Поняття первородний гріх стосується не першого, або первинного, гріха, а стану, в якому народжується кожен нащадок Адама. Цьому поняттю протиставляється концепція особистого гріха або гріхів, які людина здійснює сама, на відміну від гріховного стану, в якому вона народжується.

Головне питання полягає в наступному: як вплинув перший гріх Адама на той стан, у якому народжуються всі його нащадки? Які фізичні й духовні наслідки гріха Адама для всього людства? Більшість віруючих дотримується думки, що гріх Адама обернувся для всіх його нащадків фізичними наслідками – тяжкою працею, муками дітородіння, фізичною смертю (Бут. 3:16–19), хоча дехто не вважає фізичну смерть спадком Адама. Проте найважливішим є питання про те, чи відчувають нащадки Адама на собі духовні наслідки його гріха. Чи народжується кожна дитина в стані провини й гріха через те, що зробив Адам?

Найперші богословські роздуми на цю тему датовані кінцем II ст. Іриней Ліонський дійшов висновку, що навіть новонароджені успадковують від Адама гріховний стан або духовну хворобу, проте їм не передається стан провини чи повної гріховності. Іриней говорив, що всі «в гріхах народжені» (Іриней, «Доказ апостольської проповіді», 37). Тертуліан на початку III ст. писав, що «кожна душа… за природою своєю від Адама, тому що народжена такою», і тому перебуває в нечистоті й у злі, «доки не відродиться в Христі». Проте він називав дитинство «безневинним віком»1. «Немає жодного, навіть новонародженого немовляти, хто народився б чистим від нечистого», – говорив Ориген на початку III ст.

Це уявлення про часткову гріховність переважало до кінця IV – початку V ст., коли суперечка між Пелагієм і Августином розділила християн на два табори. Пелагій заявляв, що гріх Адама не передається в спадок, навіть у вигляді часткової гріховності. Августин же був першим, хто запропонував повністю сформовану доктрину первородного гріха, стверджуючи спадкову провину й повну (не часткову) гріховність. В епоху Реформації Мартін Лютер і Джон Кальвін прийняли вчення Августина.

I. ПОРІВНЯННЯ РІЗНИХ ПІДХОДІВ

Розглядаючи питання про первородний гріх, треба врахувати дві його складові: провину й гріховність. Різні уявлення про ці два елементи породили серед християн цілу низку вчень про первородний гріх. Тут ми розглянемо чотири основні позиції, починаючи з порівняно м’якої й поступово переходячи до найсуворішої.

Найм’якший підхід – пелагіанство. Прибічники цього погляду, наслідуючи Пелагія, уважають, що духовні наслідки гріха Адама не передаються в спадок. Кожна дитина народжується духовно чистою; вона не заплямована гріхом, і її свобода волі нічим не пошкоджена. Крім того, кожна дитина приходить у світ у стані природної невинності, не несучи ніякої провини за гріх Адама. Гріх Адама поширюється на нас лише побічно – у тому сенсі, що навколишній світ, уражений гріхом, привчає нас наслідувати гріх. Отже, «первородного гріха» як такого немає взагалі.

Прикладом пелагіанства є праці одного з богословів Руху Відродження, Мойсея Ларда. На його думку, немає ніяких доказів того, що «гріх Адама хоч якимось чином вплинув на дух його нащадків». Тому «дух абсолютно вільний від Адамового гріха, начебто Адам ніколи не згрішив» (Lard, 177–178).

Наступний підхід можна умовно назвати частковим пелагіанством. Він теж надто м’який, щоб можна було назвати його вченням про «первородний гріх». Прибічники цього вчення вважають, що єдина духовна спадщина гріха Адама – це стан часткової гріховності. Навіть діти народжуються в частковій гріховності, тому що їхні душі заражені духовною хворобою або слабкістю, тобто вони народжуються зі схильністю до гріха. Проте це не повна гріховність – свобода волі не втрачена. Крім того, прибічники цього погляду, як і прибічники пелагіанства, уважають, що дитина народжується безневинною, тобто вільною від провини й засудження.

Такі погляди панували в ранній церкві в часи від Іринея до Августина. Звичайно, тоді вони не називалися «частковим пелагіанством». Назва з’явилася лише після конфлікту Пелагія й Августина; її почали використовувати стосовно тих, хто дотримувався помірних поглядів, вибираючи середину між позиціями Пелагія й Августина. У період Реформації один із різновидів цього вчення прийняли анабаптисти; згодом на цій позиції стояв Джон Веслі та більшість його послідовників. Олександр Кемпбелл також був прибічником часткового пелагіанства. Він писав: «Наша природа була вражена гріхом Адама ще раніше, ніж ми вспадкували її; тому спостерігаємо наше безсилля робити добрі справи й схильність до зла, такі явні в усьому людстві». «Уся наша моральна природа несе відбиток падіння й гріховності… унаслідок Адамового гріха». Проте це не передбачає «непереборної схильності до гріха»; отже, усе одно зберігається свобода волі. Провина за гріх Адама нікому з його нащадків не зараховується; ніхто не понесе за нього вічного покарання (Alexander Campbell, The Christian System, 15–16).

