«Живий Господь!» – проголошує Давид у Пс. 17:47. Біблія дуже часто називає Бога живим Богом (Cottrell, God the Creator, 388–389). Наприклад: «…душа моя спрагнена Бога, Бога Живого!» (Пс. 41:3), «…надію кладемо на Бога Живого» (1 Тим. 4:10), «має Отець життя Сам у Собі» (Ів. 5:26). У цих словах – «Бог живий» – закладено не просто факт Його існування, але й те, що Він – могутній і дієвий Дух. Для віруючих існування Бога означає, що Він готовий прийти їм на допомогу, захистити й благословити їх заради Свого імені.

Словами «Бог живий» біблійні автори підкреслюють, що існує Він, і лише Він. Усі інші так звані «боги» інших народів – нікчемні ідоли, неживі боввани (Пс. 113:13–15; Єр. 10:5; Ав. 2:18–19). Біблійний Бог – «єдиний Бог правдивий» (Ів. 17:3), Творець і Викупитель. «…Великий-бо Ти, та чуда вчиняєш, Ти – Бог єдиний!» (Пс. 85:10). Його величні чини – переконливий доказ Його існування (Cottrell, God the Creator, 390–419).

З одного боку, існування Бога очевидне, і знання про Нього закладено в кожній людині; усе творіння свідчить про Його могутність і славу (Пс. 18:2; Рим. 1:20). Але з іншого боку, можна вивести аргументи на користь існування Бога на підставі висновків, зроблених під час вивчення навколишнього світу. Ці аргументи називають «теїстичними доказами». Далі пропонуємо їх короткий виклад.

I. ОНТОЛОГІЧНИЙ АРГУМЕНТ

Онтологічний аргумент (Cottrell, God the Creator, 420–423) – єдиний доказ існування Бога, побудований виключно на міркуваннях. Він абсолютно логічний і спирається на закон несуперечності. Це апріорний аргумент. Інакше кажучи, він зовсім не залежить від спостереження реальності, а розпочинається з певної концепції Бога. На основі цієї концепції доводиться, що заперечення існування Бога нелогічне й містить внутрішню суперечність. Сама концепція Бога з необхідністю припускає Його існування.

Першим формулювання цього аргументу запропонував Ансельм Кентерберійський (бл. 1033–1109 рр.). Воно будується таким чином: 1) Бог – це сутність, вище від якої нічого неможливо уявити, тобто найвища мислима сутність. 2) Бога можна уявляти по-різному. Наприклад, можна уявити, що Він існує лише в нашій свідомості, тільки як ідея. Однак можна уявити, що Він існує в реальності так само, як і в нашій свідомості. 3) Друге, беззаперечно, перевершує перше, тобто реальне існування набагато вище від існування лише у свідомості. Оскільки Бог – найвища мислима сутність, Він має існувати не лише в нашій свідомості, але й у реальності. Інакше Його не можна називати найвищою мислимою сутністю. Так само Ансельм доводив не лише існування Бога, але й необхідність Його існування.

З часів Ансельма онтологічний аргумент формулювало багато філософів. Серед них можна згадати Декарта (1596–1650) і таких філософів XX ст., як Чарльз Хартшорн і Норман Малькольм.

Однак я вважаю, що онтологічний аргумент не доводить існування Бога з низки причин. Насамперед, як правильно зауважив Іммануїл Кант (1724–1804), неможливо довести, що предмет реально існує,базуючись просто на концепції цього предмета. Можна стверджувати, що концепція Бога з необхідністю припускає концепцію Його існування й навіть концепцію необхідності Його існування. Але це все одно не дозволяє нам вийти за межі світу ідей і концепцій. Очевидний взаємозв’язок ідей зовсім не означає їх обов’язкове втілення в реальності. Логічна необхідність не означає онтологічної необхідності. Найбільше, що доводить онтологічний аргумент, так це те, що якщо Бог існує, то Він існує як необхідна сутність. Але саме Його існування доводиться іншими способами.

