за темами, однак треба вирішити, у якому порядку розглядати ці теми. Більшість богословів дотримується традиційного порядку, що склався впродовж століть:

  • Вступ
  • Бібліологія: доктрина природи Слова Божого (Біблії)
  • Теологія у вузькому значенні слова: доктрина Божих діянь і буття
  • Ангелологія: доктрина ангелів – святих і занепалих
  • Антропологія: доктрина людини, гріха й смерті
  • Христологія: доктрина природи й діянь Христа
  • Пневматологія: доктрина природи й діянь Святого Духа
  • Сотериологія: доктрина індивідуального спасіння
  • Еклесіологія: доктрина Церкви
  • Есхатологія: доктрина останній часів і вічної участі

Такий перелік містить усі біблійні доктрини й подає матеріал у послідовності, яку можна загалом назвати хронологічною, оскільки вона показує різні етапи історії світу.

Іноді ці ж самі теми розташовують у дещо іншому порядку, залежно від головної мети дослідження. Наприклад, дехто пропонує розділити весь матеріал на три основні частини, що відповідають трьом Іпостасям Трійці: доктрина Бога Отця, доктрина Бога Сина, доктрина Бога Святого Духа. Особисто мене таке розташування не задовольняє, оскільки розподіл за темами тоді виходить довільним і штучним.

Ця книга, звичайно ж, присвячена систематичному богослов’ю, і біблійний матеріал у ній розміщений за темами. Іноді під час систематизації цього матеріалу я керувався двома біблійними лейтмотивами: старе творіння/нове творіння і життя/смерть/воскресіння. У них виявляється не лише єдність Біблії, але й розкриття задуму відкуплення в історії.

Лейтмотив «старе творіння/нове творіння» простежується в новозавітних згадках про спасіння як про нове творіння. Вислів «старе творіння» означає те, що створив Бог у Бут. 1 і 2, і Всесвіт у початковому стані. Він також стосується теперішнього стану світу, що страждає від прокляття гріха та смерті. Вислів «нове творіння» вказує на все, що пов’язане з викупленням через Ісуса Христа, починаючи з підготовки («створення» в переносному значенні) Ізраїля до приходу Спасителя. Буквально «нове творіння» почалося з викуплення, здійсненого Христом, і Його Воскресіння. «Нове творіння» отримує своє продовження в житті тих, хто отримає спасіння (2 Кор. 5:17; Еф. 2:10), і буде завершене в день остаточного воскресіння й створення нового неба й нової землі (2 Петр. 3:13; Об. 21:1).

Тема життя/смерті/воскресіння нерозривно пов’язана з темою «старе творіння/нове творіння». У первісному вигляді творіння живого Бога було наповнене життям: ангельським, тваринним, людським. Але коли прийшов гріх, прокляття смерті – фізичної і духовної – було накладено на все людство. Нерозкаяних грішників чекає вічна смерть в озері огненному, разом із занепалими ангелами. Але у відповідь на це Бог звершує воскресіння. Розпочалося воно з Воскресіння Христа, продовжується у воскресінні духовно мертвих грішників, які отримують нове духовне життя в Христі, і завершиться воскресінням святих, що наслідують славу.

V. ЗНАЧЕННЯ ТЕОЛОГІЇ

У книзі «Немає місця істині» Девід Веллс із сумом зазначає, що «теологія зникає із життя Церкви» (Wells, No Place for Truth, 95). Нерозуміння важливості теології спричиняє те, що християни не надають їй належної уваги.

А. Нехтування теологією

Деякі причини такого нехтування пов’язані з особливостями сучасного суспільства. Наприклад, що більше поширюється релятивізм, то менше уваги приділяється доктрині. На думку Генрі Тіссена (Thiessen, 23), «сильне упередження проти доктрини» викликане «нинішніми сумнівами з приводу того, чи можна взагалі в цій галузі знання дійти якихось точних і остаточних висновків». Ті, хто вважає, що все відносно й мінливо, «побоюються формулювати чіткі твердження про Бога й богословські істини. Вони бояться, що якщо висловлять якусь думку сьогодні, їм доведеться відмовитися від неї завтра». Про логічну неспроможність релятивізму ми вже згадували.