Третій підхід був офіційно затверджений римською католицькою церквою після Реформації. Як і часткове пелагіанство, він визнає лише часткову гріховність і, відповідно, не заперечує свободи волі. Відмінність цього підходу від попереднього полягає в ученні про те, що всі успадковують від Адама провину й засудження. Якщо дитина помирає в засудженому стані, то для неї замкнені небеса, але й у пекло вона не потрапить. Вона вічно перебуває в лімбі, не відчуваючи ні страждань, ні блаженства.

Четвертий підхід – класична доктрина первородного гріха, запропонована Августином і перенесена в протестантське богослов’я Лютером і Кальвіном. Згідно з цим ученням, гріх Адама відбився на всьому людстві двома руйнівними духовними наслідками. По-перше, кожна дитина народжується в стані повної гріховності, з поневоленою волею. Іншими словами, її духовна природа настільки зіпсована, що свобода волі втрачена. Вона росте абсолютно нездатною увірувати й розкаятися, почувши Благу Звістку. По-друге, кожна дитина народжується в стані провини й засуджена на вічність у пеклі, якщо тільки абсолютно всевладний Бог не втрутиться, дарувавши їй благодать.

У наш час цього погляду в основному дотримуються лютерани (точніше, ті з них, хто приймає богонатхненність Біблії), пресвітеріанська й реформаторська церкви, а також деякі баптисти. Таке уявлення про первородний гріх – невіддільна складова кальвінізму. Кальвініст Дж. О. Басуелл-молодший пише: «Усі без винятку фізичні спадкоємці Адама – грішники, що гинуть, заслуживши Божий гнів і прокляття». Тому Басуелл стверджує: «Я став нечестивим і винним грішником ще в еденському саду» (J. O. Buswell Jr., I: 294–295).

II. ПЕРЕДБАЧУВАНЕ БІБЛІЙНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ДОКТРИНИ ПЕРВОРОДНОГО ГРІХА

Дехто вважає, що доктрина первороднпервородного гріха – у тому чи іншому її вигляді – підтверджується самим нашим життям. Як інакше, запитують вони, пояснити те, що гріх поширився по всьому світу, і його прояви досягають таких страхітливих масштабів? Проте богословські доктрини повинні базуватися не на досвіді, а на богонатхненному Слові Божому. Головне питання: що сказано про це в Біблії?

Прибічники доктрини первородного гріха зазвичай наводять декілька біблійних віршів, які нібито підтверджують цей погляд. Один із них – Пс. 50:7, де сказано: «Отож, я в беззаконні народжений, і в гріху зачала мене мати моя». Чи стверджує Давид, що був гріховний вже при зачатті й народженні?

Тут доречно зробити кілька зауважень. По-перше, граматичну конструкцію цього вірша можна інтерпретувати по-різному. Строго кажучи, Давид не говорить про гріх і беззаконня стосовно себе, тому не варто розуміти цей вірш як: «Я гріховний від народження, гріховний, відколи моя мати зачала мене». Прийменникові групи «в беззаконні» і «в гріху» стосуються акту зачаття й акту народження. Цілком можливо, що йдеться про гріх матері. Деякі тлумачі зазначають, що граматична конструкція «в гріху зачала мене мати» паралельна, наприклад, конструкції в «стані сп’яніння чоловік побив мене». Інше можливе пояснення полягає в тому, що вислови «в беззаконні» і «в гріху» передають масштаб поширення гріха у світі, де народжений Давид.

Проте треба визнати, що головна тема 50-го Псалма – покаяння Давида в його власних гріхах, особливо, у перелюбі з Вірсавією. Однак якщо йдеться про особисті гріхи Давида (в. 1–6), а не про успадкований гріх, то чому він згадує про беззаконня, пов’язане з його народженням (в. 7)? Він робить це, щоб визнати, як глибоко гріх проник у його серце і яким тяжким був гріх із Вірсавією. Упокорюючись перед Богом, Давид використовує образні порівняння, як це робили й інші біблійні автори – наприклад, порівнюючи людину з черв’яком (Пс. 21:7; Йов 17:14; 25:6; Іс. 41:14). Це гіпербола (перебільшення), яку автор застосовує для підсилення сказаного. Подібний прийом використовується в Пс. 57:4 – «Від лоня ще матернього – вже віддалені несправедливі, з утроби ще матерньої заблудилися неправдомовці». У цьому вірші говориться не про первородний гріх, оскільки твердження стосується не всіх людей; це гіпербола, мета якої – засудити нечестивих і підкреслити глибину їхнього пороку. Так само треба розуміти і Пс. 50:7, у якому Давид розкаюється лише у своїх гріхах.

