Концепція гріха дуже рідко є елементом нехристиянських світоглядів. Сучасному мешканцеві секулярного Заходу практично не знайоме поняття гріха. І хоча він, звичайно ж, бачить, що у світі багато зла, помилок, соціальної несправедливості й конфліктів, він відмовляється називати їх гріхами. Річ у тім, що гріх – це діяння, за яке ми відповідаємо перед Богом, а сучасна людина думати про це не звикла. Уважають, що розв’язувати проблему зла й виправляти помилки мають соціологи й психологи, а не Бог. Карл Меннінгер у книзі «Що сталося з гріхом?» слушно зазначає, що «в усіх скаргах і розмовах сучасних мудреців і пророків немає жодного слова про гріх. Багато говориться про «зло», «ганебні вчинки», «корупцію», «дискримінацію», «згубний вплив», але про гріх ніхто не згадує» (Karl Menninger, Whatever Became of Sin?, 13,17).

У філософських течіях і релігіях, які не базуються на Божому одкровенні, немає навіть самого поняття гріха в біблійному розумінні. Майже в усіх небіблійних світоглядах головною проблемою людини вважається або незнання (як навчають індуїсти, буддисти, гностики), або слабкість (як навчають екзистенціалісти), або поєднання того й іншого (ідея, властива християнському лібералізму й секулярному християнству) – але тільки не гріх1. Гріх, якщо про нього взагалі згадують, тлумачать виключно в переносному значенні, як образний вислів. Часто гріх інтерпретують як рудимент слабкості, від якої ми ще не встигли позбутися в процесі еволюції. Якщо ж гріх і тлумачать як злочин, то це виключно злочин проти людей. Концепції гріха як злочину проти Бога в небіблійних світоглядах немає.

Однак кожен, хто читав Біблію, погодиться з очевидним: біблійну доктрину гріха у Святому Письмі розкрито дуже детально. В її основі лежить реальність гріха. У цьому розділі розглянемо біблійне вчення про природу, або сутність гріха. Також постараємося відповісти на питання про походження й вихідні передумови гріха.

I. ГРІХ Є БЕЗЗАКОННЯ

Для опису гріха в Біблії використано безліч давньогрецьких і давньоєврейських слів2, але найкраще сутність гріха передає іменник anomia – «беззаконня» (і, відповідно, прикметник anomos – «беззаконний»). У 1 Ів. 3:4 сказано: «Кожен, хто чинить гріх, чинить і беззаконня. Бо гріх – то беззаконня». Це ж слово вживає і Христос, проголошуючи вічне засудження: «Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня» (Мт. 7:23; див. 13:41). Антихриста, який відкриється в останні дні, Біблія називає «беззаконником» (2 Сол. 2:7–8). Грішники в Біблії називаються беззаконниками (Лк. 22:37 в оригіналі; Дії 2:23; 1 Тим. 1:9), а гріхи – вчинками безбожними (2 Петр. 2:8).

Усі ці грецькі слова утворюються додаванням префікса а- (що означає заперечення) до слова nomos – «закон». Подібно до того як людину, що відкидає Бога, називають атеїстом (префікс a- та іменник theos – «Бог»), грішника, який відкидає закон, називають беззаконником. Павло пише, що знання про гріх приходить від закону (Рим. 3:20; див. 7:7), тому що гріх за визначенням суперечить вимогам закону. Будь-який гріх – це порушення Божої заповіді.

А. Біблійна термінологія гріха

Ідея того, що сутність гріха – беззаконня, простежується й у багатьох інших словах, що означають гріховні вчинки. Ериксон налічує п’ятнадцять термінів, які передають сутність гріха. У цьому розділі йдеться про п’ять найпоширеніших понять.

Одне зі слів, якими позначається гріх у Новому Завіті, – пасивна форма, утворена від дієслова planao, – «обманюватися, помилятися, збиватися зі шляху, іти на манівці». Це слово, як і його старозавітні еквіваленти (shagah, shagag, ta’ah), у прямому значенні вживалося, коли йшлося про заблуканих овець. У переносному значенні воно застосовується до тих, хто відходить від істини, помиляється, обманюється (Мт. 22:29; 1 Кор. 6:9; Гал. 6:7; Як. 5:19). Грішники, подібно до нерозсудливих овець, звертають зі шляху праведності (Пс. 118:176; Мт. 18:12–13; Євр. 5:2; 1 Петр. 2:25; 2 Петр. 2:15) і «постійно блудять серцем» (Євр. 3:10).

