Розглянувши біблійні доктрини про невидиме творіння, переходимо до вивчення творіння видимого. Передусім звернемося до питання про людську природу1. Що це означає – бути людиною? Від відповіді на це питання багато в чому залежать відповіді на інші найважливіші світоглядні питання. З нашого розуміння природи людини випливає наше ставлення до таких етичних проблем, як, наприклад, аборти чи страта. Крім того, наші уявлення про природу людини відбиваються і на тому, як ми розуміємо гріх і спасіння. Наприклад, чи є в людини свобода волі? Що відбувається з людським тілом після смерті? Якщо ми вважаємо, що людина – це щось більше, ніж просто тіло, це не може не відбитися й на наших методах душеопікунства. Чи праві ті, хто вважає, що всі душевні хвороби й емоційні розлади пояснюються виключно фізичними причинами, а всі відхилення можна виправити за допомогою ліків? Чи можна звести поняття «гріха» тільки до генетичних проблем і хімічного дисбалансу?

У цьому розділі ми постараємося відповісти на вкрай важливе запитання: «Що є людина?» (Пс. 8:5). У чому сенс істинного людського буття? Якою створив Бог людину і якою хоче її бачити? Відповіді на ці запитання дає антропологія – наука про людину.

I. СУТНІСТЬ ЛЮДИНИ: З ЧОГО «ЗРОБЛЕНІ» ЛЮДИ?

Насамперед розглянемо онтологічне питання: з чого «зроблені» люди? З якої «речовини», чи субстанції, складається людське буття? Сучасні філософи, як правило, вважають подібні метафізичні питання безглуздими й недоречними. Деякі богослови, наївно погоджуючись із ними, стверджують, що людське буття треба визначати не в категоріях сутності й субстанції, а виключно в категоріях стосунків. Це і є однією з найпоширеніших спокус, що підстерігають богослова: хибний вибір. Біблія справді часто говорить про стосунки між людьми, але в ній також багато сказано про сутність, або онтологічну природу людини. Саме про це говоритимемо в цьому розділі.

До цієї проблеми можна підійти, наприклад, із таким запитанням: скільки субстанцій складають людську сутність? Зі скількох частин складається людина: однієї, двох чи трьох? Розглянемо кожну з можливих відповідей.

А. Монізм: людська сутність має лише одну складову

Космологічним монізмом називається світогляд, згідно з яким є тільки один вид субстанції, і ніяких інших бути не може. Згідно з матеріалістичним монізмом, уся реальність зводиться до матерії, або фізичної субстанції. Прибічники духовного монізму стверджують, що, зрештою, усе зводиться до деякої духовної, нематеріальної або божественної субстанції. Прибічники космологічного монізму (незалежно від того, дотримуються вони матеріалістичного чи духовного його різновиду) наполягають на антропологічному монізмі, згідно з яким онтологічна природа людини складається з однієї й лише однієї субстанції. Є й такі, кого не можна назвати космологічними моністами, проте вони схильні до антропологічного монізму. Це ті, хто вірить в ангелів і/або в Бога, але все одно стверджують, що людина – це лише тіло.

Уявлення про те, що людина – це тільки тіло, досить поширене. Оскільки космологічні моністи вірять, що окрім фізичної речовини нічого не існує, людина в їхньому уявленні складається лише з матерії. Прибічниками такого погляду були старогрецькі філософи Левкіпп і Демокріт, а також сучасні еволюціоністи й секулярні гуманісти Нового часу, такі як Томас Гакслі й Карл Саган. Останній, приміром, стверджував, що людина – це лише «вода, кальцій і низка органічних молекул», «молекулярна машина» (Sagan, Cosmos, 127), «дивовижним чином сконструЙов ний, приголомшливо компактний комп’ютер із механізмом самоналаштування» (Sagan, Broca’s Brain, 281)2. Розуму, або духу, як такого, не існує. Думки – це лише результати електронних імпульсів і хімічних процесів у мозку. За словами Марвіна Мінскі, людський розум – не більше ніж «комп’ютер із м’яса»3.

Деякі релігійні групи, яких умовно називають християнськими, дотримуються антропологічного монізму, попри те, що їхній світогляд допускає існування Бога, або ангелів. До таких груп належать Свідки Єгови й адвентисти сьомого дня. Вони вірять, що людина – це лише тіло, і, зокрема, на цій підставі заперечують існування вічного пекла. На їхню думку, в основі вчення про вічне покарання лежить віра у вічність (безсмертя) душі. А оскільки безсмертної душі в людини немає, то й доктрина про вічне покарання в пеклі здається їм безпідставною.

Багато сучасних християнських богословів – і консервативні, і ліберальні – дотримуються матеріалістичного монізму. Вони вважають, що людина – неподільна й не має ніякої «душі», яка існувала б окремо від тіла після смерті. Вони заперечують віру в існування душі – а, отже, і у двоїсту природу людини – як спадщину грецької філософії й релігії. Серед богословів, що підтримують матеріалістичний монізм, можна назвати Кертіса Дікінсона, прибічника Руху Відродження. Дікінсон стверджує, що традиційне вчення Церкви – це «грецька доктрина, сформульована Платоном – про те… що існує невидиме й загадкове дещо (яке називають душею), яке залишається після смерті. З цієї доктрини виникла віра в безсмертя й вічність душі», яка позбавляє сенсу доктрину воскресіння й приводить до концепції вічного покарання4.

Уявлення про те, що людина – це лише тіло, треба відкинути як серйозну помилку. Серед консервативних християн це вчення виявляється найчастіше як реакція на інше лжевчення – про те, що людська душа «безсмертна» в тому сенсі, що вона непорушна й незмінна. У деяких випадках антропологічний монізм також є поступкою матеріалізму й еволюціонізму, що домінує в сучасній західній філософії. У будь-якому разі, це вчення суперечить біблійній доктрині про душу, як ми побачимо далі.