Навіть якщо припустити, що в Пс. 50:7 так чи інакше говориться про загальний первородний гріх, у цьому вірші не мається на увазі доктрина первородного гріха в тому вигляді, у якому її сформулювали Августин і католицька церква. Найбільше, що можна припустити на підставі цього вірша, – це доктрина часткової гріховності, як у частковому пелагіанстві. Доктрина повної гріховності й провини, що передається у спадок, із цього вірша не випливає – ні прямо, ні побічно.

Другий вірш, який часто наводять на підтвердження доктрини первородного гріха, – Еф. 2:3, де Павло пише, що «усі ми… з природи були дітьми гніву, як і інші». З цього вірша виводять насамперед ідею природженої («з природи») провини й засудження («гнів»). Наскільки правильні такі висновки?

Спершу необхідно прояснити зміст виразу «діти гніву». Слово «діти» – це переклад грецького teknon, яке означає чиїсь нащадки в буквальному або переносному значенні. У буквальному розумінні це слово означає чийогось сина або дочку – як дитину, так і дорослу людину (приклади вживання в іншому значенні – див. Мт. 21:28; Лк. 15:31). У переносному значенні це слово часто використовується стосовно духовної сім’ї, коли йдеться про духовне батьківство. (Значення цього слова не можна обмежувати дитинством.) Це слово трапляється, наприклад, у таких поєднаннях, як «діти Божі» (Ів. 1:12; Рим. 8:16, 21; 1 Ів. 3:1, 10), «діти диявола» (1 Ів. 3:10), діти Сарри (1 Петр. 3:6) і «діти світла» (Еф. 5:8). В Еф. 2:3 слово teknon використовується в іншому значенні й образно означає тих, хто перебуває під Божим гнівом і засудженням.

Павло, безперечно, пише про стан людини до навернення. В Еф. 2:1–2 він пише християнам, що раніше були язичниками («ви»), і не шкодує похмурих фарб для опису їхнього життя в язичництві. Але у 3-му вірші він визнає, що і євреї («ми»), перш ніж прийняли віру в Христа, також були рабами гріха й «з природи були дітьми гніву» (тобто грішниками, що йдуть у пекло), «як і інші» (тобто язичники). Головна думка апостола полягає в тому, що і невіруючі язичники, і невіруючі євреї належать до однієї духовної сім’ї – сім’ї засуджених.

Проте нас цікавить питання: як вони опинилися в такому стані? Як стали членами цієї сім’ї? Чи народилися вони в ній, чи самі вибрали її? Як уже згадувалося, слово teknon (у вислові «діти гніву») не має на увазі дитинство й, відповідно, народження. Але як розуміти вислів «з природи»? Чи означає він, що кожен народжується в сім’ї гніву, тобто в стані первородного гріха й відчуження від Бога?

Передусім треба з’ясувати значення грецького слова physis, ужитого в оригіналі в давальному відмінку в словосполученні, яке перекладене як «з природи». Слово physis означає природу, єство, сутність чогось – наприклад, Бога (2 Петр. 1:4) або ідолів (Гал. 4:8). Стосовно людини це слово означає ті природні якості, які Бог заклав у неї при створенні, – наприклад, статеву приналежність (1 Кор. 11:14; Рим. 1: 26) і моральну свідомість (Рим. 2:14). Слово physis також використовують, коли йдеться про те, що деякі народилися євреями, а інші – язичники «з природи» (Рим. 2:27; 11:21, 24; Гал. 2:15).

На підставі таких текстів багато хто вирішує, що в Еф. 2:3 Павло пише про те, що всі народжені під Божим гнівом у тому розумінні, яке вкладав Августин. Однак я вважаю, що в найширшому сенсі physis означає істинну сутність або внутрішні якості чогось, незалежно від того, як цю сутність було набуто. Physis Бога (2 Петр. 2:4) – це Його вічна сутність, Його природа. Наша стать (Рим. 1:26; 1 Кор. 11:14) – частина нашої «природи» в тому сенсі, що такий порядок установив Бог при створенні. Це частина природного устрою світу. Приналежність до єврейського народу або до язичників – це якості, властиві людям від народження. Але відмінності між юдеями і язичниками не можна назвати результатом Створення як такого; вони виникли з волі Бога у зв’язку із задумом викупу.

