Як уже зазначалося, Боже творіння складається з видимого й невидимого всесвіту. Невидимий усесвіт – це світ створених духів, зокрема, ангелів. Деякі мешканці цього світу – злі духи: сатана й демони. Вони не були створені злими, але обрали зло, скориставшись свободою волі, якою їх наділив Бог. Занепад старого творіння розпочався з гріхопадіння цих могутніх духовних істот у їхньому всесвіті. Потім вони доклали всіх зусиль, щоб заразити гріхом видимий світ, і досі не зупиняються. Ці злі духи сприяють поширенню гріха та зла серед людей. Тому, щоб побачити повну картину стану нашого занепалого світу, треба зрозуміти реальність, природу й дії цих злих духів.

I. РЕАЛЬНІСТЬ ЗЛИХ ДУХІВ

Матеріалістична секулярна культура переконала багатьох у тому, що духовної реальності не існує, тобто і злих духів теж бути не може. Дехто вірить в існування добрих ангелів, але заперечує реальність диявола й демонів. Наприклад, Д. Б. Рассел написав кілька книг про диявола, однак не вірив у його існування. Він пише: «Я згоден, що диявол є, але я не визнаю метафізичної реальності цієї істоти». На думку автора, «диявол – це уособлення всього того, що суспільство вважає злом» (Russell, 43, 46). Дехто вважає, що біблійне вчення про демонів – забобон неосвіченого народу. Вони пояснюють, що одержимі, з яких Ісус «виганяв демонів», нібито страждали від різних психічних розладів, і Господь просто поблажливо ставився до їхніх забобонів, приписуючи ці розлади демонам.

Ми відкидаємо всі подібні спроби деміфологізації й інші непереконливі пояснення реальності злих духів. Біблія виразно свідчить про існування і сатани, і інших злих духів, які служать йому.

А. Сатана – князь демонів

Начальника, або князя демонів (Мт. 12:24; Лк. 11:15) звичайно називають сатаною. Це транслітерація єврейського слова, яке означає «ворог, супротивник, перешкода» (Чис. 22:22) або «обвинувач» (Пс. 108:6). Це слово вживається в Старому Завіті 52 рази, і з них 13 разів стосується сатани – наприклад, у таких віршах, як 1 Хр. 21:1; Зах. 3:1–2; Йов 1–2. Грецький еквівалент слова – satanas – вживається в Новому Завіті 33 рази, і в усіх випадках означає диявола. Це ім’я відображає сутність його природи як ворога Бога й людства.

Інше слово, яке використовується в Новому Завіті для позначення сатани – diabolos, похідне від дієслова diaballo, яке означає «звинувачувати, зводити наклеп». У Новому Завіті це слово використовується 30 разів і перекладається як «диявол» – той, хто злословить чи осуджує; ворог Бога й людини1. Іноді Біблія прямо називає його «супротивником» (antidikos, 1 Петр. 5:8), «ворогом» (echthros, Мт. 13:25, 28, 39; Лк. 10:19) і «наклепником» (kategor, Об. 12:10).

У Біблії вживаються, хоча й рідше, інші імена сатани – Аваддон або Аполліон, що означає «загибель», «руїна» або «погубник» (Об. 9:11)2; Веліал або Белійяар – ім’я могутнього злого духа, що згадується в Кумранських сувоях й означає «ганебний» (2 Кор. 6:15). Іноді диявола також називають Вельзевулом (Мт. 12:24, 27; 10:25; Мк. 3:22; Лк. 11:15, 18, 19). Можливо, це ім’я утворене від імені язичницького божества Ваал-Зевува (2 Цар. 1:2–6, 16), що означає «повелитель мух», або від імені подібного божества Баалзиббула, ім’я якого перекладається як «повелитель гнойової купи» (Bietenhard, 3:469).

Дехто вважає, що ім’я Люцифер у Іс. 14:12 стосується лише царя Вавилонського; інші стверджують, що цим іменем називається сатана, або обидва – і сатана, і цар. Саме ім’я, утворене з двох латинських слів, означає «світлоносний». У Біблії Короля Якова це слово використовується для передання єврейського helel («яскрава ранкова зоря») в Іс. 14:12; відтоді воно почало означати сатану. (В українському перекладі – «син зірниці досвітньої, ясна зоря».) Стосовно сатани це ім’я нагадує 2 Кор. 11:14, де сказано, що «сатана прикидається анголом світла».