Звичайно, збитися зі шляху можна й випадково, але Біблія ясно вчить, що ті, хто дозволяє обманювати й зводити себе, засуджуються й несуть відповідальність за свої помилки. За словами Ериксона, гріх – це «не випадкова, а свідома помилка», і «ті, хто припускаються помилки, знають або мають знати, що збиваються з правильного шляху» (Erickson, Theology, 584–585).

Цей термін ясно показує, що беззаконня – сутність гріха. Той, хто збивається з правильного шляху, покидає безпечну, чітко вказану стежину. Цей шлях, із якого звертають грішники, – Божий закон. Бог засуджує тих, хто відкидає Його заповіді (Пс. 118:21, 118). Слова Давида мають стати й нашою молитвою: «Провадь мене стежкою Твоїх заповідей, бо в ній я знайшов уподобу» (Пс. 118:35). «Блаженні непорочні в дорозі, що ходять Законом Господнім!» (Пс. 118:1).

Друге слово, що означає гріх у Новому Завіті, – дієслово hamartano (та іменники hamartia і hamartema). Його старозавітний еквівалент – chata’ (та іменник chattath). Основне значення і давньогрецького, і давньоєврейського слова – «промахнутися, не поцілити», і стосовно гріха обидва слова найчастіше вживаються саме в такому значенні. Але, на відміну від невдалого пострілу, гріх – не випадкова осічка, а свідоме рішення, за яке треба відповідати.

Ця концепція також пояснює, чому беззаконня – сутність гріха. Ціль, у яку ми не потрапляємо – даний Богом закон. Гріх – це «невідповідність Його стандарту тій планці, яку Він установив для нас, – тобто вимозі досконалої любові й незаперечного послуху» (Erickson, Theology, 587).

Третій термін для позначення гріха в Новому Завіті – дієслово adikeo (іменник adikia, прикметник adikos). Усі ці слова утворені додаванням префікса а- (що означає заперечення) до кореня dik-, який міститься у всіх новозавітних словах, що означають праведність і справедливість (наприклад, dikaios – «праведний»). Отже, усі ці слова означають, що гріх – протилежність справедливості чи праведності. Гріх – це відсутність праведності. Дієслово adikeo часто перекладають як «нашкодити», «завдавати збитків» комусь, тобто вчинити несправедливо. Іменник adikia зазвичай перекладають як «неправда» (наприклад, Рим. 1:18; 3:5; 1 Ів. 5:17 – «Усяка неправда – то гріх»).

Згадки про гріх як про неправду (відсутність праведності) також підтверджують, що сутність гріха – беззаконня. Що таке праведність? Відповідність вимогам закону. Праведник – це той, чия поведінка відповідає даному Богом закону (Cottrell, God the Ruler, 189–201). Праведник живе згідно з цим законом. У 2 Кор. 6:14 і Євр. 1:9 праведність і беззаконня (anomia) протиставляються одне одному (див. 1 Тим. 1:9).

Четвертий термін – дієслово apeitheo (іменник apeithea, прикметник apeithes), що означає непослух. Прикметник іноді застосовують до дітей, які не слухаються батьків (Рим. 1:30; 2 Тим. 3:2), але частіше йдеться про непослух Богові (Рим. 11:30–32; Еф. 2:2; 5:6; Тит. 1:16, 3:3). Переважно ці слова вказують на відмову підкорятися Божій волі та Його заповідям, тобто мають такі конотації як «беззаконня, бунт проти Бога, невиконання Його закону» (Еф. 2:2; 5:6; Євр. 3:18; 4:6,11). Вони означають також відмову прийняти Євангелію, відмову від Христа-Спасителя, небажання дотримуватися вказівок для здобуття спасіння (див. Ів. 3:36; Дії 14:2; 19:9; 1 Петр. 2:8; 3:1; 4:17).