Не всі моністи схиляються до матеріалізму. Деякі вважають, що фізична матерія, яку ми сприймаємо своїми органами чуття, ілюзорна, і що реальна тільки духовна субстанція. Отже, людське тіло – це лише ілюзія; наша справжня сутність складається виключно з духовної субстанції. Таких поглядів дотримуються послідовники метафізичних культів. Приміром, засновниця секти «Християнська наука» (Christian Science) Мері Бейкер Едді писала: «Людина нематеріальна; вона не складається з мозку, крові, кісток та інших фізичних елементів». Людина – це тільки дух, або розум. «Матерія і Розум протилежні одне одному, тому реальним може бути лише щось одне». Матерія ілюзорна. «Реальний дух і все духовне» (Eddy, 270, 289, 475). Інший приклад цього вчення можна знайти в одному з різновидів індуїзму, згідно з яким реальний тільки дух, а все матеріальне – ілюзія. Істинна природа людини – це вічний, божественний дух (див. Cottrell, God the Creator, 83–84). Прибічники руху нью-ейдж, який багато в чому перейняв метафізику індуїзму, уважають, що істинна природа людини виявляється під час контакту з усесвітньою нематеріальною масою енергії, що пульсує, відомої під назвою «бог».

Учення про те, що в людини є тільки духовна складова, також помилкове. Воно не відповідає ні досвіду, ні Святому Письму. Крім того, воно повністю суперечить біблійному вченню про те, що під час Створення Бог зробив матеріальний всесвіт реальним і сказав про нього: «Вельми добре». Отже, обидві форми антропологічного монізму неприйнятні.

Б. Трихотомія: три складові людини

Ще одне уявлення про природу людини називають трихотомією. Згідно з цією концепцією, у людині поєднуються три різні метафізичні сутності. У давньогрецькій філософії іноді розрізняли три складові людини: смертне тіло (soma), смертна душа (psyche) і безсмертна, раціональна душа, або розум (nous). Багато християн дотримуються такої ж думки, уважаючи, що людина складається з тіла, душі й духа.

Прибічники християнської трихотомії опираються на чотири цитати зі Святого Письма. Перший текст – Бут. 2:7: «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина душею живою». Вочмен Ні навчав, що порох перетворився на тіло, «дихання життя» – у дух, а тіло й дух разом узяті дали початок душі (Nee, I:23). За словами Р. Б. Тіма, «коли був створений Адам, у нього було тіло, людська душа й людський дух (Бут. 2:7). Трихотомія була від початку його існування» (Thieme, 3). Другий аргумент – 1 Сол. 5:23, у якому, на перший погляд, явно говориться про троїстість людини: «…дух ваш, і душа, і тіло [pneuma, psyche, soma] нехай непорочно збережі будуть…» Третій вірш – Євр. 4:12, де написано, що слово Боже, подібно до меча, «проходить… аж до поділу душі й духа». З цього тексту роблять висновок, що душу можна відділити від духа; а отже, душа і дух – не одне й те ж. Ще одним, четвертим аргументом, який наводять прибічники троїстості людини, є відмінність між «тілесною» (psychikos) і «духовною» (pneumatikos) людиною в 1 Кор. 2:14–15 (див. 15:44). Уважається, що тілесною людиною керує psyche, або душа, а духовною – pneuma, або дух.

Одним із сучасних прибічників трихотомічного вчення був Олександр Кемпбелл. Доведення відмінності між душею й духом він практично повністю базував на грецькій філософії. Він учив, що Бог дає людині «душу, або тваринне життя – таке ж, як Він дав усім іншим тваринам. Але в людину Бог безпосередньо вкладає… дух, розумне начало в чистому вигляді». Емоції й пристрасті народжуються в душі, але людина має керувати ними за допомогою «розуму, або духу» (Alexander Campbell, «Man,» 463). Отже, душа – це лише тваринне життя; вона гине разом із тілом. Але дух «ніколи не зітліє. Від духа походять розум, розуміння, воля» (Alexander Campbell, «Instincts,» 290–291).

Серед сучасних богословів, у чиїх теоріях трихотомія посідає важливе місце, можна назвати Білла Готарда (Bill Gothard) і Вочмана Ні (Watchman Nee). Ні вважав, що за допомогою тіла ми маємо стосунки зі світом, а за допомогою духа – з Богом. Душа ж з’єднує тіло з духом і служить своєрідним буфером між ними, оскільки «дух не може безпосередньо впливати на тіло». Цікаво зазначити, що, на думку Ні, розум, або інтелект, міститься в душі, а не в дусі (Nee, I: 21–27).

На мою думку, трихотомію (на відміну від монізму) не можна вважати серйозним лжевченням. Проте уявлення про троїстість людини помилкове. Відмінності між душею й духом умоглядні й призводять до багатьох необґрунтованих висновків. До того ж, абсолютно не очевидно, що у вищезгаданих біблійних цитатах мається на увазі трихотомія, і про це ми ще поговоримо далі.

В. Антропологічний дуалізм: дві складові людини

Найточніше біблійне вчення відображене в ідеї онтологічного дуалізму людини. Бог створив її з двох різних метафізичних субстанцій: фізичної та духовної5. Цю концепцію іноді називають дихотомією – ученням про те, що в людині поєднуються дві складові (на відміну від трихотомії), або дуалізмом (на відміну від монізму). Дехто використовує поняття «дуалізм субстанції», інші віддають перевагу слову «дуальність». Утім, сама концепція набагато важливіша від термінології.

Звичайно, не всі дуалістичні уявлення відповідають біблійному вченню. Деякі уявлення про людську природу, які загалом можна схарактеризувати як дуалістичні, мають безперечно язичницьке походження і явно суперечать Біблії. Язичницький дуалізм визнає, що людина складається з фізичного тіла й духовної складової. Але при цьому тіло сприймається як щось негативне, таке, що несе зло. Його не вважають повноцінною частиною людської природи. Духовна ж складова сприймається як щось вічне саме собою або навіть божественне («безсмертна душа»). Вважають, що фізична й духовна складові несумісні й що дух прагне до повного відокремлення й вічного звільнення від тіла. Отож дух виступає як єдина значуща частина людини.

Такі уявлення відображені в старогрецькому міфі про Діоніса – сина Зевса. Посварившись із титанами – представниками раси, що населяла землю в давнину, – Діоніс перетворився на бика, щоб сховатися від них. Але титани впіймали його, роздерли на шматки й пожерли. Розгніваний Зевс спопелив їх ударом блискавки, а з попелу створив людей. Тому люди мають потворне фізичне тіло – рештки титанів, і божественну душу – останки Діоніса, що передчасно пішов з життя, тому що смерть наздогнала титанів якраз тоді, коли вони перетравлювали сина громовержця. На жаль, ця частинка божества ув’язнена, немов у пастці, усередині огидного фізичного тіла, якого вона бажає позбутися. Трагізм становища передає грецька фраза soma sema – «тіло – могила» (Stacey, 62–63).