Коли Павло пише в Еф. 2:3, що ми всі «з природи були дітьми гніву», він має на увазі, що до навернення ми були відчужені від Бога й належали до сім’ї засуджених. Гріховність була нашою природою, нашою сутністю. Однак у цьому вірші абсолютно нічого не сказано про те, як ми такими стали. Значення інших новозавітних текстів, у яких використовується слово physis, не підходить для тлумачення Еф. 2:3. Вислів «діти гніву» не характеризує нашу вічну природу; ми не були створені дітьми гніву; і Бог не визначив нам бути дітьми гніву.

Як же ми ними стали? З цього ж тексту випливає, що ми опинилися в такому стані не через первородний гріх, а через свої власні гріхи. В Еф. 2:1 сказано, що духовна смерть настала «через ваші провини й гріхи». Важливо зазначити, що причиною відчуження від Бога Павло називає не один перший гріх Адама (в однині). Духовна смерть настала «через ваші [не Адама] провини й гріхи [множина]». У 5-му вірші також говориться про «прогріхи» в множині як про причину смерті2. Інакше кажучи, Павло пише, що люди, віддавшись гріху, зробили гріх своєю природою, добровільно приєднавшись до сім’ї тих, що гинуть. Отже, стан відчуження від Бога – наслідок нашого власного вибору, а не отриманий під час народження спадок гріха Адама.

Варто також зазначити, що Ігнатій Антіохійський – один із перших авторів, що писали після того, як завершилося формування новозавітного канону, – використовує слово physis стосовно істинної внутрішньої природи християн. У «Посланні до траллійців» він пише: «Дізнався я, що ви з усією постійністю зберігаєте непорочний і погідливий стан думок, не в зовнішній лише поведінці, але як природну вашу властивість»3. Те, що властиво християнинові «з природи» Ігнатій розуміє як надбану сутність. Отже, доходимо висновку, що з Еф. 2:3 зовсім не випливає, що нашу сутність до навернення – «діти гніву» – треба розуміти якось інакше.

Третій і найважливіший біблійний фрагмент, який наводять як доказ доктрини первородного гріха, – це Рим. 5:12–19. Тут Павло порівнює наслідки гріха Адама з наслідками спокутної смерті Христа. Прибічники доктрини первородного гріха приділяють основну увагу наслідкам гріха Адама, особливо підкреслюючи його роль як представника всього людства. Коли згрішив Адам, одночасно з ним згрішило й усе людство, тому що він був представником усіх («всі згрішили», в. 12). Через це Бог звинуватив усе людство й засудив його на смерть (в. 12–15, 17). Це означає не лише фізичну смерть, але й смерть духовну (повну гріховність) і смерть вічну (засудження на пекло). Цей висновок ґрунтується на подальшому описі гріха Адама: «осуд» (в. 16, 18) і «стали грішними» (в. 19). Підтвердженням правильності цього висновку заведено вважати перелік усього того, що Богові довелося зробити, щоб виправити скоєне Адамом: «благодать» (в. 15, 17), «виправдання» (в. 16, 18) і «стануть праведними» (в. 19).

III. ЗНАЧЕННЯ ПОСЛАННЯ ДО РИМЛЯН 5:12–19

Текст Послання до римлян 5:12–19 є вирішальним у розумінні доктрини первородного гріха. На те є дві причини. По-перше, принаймні з часів Августина, прибічники доктрини первородного гріха опиралися насамперед на цей фрагмент. По-друге, насправді він містить чітке й повне спростування цієї доктрини. У Рим. 5:12–19 стверджується, що всі народжуються не в первородному гріху, а під первородною благодаттю. Тому зараз ми детально зупинимося на цих віршах і постараємося відповісти на чотири ключові запитання (із книги Cottrell, Romans, I:330–339).

Перше запитання: у чому полягає мета цього фрагмента в контексті всього Послання до римлян? Ці вірші продовжують тему, розпочату в 5:1. У 5:1–11 Павло запевняє, що ми можемо цілковито покластися на одну спасительну дію (хрест) однієї людини (Ісуса Христа). В одинадцяти віршах Павло десять разів згадує про спасительну силу хреста Ісуса. Хтось запитає: «Чи не надто багато сподівань ми покладаємо на одну-єдину людину?» Але саме в цьому й полягає сутність Євангелії: сили однієї дії однієї Людини достатньо для спасіння всього світу від гріха. Це означає, що нам треба покладатися лише на Христа й ні на кого іншого.