Нарешті, п’ятий термін – дієслово parabaino (іменник parabasis) і його старозавітний еквівалент ‘abar. Основне значення цих слів – «переходити, переступати, порушувати». Коли йдеться про гріх, слова цієї групи означають злочин – «порушення заповіді, вихід за встановлені межі» (Erickson, Theology, 589). Коли слово використовують у цьому сенсі в Старому Завіті, його значення майже завжди пов’язане з порушенням Божої заповіді чи умов завіту (наприклад, Чис. 14:41; Іс. Нав. 7:11; Іс. 24:5; Дан. 9:11). Те ж саме бачимо й у Новому Завіті (див. Мт. 15:2–3; Рим. 2:23; 5:14). Те, що злочин за визначенням – це порушення закону, випливає з Рим. 4:15: «Де ж немає закону, немає й переступу». Усі ці уривки підтверджують, що сутність гріха – порушення даного Богом закону.

Вивчивши ці й багато інших термінів, що означають гріх, Ериксон доходить абсолютно правильного висновку: «Усі ці описи гріха містять одну загальну думку про те, що грішник порушує даний Богом закон» (Erickson, Theology, 595). Направду, «гріх – то беззаконня» (1 Ів. 3:4).

Б. Що таке беззаконня?

Зазвичай anomia в 1 Ів. 3:4 перекладають як «беззаконня» («порушення закону»). Найпомітніше беззаконня виявляється в зовнішніх діях і вчинках, що суперечать Божим заповідям, – перелюб із дружиною сусіда, перевищення швидкості, крадіжка з крамниці… Ми розглянемо, як саме Божі заповіді торкаються поведінки людини загалом і в окремих випадках, і побачимо, що будь-яка поведінка, що суперечить постановам закону, – це гріх.

Проте важливо розуміти, що далеко не всяке беззаконня (anomia) виявляється в зовнішніх учинках. Дуже часто Божий закон порушується тільки в серці людини, в її думках і бажаннях. До того ж, усякий гріх, що має зовнішній прояв, може бути здійснений і в серці, коли є бажання вчинити гріховну дію. Христос учив, що навіть той, хто просто допускає розпусні думки, тим самим уже порушує закон, що забороняє перелюб (Мт. 5:27–28). Апостол Іван пише: «Кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб» (1 Ів. 3:15). Ісус прирівнював гнів до вбивства – порушення шостої заповіді (Мт. 5:21–22). Серед учинків, які Павло називає «учинками тіла», згадуються також ворожнеча (ненависть) і заздрість (Гал. 5:19–20). Десята заповідь забороняє бажати майна ближнього; ідеться не про зовнішній учинок, а про бажання, яке корениться в серці, проте порушення цієї заповіді зазвичай призводить до гріхів, що мають зовнішні прояви.

Але на глибшому рівні anomia – не просто окремі порушення закону й гріховна поведінка. Anomia – це ставлення грішника до Бога: ненависть і ворожнеча проти закону, дух, що протистоїть владі Бога, диявольське бажання незалежності від будь-якого закону. Це ставлення виявлене в словах царів і князів, які змовляються проти Бога та Його Помазанця: «Позриваймо ми їхні кайдани, і поскидаймо із себе їхні пута!» (Пс. 2:1–3).

І хоча багато хто не погоджується зі Стронгом, я приймаю його концепцію про те, що сутність гріха – це передусім егоїзм (Strong, 567–573)3. Проте я не згоден із визначенням егоїзму, яке дає Стронг. Він пише, що егоїзм – це «вибір, згідно з яким власне «я» стає найбільшою метою, а усе інше – засобом її досягнення. Це повна протилежність любові до Бога» (Strong, 567). Я не згоден з таким протиставленням. Мені здається, що сутність егоїзму – у найширшому сенсі – це протилежність не стільки любові, скільки дотриманню закону. Любов до Бога – це одна із заповідей закону (Мт. 22:36–37). Той, хто порушує цю або будь-яку іншу заповідь, нехай навіть найменшу, ставить себе вище від Бога (Дан. 5:23), уважаючи власну поведінку чи судження правильнішими від закону Творця. Тому все, що позначається поняттям anomia, походить від егоїзму й виявляється в ньому.

