І. В чому полягає місія Церкви?

Призначення церкви ясно і коротко висловив Христос і виклав апостол Матвій: «Тож ідіть і навчіть усі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам. І ось Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Матвія 28:19-20, Турконяк). Тут ми бачимо два моменти.

По-перше, Церква повинна нести людям вчення Христа і приводити народи до рятівної віри в Нього, хрестячи їх в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. По-друге, Церква покликана опікуватися віруючими, доки вони не утвердяться у Христі. Такою є двоєдина задача, що стоїть перед Церквою, і єдина мета її існування. Місія Церкви полягає в тому, щоб привести людей до Христа, і допомогти їм ствердити у собі образ Христа. Церква буде виконувати цю місію доти, доки у світі залишаються загублені душі. Інакше кажучи, завдання Церкви – євангелізація світу, діяльність, спрямована на навернення народів у християнство.

ІІ. Значення терміну «місія»

Слово «місія» найчастіше використовується у євангелізації. Яке значення ми вкладаємо у термін «місія»?

Словник визначає слово «місія» як «відповідальне завдання, роль, доручення». У Новому Завіті цього слова немає. Воно утворилося пізніше, від латинського слова mitto, що означає «посилаю, відправляю». По-грецьки це слово звучить як apostello, звідки походить слово апостол. Отже, місіонер – це людина, спрямована на виконання відповідального доручення церкви – всесвітню євангелізацію.

ІІІ. Християнство за своєю природою – місія

Часто запитують: навіщо посилати місіонерів в інші країни, якщо у народів, які там живуть, вже є свої релігійні переконання? Навіщо витрачати величезні гроші і залучати тисячі місіонерів для навернення інших народів у християнство? Чи не краще дати всім цим людям спокій і не розбурхувати їх душі новим вченням?

Що ж, давайте міркувати. Якби християнство було лише однією релігією серед багатьох інших релігій, а Христос був би не єдиним Спасителем, тоді, звичайно, місіонерство ставало б заняттям, абсолютно безглуздим, оскільки інші народи мали б свої шляхи до спасіння.

Однак сама природа християнства вимагає відправляти місіонерів по всьому світу. Існує щонайменше два головні фактори, що визначають місіонерський характер християнства. Це – винятковість його прагнень та його уявлення про людство.

А. Християнство претендує на звання єдиної істинної релігії.

Це твердження призвело його до конфлікту з римлянами у I столітті і продовжує викликати невдоволення серед невіруючих сьогодні. Римляни з радістю надали б християнству місце серед багатьох релігій імперії, але вони заперечували винятковість християнської віри. Їх обурювало твердження, що інші релігії є хибними.

Немає сумнівів, що Новий Завіт претендує на винятковість свого послання. Для християн Єгова – не просто бог; Він є Єдиним Богом. Павло каже: «знаємо, що ідол у світі – ніщо, і немає іншого Бога, крім Єдиного» (1 до Коринтян 8:4, Турконяка). Ісус Христос – не просто спаситель; Він є єдиним Спасителем людства: «Під небом немає іншого імені, даного людям, яким належить нам спастися» (Дії 4:12, Турконяк). Ось чому місіонерство закладено у християнстві.

«Якщо Євангеліє є єдиним вченням, яке може запропонувати людям вічне життя, то як я можу продовжувати мовчати? Чи можу я радіти своєму спасінню, знаючи, що інші вмирають, не отримавши порятунку? Я маю відчувати те саме, що й Павло, коли писав до римлян: “Я готовий і вам… звістити Євангеліє” (до Римлян 1:14-15, Турконяк)»1.

В. Християнське уявлення про людство полягає в тому, що всі згрішили і потребують спасіння у Христі.

Спасіння означає порятунок від гріха та його наслідків. Гріх, розбестивши людину, віддалив від Бога весь світ і приніс у нього прокляття та смерть. «Всі згрішили», – каже Писання (до Римлян 3:23, Турконя), і ніхто не може врятуватися сам по собі. Тільки у Христі можна знайти спасіння від гріха. Це переконання слугувало спонукальною силою, яка змушувала перших християн йти з дому, залишити сім’ю і, незважаючи на злидні, гоніння та смерть, нести рятівне послання тим, хто вмирає у гріху. Дати людям можливість уникнути загибелі і отримати спасіння – ось два постулати Церкви, що роблять християнство місіонерським за своєю природою.