Апостол стверджує, що тут немає ніякого перебільшення, і нагадує про іншу людину – Адама, один учинок якого позначився на долі всього людства. Далі Павло порівнює вчинки Адама й Ісуса, пояснюючи, що «переступу» однієї людини – Адама – виявилося достатньо, щоб заразити все людство. То «тим більше» (5:15, 17) «дару праведности» одного Ісуса вистачає, щоб урятувати всіх. Павло розвиває аргумент від меншого до більшого. Якщо ми згодні, що один гріх звичайної людини став причиною гріха й смерті в усьому світі, то спокутна смерть Сина Божого тим більше здатна принести спасіння всьому світу. Отже, мета цього фрагмента – зміцнити нашу впевненість у тому, що смерті Христа вистачає, щоб покрити всі гріхи.

Друге запитання полягає в наступному: чи випливає з цього тексту доктрина первородного гріха? Коли Павло перераховує наслідки гріха Адама, чи має він на увазі, що кожна дитина зачата й народжена в гріху, засуджена до смерті й вічного покарання? Чи в цьому суть згаданого уривка? Безперечно, Павло визнає, що гріх Адама мав серйозні наслідки для всіх його нащадків. Але відповідь на запитання, у чому саме полягають ці наслідки, залежить від того, як ми тлумачимо поняття «смерть», «осуд», «стали грішними» в цьому фрагменті. Багато хто вважає, що значення цих слів зводиться лише до фізичної смерті. Тож вони заперечують, що в Рим. 5:12–19 узагалі щось сказано про первородний гріх у будь-якому його розумінні. Інші вважають, що згадані поняття й самі собою, і особливо в протиставленні благословенням, дарованим у Христі, означають щось значно більше, ніж фізична смерть; на цій підставі робиться висновок, що в цьому уривку йдеться про первородний гріх.

Головний недолік такого підходу полягає в тому, що він базується на такій передумові: основна тема всього фрагмента – гріх Адама та його наслідки. Але ця передумова помилкова. Мета Павла в цих віршах полягає зовсім не в тому, щоб розвинути доктрину первородного гріха. Так, він справді стверджує, що гріх Адама накликав на людство безліч страшних наслідків, проте це не головна тема. Передусім Павло пише про Ісуса і Його хрест, сили якого вистачає, щоб спасти все людство. Апостол підкреслює не наслідки гріха Адама, а результати спасительної дії Христа.

Отже, у контексті Рим. 5:12–19 не має значення, як саме ми тлумачимо доктрину «первородного гріха». Чи накликав на нас гріх Адама тільки фізичну смерть? Чи він також став причиною нашої духовної немочі – часткової або повної? Чи перетворив гріх Адама нас у грішників, приречених на вічне покарання в пеклі? Кінець кінцем, неважливо, яке значення ми вкладаємо в поняття «первородний гріх», тому що головна думка Павла тут полягає в наступному: те, що людство успадкувало (чи успадкувало б) від Адама, повністю скасоване благодаттю спокутної жертви Христа. Якими б страшними нам не видавалися наслідки гріха Адама – фізична смерть, повна гріховність, провина й засудження на вічність у пеклі, – суть фрагмента в тому, що «праведністю Одного» (5:18) повністю скасувалася, припинилася, ліквідувалася й нейтралізувалася вся спадщина Адама. Усі можливі духовні наслідки гріха Адама скасовуються навіть раніше, ніж набувають чинності. Єдиний реальний наслідок – фізична смерть, але і їй протиставлена обітниця воскресіння для нового життя. Так явно розуміли текст Рим. 5:12–19 богослови-анабаптисти ще в епоху Реформації. Більшість послідовників Джона Веслі також поділяла це тлумачення4. Цей принцип особливо яскраво представлений у ранніх працях авторів Руху Відродження. Хоббс підсумовує його так:

«Треба зазначити, що ми живемо під владою благодаті, тому які б наслідки не накладав на нас гріх Адама (голови людства), їх усі скасував Другий Адам – Голова людства. Те, що ми без свого відома й участі втратили в першому Адамі, ми набули або набудемо в Другому Адамі – також без свого відома й участі» (Hobbs, 269).

Мойсей Лард погоджується з цією думкою: «Усі нещастя, які накликав на світ гріх Адама й у яких ми не брали участі, – усі вони були відшкодовані й зцілені одним діянням Христа, без жодної участі з нашого боку» (Lard, 174). Коментуючи Рим. 5:15, Мак-Гарві пише: «Тут сказано, що жертва Ісуса повернула назад і повністю усунула наслідки вчинку Адама, зробивши набагато більше… Діяння Христа врівноважило й анулювало діяння Адама»; воно «стало повною протидією гріху Адама» (J.W. McGarvey, Romans, 336–337). Роберт Мілліган повторює цей принцип і стверджує, що «нікому з нас не треба турбуватися про наслідки, які гріх Адама накликав на потомство» (Robert Milligan, 60).