Незалежно від того, визнаємо ми такий зв’язок між беззаконням і егоїзмом, чи ні, варто погодитися, що сутність гріха захована всередині людини, у глибині її серця. Цей стан, коли людина найвище ставить саму себе, і є гріховність (див. Єр. 17:9; Мт. 15:19–20; Лк. 6:45; Євр. 3:12).

В. Загальний характер беззаконня

Загальний характер беззаконня виявляється як мінімум у двох аспектах. По-перше, будь-який гріх – це за визначенням порушення закону. Дію, що не суперечить закону, не можна назвати гріхом (Рим. 4:15; 7:8). По-друге, усі люди – грішники, тобто кожна людина, здатна відповідати за свої вчинки, порушила Божий закон: «…усі згрішили й позбавлені Божої слави» (Рим. 3:23). Цими словами підсумований зміст Рим. 1:18–3:20. У цьому розділі Послання Павло показує, що ніхто не може спастися через дотримання закону (Рим. 3:20), тому що всі його порушили – і язичники (1:18–32; 2:14–15), і юдеї (2:1–3:8). Тому апостол робить висновок: «Бо ж ми перед тим довели, що юдеї й геллени – усі під гріхом» (Рим. 3:9).

Г. Тяжкість беззаконня

Біблія вчить, що святий Бог ненавидить гріх. Нескінченно благий Бог «не може не відчувати відрази до неправедності, оскільки неправедність абсолютно чужа й огидна Йому». Тому ненависть Бога до гріха – «не примха, а невіддільна якість Його сутності» (Charnock, 455, 510). «Ти полюбив справедливість, а беззаконня зненавидів», – говорить псалмоспівець, звертаючись до Месії, що має божественну природу (Пс. 44:8; див. Євр. 1:9). Хананеїв було знищено, «бо всяку гидоту, яку Господь зненавидів, робили вони богам своїм» (Повт. Зак. 12:31). Біблія особливо наголошує, що Бог ненавидить ідолопоклонство (Повт. Зак. 7:25; 16:22; Єр. 44:4), окультизм (Повт. Зак. 18:9–14), «очі пишні, брехливий язик, і руки, що кров неповинну ллють, серце, що плекає злочинні думки, ноги, що сквапно біжать на лихе» (Пр. 6:16–18; див. 12:22; 15:26); обманливі шальки (Пр. 11:1), лицемірне поклоніння (Ам. 5:21; Іс. 1:14), зарозумілість і удавану віру (Ам. 6:8), неправду й несправедливість (Зах. 8:17), розлучення (Мал. 2:16) і «учинки Николаїтів» (Об. 2:6). Чарнок, описуючи ненависть Бога до гріха, використовує яскраві образи:

«…Бог не може дивитися на гріх без відрази. Гріх огидний для Його серця, тому що суперечить самій Його природі, усій Його досконалості. «Не роби цього мерзенного вчинку, який Я ненавиджу», – говорить Господь про гріх словами, які показують усю Його відразу. Чи ж не викликає у вас огиди бруд свині чи блювотина пса? Це образи гріха – 2 Петр. 2:22. А як щодо смороду трупів, що розкладаються в могилі? – Рим. 3:13. Чи приємний вам запах поту чи екскрементів? Саме це описує слово «нечисть» в Як. 1:21. Хіба ж комусь подобається тіло, вкрите виразками прокази? [Див. Іс. 1:5–6.] Відраза, яку Бог відчуває до гріха, анітрохи не менша».

Хтось запитає: а чому Бог так сильно ненавидить гріх? Відповідь проста. Гріх – це порушення Божого морального закону, який відображає моральну досконалість і святість Бога. Закон Божий невіддільний від сутності Бога. Тому, чинячи гріх, ми порушуємо не безлике, довільно встановлене правило, але повстаємо проти Самого Бога. Порушуючи Божий закон, ми ображаємо Його, завдаємо Йому болю, даємо ляпаса. Гріх суперечить самій природі Бога. В Рим. 8:7 Павло прямо говорить, що непокора закону Божому – ворожнеча проти Бога.

Тому anomia, зневажливе ставлення до Божих заповідей – це зневага до Самого Бога. Чарнок висловлює цю думку так:

«Ми йдемо на тяжкий злочин, кидаючи Богові виклик, порушуючи Його вічний закон, розбиваючи обидві скрижалі із заповідями, зневажаючи відображення самої природи Бога, леліючи те, що несумісно з Його честю, підіймаючи п’яту проти Його слави, стаючи на бік диявола, що намагається встромити ніж Йому в серце, позбавити Його самого життя. Гріх від початку до кінця осоружний святості Божій…» (Charnock, 509).