Отож ми дійшли висновку про неспроможність онтологічного аргументу.

II. КОСМОЛОГІЧНИЙ АРГУМЕНТ

Космологічний аргумент (Cottrell, God the Creator, 424–433) базується на причинності. Він відштовхується від спостережуваної реальності й тому є апостеріорним доказом. Спостережувана реальність розглядається як наслідок, який потребує пояснення, тобто причини. Так аргумент розвивається від кінця до початку – від наслідку до причини. Зрештою, він приводить до первинної, вищої Першопричини, якою є Бог.

Цей аргумент набуває найрізноманітніших форм; спостережувана реальність також представляється по-різному. Але будь-яка форма космологічного аргументу містить три основні судження й висновок. Перше судження полягає в тому, що дещо існує як спостережуваний наслідок. Спостережувана реальність, що служить відправною точкою аргументу, може бути практично чим завгодно. Тут як приклад розглянемо весь Усесвіт.

Друге судження полягає в тому, що будь-який наслідок повинен мати причину, достатню для того, щоб пояснити цей наслідок або зробити його можливим. Під причиною розуміємо те, що спричинило ту чи іншу подію в часовому ланцюжку причинно-наслідкових зв’язків – наприклад, падіння першої кісточки доміно в ряді інших кісточок, поставлених вертикально. Іноді причиною називають те, що підтримує існування предмета в ланцюжку одночасно спостережуваних взаємозв’язаних причин і наслідків – наприклад, локомотив, що тягне за собою вагон, який тягне наступний вагон, тощо.

Сутність аргументу – в третьому судженні, згідно з яким нескінченна послідовність причин неможлива, з чого робиться висновок, що Всесвіт – це наслідок, за яким повинна стояти вища Першопричина. Цією Першопричиною вважають Бога. Якщо причинний ланцюжок розглядається як часовий (як у прикладі з доміно), то Всесвіт мав початок, причиною якого був Бог.

Головне питання полягає в тому, чи істинне третє судження про неможливість нескінченної послідовності причин. Багато хто стверджував і стверджує, що воно істинне. Одним із відомих «п’яти доказів буття Божого», сформульованих Томою Аквінським, був доказ від залежності. Називаючи предмет залежним, ми маємо на увазі, що він міг і не існувати. Тома стверджує, що якщо предмет може не існувати, то був час, коли його не існувало (інакше його існування було б вічним і необхідним, а не залежним). Але якби все було залежним, то це б означало, що був час, коли не існувало взагалі нічого. Тоді й зараз нічого не існувало б, тому що нічого не походить ні з чого. Отже, повинна існувати деяка незалежна, вічна й необхідна сутність, яка була причиною всіх залежних сутностей. Ця незалежна сутність і є Бог.

Сучасний філософ Вільям Крейг запропонував подальший розвиток аргументу про неможливість нескінченної послідовності причин, що мали місце в минулому (Craig, The Existence of God and the Beginning of the Universe, 39–51). По-перше, вказує він, є різні види нескінченності, і фактична нескінченність неможлива. Але послідовність обмежених часом подій, яка не мала початку, і є фактичною нескінченністю. Тому послідовність обмежених часом подій, яка не мала початку, неможлива. По-друге, низка подій у часі утворюється за допомогою послідовного додавання елементів. Така послідовність, утворена додаванням елементів, не може бути нескінченною. Тому послідовність подій у часі не може бути фактично нескінченною.

До цих філософських аргументів можна додати ще два наукові аргументи, які також підтверджують неможливість нескінченної послідовності причин. По-перше, науковий принцип, відомий як Другий закон термодинаміки, указує на те, що Всесвіт мав початок. Згідно з цим законом, процеси, що відбуваються в замкненій системі, спрямовані до стану рівноваги, тобто кількість корисної енергії в системі зменшується. Усесвіт є величезною замкнутою системою, кількість корисної енергії в якій із часом повинна знизитися до нуля. Якби Всесвіт існував вічно, корисної енергії в ньому вже не залишилося б. Отже, всесвіт мав початок (Craig, The Existence of God and the Beginning of the Universe, 63 і далі).