Таке розуміння душі та її стосунку до тіла було властиве багатьом грецьким мислителям – зокрема, Платону й стоїкові Сенеці. Сенека писав, що божественна душа вимушена до самої смерті носити тягар тіла. У його поетичній фантазії душа говорить: «Коли прийде останній день і розділить божественне й людське, перемішані зараз, я залишу це тіло там, де знайшла його, а сама повернуся до богів» (Сенека, «Моральні листи», CII). Ранні супротивники християнства – гностики – також уважали дух божественним началом. Опинившись у тілі, яке є злом, дух прагне звільнення.

Такий дуалізм не має нічого спільного з дуалізмом біблійним. Однак іноді він закрадається і в християнське богослов’я. Тому вкрай важливо розуміти відмінність між біблійним і язичницьким дуалізмом. Далі ми побачимо, що Біблія чітко навчає дуалізму, а не монізму чи трихотомії. У наступному розділі покажемо, що людина – істота повністю створена (на відміну від язичницького дуалізму).

1. Біблійна основа дуалізму

Біблія містить вчення про дихотомію, або дуалізм. Згідно з Писанням, людина має і духовну, і фізичну природу. Про це свідчить і Старий Завіт, і Новий, хоча старозавітні терміни не відрізняються такою визначеністю, як новозавітні. Варто пам’ятати, що слова, якими найчастіше позначають різні аспекти людської природи, нерідко вживаються в переносному, а не в прямому значенні. Крім того, переклади далеко не завжди передають конкретну специфіку давньогрецького чи давньоєврейського слова. Наведений нижче лексичний аналіз базується на значенні слів у мовах оригіналу.

Варто зазначити, що в цих цитатах ідеться не лише про дві (усупереч монізму) складові людини, але й про те, що ці дві складові містять у собі всю повноту людської природи (усупереч трихотомії).

а) Зовнішній чоловік протиставляється внутрішньому. «Бо хоч нищиться зовнішній наш чоловік, зате день у день відновляється внутрішній» (2 Кор. 4:16). Павло молиться про ефесян: «Щоб Він [Бог] дав вам за багатством слави Своєї силою зміцнитися через Духа Його в чоловікові внутрішнім» (Еф. 3:16). Див. Єр. 31:33; Рим. 2:14; 7:22; 1 Петр. 3:3–4.

б) Душа протиставляється тілу. «Від горя вже виснажилось моє око, душа моя й нутро моє» (Пс. 30:10). Слово «нутро» тут означає тіло. Для того щоб передати це саме значення в Старому Завіті, використовуються й інші слова: «плоть», «кості» тощо. «І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може, але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєнні» (Мт. 10:28). Цей вірш є переконливим спростуванням монізму. Він також ставить у глухий кут більшість прибічників трихотомії, які вважають, що коли людина вмирає, душа гине разом із тілом.

в) Душа протиставляється плоті (у перекладі І. Огієнка замість «плоть» уживається «тіло»). «Боліє він тільки тоді, коли тіло на ньому, коли в ньому душа – тоді тужить…» (Йов 14:22). «…Душа моя прагне до Тебе, тужить тіло моє за Тобою» (Пс. 62:2; див. 83:3). «Людина ласкава душі своїй чинить добро, а жорстока замучує тіло своє» (Пр. 11:17). «І славу лісу його й його саду вигубить Він від душі й аж до телі» (Іс. 10:18). «Благаю вас… щоб ви здержувались від тілесних [sarkikos] пожадливостей, що воюють проти душі» (1 Петр. 2:11).

г) Душа згадується як щось відокремлене від фізичної природи. «Я побачив під жертівником душі побитих за Боже Слово» (Об. 6:9; див. 20:4). У цьому вірші Іван повідомляє, що бачив не побитих, а їхні душі. «Я молюся, щоб добре велося в усьому тобі, і щоб був ти здоровий, як добре ведеться душі твоїй» (3 Ів. 2).

д) Дух протиставляється тілу. «Тіло мертве через гріх, але дух живий через праведність» (Рим. 8:10). Павло пише про рішення, яке він ухвалив, «відсутній тілом, та присутній духом» (1 Кор. 5:3). Апостол згадує також про бажання незаміжньої жінки «бути вятою і тілом, і духом» (1 Кор. 7:34). «Тіло без духа мертве» (Як. 2:26). У Дан. 4:33 вживається «тіло», яке дослівно перекладається як «оболонка».«І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!» (Еккл. 12:7). У цьому контексті «порох» означає тіло. Див. Еф. 4:4.

е) Дух протиставляється плоті (у перекладі І. Огієнка замість «плоть» уживається «тіло»). Бадьорий-бо дух, але немічне тіло» (Мт. 26:41). «Очистьмо себе від усякої нечисти тіла та духа» (2 Кор. 7:1). «Бо на те й мертвим звіщувано Євангелію, щоб вони прийняли суд по-людському тілом, але жили по-Божому духом» (1 Петр. 4:6). «Боже, Боже духів і кожного тіла!» (Чис. 16:22; див. 27:16). Див. також Ів. 3:6; 1 Кор. 5:5.

ж) Дух відрізняється від тіла й може відокремлюватися від нього. «Господь… вформував дух людині у нутрі її» (Зах. 12:1). «Сам Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми – діти Божі» (Рим. 8:16). «Хто-бо з людей знає речі людські, окрім людського духа, що в нім проживає? Так само не знає ніхто й речей Божих, окрім Духа Божого» (1 Кор. 2:11). Умираючи, Ісус «духа віддав» (Мт. 27:50). Степан перед смертю молився: «Господи Ісусе, – прийми духа мого» (Дії 7:59). У Євр. 12:23 згадано «духів удосконалених праведників».

з) Серце протиставляється тілу. «То приступімо з щирим серцем, у повноті віри, окропивши серця від сумління лукавого та обмивши тіла чистою водою!» (Євр. 10:22). Щоб спастись, треба сповідувати вустами (тобто, частиною тіла), що Ісус – Господь, і вірити серцем, що Бог воскресив Його з мертвих (Рим. 10:9–10).