Саме тому апостол Яків пише: «Бо хто всього Закона виконує, а згрішить в одному, той винним у всьому стає» (Як. 2:10). Можна сказати, що всі закони рівноцінні – у тому розумінні, що всі вони ототожнюються з волею Законодавця та з Його сутністю. Усі стріли гріха зрештою потрапляють у серце Бога, незалежно від того, які саме гріхи ми чинимо й скільки їх – один чи багато. «Бо Той, Хто сказав: «Не чини перелюбства», також наказав: «Не вбивай». А хоч ти перелюбства не чиниш, а вб’єш, то ти переступник закону» (Як. 2:11); а той, хто порушує закон, зневажає святого Бога. Цю думку можна підсумувати словами Спраула:

«Гріх – величезна зрада. Роблячи гріх, ми зраджуємо святого Бога. Гріх – це вияв чорної невдячності до Творця, Який дав нам усе, що в нас є, – починаючи з самого нашого життя. Чи замислювалися ви над тим, які серйозні наслідки має навіть, здавалося б, незначний гріх, найдрібніший грішок? Що говоримо ми Творцеві, коли грішимо проти Нього? Ми говоримо «ні» праведності Бога. Ми заявляємо: «Боже, Твій закон мені не потрібний. Я сам вирішу, що краще. Твоя влада на мене не поширюється. Я вищий від Тебе й не підкоряюся Тобі. У мене є право чинити так, як мені заманеться, а не так, як Ти велиш».

Навіть найдрібніший гріх – зрада й бунт проти Бога, Якому належить увесь світ. Роблячи гріх, ми повстаємо проти Того, Кому зобов’язані всім. Гріх – це зневага Божої святості» (Sproul, Holiness, 151–152).

Гріх – це найсерйозніша наша проблема.

II. ПОЧАТОК ГРІХА

Звідки з’явився гріх у створеному Богом світі? Як пояснити походження гріха? Передусім треба розуміти, що Бог не має ніякого стосунку до появи гріха. Бог святий, тому всі міркування про те, що Він нібито Сам увів гріх у світ, абсурдні. «Бог далекий від несправедливости, і Всемогутній від кривди!.. Тож поправді, не чинить Бог несправедливого, і Всемогутній не скривлює права» (Йов 34:10, 12). «Твої очі занадто пречисті, щоб міг Ти дивитись на зло, і на насильство дивитись не можеш» (Ав. 1:13). «Бо Бог злом не спокушається, і нікого Він Сам не спокушує» (Як. 1:13). Тому в створеному Богом світі спочатку не було ніякого гріха.

Але Бог створив світ, у якому гріх був можливий, і Бог дозволяє гріху відбуватися в цьому світі. Він створив вільних істот, які здатні грішити, хоча не мають у цьому абсолютної необхідності. (Свобода волі зовсім не передбачає необхідності гріха; вона лише означає, що гріх можливий.) Наділивши створених Ним істот свободою волі, Бог дозволяє їм чинити згідно з цією свободою – навіть якщо вони грішать, використовуючи її.

Кальвіністам, які висувають концепцію загального, невідворотного й безумовного предвічного Божого визначення, дуже складно пояснити, чому Бог все ж не несе відповідальності за появу гріха. Дехто намагається розв’язати цю проблему, відносячи гріх до прояву допускальної волі Бога (наприклад, Berkhoff, 105, 108, 117). Але допускальна воля несумісна з концепцією безумовного предвічного визначення, на яку опирається один із головних догматів віровчення кальвінізму (див. Cottrell, God the Ruler, 180–182, 219–221). Деякі кальвіністи розвивають ідею, що в так званому невідворотному допущенні Бог визначив появу гріха (Cottrell, «Sovereignity,» 105–106); але саме це «невідворотне допущення» – оксюморон. Ті кальвіністи, які справді послідовні у своєму богослов’ї, просто стверджують, що поява гріха була викликана Богом. Жан Кальвін писав: «Отже, я стверджую, що Бог зумовив гріхопадіння Адама»4. Бог не просто допустив, а «таємною предвічною радою визначив гріхопадіння Адама» (Calvin, “Defence”). Кальвініст Гордон Кларк заявляє: «Бог наперед визначив вибір людини», а люди «часто вибирають зло». Отже, «зло викликане Богом» (Clark, 58–59).