Другий науковий аргумент, який спростовує можливість нескінченної послідовності причин, – це феномен розширення Всесвіту. Розширення Всесвіту можна пояснити лише тоді, якщо припустити його раптовий початок – якийсь «ВЕЛИКИЙ ВИБУХ» (див. Jastrow). Тому сучасна концепція «Великого вибуху», що спричинив появу Всесвіту, зараз є важливою складовою космологічного аргументу. Г’ю Росс пише: «Якщо Всесвіт виник унаслідок великого вибуху, у нього мав бути початок. Якщо він мав початок, то має бути й Починальник» (Hugh Ross, 14).

На мою думку, космологічний аргумент загалом дійсний, але обмежений. Він доводить, що Всесвіт мав початок і навіть Починальника; проте сам собою цей аргумент не доводить, що цей Починальник – Бог, про Якого сказано в Біблії. Першопричина не обов’язково має бути одна; Платон, наприклад, уважав, що їх щонайменше дві. Крім того, Нерухомий Рушій не обов’язково всеблагий; зрештою, хіба у світі мало недосконалості й зла? Утім, незважаючи на ці недоліки космологічного аргументу, його треба визнати сильним аргументом на користь існування Бога.

III. ТЕЛЕОЛОГІЧНИЙ АРГУМЕНТ

Наступний доказ існування Бога – телеологічний аргумент. Як і космологічний аргумент, це – апостеріорний доказ, побудований на причинності. Головна відмінність полягає в тому, що космологічний аргумент відштовхується від самого факту існування, тоді як в основі телеологічного аргументу лежить певна якість наявних речей – спостережуваний у них порядок. Сама назва «телеологічний» походить від грецького слова telos, що означає «кінець, мета, призначення». Є у всесвіті такі предмети, спостереження за якими наводить на думку, що вони призначені для певної мети. Наприклад, крила комах спеціально створені для польоту. Вони не могли виникнути випадково.

Аргумент, що базується на таких спостереженнях, формулюють так. Судження А: у всякого розумного задуму є автор. Судження Б: деякі предмети фізичного світу свідчать про розумний задум, тобто явно виникли внаслідок такого задуму. Висновок: отже, існує автор розумного задуму, тобто, Бог. Цей висновок ґрунтується на тому принципі, що всякий наслідок повинен мати достатню причину.

Телеологічний аргумент був одним із «п’яти доказів Божого буття», наведених Томою Аквінським. Однак найвідоміше класичне формулювання аргументу належить Вільяму Пейлі, який виклав його в праці «Природне богослов’я» (1802). Пейлі вибудовував аргумент так. Якщо хтось іде через поле й знаходить годинник, йому й на думку не спаде, що його поява там була просто результатом дії випадкових фізичних процесів. Навіть якщо людина ніколи раніше не бачила подібного предмета, вона зрозуміє, що годинник було створено з якоюсь конкретною метою, тобто хтось його змайстрував. Так само, продовжує Пейлі, багато природних явищ у всесвіті свідчать про те, що їх було створено з певною метою.

«Усі ознаки винахідливості, усі прояви задуму, явні в годиннику, так само явні й у природі. Відмінність лише в тому, що в природі вони виявляються незрівнянно більше, значно перевершуючи всі людські винаходи. Вважаю, що хитросплетіння природи перевершують тонкощі мистецтва, а в складності, винахідливості й довершеності механізмів природа перевершує людину. До того ж, у природі все численніше й різноманітніше, але, незважаючи на безліч пристроїв, їхня розумність така ж очевидна. Вони служать своїй меті, або призначенню, анітрохи не менше, і навіть більше, ніж найвеличніші зразки людської винахідливості» (Paley, “Natural Theology,” 390–391).