С. Христос, Голова Церкви, був найбільшим місіонером у світі.

Третьою причиною місіонерства є приклад Христа. Ісус не лише навчав місіонерства і заповів це християнам. Він був найбільшим місіонером в історії. Іван писав: «Божа любов до нас виявилася в тому, що Бог послав Свого Єдинородного Сина у світ, щоб ми через Нього жили» (1 Івана 4:9, Турконяк). Тобто Ісус Христос був місіонером, посланцем. Він був посланцем із небес на землю з певною метою. Господь розповів, у чому полягала ця мета: «Син Людський прийшов знайти та спасти те, що загинуло» (Луки 19:10, Турконяк). І знову каже Він: «Я зійшов з неба виконувати не Мою волю, а волю Того, Хто Мене послав, – [Отця]» (Івана 6:38, Турконяк). Тобто, мета Христа була такою самою, як і у будь-якого сучасного місіонера. Він був посланий врятувати загублених – «мертвих через ваші переступи й гріхи» (до Ефесян 2:1, Турконяк). Виконуючи сьогодні місіонерську роботу, ми продовжуємо велику справу, яку розпочав наш Господь, коли Він залишив небеса і прийшов на землю, щоб зробити спасіння можливим для всіх людей.

ІV. Мотиви місіонерської діяльності

Мотив – це те, що спонукає людину до дії. Це сила, яка рухає чи спонукає людину робити вчинки. Які причини змушують людину ставати місіонером чи посилати з цим завданням інших людей? У серці істинно віруючого є багато причин для місіонерства. Перелічимо лише деякі.

А. Гостре усвідомлення того, що ми маємо у Христі, і усвідомлення відчайдушної потреби світу в цьому.

Як тільки людина починає по-справжньому розуміти значення Христа у своєму житті і усвідомлює, що Він зробив, вона починає відчувати нагальну потребу поділитися радістю про Христа з іншими. Коли людина усвідомлює, що вона не може жити без Христа, для неї стає нестерпною думка, що хтось існує у цьому світі без Нього. Спробувавши цілющої вологи, людина не може сидіти склавши руки і дивитися, як інша вмирає від духовної спраги. У цьому полягає один із найбільших мотивів всесвітньої євангелізації.

Голгофський хрест стоятиме в підсвідомості християнина до тих пір, доки йому не стане ясним справжнє значення того, що здійснив Христос, і він ніколи не зможе одноосібно користуватися плодами Христова вчення, яке несе людям любов.

Саме про це говорить Писання. Адже Бог так полюбив цей світ, що віддав Свого єдиного Сина, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав вічне життя (див. Івана 3:16). Бог віддав Свого Сина, щоб врятувати людей, що заблукали. Як викуп за них, Ісус віддав Своє життя: «Бо Христос, коли ми ще були безсилі, у відповідний час помер за нечестивих. Навряд чи хто помре за праведного; хіба, може, хтось за доброчинця наважиться померти. Але Бог виявляє Свою любов до нас тим, що Христос за нас помер, коли ми були ще грішниками» (до Римлян 5:6-8, Турконяк). На сьогоднішній день ми, діти Божі, повинні продовжувати пошук загублених, доки кожна втрачена Божа дитина не буде знайдена і благополучно повернута до небесного Батька.

В. Заповідь Христа.

Ісус не лише навчав місіонерства і показував приклад ділом. Він також наказав іншим виконувати Велике доручення. Усі чотири Євангелія, а також Дії в тій чи іншій формі містять цю заповідь.

У Євангелії від Матвія 28:18-20 говориться: «Та Ісус, підійшовши, промовив до них: Дана Мені вся влада на небі й на землі. Тож ідіть і навчіть усі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам. І ось Я з вами по всі дні аж до кінця віку! [Амінь] (Турконяк)».