Сатана також названий змієм (Бут. 3:1–4, 13–15 [див. Рим. 16:20]; 2 Кор. 11:3; Об. 12:9, 14–15; 20:2) і драконом (Об. 12:3–17; 13:2, 4, 11; 16:13; 20:2), що свідчить про його підступну й лиху вдачу. Інші його імена мають подібне значення  – спокусник (Мт. 4:3; 1 Сол. 3:5), той, що зводить (Об. 12:9; 20:3) і «неправдомовець і батько неправді» (Ів. 8:44).

Про силу й становище сатани можна судити з тих текстів, де про нього сказано, як про князя світу цього (Ів. 12:31; 14:30; 16:11), князя демонів (Мт. 9:34; 12:24; Лк. 11:15), бога цього віку (2 Кор. 4:4) і князя, що панує в повітрі (Еф. 2:2). Уся сутність його грішної природи передана словом «лукавий» (наприклад, Мт. 13:19, 38; Еф. 6:16; 2 Cол. 3:3; 1 Ів. 5:18–19).

Б. Демони, посланці сатани

Окрім диявола, у Біблії згадується також про існування безлічі інших злих духовних істот – демонів (або бісів). Слово «демон» походить від грецького diamonion і вживається в Новому Завіті 63 рази3. Греки називали цим словом божеств нижчого рангу, і його етимологія невизначена. Одні вважають, що це слово утворене від кореня, що означає «знавці, досвідчені»; інші простежують його значення від слова «руйнувати, знищувати».

Біблія називає демонів «злими» духами (poneros, Лк. 7:21; 8:2; 11:26; Дії 19:12, 15–16) або «нечистими» духами (akathartos, наприклад, Мт. 10:1; 12:43; Дії 5:16; Об. 16:13)4. Те, що демони називаються духами, свідчить про їхню метафізичну природу, тобто про приналежність до невидимого всесвіту. Опис демонів як злих і нечистих духів характеризує їхню моральну природу.

Старий Завіт називає демонів словом shedim (пор. з англійським shades); див. Повт. Зак. 32:17; Пс. 105:37. Слово shedim означало язичницьких ідолів, яким приносились жертви; це свідчить про тісний зв’язок між демонами й ідолопоклонством (див. 1Кор.10:19–21). Демонів також називали словом se‘irim, яке спочатку означало диких козлів (Іс. 13:21; 34:14), а потім стало використовуватися стосовно ідолів, які мали вигляд козлів, або стосовно демонів-сатирів (Лев. 17:7; 2 Хр. 11:15). Козловиді зображення сатани й демонів помічаємо й у наш час (наприклад, сатири, бог Пан, Бафомет). «Дух неправди» в 1 Цар. 22:19–23 – це, швидше за все, один із демонів.

Коли Павло називає духовних істот начальствами, силами, володарями цього віку, початками, владами й світоправителями цієї темряви5, він, безперечно, має на увазі й демонів. Ці назви свідчать про їхню силу та ієрархічну організацію, а також про те, що вони захопили владу в «злому сучасному віці».

Який же зв’язок між демонами й сатаною? Сатана – начальник і правитель демонів; фарисеї називали його «князем демонів» (Мт. 12:24). У Мт. 25:41 говориться про «диявола й ангелів його». Слово «ангел» означає «посланець», з чого ми робимо висновок, що демони перебувають під владою сатани, утілюючи його задуми й виконуючи його повеління.

II. ПРИРОДА ЗЛИХ ДУХІВ

Наше розуміння природи сатани й інших злих духів залежить від того, як ми розуміємо їхнє походження. Серед віруючих, які визнають авторитет Біблії, поширені чотири основні погляди (див. Unger, Demonology, 42–55). Згідно з одним із них, демони – це духи померлих грішників. Єврейський історик Йосип Флавій писав, що демони – це «духи злих людей, що вселяються в живих і вбивають» їх («Юдейська війна», книга 7, розділ 6.3). Цю ж думку поділяв Олександр Кемпбелл: «Демони язичництва, юдаїзму й християнства – це духи померлих» («Demonology», 384). Деякі сучасні богослови Руху Відродження погоджуються з Кемпбеллом6. Проте ми вважаємо цю думку неприйнятною з двох причин. По-перше, демони мають надприродне знання та силу, які значно перевершують можливості людського духу. По-друге, таке розуміння не має жодних біблійних підстав.