и) Серце протиставляється плоті (у перекладі І. Огієнка замість «плоть» уживається «тіло»). «Через те моє серце радіє та дух веселиться, – і тіло моє спочиває безпечно!» (Пс. 15:9). «Гине тіло моє й моє серце, та Бог – скеля серця мого й моя доля навіки» (Пс. 72:26). «Затужена та омліває душа моя за подвір’ями Господа, моє серце та тіло моє линуть до Бога Живого!» (Пс. 83:3). «Лагідне серце – життя то для тіла» (Пр. 14:30). «Тому жени смуток від серця свого, і віддаляй зле від тіла твого» (Еккл. 11:10). У Єз. 44:7, 9 ідеться про невіруючих, «необрізаносердих та необрізанотілих» (див. Повт. Зак. 10:16; 30:6; Єр. 4:4). «Бо не той юдей, що є ним назовні, і не то обрізання, що назовні на тілі, але той, що є юдей потаємно, духово, і обрізання – серця духом» (Рим. 2:28–29).

к) Розум протиставляється членам тіла, а також плоті (Рим. 7:23, 25).

л) Смерть – це відокремлення душі від тіла. Доки ми не помремо, ми перебуваємо «в тілі» (див. 2 Кор. 5:6; 10:3; 12:2–3; Гал. 2:20; Флп. 1:20–24; Євр. 13:3; 1 Петр. 4:2). Тому коли настає смерть, ми скидаємо із себе тіло, як скидають одяг, або покидаємо його, як дім чи намет (2 Кор. 5:1–8; 2 Петр. 1:13–14). Головна думка книги Купера «Тіло, душа і вічне життя» (Cooper, Body, Soul, and Life Everlasting) полягає в тому, що біблійне вчення про «проміжний стан» – про те, що душа існує і в проміжку між смертю тіла й воскресінням, – варто розглядати як доказ дуалізму. Див. також Об. 6:9; 20:4.

Ми доходимо висновку, що Біблія багато разів вказує на двоїстість (дуалізм) людської природи. Людина складається з матеріальної й духовної субстанцій. За словами Гандрі, «Павло, як більшість юдеїв і ранніх християн, завжди розглядав людину як дуальність, що складається з двох частин – тілесної і духовної. Ці дві складові функціонують разом, але відрізняються одна від одної і можуть біти відокремлені» (Gundry, 154).

2. Дуалізм чи трихотомія?

Багато християн, посилаючись всього на кілька цитат із Писання, доходять висновку, що душа – це щось відмінне від духа і що людина, відповідно, складається з трьох різних частин. Такий погляд уважаю помилковим. Практично в усіх наведених текстах людину описано як єдність двох складових (зовнішня/внутрішня, тіло/душа, плоть/дух тощо). Ідеться про повноту людської природи. Див., наприклад, Мт. 10:28; 1 Кор. 7:34; 2 Кор. 7:1.

Крім того, коли слова «душа» і «дух» означають складову людини, вони синонімічні. Наприклад, обидва ці слова вживаються стосовно тієї частини людини, яка продовжує існувати й після смерті – яка поза тілом перебуває в проміжному стані. На слово «душа» натрапляємо в Мт. 10:28; Об. 6:9; 20:4. Слово «дух» – у Євр. 12:23. Обидва слова означають ту частину людини, яка відходить у момент смерті. Слово «душа» з’являється в Бут. 35:18; 1 Цар. 17:21. Слово «дух» – у Пс. 30:6; Лк. 8:55; 23:46; Дії 7:59; Як. 2:26.

Синонімічність цих слів видно й у тому, що найвищі прояви духовного життя людини стосуються і душі, і духа (див. Murray, Writings, II:25–27). На цьому варто наголосити, тому що більшість прибічників трихотомії вважає, що знання Бога й духовні переживання притаманні лише духові (Nee, I:26), а душа виявляє себе не так піднесено. Але в Біблії такого поділу немає. Наприклад, Ісус відчував духовну скорботу (як релігійне переживання) і духом (Мк. 8:12; Ів. 11:33; 13:21), і душею (Мт. 26:38; Ів. 12:27. Див. Пс. 76:3–4). Пісня Марії є прикладом поетичного паралелізму: Марія радіє, прославляючи Бога і душею, і духом (Лк. 1:46–47). Усупереч думці тих, хто надає душі другорядне значення, у Писанні говориться про те, що душа здатна до найбільших переживань, пов’язаних із пізнанням Бога. «За Тобою душа моя тужить ночі, також дух мій в мені спозаранку шукає Тебе» (Іс. 26: 9). У Флп. 1:27 апостол Павло закликає нас стояти в одному дусі, борючись однодушно (psyche). Найважливіша чеснота – любов до Бога – формується в душі (Мт. 12:30). Надія служить якорем для душі (Євр. 6: 19). Послух Богові теж має бути «від душі» (Еф. 6:6). Див. Дії 14:22, а також подібні думки в 1 Цар. 21:5 і Пс. 41:12.

Лейдлоу доходить висновку, що на підставі цих та інших текстів «не можна інтерпретувати «дух» як виключно або навіть переважно ту частину людської природи, яка звернена до Бога, а «душу» – як частину раціональну, або звернену до землі. Ці слова використовуються паралельно; вони практично еквівалентні й стосуються внутрішнього життя людини, яке протиставляється зовнішньому, або тілесному життю» (Laidlaw, 90).

Але як тоді розуміти біблійні цитати, які, здавалося б, указують на трихотомію? Ці тексти ніскільки не суперечать дуалістичним уявленням. При уважнішому вивченні виявляється, що Бут. 2:7 не дає жодних підстав для припущення про троїстість людини. У цьому вірші взагалі немає прямих згадок про духовну складову людини; у ньому не йдеться ні про дух, ні про душу. Прибічники трихотомії помилково вважають, що в цьому вірші згадуються і дух, і душа. Чому вони доходять такого висновку?

По-перше, вжите в деяких перекладах слово «душа» («і стала людина душею живою») наводить багатьох на думку про те, що тут ідеться про людську душу. Помилково припускають, що «душа» (давньоєврейське слово nephesh) у цьому вірші відноситься до однієї з онтологічних складових людини, а не до всієї людини. Як ми побачимо, і давньоєврейське, і давньогрецьке слово, що перекладається як «душа», має й інші значення, зокрема, «людина», «істота». Саме в цьому значенні вжите воно в Бут. 2:7. Тому давньоєврейське словосполучення nephesh chayah правильніше перекласти як «жива істота». Цей самий вислів вживається стосовно тварин у Бут. 1:20, 21, 24; 9:10, 15. Про те, що душа відрізняється від тіла, тут нічого не сказано.