Марк записав це у дещо скороченій формі. «І Він сказав їм: Ідіть по цілому світі й усьому творінню проповідуйте Євангеліє. Хто повірить і охреститься, буде спасенний, а хто не повірить, осуджений буде» (Марка 16:15-16, Турконяк).

Лука передає це доручення в наступних словах: «І Він сказав їм: Так написано, і [необхідно було] постраждати Христові та воскреснути з мертвих на третій день, щоб, почавши з Єрусалима, проповідувалося в Ім’я Його покаяння для прощення гріхів між усіма народами» (Луки 24: 46-47, Турконяк).

Іван повідомляє, що коли Христос вперше з’явився Своїм учням після Свого Воскресіння, Він сказав: «Як послав Мене Отець, – і Я посилаю вас!» (Івана 20:21, Турконяк). Знову ж таки, в Діях 1:8 ми зустрічаємо інше формулювання тієї ж заповіді: «Ви приймете силу, коли Святий Дух зійде на вас, і ви будете Моїми свідками в Єрусалимі, по всій Юдеї та Самарії – і аж до краю землі» (Турконяк).

Для того, хто не визнає владу Христа, Його заповідь не має сили. Але той, хто всім серцем прийняв верховенство Христа, отримає величезне задоволення від щирого виконання Його волі. Він радітиме великій честі – бути посланцем Христа, який прагне примирити людину з Богом (див. 2 до Коринтян 5:18-20).

Віруючий повинен підкорятися наказу Господа хоча б тому, що Христос є головою церкви, Господь панів і Цар царів. Бути у Нього на службі – велика честь та висока відповідальність.

Існує також надійний спосіб впливу на тих, хто прагне уникнути своїх обов’язків.

Багато хто вважає, що вони можуть залишатися християнами, незалежно від того – виконують вони місіонерську роботу, чи ні. Більше того, багато церковних лідерів просто відмахуються від цієї теми, стверджуючи, що не вірять у користь місіонерства, або ігнорують цю діяльність, ніби Христос ніколи не говорив про це і не давав відповідної заповіді.

Погодьтеся: багато християн були б збентежені від думки виключити з Великого доручення заповідь хрещення. Але чому люди не відчувають жодного дискомфорту, ігноруючи ту частину вчення, де Ісус вимагає: «Ідіть по цілому світі» (Марка 16:15, Турконяк)? Господь, який наказав охреститися, також заповів нести Євангеліє всьому світу. Справжній християнин не має права виконувати заповіді Господа вибірково, на власний розсуд. Вчиняючи так, людина ризикує багато чим.

Павло каже, що всім нам належить з’явитися на суд Христа, і кожному буде дано за заслуги, за його добрі чи злі справи, які він робив, перебуваючи в земному тілі (див. 2 до Коринтян 5:10). «Отже, знаючи Господній страх, ми переконуємо людей; перед Богом же ми відкриті; маю надію, що й перед вашим сумлінням ми відкриті», – наголошує апостол (2 до Коринтян 5:11, Турконяк).

Тобто рішення нести Євангеліє людям не було для Павла довільним вибором. Так наказав Господь, і, знаючи суворе ставлення Господа до неслухняних, Його посланець боявся не послухатися. Ось як Павло описує свої почуття: «Адже якщо я звіщаю Євангеліє, то немає чим мені хвалитися, – це мій обов’язок. І горе мені, коли я не звіщатиму Євангелія». (1 до Коринтян 9:16, Турконяк). Християнам сьогодення слід відродити в душах священний страх перед Богом і нести Євангеліє у світ. В іншому випадку на них чекає гнів Божий у Судний день.

С. Вдячність за Спасіння.

У газетах розповідалося про людину, яку лікар вилікував від тяжкої хвороби. Прагнучи висловити свою любов і подяку лікареві, врятована від смерті людина орендувала великий рекламний щит на шосе з щільним трафіком, де помістила великими літерами ім’я лікаря і розповіла історію свого зцілення.