Одначе ми рішуче відкидаємо такі уявлення, тому що вони суперечать Біблії. Ми не приймаємо таких концепцій Божої всемогутності, які представляють Бога кінцевою й безумовною причиною всього, і гріха також.

Як же тоді пояснити походження гріха? Безперечно, що серед ангелів гріх з’явився ще до гріхопадіння людини. У Біблії згадуються занепалі ангели (2 Петр. 2:4; Юд. 6). Апостол Іван пише: «…диявол грішить від початку» (1 Ів. 3:8). Ісус говорить, що диявол «був душогуб споконвіку» (Ів. 8:44). Слово «початок» указує не на початок існування диявола, тому що він був створений безгрішним. «Початок», про який говорить Христос, – це початок існування матеріального світу. Біблія не повідомляє нам подробиць гріхопадіння диявола, але з Писання випливає, що ангели також були створені зі свободою волі й мали можливість згрішити. Деякі, користуючись цією свободою, згрішили – швидше за все, за прикладом сатани. (Див. наступний розділ.)

Коли ж гріх з’явився серед людей? Гріхопадіння людства сталося в Адамі та Єві, про що оповідає третій розділ Книги Буття. Гріхопадінню передував час, який можна умовно назвати випробувальним терміном людства. Відразу після Створення Адам і Єва були безгрішними, тобто перебували в стані святості. Безгрішне життя було для них цілком можливим. Але вони мали й свободу волі, тому мали можливість згрішити, порушивши дану Богом заповідь. У них був вибір між добром і злом.

Судячи з усього, деякий час після Створення Адам і Єва проходили «випробувальний термін». Дехто вважає, що якби вони витримали випробування, то й самі вони, і все людство змінилися б – перейшли в стан, у якому вже неможливо згрішити, у стан, подібний до того, у якому перебувають святі на небесах. Але ми не знаємо цього напевно. Так чи інакше, випробування Адама і Єви зводилося до заповіді, що категорично забороняла їсти плід із дерева пізнання (Бут. 2:16–17). Це дерево стало символом свободи волі Адама й закону Бога. І свідомість Адама, і закон Бога знайшли конкретне вираження й були випробувані.

Наступним етапом на шляху до гріхопадіння стало спокушування Адама та Єви. «Спокусником» (Мт. 4:3) був сам диявол, названий також «змієм» (Бут. 3:1–4,13–15; 2 Кор. 11:3). Швидше за все, диявол якимось чином діяв через одну зі створених тварин, хоча «змій» – це одне з імен, чи титулів сатани (Об. 12:9). Сама спокуса мала три складові: фізичну, естетичну й інтелектуальну (Бут. 3:6; див. Ів. 2:16). Суть гріха – того, що запропонував диявол Адамові та Єві – полягала в тому, щоб порушити створений Богом порядок світобудови (Бог править людьми, люди правлять світом).

Услід за спокусою відбулося порушення закону. Чому ці безгрішні істоти, які жили в досконалих умовах і перебували в любові Бога, вибрали гріх? Загадка. Проте в тому, що вони згрішили, немає жодного сумніву. Зовнішнім виявом їхнього гріха була anomia – порушення закону. Але внутрішньою сутністю гріха був егоїзм – бажання зробити своє «я» рівним Богові й незалежним від Бога. Як і більшість інших гріхів, гріх Адама та Єви здійснився в їхніх серцях, перш ніж сталася сама дія. Плід ще не був зірваний, а серце вже було вражене гріхом.