Інше помилкове припущення полягає в тому, що слово «дихання» («і дихання життя вдихнув у ніздрі її») означає людський дух. Уважають, що слово «дихання» в цьому вірші можна замінювати словом «дух», оскільки давньоєврейське слово ruach означає і дихання, і дух. Тому припускають, що замість слова «дихання» в Бут. 2:7 можна підставляти слово «дух». Приміром, Соусі пише: «Створюючи Адама, Бог використав земний матеріал і власне дихання (тобто, дух)» (Saucy, 39). Але така думка помилкова, тому що слово, перекладене як «дихання» в цьому вірші, – не ruach, а neshamah. Зазвичай у прямому значенні воно вказує на дихання фізичного життя, а не на метафізичний дух.

Отже, у Бут. 2:7 немає згадок ні про душу, ні про дух. У цьому вірші йдеться передусім про унікальну подію: перша людина стала «душею живою», отримавши «дихання життя» – не так, як були наділені цим диханням тварини, а інакше. Можливо, саме в той момент, коли Бог удихнув в Адама дихання життя, душа (чи дух) Адама була створена й вкладена в його тіло. Але це лише припущення, і про послідовність подій Біблія замовчує.

Тепер розглянемо 1 Сол. 5:23: «А Сам Бог миру нехай освятить вас цілком досконало, а непорушений дух ваш, і душа, і тіло нехай непорочно збережені будуть на прихід Господа нашого Ісуса Христа!» Чи проводиться в цьому вірші розмежування між духом і душею? Ні. Підкреслюється цілісність людини, а не відмінності його складових. Головна думка полягає в тому, що необхідне освячення усієї людини. Ця ж сама думка міститься в 1 Кор. 7:34 («і тілом, і духом») і 2 Кор. 7:1 («тіла та духа»).

Чому ж у 1 Сол. 5:23 згадуються «дух ваш, і душа, і тіло», якщо дух і душа – одне й те саме? Відповідь проста. Іноді в Біблії синоніми стоять поруч, щоб підкреслити ідею повноти й цілісності. Це зовсім не означає, що кожен із синонімів означає якусь окрему складову. Як приклад можна навести Повт. Зак. 18:10–11, де для заборони трьох видів окультної діяльності вжито вісім давньоєврейських виразів. Наприклад, слова «хто викликає духа померлого та духа віщого, і хто питає померлих» означають одне і те ж – людину, що займається спіритизмом. Інший приклад – Мк. 12:30. Ісус говорить: «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї». Це зовсім не означає, що серце, душа і розум – три різні складові людської природи. Навіть у тлумаченні Євр. 4:12 прибічники трихотомії не намагаються протиставити серце душі й духу. Такий самий підхід, прийнятний і в тлумаченні 1 Сол. 5:23, цілком узгоджується з дуалізмом, переконливі свідчення на користь якого містяться у вищезгаданих віршах.

Як же тоді треба розуміти Євр. 4:12 – «Бо Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, – проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця»? Прибічники трихотомії вважають, що в цьому вірші говориться про поділ між душею й духом, про відокремлення душі від духа. Душа й дух сприймаються як дві різні, хоча й взаємопов’язані складові. Слово Боже розділяє їх одне від одного.

Таку інтерпретацію ми заперечуємо з трьох причин (див. Murray, Writings, II:29–31). По-перше, у цьому вірші не сказано про поділ між душею й духом, чи про відокремлення душі від духа. Ідеться про поділ душі й духа (які зовсім не обов’язково є двома різними складовими, про що вже зазначалося). По-друге, усі слова, спільнокореневі зі словом «поділ» (merismos) означають не відокремлення одного предмета від іншого, а розділення в одному предметі (наприклад, Мт. 12:25–26; Лк. 12:13; 1 Кор. 1:13). У Євр. 4:12 ідеться про поділ всередині душі, всередині духа. По-третє, головна думка цього вірша пов’язана з усепроникною силою Божого Слова. Воно проникає не між складовими нашої природи, а всередину їх – у найглибші таємниці нашого буття. «І немає створіння, щоб сховалось перед Ним, але все наге та відкрите перед очима Його» (в. 13). Так само як гострий меч глибоко розсікає тіло через суглоби й кістковий мозок, Слово Боже проникає в саму глибину на духовному рівні (в душу, дух, серце), відкриваючи те, що там заховано, – думки й наміри.

Як же тоді розуміти відмінність між душевною (psychikos) і духовною (pneumatikos) людиною в 1 Кор. 2:13–15? Духовна людина – та, у якій живе Святий Дух. Святий Дух веде її й керує нею. Душевна людина – та, яку не цікавить духовне життя. Усе її життя зосереджене на матеріальному світі. Отже, протиставляються не душа й дух людини, а природне й надприродне.

Ми доходимо висновку, що ті кілька віршів, які іноді наводять для підтвердження трихотомії, насправді цілком узгоджуються з антропологічним дуалізмом. Біблія переконливо свідчить про двоїстість людської природи. Людина – це фізичне тіло плюс духовна складова, яку іноді називають душею, а іноді духом.

Але чи справді це питання таке важливе? Чи має значення, скільки складових налічуємо ми в людині – одну, дві чи три? Дуже важливо розуміти, що, усупереч неправдивій доктрині монізму, в людині поєднуються два елементи. Питання про те, чи треба виділяти в людині три складові чи всього дві, не настільки важливе. Однак уявлення про троїстість людини треба відкинути, оскільки воно не має під собою біблійної основи й призводить до необґрунтованих припущень про функції душі й духа.

3. Біблійна термінологія

Для того щоб зважено розмірковувати про онтологічну природу людини, треба розуміти значення біблійних слів, що описують її фізичну й духовну складові. Особливо важливо пам’ятати, що ці слова мають і інші значення.