Грішник, зцілений від недуги гріха Божою благодаттю, повинен говорити світові про рятівну милість Христа, нашого великого Лікаря. Це почуття має бути переконливим мотивом для місій, бо ми врятовані для того, щоб рятувати інших. Як каже Павло: «Я боржник перед греками і варварами, мудрими і немудрими; тому, щодо мене, то я готовий і вам, які в Римі, звістити Євангеліє» (до Римлян 1:14-15, Турконяк).

V. Хто може стати місіонером?

Ісус дав Велике доручення апостолам. Проте не тільки вони були покликані виконувати завіт. Вже в початковий період свого існування церква ясно розуміла, що це завдання, покладене на кожного віруючого.

Филип, один із перших дияконів, став настільки сильним проповідником, що пізніше його стали називати «Филип євангеліст» (Дії 21:8, Турконяк).

Після смерті Стефана «настало велике переслідування Єрусалимської Церкви. Усі, за винятком апостолів, розсіялися по околицях Юдеї та Самарії» (Дії 8:1, Турконяк). Тим не менш, «ті, які були розпорошені, ходили й благовістили Слово» (Дії 8:4, Турконяк). Оскільки апостоли залишалися в Єрусалимі, ми робимо висновок, що «благовістили Слово» рядові члени церкви: кожен віруючий був проповідником у цьому сенсі.

Про Велике завдання, яке Христос поставив Своїм учням, розповідається в Об’явленні: «А Дух і наречена кажуть: Прийди! І хто чує, нехай каже: Прийди! І спраглий нехай прийде, і хто бажає, нехай візьме воду життя даром» (Об’явлення 22:17, Турконяк). Кожен, хто чує – тобто всі віруючі – має негайно почати скликати загублених до джерела життя.

Місіонерську роботу повинен виконувати кожен християнин – як самостійно, так і разом із церквою. Кожен християнин повинен відчувати божественну місію і бути готовим або самому йти цим шляхом, або спрямовувати інших. Спочатку можна піти до людей, які живуть по сусідству. Але Господь також може закликати людину вирушити в інші країни, і якщо з якихось причин вона не має можливості виконувати Божу волю, то зобов’язана зробити все можливе, щоб забезпечити тих, хто вирушає благовістити в далекі країни. Адже в Судний день Господь не запитає: «Що твоя церква зробила для місіонерства?». Його питання буде таким: «Що ти особисто зробив?». Доки кожен віруючий не відчує у цій справі свою особисту відповідальність, світ не буде завойований для Христа.

Господи, Ти довірив мені
Високе та святе доручення:
Розповісти про Тебе світові, повідомити людей
Про Твоє прагнення спасти їх.
Слава Твоя – у любові до загублених.
Дозволь мені правильно виконувати свій обов’язок,
Розповідаючи світові про Тебе.
Поклади на моє серце радість,
Спрямуй мій шлях
І зроби мене гідним Твоєї слави 2.

VI. Методи місіонерської роботи

Говорячи про методи місіонерської роботи, ми одразу згадуємо книгу Дій. У цій книзі Бог дав Своїй церкві найкращий з існуючих уроків з місіонерства. Один із сучасних письменників назвав Дії «авторитетним керівництвом церкви з місіонерства» 3.

За методикою місіонерства, викладеною в Діях, написано чимало книг. Для цілей нашого дослідження достатньо розібрати хоча б деякі аспекти.

А. Вибір місця проповіді.

Павло, мабуть, не складав заздалегідь весь свій маршрут, а швидше покладався на те, що його направлятиме Святий Дух. Проте у виборі місць для проповідей Павло керувався багатим життєвим досвідом.

Подорожуючи Римською імперією, апостол намагався переміщатися дорогами з пожвавленим рухом, оскільки там проходили торгові потоки з одного значущого міста до іншого. Міста Павло обирав залежно від їхнього стратегічного значення для торгівлі, політики чи освіти. Наприклад, населення міста Антіохія у Сирії становило близько 500 000 чоловік. То справді був третій за розмірами мегаполіс середземноморського світу. Там само були всі управлінські структури намісника Риму. Тобто, для концентрації зусиль Павла Антіохія була ідеальною, оскільки це місто мало величезний вплив на розташовані навколо нього території.