Другий погляд на походження злих духів полягає в тому, що вони – позбавлені тіл духи вищих, але бунтівних істот, що населяли землю до Адама. Ця ідея припускає, що створену землю (Бут. 1:1) спочатку населяла деяка вища раса. Проте ці первинні істоти повстали проти Бога й Він знищив їх, обернувши землю на хаос (Бут. 1:2). Потім Бог «почав все спочатку» і створив світ в тому його вигляді, у якому він існує зараз (Бут. l:3 і далі). Але безтілесні духи первинної раси продовжують поневірятися по землі, завдаючи шкоди її нинішнім мешканцям (людям).

Проте ми відкидаємо й таке розуміння, оскільки воно не має ніякої біблійної підстави, і сама теорія «розриву» між Бут. 1:1 і Бут. 1:2 базується на помилковій екзегезі (Whitcomb, 115–134).

Третє уявлення полягає в тому, що демони з’явилися внаслідок протиприродних стосунків ангелів із земними жінками. Ця ідея ґрунтується на тлумаченні, згідно з яким «сини Божі» в Бут. 6:2 – це ангели, а велетні («нефіліми») у 4-му вірші – їхні нащадки-демони. Але ми відкидаємо цю концепцію, що спирається на малоймовірне припущення, ніби вислів «сини Божі» означає ангелів, а не праведних нащадків Сифа, і що ангели насправді можуть мати статеві стосунки з людьми, внаслідок чого народжуються чудовиська-гібриди (див. Мт. 22:30; Мк. 12:25; Лк. 20:35–36). До того ж, передбачається, що нащадки цього союзу, якщо він узагалі можливий, народжуються духовними істотами, які не мають матеріальної природи.

Найпереконливішою видається четверта позиція. Суть її в тому, що сатана й інші злі духи – це занепалі, тобто грішні ангели (2 Петр. 2:4). Хоча Біблія прямо не називає демонів занепалими ангелами, такий висновок логічно випливає із загальних властивостей демонів («диявол і ангели його») і добрих ангелів. Наприклад, і ангели, і демони – могутні духовні істоти; ми знаємо також, що вони ведуть війну між собою (Об. 12:7–9). В Об. 12:7–9 і Юд. 9 сатана зображений як злий антипод архангела Михаїла, і можна припустити, що сам сатана до гріхопадіння також був архангелом. Крім того, якщо слова «ангели, що згрішили», не стосуються сатани і його демонів, то ми більше нічого не знаємо про природу й долю цих занепалих ангелів.

Коли сталося гріхопадіння серед ангелів? Ми знаємо точно, що це було до гріхопадіння людини, тому що на той час сатана вже був злим духом (Бут. 3:1 і далі). Можливо, ангели згрішили ще до створення фізичного всесвіту. В Ів. 8:44 сказано, що сатана був «душогуб від початку», і в 1 Ів. 3:8 також говориться, що «диявол грішить від початку». Що означає «від початку»? Мабуть, ідеться про початок усесвіту, тобто, до того моменту як було створено фізичний світ, ангели, що згрішили, уже перебували в занепалому стані.

Якщо злі духи – це занепалі ангели, то їхня метафізична природа має багато спільного з природою всіх інших ангелів (про яку йшлося в розділі 5). Тоді, демони – створені істоти, тобто вони скінченні (обмежені) в усьому, і Творець має над ними абсолютну владу. Це духовні істоти, створені з духовної, а не фізичної субстанції. Це могутні істоти; не всемогутні, але такі, що володіють силою набагато більшою, ніж люди. Це безсмертні істоти, на яких чекає вічне покарання (Мт. 25:41–42). Крім того, у них є ієрархія, де одні демони підпорядковані іншим, і всі підкоряються сатані.