Що це означає? Це означає, що текст Рим. 5:12–19 не містить доктрини первородного гріха. Ніхто з дітей не зачатий і не народжений під прокляттям гріха Адама. У Рим. 5:12–19 йдеться про первородну благодать – кожна дитина з’являється на світ під благодаттю Бога, спасенною і вільною від будь-яких духовних наслідків гріха Адама. Дитині дано гарантію, що рано чи пізно вона отримає свободу й від фізичних наслідків цього гріха, воскреснувши в славі. Бог дав цю «первородну благодать» (яку іноді називають «випереджувальною благодаттю») уже першому поколінню дітей Адама; так само й жертва Христа поширюється в минуле – на всіх дорослих віруючих дохристиянської епохи (3:25).

Отже, ми підійшли до третього запитання: що означають слова «багато» і «всі» в Рим. 5:12–19? Ці слова містяться в ключових віршах тексту. «Так прийшла й смерть у всіх людей» (5:12). Через переступ Адама «померло багато», але благодать Христа й дар через благодать «щедро спливли на багатьох» (5:15). Адам приніс «всім людям… осуд», Христос же дав «виправдання на життя для всіх людей» (5:18). В Адамі «багато-хто стали грішними», але в Христі «багато-хто стануть праведними» (5:19). Як же розуміти ці слова – «багато» і «всі»?

Суть у наступному: якщо правильною є відповідь на друге питання – а це, судячи з усього, так, – то чому багато хто все одно проповідує доктрину первородного гріха? Відповідь пов’язана з інтерпретацією слів «багато» і «всі» в цих віршах.

Більшість коментаторів – навіть ті, хто дотримується доктрини первородного гріха – погоджуються з тим, що слова «багато» і «всі» не розрізняються за масштабом значення й стосуються однієї й тієї ж категорії людей. Слово «багато» протиставляється не слову «всі», але слову «один». Хоча Адам – одна людина, його один гріх накликав наслідки на багатьох (тобто більш ніж на одного). Хоча Христос – одна Людина, одне Його діяння було зараховане багатьом. Слово «всі» підкреслює всеосяжну природу цих діянь, але в цьому випадку його значення не ширше від значення слова «багато». Я абсолютно з цим погоджуюся.

У чому ж тоді проблема? Проблема в тому, що прибічники доктрини первородного гріха по-різному тлумачать ці два поняття стосовно Адама, з одного боку, і Христа – з іншого. Найчастіше, коли йдеться про гріх Адама, ці слова набувають загального масштабу; але стосовно діяння Христа їхнє значення обмежують, і під словом «всі» насправді розуміють далеко не всіх. Як пише Джон Стотт: «Коли говориться, що діяння Христа зараховується «всім», тут не маються на увазі абсолютно всі», як у випадку з Адамом (John Stott, 159). Наслідки гріха Адама справді поширилися на все людство, але викуплення Христа скасувало ці наслідки для вужчої категорії – лише для спасенних. Отже, як би ми не розуміли «первородний гріх», уся решта людства перебуває під його владою.

Деякі пояснюють це так: одне праведне діяння Христа може очистити всіх від первородного гріха; Христос силою Своєю здатний це зробити. Проте Його діяння зараховується лише тим, хто свідомо приймає вірою дар благодаті (5:17). Наприклад, на думку Джона МакАртура, з Рим. 5:12–19 випливає, що «всі можуть набути праведності в Христі», що «одна жертва Христа відкрила всьому людству шлях до спасіння» (John MacArthur, 297, 302; курсив наш).

Проте більшість прибічників класичної доктрини первородного гріха, сформульованої Августином, пропонують інше пояснення відмінності в значеннях займенника «всі» стосовно Адама й стосовно Христа. Вони пояснюють це так: наслідки діяння Адама поширилися на всіх, хто був в ньому, або належали йому, коли він згрішив, – тобто на все людство. А наслідки діяння Христа поширилися тільки на «всіх», хто був у Нім, або належав Йому, коли Він помер, – тобто лише на вибраних. Моу пише: «І Адама, і Христа можна назвати представниками людства, у яких перебувають усі люди, тому їхні діяння розглядаються як діяння тих, хто належить їм» (Moo, 328, примітка 61; курсив наш). Маунс вважає, що у 18-му вірші протиставляються «всі, хто в Адамі», й «усі, хто в Христі» (Mounce, 145; курсив наш).