Коли йдеться про гріх Адама та Єви, зазвичай вживають вислів «гріхопадіння людства». Людина справді впала, втратила Божу прихильність і стан невинності5. Ми стверджуємо, що гріхопадіння було реальною подією, яка принесла горе всьому світу. Прибічники теорії еволюції зазвичай заперечують реальність гріхопадіння. Приміром, Джон Хік пише: «Гріхопадіння – міфічна концепція, що не має стосунку до реальних історичних подій. Людина ніколи не жила в безгрішному стані, навіть у найглибшій давнині. Вона ніколи не перебувала в ідеальних стосунках із Богом і в стані райського блаженства, від якого нібито відпала, ставши грішною» (Hick, Evil, 181–182). Ті, хто заперечує історичну реальність гріхопадіння, зазвичай вважають третій розділ Книги Буття міфом або метафорою, що описує дуже важливу стадію еволюційного прогресу людства – наприклад, появу самосвідомості чи початок морального вдосконалення. (Тож вони розуміють гріхопадіння як висхідний рух людини – «падіння» вгору.) Але ми тлумачимо злочин, описаний у Бут. 3, як реальну подію. Так само інтерпретує його й Павло в богословських роздумах у Рим. 5:12–19.

III. ВИХІДНІ ПЕРЕДУМОВИ ГРІХА

Реальність гріха випливає з реальності того, що ми називаємо вихідними передумовами гріха. Ідеться про ті фактори, без яких гріх не був би реальним – ні сам собою, ні у своїх проявах у житті людини.

А. Існування закону

Оскільки гріх – це за визначенням порушення закону, то не може бути гріха, якщо немає чинного зведення законів. Павло навчав, що законом пізнається гріх (Рим. 3:20). Він пише: «Я не знав би пожадливости, коли б Закон не наказував: «Не пожадай»» (Рим. 7:7).

Святе Письмо містить безліч згадом про закон, стосовно якого вживаються найрізноманітніші синоніми. В одному лише 118-му Псалмі їх вісім: «закон», «заповідь», «устави», «одкровення», «слово», «суди», «повеління», «шляхи».

Два найзагальніші види законів називають моральним законом і позитивним законом. Перший термін означає заповіді, які, переважно, відображають природу святого Бога. Вони абсолютні й незмінні. Як приклади можна навести заповіді, що забороняють убивство, перелюб, крадіжки, обман і бажання майна ближнього (Вих. 20:13–17). Позитивні закони – це заповіді, які виявляють волю Бога стосовно певних людей у певних обставинах. Прикладами таких заповідей можуть слугувати: обрізання, що вимагалося від старозавітних ізраїльтян, і участь у Вечері Господній, що вимагається від віруючих Нового Завіту. Порушення будь-якого закону – і морального, і позитивного – це гріх.

Моральний закон поширюється на всіх і завжди. Але існування позитивного закону, дія якого обмежена, означає, що зведень законів може бути декілька. Зведення законів – це зібрання всіх заповідей, за виконання яких людина несе відповідальність.

Можна виділити щонайменше три такі зведення законів. Перший містить лише моральний закон. Він поширюється на тих, хто має доступ лише до цього закону – у власному серці (Рим. 2:15) й у творінні (Рим. 1:18–21). Ті, кого стосується це перше зведення законів, не знають абсолютно нічого про особливе одкровення позитивного закону. Тому навіть язичники, які нічого не знають про Біблію, мають зведення законів і здійснюють гріх, порушуючи ці закони (Рим. 1:18–32).

Друге зведення законів – Закон Мойсея, до якого входять і старозавітні заповіді, дані Ізраїлю. Він містить і моральний закон, і багато позитивних заповідей (наприклад, вимога обрізання, дотримання суботи, принесення в жертву тварин). Закон Мойсея призначався тільки для юдеїв і тільки в старозавітні часи. Порушення цього закону юдеями в старозавітні часи було гріхом.

Третє зведення законів – новозавітні заповіді. Вони містять і моральний закон, і різні новозавітні постанови. Усі новозавітні заповіді обов’язкові для тих, хто живе в епоху Нового Завіту. Усі, хто зараз має можливість читати Новий Завіт, але не виконують його заповідей, – грішать.

Б. Існування Бога-Творця

Отже, гріх можливий лише тоді, коли існує закон. А існування закону залежить від трансцендентного Бога-Творця, про Якого оповідає Біблія. Чому те чи інше зведення правил треба вважати законом? Що надає йому силу закону? Усі людські думки й усі створені людьми правила скінченні й відносні. Сили закону вони набувають тільки в результаті взаємної домовленості або одностороннього застосування сили. Самі в собі вони не мають влади. Але заповіді Бога-Творця походять не від творіння; їх дає Той, Хто має абсолютне знання й абсолютну владу.