Про падіння сатани і його демонів у Біблії сказано зовсім небагато. Вірші, які часто згадують у зв’язку з цією темою, стосуються, швидше за все, інших подій. Іс. 14:12–17 і Єз. 28:12–19, найімовірніше, – гіперболи, що стосуються гордовитих і самовпевнених язичницьких царів («цар Вавилонський» в Іс. 14:4; «цар Тирський» в Єз. 28:12). А в Лк. 10:18 і Об. 12:7–9, імовірно, говориться про протистояння Христа сатані під час першого приходу Христа й про поразку сатани.

Отже, залишаються тільки два вірші – 2 Петр. 2:4 і Юд. 6 – у яких, судячи з усього, ідеться про гріхопадіння ангелів, але сказано зовсім небагато. Петро просто пише, що «Бог Ангелів, що згрішили не помилував був, а в кайданах темряви вкинув до аду [Тартар], і передав зберігати на суд». Юда пише про ангелів, що «не зберегли початкового стану свого, але кинули житло своє», тому Бог «зберіг [їх] у вічних кайданах під темрявою на суд великого дня».

З цих віршів випливає, що до гріхопадіння ангели перебували у своєму «початковому стані» – буквально, «у своєму місці існування», у «своєму житлі». «Початковий стан» – переклад грецького слова arche, що означає «правління, володіння, сферу впливу». Крім того, це слово іноді перекладають як «початок», і я вважаю, що це значення якнайкраще підходить у цьому контексті. Отже, Юда має на увазі не те, що демони втратили своє первинне становище як ангели, але те, що, повставши проти Бога, вони втратили місце, яке призначалося їм у духовному світі. Покаравши, Бог скинув їх у нижчі сфери духовного всесвіту. Юда згадує, що вони перебувають у «вічних кайданах» і темряві. Петро додає, що Бог зв’язав демонів «кайданами темряви» в аду. Слово «ад» у цьому випадку – не найвдаліший переклад, тому що зазвичай воно означає місце вічного покарання, але тут це не так. У грецькому оригіналі використано дієслово, яке дослівно перекладається як «відправити в Тартар», що означає місце, призначене Богом для покарання (але не остаточного), або саме це покарання. Однак немає жодного сумніву у вічному й остаточному покаранні демонів; Бог зберігає їх «на суд великого дня» (див. Мт. 25:41).

Де ж тоді перебувають сатана й демони? Оскільки це духовні істоти, вони мешкають у духовному всесвіті, але не в тронному залі, де перебуває Бог і добрі ангели (Об. 5:11–12). Очевидно, Бог призначив певну частину духовного світу для того, щоб вона була помешканням для сатани й демонів. Там панують безнадія й морок. Саме це місце покарання Петро називає Тартаром.

Проте попереднє покарання грішних ангелів ще не означає їхньої повної ізоляції. «Темрява» й «кайдани» означають їхнє становище й приречення. Проте вони певною мірою все ще здатні діяти. Навіть після гріхопадіння сатана міг наближатися до престолу Божого (Йов 1:6–12; 2:1–7; див. 1 Цар. 22:19–22). Диявол і демони ще на багато що здатні у фізичному всесвіті. До того ж, вони ведуть невтомну духовну боротьбу проти Бога і людства.

III. ДІЇ ЗЛИХ ДУХІВ

Чого ж саме прагнуть сатана й демони? Головна їхня мета – у будь-який спосіб зруйнувати Божий задум. Спочатку (Бут. 3:1 і далі) сатана спробував зробити це, зіпсувавши людство в самому його зародку. Проте Бог у Своєму вічному передбаченні вже приготував задум Викуплення через Христа. Коли Христос прийшов на землю, сатана старався зруйнувати справу Самого Викупителя. Руками Ірода він намагався вбити Ісуса в дитинстві (Мт. 2:1–15; Об. 12:1–5), але його задум не вдався. Потім він спокушав Ісуса, умовляючи Його відмовитися від місії спасіння (Мт. 4:1–11), але й це йому не вдалося. Нарешті, діючи через Юду, сатана вирішив убити Ісуса (Ів. 13:2; 1 Кор. 2:8), не розуміючи, що тим самим наблизив свою повну поразку (Євр. 2:14).

Сатані не вдалося завадити здійсненню викупного задуму Бога, тому тепер він намагається відвести окремих людей від Божої благодаті, що спасає (1 Петр. 5:8). Сатана не здатний робити це самостійно, оскільки він скінченний і, отже, не всюдисущий. Тому він потребує допомоги нижчих злих духів – демонів, що стали його «ангелами» (посланцями), або представниками. Сатана й демони діють на трьох рівнях, атакуючи розум людей, їхню волю й тіла.