Варто підкреслити, що всі ці тлумачення віршів 5:12–19 помилкові. Ми відкидаємо їх тому, що в них значення слів «багато» і «всі» стосовно Адама розуміється ширше, ніж значення тих самих слів стосовно Христа. Але за такої відмінності втрачає сенс саме порівняння між Адамом і Христом, яке проводить Павло! Християни стверджують, що одного діяння Христа вистачає, щоб спокутувати всі наші гріхи й гріхи всього світу. Чи виправдана ця впевненість? Павло відповідає: «Так! Ми справді впевнені в цьому. Згадайте про те, що Христос уже зробив: одне Його праведне діяння вже скасувало все те, що накликав гріх Адама на всіх нас. На цьому базується наша впевненість у тому, що Він «тим більше» (5:15, 17) може спокутувати всі наслідки наших особистих гріхів».

Отже, оскільки головна тема цього тексту – християнська впевненість, ми наполягаємо на тому, що слова «багато» і «всі» мають однакове значення стосовно Христа й Адама. Через гріх Адама все людство виявилося під владою гріха, смерті й засудження. Спокутна жертва Христа однаковою мірою принесла праведність, виправдання й життя кожній людині. Якщо ми заперечуємо це, нам дуже важко зрозуміти цей фрагмент. Саме тому багато хто досі вважає, що в ньому йдеться про доктрину первородного гріха.

Отож ми підходимо до четвертого запитання: чи випливає з тексту Рим. 5:12–19 вчення про загальне спасіння (універсалізм)? Дехто виводить із цих віршів доктрину універсалізму на тій підставі, що Павло вживає тут слова «всі» і «багато». Розмірковуючи про значення Рим. 5:18, Джеймс Данн висловлює таку думку: «Не варто відкидати можливості того, що Павло… висловлює надію на загальне спасіння… Урешті-решт він говорить про те, що благодать набагато більша – тож її дія має бути ширшою, ніж дія смерті» (James Dunn, 1:297). Багато хто саме тому й обмежує значення слова «всі» стосовно діяння Христа в Рим. 5:12–19, щоб уникнути універсалізму. Наприклад, Стотт однозначно вважає, що ті, хто приписує слову «всі» значення «всі без винятку», «вірять у загальне спасіння» (Stott, 159). І багато хто, не заглиблюючись у суть питання, погоджується з таким тлумаченням.

Однак ми на четверте запитання відповідаємо: ні, у Рим. 5:12–19 не йдеться про загальне спасіння; і якщо ми тлумачимо «всі» і «багато» (ті, що приймають благодать Христа) стосовно всього людства, це зовсім не означає, що ми погоджуємося з універсалістами. Чому? Тому що головна мета всього фрагмента й цих слів зокрема – показати, як діяння Христа повністю скасовує всі наслідки одного гріха Адама для кожної людини. Тут мається на увазі не просто можливість або потенціал (те, що Христос здатний зробити). І тут ідеться не про те, що пропонується всім, але приймається тільки деякими. Ні, це дійсність; це дія, що вже відбулася; вона поширюється на все людство і в минулому, і в майбутньому; у реальності цього можна бути впевненим.

Однак Павло зовсім не говорить, що той самий принцип застосовний і до наслідків усіх наших особистих гріхів. З ними все зовсім інакше. У Писанні абсолютно ясно сказано, що лише особиста віра знімає з нас провину й покарання за особисті гріхи. Коли в Біблії згадуються наші особисті гріхи, то говориться і про можливість їхнього спокутування. З Рим. 5:12–19 абсолютно ясно, що жертви Христа достатньо, щоб омити і їх. Саме до такого висновку й підводить нас Павло. Але універсальні категорії, використані в цьому тексті, стосуються тільки того, що всі ми вспадкували як результат гріха Адама.

Іншими словами, з практичного погляду цей фрагмент відповідає на запитання про духовний стан немовлят у момент зачаття й народження. Чи «успадковують» вони що-небудь від Адама, чи несуть на собі якесь тавро його гріха? Абсолютно очевидно, що так – вони успадковують фізичну смерть. У вірші 5:12 Павло говорить, що через гріх смерть неминуча для всіх, проте тут не може йтися про особисті гріхи, тому що навіть немовлята іноді помирають. Отже, усі підвладні смерті через гріх Адама. Про це Павло й говорить у віршах 5:13–14, де слова «не згрішили», мабуть, стосуються немовлят. (Це посилено словом kai – «і» в сенсі «навіть» – у 14-му вірші). Можливо, слова, що використовуються в інших віршах («суд», «осуд», «стали грішними»), означають, що гріх Адама мав серйозні духовні наслідки навіть для немовлят.