Невеликий острів Кіпр також забезпечував відмінні умови для Євангелія, оскільки знаходився в межах легкої досяжності від трьох континентів і був центром торгівлі. Майже три роки Павло провів у Ефесі – торговій та політичній столиці провінції Азія. Стає очевидним, що Павло заснував церкви у стратегічно важливих місцях. Налагодивши роботу місцевої церкви, апостол йшов у інше місце, а заснована ним церква вже самостійно продовжувала зростати, проповідуючи Благу звістку місцевим жителям.

В. Проповідь та молитва.

Визначивши місце для своєї діяльності, Павло приступив до заснування церкви, проповідуючи і навчаючи (порівняйте Дії 14:1; 17:1-3, 17; 18:5; 19:8-9). Апостол не знав іншого способу врятувати людей, що заблукали, окрім як через проповідь. «Бог забажав спасти тих, хто вірить, безумством проповіді», – каже він (1 до Коринтян 1:21, Турконяк). Паростки віри пробивалися до життя за допомогою гарячої проповіді, яка доходить до сердець: «віра – від слухання, а слухання – через Слово Христа» (до Римлян 10:17, Турконяк). Життєво важливу потребу в проповіді Павло висловлює у Посланні до Римлян 10:14: «Але як прикликатимуть Того, у Кого не повірили? І як повірять у Того, про Кого не чули? І як почують без проповідника?» (Турконяк). У місіонерській діяльності Павла проповідь була засобом, який Бог обрав, щоб формувати нові громади віруючих і вести людей до Христа.

Молитва разом із проповіддю була ще одним головним методом, який використовував Павло. У всіх посланнях він просить побратимів-християн молитися і запевняє, що також молиться за них. Він закликає молитися за розповсюдження Євангелія (див. 2 до Солунян 3:1); за звільнення від великих небезпек (див. 2 до Коринтян 1:10-11); щоб Господь позбавив невіруючих, що виступають проти благовістя, і щоб служіння Павла приймав Божий народ (див. до Римлян 15:30-31); за можливість проповідувати євангельську звістку (див. до Колосян 4:3). Звертаючись до новонавернених, він запевняє, що постійно молиться за них (див. до Филип’ян 1:3-5).

Павло покладався на молитву, як на рушійну силу свого життя. У молитві він бачив засіб, який завжди приносив потрібний результат і наближав становлення Божого Царства.

С. Павло – засновник помісних церков.

Під визначенням «помісна» мається на увазі церква, яка самоврядується, сама себе утримує і веде місіонерську роботу власними силами.

1. Самоврядування.

З вивчення Дій ми дізнаємося, що Павло керував церквою не довше, ніж це було необхідно для висунення з її середовища лідера. Це видно вже у його першій місіонерській подорожі. Павло та Варнава заснували церкви в Антіохії Пісідійській, Іконії, Лістрі та Дервії. По дорозі назад вони підтримували і наставляли громади, і, як зазначає Лука, «настановивши їм пресвітерів для всіх Церков і помолившись з постом, передали їх Господу, в Якого повірили» (Дії 14:23, Турконяк). З 20-го розділу Дій ми дізнаємося, що пресвітери також були призначені в церкві міста Ефес (порівняйте до Филип’ян 1:1). Тит отримав вказівки призначити старійшин у кожному місті острова Кріт (див. Тита 1:5). Місцеві лідери продовжували поширювати вчення Христа і курирувати свої церкви, а Павло прямував до іншого міста.

2. Самозабезпеченість.

Другим принципом, якого дотримувався Павло, було самозабезпечення: кожна окрема церква дбала про свої фінансові потреби. Звісно, трапляються ситуації, коли та чи інша церква може надати матеріальну допомогу іншій церкві, яка має потребу. Наприклад, Антіохія послала допомогу до Єрусалиму (див. Дії 11:27-30). По всій Азії та Греції Павло збирав благодійні дари для бідних праведників Юдеї (див. 1 до Коринтян 16:1-2; до Римлян 15:31). Однак немає свідчень того, що якась церква регулярно отримувала гроші ззовні.