Інша причина відмови від теології, пов’язана зі станом сучасного суспільства, – дух антиінтелектуалізму, недовіра до розуму загалом. Телебачення навчило нас віддавати перевагу зоровим образам, а не словам. Замість того щоб зосередитися на поглибленому вивченні серйозних речей, ми вважаємо за краще розслаблятися, дивлячись розважальні передачі. Особистий досвід і містику ми ставимо вище за розумову діяльність. Ми хочемо «особистого спілкування з Христом», і нам здається, що воно важливіше за доктринальні положення про Нього. До чого це призводить? До того, що не встигнете ви сказати з церковної кафедри слово «доктрина», як люди відразу ж почнуть нервово покашлювати, позіхати або й узагалі дрімати. Більшість, згадуючи про доктрину, вживає слова: «нудно», «нецікаво», «тоскно» (Greenlee, Basics, 15–16).

Але ось парадокс: у зневажливого ставлення до теології є й теологічні причини. Наприклад, недостатньо шанобливе ставлення до Писання знижує важливість теології. Ті, хто відкидає словесне одкровення або безпомилковість Біблії, не надають особливого значення здоровому вченню. За словами Дж. Монтгомері, коли немає впевненості в джерелі богослов’я, воно стає поверховим і підвладним різним віянням моди.

Усупереч тим, хто принижує значення доктринального знання, нам варто навчитися не боятися теології й навчити такого ж ставлення інших. Бен Мерольд (Merold, 5) пише: «Доктрину можна порівняти зі скелетом. Скелет – річ досить неприваблива». Але це зовсім не означає, що доктрини треба уникати. Доктрину треба викладати зрозумілішим чином, показуючи її зв’язок із важливими проблемами сучасності. «Скелет без м’яса може злякати, але тіло без скелета позбавлене форми й непотрібне».

Ще одна теологічна причина зневажливого ставлення до теології – неправильне розуміння принципу sola scriptura («Біблія як єдине керівництво в питаннях віри і життя»). Дехто висловлює думку про те, що якщо Писання самодостатнє, то навіщо додавати до нього ще щось? За такого поверхового розуміння відсутня відмінність між результатом теології і її нормативним джерелом. Принцип sola scriptura означає, що Біблія – єдине нормативне джерело істини. Цей принцип зовсім не відкидає використання допоміжних засобів, якщо ці засоби потрібні лише для того, щоб зрозуміти Біблію й викласти її вчення. Немає принципової відмінності між теологією, з одного боку, і проповідями, коментарями й уроками в недільній школі, з іншого боку. Теологія – це лише спосіб вивчення й викладання Біблії. Проблеми виникають лише тоді, коли один із результатів теології претендує на статус нормативного джерела. Наприклад, саме настільки іноді кальвіністи звеличують працю Кальвіна «Настанови в християнській вірі».

Подібне заперечення теології виникає і при нерозумінні поширеного девізу Руху Відродження: «Христос – єдиний символ віри». У статті, опублікованій із цією назвою в журналі «Крісчен стендард», Стен Переджин пише: «У наші дні, визначаючи ортодоксальність віруючого, треба запитувати не про те, що він думає про створення світу, доктрину первородного гріха, воскресіння мертвих, співпрацю між різними церковними громадами, інструментальну музику, харизматичні дари, керівництво старійшини чи Тисячолітнє Царство. Якщо ми хочемо наслідувати приклад Христа й апостолів, ми маємо ставити лише одне запитання: що він думає про Христа? Не в що він вірить, а в КОГО?» (Paragein, «No Creed but Christ», 8). У цьому ж журналі висловлюються подібні думки іншими авторами: «Ми віримо в Христа, а не в доктрини»; «Наша віра базується на Христі, а не на Писанні»; «Ми віримо в Ісуса Христа, а не в набір догматичних тверджень». Як висловився один майбутній проповідник: «Ісус – Христос, Син Бога живого. Це єдине, у що обов’язково треба вірити. Усе інше – справа смаку».

Але насправді гасло Руху має лише одне значення: жодну зі створених людьми теологічних систем і жодне визнання віри не можна підносити до рівня нормативного джерела істини чи вважати умовою спасіння. Це гасло висувалося зовсім не для того, щоб заперечити всі інші виклади змісту віри – навіть символи віри, якщо вони використовуються тільки для викладання істини й свідчення про неї (див. Gresham, «Creeds,» 1, 4, 8). Застосовуючи це гасло на практиці, слід уникати христологічної помилки (див. розділ III. Б.).

Одні заперечення проти теології пов’язані з особливостями культури, інші викликані практичними міркуваннями, а ще інші – результат прагматизму. До останньої категорії можна віднести відмовки проповідників, які переконують, що головне – люди, а не доктрини. Девід Веллс розповідає про студента, який, проходячи обов’язковий курс теології, скаржився, що йому довелося витратити стільки часу й грошей «на вивчення предмета, який не має ніякого стосунку до його бажання служити людям у церкві» (Wells, Truth, 4). Під час одного опитування проповідникам запропонували назвати п’ять головних причин, заради яких вони навчалися в семінаріях. Знання теології виявилося на п’ятому місці – після вміння спілкуватися з людьми, мистецтва менеджменту, ораторського вміння й духовного зростання. Парафіяни, яких запитували, чого саме вони очікують від своїх пасторів, теж поставили знання теології лише на п’яте місце (Christianity Today, 24/10/1994, 75).