Насамперед сатана атакує наш разум за допомогою лжевчень. Він неправдомовець і спокусник, і це головна його характеристика (Ів. 8:44; Об. 12:9; 20:3, 7–10). Із самого початку він говорив неправду про Бога й сіяв сумніви в істинності Божого Слова (Бут. 3:4–5; Лк. 8:12). Він прикидається ангелом світла (2 Кор. 11:13–15) і засліплює розум невіруючих (2 Кор. 4:4). Утілюючи свої задуми, сатана розставляє сітки й вдається до хитрощів (2 Кор. 2:11; Еф. 6:11; 2 Тим. 2:26). На нас зі всіх боків обрушуються «духи підступні і науки демонів» (1 Тим. 4:1), що діють через лжепророків (1 Ів. 4:1–3). Демони поширюють неправдиві релігії цього світу, і саме їм служать ідолопоклонники (1 Кор. 10:14–22; Повт. Зак. 32:17; Пс. 105:36–38). Сатана іноді навіть дає людям силу робити чуда, щоб зробити неправду більш переконливою (Мт. 7:21–23; 2 Сол. 2:9; Об. 16:14).

По-друге, сатана атакує нашу волю за допомогою спокус. Він хоче, щоб ми, згрішивши, були засуджені з ним (Мт. 25:41). Впливаючи на нашу волю, він підштовхує нас до гріховних учинків. У Писанні не пояснюється, як саме сатана спокушає нас, але деякі способи можна розпізнати. В одних випадках наш розум сприймає брехню, і воля охоче їй підкоряється. У інших – демони впливають на нашу підсвідомість, вселяючи нам свої думки (наприклад, Ів. 13:2). Іноді вони впливають на наші думки, викликаючи у свідомості певні ідеї й образи. Вони розпалюють вогонь гріховних бажань і шукають наші духовні слабкості. Вони побічно впливають на нашу волю через інших людей.

По-третє, сатана атакує тіла людей, коли в них уселяються демони. Зазвичай це явище називають одержимістю, хоча краще назвати його «демонічним контролем». У Біблії ясно сказано, що сатана й демони здатні діяти у фізичному світі (Йов 1:12, 16, 19; 2 Сол. 2:9). Іноді вони спричиняють тілесні хвороби (Йов 2:7), які часто викликані самою їхньою присутністю в тілі людини (Мт. 9:32–33; 12:22; Мк. 9:17–27; Лк. 13:11, 16; Дії 10:38). Контролюючи тіло, вони контролюють і нервову систему. Тому, уселяючись у тіло, демони діють незалежно від розуму й волі людини, насаджуючи в її мозок і тіло свої думки, слова й дії.

Чи діють сатана й демони зараз? Так, на всіх трьох рівнях. Більшість християн не сумніваються в тому, що сатана застосовує перші два способи, тому вони остерігаються спокус і лжевчень. Але багатьом видається спірним питання про те, чи здатні демони опановувати тіла людей у наш час. Але й на це питання ми відповідаємо: так. Тим, хто сумнівається в цьому під впливом нашого західного матеріалізму, досить послухати свідчення будь-якого місіонера, що працював серед племен анімістів7.

Дехто вважає, що випадки одержимості були поширені в І ст., а потім, із закінченням епохи апостолів, припинилися. При цьому зазвичай наводиться наступний аргумент: Бог не допустить демонічної дії, залишивши нас без засобів протистояти їй. Вигнання демонів вимагає чудотворних сил, а чудеса припинилися зі смертю апостолів. Отже, у наш час Бог не дозволяє демонам контролювати тіла людей. Проте недолік цього аргументу полягає в тому, що він постулює необхідність втручання чудотворних сил. У новозавітні часи деякі випадки вигнання демонів і зцілення, поза сумнівом, були чудесами. Але Бог також дає зцілення й за допомогою особливого Промислу у відповідь на молитву. Подібно до цього, Він звільняє людей від демонів дією особливого Промислу у відповідь на молитви. Звичайно, такі дії є надприродними, але не всі надприродні події є чудесами.