Павло наставляв християн матеріально підтримувати тих, хто вчить їх Слову: «Той, хто навчається слова, нехай ділиться всім добром із тим, хто його навчає» (до Галатів 6:6, Турконяк). Звертаючись до Тимофія, Павло пише: «А пресвітери, які добре керують, хай удостояться подвійної честі, особливо ті, які працюють у слові й навчанні» (1 до Тимофія 5:17, Турконяк). У сучасних умовах цьому принципу самозабезпечення слід приділити особливу увагу. Якщо церква, заснована місіонерами, утримуватиметься за їхні гроші, це може принести громаді значну шкоду: місцеві християни не будуть духовно зростати і втратять благословення, які несе життя у вірі. Зрештою, ця ситуація може призвести до того, що церква ухилятиметься від відповідальності за роботу на своїй території. Однак, якщо члени церкви навчені належним чином самі вести свої справи, то й віддача буде гідною. Цей метод успішно діяв у І столітті і має впевнено застосовуватися й у ХХI столітті.

3. Самостійна місіонерська робота.

Цей принцип значною мірою залежить від виконання двох попередніх. Якщо церква не є самокерованою і самозабезпеченою, то навряд чи можна очікувати від неї будь-якої місіонерської роботи.

Як діє цей принцип, добре показано у Новому Завіті на прикладі фессалонікійської братії. Павло каже: «Адже від вас рознеслося Господнє Слово не лише по Македонії та Ахаї, а ваша віра в Бога долинула до кожної місцевості. Так що нам не потрібно щось говорити» (1 до Солунян 1:8, Турконяк). Справді, здебільшого місцеві віруючі можуть переконати своїх співвітчизників набагато швидше, ніж іноземець. Інший важливий чинник полягає в тому, що коли Павло навчав ці церкви розповсюджувати Євангеліє, він залучав до справи служіння кожного християнина, а не лише кількох оплачуваних співробітників. Дотримуючись цього принципу, проповідувати повинні всі члени церкви: «Він і поставив одних апостолами, інших пророками, ще інших благовісниками, а тих – пастирями та вчителями, щоби приготувати святих для справи служіння, для збудування Христового тіла» (до Ефесян 4:11-12, Турконяка). Цей принцип є актуальним і сьогодні.

Примітки

1. Harold R. Cook, «An Introduction to the Study of Christian Missions» (Chicago: Moody, 1954), p. 23.
2. Quoted by Robert Hall Glover in «The Bible Basis of Missions» (Los Angeles: Bible House of Los Angeles, 1946), p. 208.
3. Glover, «The Bible Basis of Missions», p. 26.

Питання до уроку «Місія Церкви»

ДОПОВНІТЬ

1. Назвіть основні чинники, що визначають місіонерський характер християнства:
___________________________________________________________________________________________
___________________________________________________________________________________________
___________________________________________________________________________________________

2. Якими ідеями керувався Павло, визначаючи міста для започаткування нових церков?
___________________________________________________________________________________________
___________________________________________________________________________________________

3. Що для вас є головним мотивом для місіонерської роботи?
___________________________________________________________________________________________
___________________________________________________________________________________________

4. Перерахуйте три характеристики помісної церкви.
a. ________________________________________________________________________________________
b. ________________________________________________________________________________________
c. _________________________________________________________________________________________

5. Як би ви відповіли на це заперечення: «Велике доручення було дано лише апостолам. Я не несу за це відповідальності».
____________________________________________________________________________________________
____________________________________________________________________________________________
____________________________________________________________________________________________
____________________________________________________________________________________________

ДАЙТЕ ВИЗНАЧЕННЯ НАСТУПНИМ ПОНЯТТЯМ

1. Місіонер.
2. Помісна церква.
3. Місія.
4. Мотив.
5. Велике доручення.