Фізичну складову людини найчастіше називають «тілом». У цього слова немає прямого еквівалента в Старому Завіті. Найближче за значенням давньоєврейське geviyah, але воно вживається всього 14 разів. Фізична складова людини набагато частіше позначається словом basar («плоть») або назвами різних частин тіла, наприклад, «кістки» чи «нутро». У Новому Завіті використовується давньогрецьке слово soma, яке перекладається як «тіло». Воно досить часто вживається, коли йдеться про фізичну, а не духовну складову людської природи.

Інше слово, яке часто використовується для позначення нашої матеріальної природи, – «плоть». Його старозавітний еквівалент – давньоєврейське слово basar. У Новому Завіті використовується давньогрецьке слово sarx. Іноді «плоть» означає загалом людську природу, коли підкреслюється її слабкість порівняно з Богом і ангелами (наприклад, Єр. 17:5; Рим. 6:19; 1 Петр. 1:24). Це значення особливо добре видно у вислові «плоть і кров» (наприклад, Мт. 16:17; Еф. 6:12; Євр. 2:14). Проте слово «плоть» частіше вживається в онтологічному сенсі стосовно фізичного аспекту людської природи, коли зовнішня людина протиставляється внутрішній (наприклад, Мт. 26:41; Рим. 2: 28–29; 2 Кор. 7:1; Еф. 5:28–29; у перекладі І. Огієнка замість «плоть» уживається «тіло»).

Широко розповсюджено тлумачення, згідно з яким слово sarx, особливо в Павла, має етичні конотації й означає всю людину (і тіло, і душу), поневолену гріхом. Стосовно християнина це називають «старою людиною/старим чоловіком» або «гріховною природою» – залишками гріховної частини нашої природи (наприклад, Рим. 8:5 і Гал. 5:19). Відповідно, «плоть» – це не зовнішня людина, що протиставляється внутрішній, а стара, така, що протиставляється новій. Але, ретельно вивчивши ключові уривки в Посланні до римлян, я дійшов висновку про помилковість такої інтерпретації. Коли Павло пише про плоть, він має на увазі саме тіло. (См Cottrell, Romans, I : 372–377; 426–427).

Три головні слова, що означають нашу духовну складову, – «серце», «дух» і «душа». Слово «серце» (leb і lebab у Старому Завіті, kardia – у Новому) вживається в Біблії сотні разів і майже завжди стосовно духовної складової як еквівалент слів «душа» або «дух» (див., наприклад, Вих. 35:21; Пс. 72:26; Еккл. 11:10; Єз. 44:7; Мт. 22:37; Рим. 2:28–29; Євр. 10:22; 1 Петр. 3:4). Серце виконує всі ті функції, які асоціюються з особистісними якостями й розумом: розумову діяльність (роздуми, міркування, розуміння), вольову (рішення і бажання), емоційну (радість, печаль, страх), «релігійну» (прийняття Божого Слова, віра, покаяння, слухняність, поклоніння), а також гріх і невірство. Варто також зазначити, що в Біблії немає поширеного протиставлення серця (почуттів) і голови (розуму). «Серце» в біблійному сенсі містить і те, і інше та означає всю внутрішню людину.

Друге слово, що означає внутрішню людину, – «дух» (старозавітне ruach і новозавітне pneuma). Це слово не завжди має метафізичні конотації. Іноді воно означає просто вітер (Пс. 147:7; Ів. 3:8а), дихання (Бут. 6:17; Пс. 103:29) і поведінку (Рим. 12:11; Гал. 6:1). Цим словом часто позначаються Бог, безтілесні істоти (ангели), а також люди. Стосовно людей воно вживається тоді, коли підкреслюється нематеріальна складова нашого буття, яка протиставляється тілу й може відокремлюватися від тіла (див., наприклад, Повт. Зак. 2:30; Езд. 1:1, 5; Пс. 141:3; Єз. 18:31; Лк. 23:46; Дії 7:59; Рим. 8:16; 1 Кор. 2:11; 5:5; 14:32; 1 Петр. 3:19; Євр. 12:23). У цих і багатьох інших уривках неможливо інтерпретувати ruach або pneuma як «дихання» або якусь безлику «життєву силу», як уважають моністи – наприклад, Свідки Єгови. Крім того, людський дух у жодному разі не можна ототожнювати зі Святим Духом.

Третє слово, яке означає духовну складову людини, —– «душа» (nephesh у Старому Завіті, psyche у Новому). Хоча в деяких англійських перекладах для позначення слова nephesh використовується 25 (якщо не більше) різних слів, найважливішими вважаються три конотації термінів nephesh і psyche. Щоб правильно зрозуміти людську природу, абсолютно необхідно знати ці три значення й відмінності між ними. Треба також розуміти, яке значення ці слова мають у кожному з біблійних уривків.

По-перше, іноді ці слова справді позначають духовну складову людини і є еквівалентами слів «душа» і «дух» (наприклад, Пс. 62:2; 83:3; Мт. 10:28; 3 Ів. 2; Об. 6:9).

По-друге, іноді вони означають творіння, істоту, особистість, людину загалом. Вони можуть стосуватися і людей, і тварин (див. Бут. 1:24; 2:7). Стосовно людей вони найчастіше мають конотацію «особистість» або «людина» (див., наприклад, Вих. 1:5; 12:4; Пс. 15:10; Єз. 18:4; Дії 2:41; 7:14; 27:37; Рим. 13:1; 1 Петр. 3:20).

По-третє, слова nephesh і psyche іноді також означають життя людини (або тварини). У цих випадках під словом «душа» треба розуміти не саме метафізичне буття, а один із його атрибутів (див., наприклад, Лев. 17:14; Мт. 6:25; 16:26; Ів. 10:11; 15:13; Дії 15:26).

Одна з грубих помилок моністів-матеріалістів полягає в тому, що вони, загострюючи увагу на другому або третьому значенні, вважають їх єдино можливими. І хоча nephesh і psyche справді іноді використовуються і в другому, і в третьому значенні, моністи роблять із цього висновок, що ці слова не можуть означати «дух» як відокремлювану від тіла духовну складову людини. Це, звичайно ж, логічна помилка.