Веллс (Truth, 95) описує «надокучливий прагматизм», через який багато хто жертвує доктриною заради «осучаснення» богослужіння й проповіді, щоб залучити якомога більше парафіян. Один відомий проповідник якось сказав: «Я ніколи не приділяв багато уваги доктрині. Я просто проповідував про спасіння». Грінлі цитує слова Карла Генрі, який уважає, що чимало євангельських християн приділяють надто багато уваги «проповіді спасіння», і тому в них немає глибоких теологічних коренів, які могли б утримати церкви завтрашнього дня (Greenlee, «Roots,» 15). У багатьох складається враження, що якщо «не налягати особливо на доктрину», вдасться залучити в церкву більше людей і увійти до ширших екуменічних кіл спілкування.

Але такий підхід містить логічну помилку – неправдивий вибір. Чи справді нам доводиться вибирати між доктриною і чисельним зростанням церкви? Ні! Деякі великі церкви відомі тим, що приділяють особливу увагу здоровому вченню. До того ж, церкви, які зростають лише кількісно, але не заглиблюються в доктрину, не вирізняються духовною зрілістю. Вони не можуть догодити Богові, тому що «хитаються й захоплюються від усякого вітру науки за людською оманою та за лукавством» (Еф. 4:14).

Чи доводиться нам вибирати між викладанням доктрини й служінням людям? Ні! Це ще один приклад неправдивого вибору. По-перше, будь-яке служіння в церкві (благовістя, душеопікунство, наставляння) має мати здорову богословську основу. Ті, хто намагається служити людям, не знаючи теології, подібні на горе-лікарів, які вирішили не витрачати часу на вивчення медицини, а відразу ж почати лікувати пацієнтів. Варто також зазначити, що ті, хто ставить служіння людям вище від доктрини, відводять найважливішій заповіді (Мт. 22:34–40) друге місце й ставлять любов до ближнього вище за любов до Бога. Але ми не зможемо любити Бога, не полюбивши Його істину всім своїм розумом. Якщо ми любимо Його, то повинні старанно вивчати й проголошувати Його істину в усій її повноті.

Зрештою неможливо відокремити теологічні питання від практичних. У «Маніфесті Трійці», виданому Товариством триєдності 1978 року, підкреслено «першочергову важливість теорії»:

«Люди, що мислять практично, роблять серйозну теоретичну помилку, вважаючи, що однієї лише практичності вистачає. Практика – це завжди практика якоїсь теорії. Теорія і практика співвідносяться між собою як причина і наслідок. Той, хто вірить у правильну теорію, виявлятиме тенденцію й до правильної поведінки.

…Люди, що мислять практично, роблять серйозну теоретичну помилку, вважаючи, що філософи й богослови у своїх «вежах зі слонової кістки» відірвані від життя. Кожен учинок практичних людей обумовлений думкою, де б вона не виникла вперше – у садах Академа, у швейцарському Базелі чи в ізраїльському шатрі».

Отже, «головний обов’язок християнина – зрозуміти теорію, тобто правильну доктрину, і чинити правильно, базуючись на ній. Цей порядок – спочатку теорія, потім практика – відповідає і логіці, і Біблії».

Б. Необхідність теології

Незважаючи на всю зневагу до теології в наші дні, ми наполягаємо на її необхідності. Нижче наводиться декілька причин того, що систематичне вивчення Біблії є важливим і навіть необхідним.

По-перше, теологія сприяє правильній екзегезі. Екзегетичне вивчення Біблії вірш за віршем і тематичне вивчення теології перебувають у діалектичних стосунках. Екзегеза розвивається за рахунок теології, а теологія – за рахунок екзегези. Хороша екзегеза дає теології потрібний матеріал, а теологічне знання направляє екзегетичні дослідження, надаючи глибину коментарям і роз’яснювальним проповідям.

У зв’язку зі складними біблійними фрагментами іноді виникають спотворені й навіть неправдиві інтерпретації, якщо тлумачі не знають біблійного вчення стосовно тем, які вивчаються. Наприклад, ті, хто, не знає вчення Біблії про природу Христа, і намагається тлумачити сказані про Нього слова «початок Божого творива» (Об. 3:14), можуть дійти неправдивих висновків про те, що Ісус – нібито лише створена істота (помилка аріан і Свідків Єгови). Інший приклад: інтерпретація Євр. 6:6 у відриві від цілісного, систематизованого вчення про відступництво може привести до неправдивого висновку про те, що ті, які відпали від Христа, уже ніколи не повернуться до Нього.