Думка про те, що в наші дні демони не можуть контролювати тіла людей, підкріплюють і іншим аргументом. Мовляв, Ісус, померши й воскреснувши, скував сатану під час Свого першого приходу (Мт. 12:22–29; Об. 20:1–3); тому тепер демони нездатні контролювати тіла людей. Але й цей погляд помилковий. Христос справді скував сатану під час Свого першого приходу (див. розділ, присвячений есхатології), проте це не означає, що диявол зовсім перестав діяти. Усім відомо, що хоча сатана й скутий, він усе одно продовжує використовувати перші два способи впливу на людину; так чому ж він не здатний зробити її одержимою? Якщо сатана скутий, це зовсім не означає, що демони не можуть захопити контроль над людськими тілами. В Об. 20:3 сказано про конкретну мету й результат ув’язнення сатани: «щоб народи не зводив уже». Його можливості обмежені, проте він не став абсолютно безсилим.

Отже, ми вважаємо неспроможними ці й інші аргументи про те, що одержимість неможлива в наш час. Диявол все ще «ходить, ричучи, як лев, що шукає пожерти кого» (1 Петр. 5:8).

IV. ХРИСТИЯНИ В ДУХОВНІЙ БИТВІ

У зв’язку з вищесказаним виникає цілком доречне питання: чи можуть християни зазнавати нападок сатани? Відповідаємо: так, тому що Новий Завіт часто закликає віруючих остерігатися диявола і його підступів. У 1 Петр. 5:8 написано: «супротивник ваш диявол», тому треба пильнувати. Як. 4: 7 закликає нас: «Протистаньте дияволові». «І місця дияволові не давайте», – сказано в Еф. 4:27. Павло пише, що ми ведемо боротьбу з духовними силами, тому маємо зодягнутися в повну Божу зброю (Еф. 6:10–17). Ті, хто не остерігається духів-спокусників, ризикують відпасти від віри, сказано в 1 Тим. 4:1 (див. 2 Кор. 11:3).

Хоча сатана й демони щосили намагаються заволодіти нашим розумом, волею й тілом, треба пам’ятати, що вони – створені істоти, і сила їхня не нескінченна; вони перебувають у владі Бога. Треба також не забувати, що Ісус Христос уже вступив із ними у двобій і здобув повну перемогу; оскільки ми на Його боці, ця перемога належить і нам. Одна з цілей приходу Ісуса на землю полягала саме в тому, щоб зустрітися з дияволом і вразити його (1 Ів. 3:8). Смерть і воскресіння Ісуса позбавили сатану сили (Євр. 2:14) й обеззброїли демонів (Кол. 2:15). Христос переміг диявола й зв’язав його, обмеживши його силу (Об. 12:7–9; 20:1–3). Святий Дух, що живе в нас, сильніший від злих духів (1 Ів. 4:4).

Проте ми зможемо розділити перемогу й силу Христа, тільки якщо прислухатимемося до попереджень, про які вже згадувалося. Сатана й демони наступають, але нам дано зброю, якою зможемо відбити всі атаки, – якщо ми нею користуємося. Як же це зробити?

По-перше, щоб не дозволити сатані заволодіти нашим розумом, треба знати істину. Істина – це перша складова Божої зброї – «підперезавши стегна свої правдою» (Еф. 6:14). Це найголовніший захист від диявола; якщо ми знаємо істину Слова Божого, вона звільняє нас від влади обману (Ів. 8:32). Проте недостатньо просто знати те, чого вчить Біблія; треба вірити істині й любити її (2 Сол. 2:10–12). Нам треба прийняти істину в серце, радіти їй і неухильно йти за нею, і не лише в церкві.

По-друге, щоб протистати спокусам, треба підпорядкувати волю Святому Духові, що мешкає в нас і освячує нас Своєю силою (Еф. 6:14–18). Цією силою ми вмертвляємо гріх у своєму житті (Рим. 8:13). Святий Дух робить нас здатними ходити шляхами праведності. Він сильніший від тих спокус, які насилає на нас сатана (Рим. 8:14; 1 Ів. 4:4). Що більше ми ходимо в праведності й що старанніше наслідуємо її, то сильнішими стаємо. Отже, праведність – це друга складова Божої зброї – «зодягнувшись у броню праведності» (Еф. 6:14).