Реальність закону, а, отже, і гріха, базується на існуванні Творця, що створив усе ex nihilo – з нічого. Оскільки Бог створив усе, зокрема й людей, то все належить Йому, і Він має повне право розпоряджатися творінням на Свій розсуд. Стосовно людей це означає, що Бог має повне право визначати, як нам жити, тобто встановлювати для нас закони. Він наш Законодавець, Суддя і Цар (Іс. 33:22; Як. 4:12). Абсолютна влада Бога-Творця означає, що Його заповіді визначають нашу поведінку і що ми зобов’язані беззастережно підкорятися їм (Cottrell, God the Creator, 163–166).

Сучасна західна цивілізація втратила уявлення про гріх передусім через те, що відкинула реальність Бога-Творця. Позабіблійні філософські й релігійні вчення не містять концепції гріха також переважно тому, що в них відсутня концепція Бога-Творця, Чия воля – закон. Доктрина гріха нерозривно пов’язана з доктриною створення ex nihilo. Коли відкидається Створення, поняття гріха втрачає сенс.

В. Знання закону

Третя вихідна передумова гріха – знання Божого закону, або, принаймні, можливість такого знання. Знання гріха приходить через знання закону (Рим. 3:20; 7:7). У перших трьох розділах Послання до римлян ясно сказано, що загальне одкровення дає знання закону в тому чи іншому вигляді (Рим. 1:18–21, 32; 2:14–15). Це означає, що знання закону доступне всім.

Але в Рим. 4:15 Павло пише: «Де ж немає Закону, немає й переступу». Зважаючи на Рим. 1–3 (особливо 2:15), не можна не запитати: чи можлива ситуація, коли «немає закону»? Зрештою відповідь зводиться до того, що в Рим. 4:15 говориться про неминуче незнання закону – наприклад, у випадку з дітьми, що не досягли віку відповідальності, або з розумово відсталими людьми. Іншими словами, в Рим. 4:15 говориться про тих, хто нездатний зрозуміти походження й суті закону – Божих заповідей, порушення яких викликає вічний гнів Бога (Рим. 7: 9). Але умисне порушення закону підлягає засудженню (Рим. 1:18; Еф. 4:18).

Г. Свобода волі

Остання початкова передумова гріха – свобода волі. Це стосується і ангелів, і людей. Ангели (2 Петр. 2:4), що згрішили, повинні були мати свободу волі – принаймні тоді, коли здійснювали гріх. Люди теж несуть відповідальність за свої гріхи лише в тому випадку, якщо в них є свобода волі. Тільки той, хто добровільно порушує Божу заповідь, несе відповідальність і підлягає засудженню. Інакше порушення закону не можна було б назвати гріхом. Детермінізм у будь-якій своїй формі за визначенням заперечує свободу волі. Тому детермінізм несумісний із реальністю гріха. Якщо в людини немає свободи вибору, то її не можна ні хвалити за добрі справи, ні вимагати від неї відповіді за справи злі.

Примітки до розділу 7

  1. Див. Cottrell, God the Redeemer, ch.2, “Alternatives to Redemption”.
  2. Erickson, Theology, 583–595.
  3. Серед тих, хто заперечує це, – Беркхоф (Berkhof, 229–230) і Ериксон (Erickson, Theology, 597–598).
  4. Жан Кальвін, «Трактат про вічне напередвизначення Боже». Цит. за: Calvin, “Treatise,” 126. Після цих слів Кальвін зауважує, що не вважає, що «Бог насправді був безпосередньою причиною гріхопадіння», оскільки Бог був лише найвищою причиною, але не вторинною (безпосередньою) (126–128). Див. Cottrell, God the Ruler, 221–223, де подається критика всієї концепції «безпосередніх причин».
  5. Гріхопадіння правильніше було б назвати «гріхострибком», оскільки воно було не випадковою подією, а результатом свідомого вибору. «Падіння» ж, звичайно, указує на щось випадкове. Але навряд чи ми зможемо переконати світ використовувати слово «гріхострибок» замість слова «гріхопадіння».