Такої помилки припускаються ті, хто, знайшовши в Біблії згадку про те, що nephesh або psyche помирає, говорять: «Бачите! Тут сказано, що «душа» помирає! Отже, немає ніякої духовної складової, яка існує після смерті тіла». Так, Біблія згадує про те, що nephesh або psyche може померти (Лев. 23:30; Чис. 23:10; Єз. 18:4; Дії 3:23), але в цих текстах слово «душа» вживається в значенні «людина». Крім того, людина може віддати свою душу (nephesh або psyche) на смерть (Іс. 53:12; Ів. 10:11), але в цьому випадку «душа» означає «життя». Ті, хто на підставі подібних уривків заперечує існування душі (що може відокремлюватися від тіла), порушують закони логіки, забуваючи про те, що слово «душа» має три конотації, кожна з яких вживається в Біблії.

Г. Що є людина?

Тепер ми готові відповісти на запитання: «Що є людина?» У чому істинна суть людського буття? Відповідь на це запитання складається з трьох частин. По-перше, людина – це тіло. Не можна просто сказати, що в людини є тіло. Наша тілесна природа – це частина нашої сутності, одна з тих складових, які роблять нас людьми. Уявлення про тіло як про випадковий, чужий, ганебний аспект людського буття – язичницьке, а не християнське. У жодному разі не можна говорити: «Людина – це не тіло. Вона просто носить тіло» (Lovett, 58), або «Людина – це дух… прихований до певного часу в панцирі тіла» (Yancey, 78), або «Цей дім із тіла – в’язниця, у якій за ґратами з кісток томиться моя душа» (із пісні «Небес святі гори» – «The Holy Hills of Heaven»).

Біблія навчає, що тіло – частина нашої людської природи. Бог створив його й сказав: «Вельми добре» (Бут. 1:31). Тіло безпосередньо зв’язує нас із усім іншим матеріальним творінням. Ми – частина фізичного всесвіту; тіло – наш дім. Однак людські тіла унікальні: вони не були створені для смерті. Нинішній стан тіла – гріховний, підвладний хворобам і приречений на смерть – неприродний для людей. Це наслідок гріха. Тому наші нинішні тіла – лише спотворена подоба первинного творіння; вони потребують викуплення – як і душі (Рим. 8:23; Флп. 3:21). У день воскресіння ми отримаємо нові тіла, що відповідають нашому вічному дому. Варто зазначити, що у вічності ми як і раніше будемо тілесними істотами. Викуплені люди завжди матимуть тіла. (Неспасенні люди теж матимуть тіла, але ці тіла не будуть ні викупленими, ні прославленими.)

Отже, антропологічний дуалізм не перебільшує і не применшує значення тіла. Матеріалісти-моністи вчать, що тіло – це все, що є. Прибічники трихотомії часто применшують значення тіла. Згідно ж із біблійним дуалізмом, у людині гармонійно поєднуються тіло й душа/дух.

Друга частина відповіді на запитання «Що є людина?» звучить так. Людина – це дух (душа, серце). Дух реальний, але не матеріальний, тому онтологічно відрізняється від тіла. Дух створений не за законами атомної фізики, а за іншими законами – законами «духовної фізики», хоча нам нічого про неї не відомо. Дух недоступний для нашого зору; ми не можемо виміряти його розмір або масу; він, на відміну від тіла, не займає місця в просторі. Але хоча дух і нематеріальний, він, проте, тісно пов’язаний із матеріальним тілом, особливо з мозком.

Як і тіло, дух створений Богом. Ми зупинимося на цьому детальніше в наступному розділі. І хоча ми знаємо точно, що дух створений, у Біблії нічого не сказано про те, як саме відбувається створення духа тієї чи іншої людини. Дехто вважає, що душі існують ще до зачаття; а після зачаття дитини в неї вселяється дух. Проте така думка біблійно необґрунтована, і ми рішуче відкидаємо вчення про вічне передіснування душі. Інші дотримуються думки, що душа якимось чином передається дитині від батьків (доктрина традуціанізму) або виникає зі самого тіла (доктрина емерджентизму). Але ніхто не може пояснити механізму виникнення душі. Найбільш прийнятною видається думка, що Бог просто творить душу (чи дух) людини з нічого – ex nihilo – у момент зачаття.

Дух людини не має божественних атрибутів. І хоча людський дух не можна назвати частиною Бога, це саме та складова людини, яка є найбільш богоподібною, тому що створена за образом Його. Саме дух робить людину особистістю, і саме він робить можливим наше спілкування з Богом. Але в нинішньому стані ця можливість не використовується вповні, тому що дух, так само як і тіло, пошкоджений гріхом і так само потребує викуплення. У віруючих відновлення духа вже почалося; завершиться цей процес після смерті (Євр. 12:23).

Третю частину відповіді на запитання «Що є людина?» можна сформулювати так: людина – це єдність тіла і духа. Людське тіло й людський дух (на відміну від тіл тварин і духів ангелів) призначені для психосоматичної єдності. Тіло і дух можуть існувати разом; між ними немає й не має бути ніякого антагонізму, усупереч вченню язичницького дуалізму. Це не означає, що відокремлення душі від тіла неможливе; але для людини таке розділення неприродне. Фізична смерть – неприродна подія, тому що в момент смерті дух відокремлюється від тіла й порушується цілісність людини. Стан, у якому душі перебувають у проміжку між смертю й воскресінням, ненормальний навіть для спасенних.

Треба зазначити, що тіло – така ж важлива складова людини, як і дух. Не можна називати дух «справжньою людиною» або «найважливішою частиною людського єства», ніби тіло є якимсь чужим придатком. І хоча дух має панувати над тілом, справжнє людське «я» складається як із духа, так і з тіла. (Це зовсім не означає, що ми не можемо бути самі собою без нинішнього тіла; проте ми не можемо бути самі собою без тіла взагалі.) 

Гріх і спасіння охоплюють усю людину – і тіло, і дух. Гріх обертається сумними наслідками і для душі, і для тіла. Він призводить до того, що душа помирає духовно (Еф. 2:1,5), а тіло страждає від розпаду й помирає фізично (Рим. 8:10, 20–22). Спасіння теж охоплює і душу, і тіло. «Спасіння душі» насправді означає спасіння всієї людини, а не тільки її духовної складової. Спасіння духа починається в момент відродження – духовного воскресіння, що відбувається під час християнського хрещення, – і триває все життя (процес освячення). Але повне викуплення тіла й духа відбудеться лише в день тілесного воскресіння.