По-третє, щоб не дозволити демонам заволодіти нашими тілами, треба уникати таких справ, які давали б їм можливість уселитися в нас (Еф. 4:27). Крім того, необхідно покладатися на силу імені й крові Ісуса Христа, які оберігають нас («щит віри», Еф. 6:16). Справи, що відчиняють двері демонам, – це ідолопоклонство, розпуста, окультизм, прагнення до надприродного знання й спілкування з надприродними силами, містицизм або занурення в містичний транс. Коли ж людина ходить дорогами праведності й зодягається в Божу зброю, їй не треба боятися вторгнення демонів.

Часто можна почути, що демони взагалі не здатні заволодівати тілами християн, тому нам нічого остерігатися. Цю думку зазвичай підкріплюють таким аргументом: демонські духи й Святий Дух не можуть одночасно перебувати в тілі однієї й тієї ж людини – «демони не можуть бути там, де мешкає Святий Дух» (Ben Alexander, Exposing Satan’s Power, Nov./Dec. 1994, p. 1). Проте Писання спростовує цей погляд. Він базується на хибному припущенні, що Святий Дух і злі духи в тілі людини рівноправні – немов би йшлося про якусь боротьбу за місце. Але це не так. Святий Дух і злі духи належать до двох абсолютно різних видів істот і існують на різних метафізичних рівнях. Святий Дух – божественний, нескінченний, несотворенний Дух; демони ж – скінченні й створені духи. Святий Дух і демони можуть мешкати в одному й тому ж тілі, тому що існують на різних рівнях. Ті, хто займається служінням вигнання демонів, в один голос стверджують, що християни теж можуть стати жертвами одержимості8.

Для тих одержимих, які вірять у Христа, вигнання демонів можливе й сьогодні. Але екзорцизм зовсім не обов’язково вимагає здійснення чудес. Одна з євангельських обітниць – «відпустити на волю помучених» (Лк. 4:18). Християнам, що зіткнулися з одержимістю, можна порекомендувати книги Ніла Андерсона, особливо кроки звільнення, про які він розповідає в книзі «Той, Хто розриває кайдани» (The Bondage Breaker; Андерсон Ніл «Той, Хто розриває кайдани», 2015). Див. також роботи Еда Мерфі, Енсина і Ноува8.

Отже, сатана й демони реально існують і невпинно діють, намагаючись утілити свої задуми. Вони сильні й небезпечні. Проте їхня сила не зрівняється з силою Бога й усемогутнього Спасителя – Ісуса Христа. Своєю звитяжною смертю й Воскресінням Ісус уже стер голову змія (Бут. 3:15); і незабаром Він потопче сатану під ногами (Рим. 16:20).

Примітки до розділу 8

1. «Слова diabolos і satanas мають однакове значення», – уважає Бошер (Bocher, 1:297).

2. Див. Ів. 8:44: «Він був душогуб споконвіку».

3. Подібне слово, daimon, помічаємо лише один раз, у Мт. 8:31 – якщо не враховувати манускрипту Textus Receptus, у якому це слово вживається також у Мт. 5:12; Лк. 8:29; Об. 16:14; 18:2. У деяких англійських перекладах ці слова перекладені як «дияволи» (devils), однак це лише заплутує і бентежить. Слово «диявол» (diabolos) застосовне тільки до сатани.

4. Те, що демони й злі духи – це одне й те ж, видно з порівняння таких фрагментів: Мт. 8:16; Мк. 7:25–26; Лк. 8:27–38; 10:17–20.

5. Рим. 8:38; 1 Кор. 2:6, 8; 15:24; Еф. 1:21; 3:10;6:12; Кол. 1:16; 2:10, 15.

6. Наприклад, Knowles, 201–209; Beam, 86.

7. Особливо див. Van Rheenen, Christ; і Peterson, Roaring Lion [Are Demons for Real?].

8. Див. Ensign and Howe, Counseling; Dickason, Possession, Murphy, Handbook, 429–430; Arnold, Questions, 88; Anderson, Bondage Breaker. Андерсон пише: «Ніщо не принесло стільки шкоди у сфері діагностики духовних проблем, скільки ця неправда», тобто думка, «що християни не піддаються жорстокій одержимості демонами» (21; див. 99,107). Див. також Unger, Saints, 55,60,69–70.