У наші дні більшість формулювань телеологічного аргументу спираються на відкриття сучасної науки. Що більше ми дізнаємося про навколишній світ, то очевидніше виявляється в нім розумний задум. Зазвичай наводять такі приклади, як складна будова людського ока (Paley, 332–333), унікальні якості води, без якої життя було б неможливим (Ramm, View, 20–21), і дивовижні пристосування для виживання, які мають багато живих організмів, наприклад, жук-бомбардир (Behe, 31–36).

Одне з найдивовижніших свідчень розумного задуму – неймовірна складність живої клітини. Цей факт значно посилив телеологічний аргумент у 1950-ті роки, коли було винайдено електронний мікроскоп, що збільшує предмети в мільйони разів. Його винахід дозволив вивчити будову клітини, що раніше було неможливо. У минулому (особливо за життя Дарвіна) багато хто припускав, що клітини – це прості згустки желеподібної речовини, яка легко могла еволюціонувати з неорганічного хімічного «бульйону». Але тепер учені мають можливість вивчати будову клітин живих організмів на молекулярному рівні, і результати просто вражають!

У книзі «Еволюція: криза теорії» Майкл Дентон, який сам не вірить у Бога, добре описує живу клітину (Michael Denton, Evolution: A Theory in Crisis). Дентон вказує на безліч свідчень розумного задуму в органічному світі, особливо на клітинному й молекулярному рівнях. «З позиції здорового глузду абсурдно припускати, що такі складні й майстерно виготовлені пристосування, втілення самої досконалості, виникли просто випадково» (326). Дентон захопливо описує складність будови клітини (328–329). Він указує на те, що клітина здатна «відтворити всю свою структуру всього за кілька годин», що її ДНК зберігає інформацію, що вона синтезує органічні структури й володіє «повністю автоматизованими, ідеально налагодженими й відпрацьованими механізмами складання», і все це в такому малому просторі (329–337).

Дентон доходить висновку, що ці й інші подібні факти підтверджують правоту Пейлі (339–341). Куди б ми не поглянули, «всюди бачимо досконалість», яка спростовує саму думку про випадковість. «Хіба можна припустити, щоб випадкові процеси могли породити реальність, найдрібніший елемент якої – функціональна молекула білка чи ген – настільки складний, що з усякого погляду перевершує наші творчі здібності? Ця реальність – цілковита протилежність випадковості. Ця реальність – у всьому досконаліша від того, що може створити людський розум» (342). Сама ця думка, пише Дентон, «суперечить здоровому глузду» (351).

Книга Дентона набуває особливого значення, якщо врахувати, що її автор не вірить у Бога. Навіть навівши такі переконливі докази на користь розумного задуму, Дентон заявляє, що не знає, як їх пояснити!

Серед пізніших робіт на цю ж тему варто назвати книгу Майкла Біхі «Чорна скринька Дарвіна» (Michael Behe, Darwin’s Black Box). «Чорним ящиком» називають будь-який пристрій, що бездоганно функціонує, у який неможливо зазирнути, щоб дізнатися, як він діє. «Чорним ящиком» Дарвіна була біологічна клітина. Він уважав, що структура клітини не суперечить теорії еволюції, тому що не мав можливості зазирнути в неї й не міг навіть уявити її неймовірну складність. Але для нас клітина перестала бути «чорним ящиком»; завдяки відкриттям сучасної науки ми знаємо, що її будова відрізняється складністю, що не піддається подальшому зниженню, і що клітина не могла виникнути випадково. Вона повинна була з’явитися відразу ж у завершеному вигляді, інакше вона просто не змогла б функціонувати. «Колись уважали, що основи життя дуже прості, але ці уявлення виявилися ілюзорними. З’ясувалося, що всередині клітини міститься система, що має неймовірний рівень складності, який не піддається зниженню». З цього випливає, що життя є результатом розумного задуму, цей висновок у XX ст. шокував багатьох (252).