По-друге, теологія потрібна для уникнення помилок, єресей, розколів і культів. Лжевчення зазвичай розпочинаються з нерозуміння загального вчення Біблії стосовно тієї чи іншої теми (див. попередній абзац). Як пише Тіссен (Thiessen, 28), «той, у кого відсутня організована система мислення, залежить від того, у кого така система є». Клаус Бокмюль (Bockmuehl, 45) пише:

«За відсутності доктрини проповідь церкви… нічим перевірити і, відповідно, нічим виправити. З огляду на те, що відмова від теології має на увазі також відмову від передання й від Отців Церкви, можливість виправлення помилок на підставі розгляду історії християнства теж втрачається. І тоді церква здається на милість суб’єктивізму. Така церква залежить лише від особистих здібностей окремих лідерів, що призводить до єресі й розколів».

По-третє, теологія є підставою для прийнятного християнського досвіду. Досвід, як уже зазначалося, – результат віри, а не навпаки. Прийнятна теологія приводить до прийнятного досвіду. Люди часто переживають те, що очікують пережити. Здорове вчення з таких питань, як, наприклад, хрещення, діяння Святого Духа або демонські сили, дозволить уникнути багатьох помилок і зробить можливим справжній християнський досвід.

По-четверте, теологія – ця основа для духовного й морального становлення. Чи справді теологія вгашає духовне життя, як стверджують деякі? Ні, відповідає Тіссен. «Змертвіння настає лише тоді, коли до теології ставляться, як усього лише до теорії. Але якщо теологія безпосередньо пов’язана з реальним життям… то вона покаже розуму потрібний напрям і спонукатиме до святості» (Thiessen, 29). Стронг стверджував, що «найсильніші християни – це ті, хто найкраще засвоїв великі доктрини християнства» (Strong, 16).

Наприклад, що більше ми знаємо про Бога, то сильніше наше благоговіння перед Ним. Що сильніше поклоніння перед Богом, то більш осмислене богослужіння. Що більше дізнаємося про Христа, особливо про значення Його смерті, то сильніша наша любов до Нього. Доктрина живить душі; вона дає нам внутрішню силу (Євр. 5:11–6:2). Джеймс Едвардс писав: «Ніщо так не зміцнює християнина духовно, як вивчення Писання й великих доктрин християнської віри. Для зцілення хворої теології і хворої моральності немає нічого кращого за вивчення здорової теології і здорової моральності. Духовність торжествує там, де є правильна віра» (Edwards, 25).

По-п’яте, теологія – єдина надійна основа етики. Правильна поведінка визначається істиною. Правильній дії передує знання істини. Справі передує віра. Наприклад, думка людини щодо такого питання етики, як допустимість абортів, залежить від її переконань стосовно природи людини. Думка з приводу смертної кари залежить від розуміння природи Бога, мети приходу Христа й призначення влади. Думка про права тварин залежить від поглядів на творіння. Зрештою, усі уявлення людини про етику спираються на її уявлення про Бога й Біблію. Томас Бізлі стверджує: «Те, у що ви вірите, справді важливо, тому що ваші вчинки визначаються вашими переконаннями» (Beasly, 12).

Нарешті, теологія важлива просто тому, що Біблія заповідає нам приділяти пильну увагу вченню. Вчення було важливою частиною служіння Христа. Учням Він велів навчати новонавернених «зберігати все те», що Він заповів (Мт. 28:20). Перші християни постійно «перебували в науці апостольській» (Дії 2:42). У Посланнях часто натрапляємо на звернені до церковних лідерів напучення викладати доктрину (1 Тим. 3:2; 4:13–16, 5:17; 2 Тим. 2:2). Сама мета створення Біблії пов’язана з теологією: «Усе Писання Богом надхнене, і корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності» (2 Тим. 3:16).

Ці аргументи переконливо доводять необхідність вивчення доктрини, у чому й полягає мета цієї книги.

Примітки

1. Тут ми просто приймаємо висновок, до якого дійшли християнські апологети. Докази, на підставі яких було зроблено цей висновок, не є предметом розгляду цієї книги.
2. Див. McDowell, Evidence; Craig, Faith; Gardner, Christianity.
3. Пояснення христологічної помилки див.: Cottrell, God the Creator, 163–191, особ. 166–171, 175, 186–191.