Але сутність уривка в тому, що одне спокутне діяння Христа скасовує всі ці наслідки для всіх дітей. Завдяки Ісусові Христу жодне немовля не народжується в гріху, пороку й засудженні. Так, для всіх неминуча фізична смерть, але оскільки сама смерть – це наслідок гріха Адама, вона зрештою також буде переможена воскресінням мертвих останнього дня. Отже, кожна дитина народжується в спасенному стані, під первородною благодаттю! Дари праведності, виправдання й життя даються всім без винятку немовлятам як засіб спасіння від гріха Адама. Лише такий «універсалізм» вбачається у віршах 5:12–19.

Однак у цьому ж фрагменті Павло згадує про те, що, досягнувши певного віку, діти вже самі несуть відповідальність за особисті гріхи («багато прогріхів», в. 16). Мак-Гарві так пояснює фразу «тим більш» із вірша 5:15:

«Якби на нас лежала відповідальність лише за гріх Адама, то з цього тексту справді випливала б доктрина загального спасіння, тому що діяння Христа повністю скасувало наслідки того, що зробив Адам. Але окрім цього першого гріха, здійсненого Адамом, є інші гріхи, за які ми несемо інші покарання крім природної смерті. Саме стосовно цих гріхів діяння Христа перевершує діяння Адама; і саме зважаючи на ці гріхи спасіння отримують не всі» (McGarvey, Romans, 336–337).

Коли дитина досягає віку, з якого несуть відповідальність за особисті гріхи, на неї перестає поширюватися первородна благодать, що осявала її з моменту зачаття. З цього віку вона живе під гнівом Божим і несе повну відповідальність за гріхи, які здійснює тепер за власним вибором. Вона навіть втрачає дар викупного воскресіння, даний через скасування успадкованої від Адама смерті. Якщо людина, що досягла цього віку, помре у своїх гріхах, вона воскресне з мертвих, але це не буде викупним воскресінням у прославленому тілі, подібному до тіла Христа.

Єдина можливість уникнути наслідків особистих гріхів – свідомо вибрати Христа, повіривши в Нього як у свого Спасителя. Але не всі вибирають віру, тому й спасіння дається не кожному.

Отже, духовну подорож людини можна розділити на чотири етапи.

1) Первородний гріх – навіть якщо ми його розуміємо лише в тому сенсі, що людина покарана фізичною смертю в результаті гріха Адама, хоча багато хто вкладає в поняття первородного гріха значно більше. Головне в цьому етапі те, що (крім фізичної смерті) він існує лише теоретично або потенційно; насправді діяння Христа скасувало цей етап для всіх. Отже, ніхто не проходить через цей стан, і діти не народжуються в ньому.

2) Первородна благодать – завдяки діянню Другого Адама ми вступаємо в цей етап у момент початку нашого існування й перебуваємо в нім доти, поки не досягнемо віку, з якого несемо відповідальність за власні вчинки. На цьому етапі перебувають усі діти, а також ті, чиї розумові здібності залишаються на рівні дитини. На цьому етапі всі перебувають у спасенному стані, тому тут застосовне поняття «загального спасіння».

3) Особистий гріх – етап, коли людина досягає віку відповідальності й втрачає первородну благодать, у якій була народжена. На цьому етапі люди перебувають у втраченому, неспасенному стані. Померлі на цьому етапі засуджені на вічність у пеклі.

4) Особиста благодать – так можна назвати етап, на якому перебувають усі віруючі, – ті, хто покаявся й увірував в обітницю Божої благодаті. Ті, хто перебуває в цьому стані, спасенні, проте поширюється він не на всіх. Шлях до спасіння відкритий для всіх, але дається воно лише тим, хто сам його прийме.

Отже, ми доходимо висновку, що доктрина первородного гріха в її традиційному розумінні базується на помилковій екзегезі найважливіших біблійних віршів, тому ми її відкидаємо. Усі діти народжуються в стані первородної благодаті, а не первородного гріха.

Примітки до розділу 9

1. Тертуліан, трактат «Про душу», 40; «Про хрещення», 18.
2. У грецькому оригіналі в 5-му вірші немає слова «наші».
3. Цит. за «Ранні отці Церкви». Див. також Ігнатій, «Послання до ефесян» (1:1), там само.
4. Прибічники цих поглядів все одно вважають, що діти народжуються в стані часткової гріховності (наприклад, відповідно до доктрини часткового пелагіанства). Але, на мій погляд, таке тлумачення також означає, що діяння Христа не повністю покрило гріх Адама.