Важливо зазначити, що висновок про розумний задум випливає не з релігійних вірувань, а зі скрупульозних праць біохіміків. Результати їхніх «досліджень клітини – досліджень життя на молекулярному рівні – ясно, наполегливо й недвозначно свідчать про розумний задум! Цей висновок настільки очевидний і значущий, що його треба розглядати поряд з іншими найбільшими досягненнями в історії науки» (Behe, 193, 232–233).

Це ще один приклад сучасних наукових даних, що підкріплюють традиційний теїстичний аргумент. Сучасні свідчення на користь розумного задуму однозначно зміцнюють нашу впевненість в існуванні Автора цього задуму.

Проте загалом ми оцінюємо телеологічний аргумент так само, як і космологічний. Він вказує лише на існування автора нашого матеріального світу. Але із самого аргументу ще не випливає, що цей Автор – Той самий Бог, про Якого говорить Біблія.

IV. ІСТОРИЧНИЙ АРГУМЕНТ

Як уже зазначалося, навіть якщо космологічний і телеологічний аргументи доводять існування Бога-Творця, потрібний додатковий доказ того, що цей Творець і є Бог Ізраїля і Бог Господа нашого Ісуса Христа. Таким доказом є історичний аргумент (Cottrell, Solid: The Authority of God’s Word, р. 7; Cottrell, God the Creator, 440–442).

Історичний аргумент базується на твердженні, що Ісус із Назарета воскрес із мертвих, і воскресив Його Бог Ізраїля, Який також є Богом християнської Церкви. Цей аргумент спирається не на біблійні доктрини, а на історичний матеріал; сама методологія аргументу навмисно виключає звернення до богонатхненності Біблії. Біблійні тексти розглядають точно так само, як і будь-які інші стародавні документи. Історики, намагаючись визначити, наскільки розумні твердження, що містяться в цих джерелах, суворо дотримуються загальновизнаних методів історичного дослідження. Аргумент складається з двох частин, що відповідають на два запитання. Перше: чим можна довести Воскресіння? Другий: що можна довести Воскресінням?

Спочатку головне завдання дослідника полягає в тому, щоб довести, що воскресіння Ісуса справді відбулося. Докази цієї події передусім спираються на принцип достатньої причини. Стверджується, що певні доведені історичні факти можна задовільно пояснити лише фізичним Воскресінням Ісуса Христа. Ось ці факти: свідчення учнів про те, що гробниця Ісуса була порожня; твердження учнів, що Ісус з’являвся їм у тілі після смерті й поховання; непохитна віра апостолів; навернення Савла з Тарса; заснування й швидке зростання християнської Церкви; шанування Церквою неділі (замість суботи) як особливого дня тижня. Єдине задовільне пояснення цих безперечних історичних фактів полягає в тому, що Христос справді воскрес.

Але це тільки перша частина історичного аргументу. Отже, Ісус воскрес із мертвих: що це означає? Передусім, це свідчить про те, що Йому можна довіряти як учителеві, – а це доводить істинність і авторитет Його вчення. Воскресіння також доводить правоту Ісуса й підтверджує старозавітне вчення, яке Він розділяв, про Єдиного Бога Ізраїля. Крім того, Воскресіння доводить, що вчення Самого Ісуса заслуговує на довіру. Той факт, що Воскресіння сталося саме в цьому історичному контексті й супроводжувалося саме цим ученням, підтверджує правильність саме цього вчення про Бога. Отже, історичний аргумент містить докази, яких немає ні в космологічному, ні в телеологічному аргументах. Усі ці три аргументи разом узяті розумно обґрунтовують вірогідність того, що Бог, про Якого говорить Біблія, справді існує.