Людина унікальна своєю єдністю тіла і духа. На відміну від ангелів, ми маємо тіла. На відміну від тварин, ми володіємо духовною складовою. Цю єдність тілесного й духовного було створено для того, щоб ми посіли певне місце у всесвіті, виконуючи свої обов’язки стосовно Бога й світу. Наші матеріальні тіла роблять для нас можливою єдність із фізичним світом, який нижчий від нас. Ми почуваємося в нім цілком комфортно й можемо брати від нього те, що нам треба. Дух, який ми маємо, дає нам можливість управляти цим світом. З іншого боку, маючи дух, ми здатні спілкуватися з Богом (Який вищий від нас) і поклонятися Йому. Але, маючи тіло, ми цілком можемо використати при спілкуванні з Богом і фізичні предмети: воду, хліб, музичні інструменти. Див. 1 Кор. 6:19–20; Рим. 12:1.

II. ЛЮДИНА – ВИКЛЮЧНО СТВОРЕНА ІСТОТА

Далі ми детально зупинимося на дуже важливій істині: людина – повністю створена істота. І тіло, і дух людини створені Богом. Як ми вже говорили, доктрина Створення ex nihilo міститься лише в Біблії. Тому й доктрина про виключно створену природу людини теж відкривається лише в Писанні. В усіх небіблійних світоглядах принаймні частина людини зазвичай вважається нествореною. Матеріалістичний монізм учить, що матерія вічна, а людина – усього лиш одна зі стадій вічного випадкового процесу еволюції вічної матерії. У духовному монізмі (зокрема, в індуїзмі) тіло зазвичай вважають тимчасовим і навіть нереальним; зате дух, або хоча б його частина, ототожнюється з вічним божественним духом. У язичницькому дуалізмі матерію, а отже й тіло, розглядають як тимчасове зло; духу ж приписують вічну й часто навіть божественну природу. Проте Біблія, спростовуючи всі ці неправдиві вчення, містить доктрину про виключно створену природу людини. Тільки Бог вічний і несотворенний; і Він один володіє безсмертям (Ів. 1:3; Рим. 1:25; 1 Тим. 1:16).

І хоча це вчення ясно викладене в Біблії, багато щирих християн наївно вважають, що душа, або дух, – це частинка Бога, що від початку має безсмертя й навіть божественні атрибути. Олександр Кемпбелл писав: «Господи, що є людина? Твій нащадок, що виріс із пороху земного й отримав частинку Твого Духа». Отже, людина «має щось спільне з Богом», у людині «закладено божество» (Campbell, «Colleges,» 63–64). Крофорд стверджує: «Тіло людини – Боже творіння. Дух же людини – Божий дар, який вдихнув у неї Господь» (Crawford, I: 142–143). За словами Крофорда, саме це описано в Бут. 2:7: «Бог схиляється над безжиттєвою формою, яку щойно створив. А відтак із вуст Його виходить найдрібніша частинка Його власної сутності». На думку Сейєрса, Бут. 2:7 свідчить про те, що душа продовжує існувати й після смерті, тому що «не можна вбити те, що має божественну природу!»

Дехто з тих, кого умовно можна назвати християнами, вважають, що під час створення людина не мала божественної природи, проте вона якось набуде божественної природи, коли спасіння завершиться. Саме на цій ідеї вибудовують своє вчення про спасіння мормони; але іноді її можна зустріти й серед ортодоксальних християн. Ці уявлення базуються на помилковому тлумаченні таких віршів, як Флп. 3:21 і 1 Ів. 3:2, де сказано, що воскреснувши, ми будемо такі, як Христос. Ці тексти застосовують до божественної, а не до прославленої людської природи Христа. У 2 Петр. 1:4 апостол називає віруючих «учасниками Божої Істоти», але нашу причетність до божественної природи треба розуміти виключно як етичну єдність із Богом, а не як володіння Його божественною сутністю. Інакше кажучи, ми маємо лише деякі, виявлені атрибути Бога, такі як моральна святість, любов і терпеливість (див. 1 Петр. 1:15–16).

Сама думка про те, що скінченні істоти коли-небудь набудуть атрибутів нескінченності, суперечить логіці. Лише трансцендентний Бог-Творець нескінченний. Ніхто інший не може мати цього атрибуту. Тому християнам не варто бажати чи очікувати «звільнення» від скінченної природи, немов від якихось протиприродних пут. Ні смерть, ні спасіння не означають, що ми набудемо атрибуту, що належить виключно нескінченному Творцеві. Померши, ми не «підемо у вічність», тобто не існуватимемо поза часом. Не досягнемо ми й повноти пізнання. У 1 Кор. 13:12 не сказано, що ми станемо всезнавцями. Ми – скінченні істоти й будемо ними завжди.

Обожнювання людини, чи то пов’язане зі Створенням, чи зі спасінням, – глибоко помилкова доктрина. Вона стирає відмінність між Богом і людиною, між Творцем і творінням. До того ж, вона підносить людину на рівень Бога – а саме в цьому й полягала перша спокуса (Бут. 3:5). Це вершина безрозсудного звеличення, сама сутність гріховної гордині. Вчення про несотворенність людини або принижує Бога, або занадто прославляє людину. Воно заперечує унікальну роль Христа і Його Втілення. Це повністю суперечить істинному християнству (див. Cottrell, God the Creator, 151–154).

Не менш помилковою є й ідея про те, що душа (чи дух), хоча й не має божественних атрибутів, усе ж від початку вічна. Це язичницька концепція, що суперечить біблійному вченню про людину як про істоту повністю сотворену, а також заперечує, що такий атрибут, як вічність, належить тільки Богові. З позиції логіки, доктрина про вічність душі робить людину рівною Богові, тому що вічне повинне мати й божественні атрибути. Проте Біблія вчить, що Бог – «Єдиний, що має безсмертя» (1 Тим. 6:16).

Концепція природженого безсмертя призводить до багатьох хибних уявлень про вічне покарання. Дехто навчає, що Бог створив пекло не тому, що цього вимагала Його святість, а тому що душі беззаконників безсмертні, і десь же їм треба існувати вічно. Інші протиставили цій омані іншу, ще гіршу. Вони справедливо відкинули уявлення про безумовне безсмертя душі. Але потім вони пішли далі, заявивши, що ця помилкова концепція нібито призвела до того, що деякі вчителі ранньої Церкви вигадали доктрину вічного покарання, хоча в Біблії її немає. Тож вони заперечують учення про вічне покарання, вважаючи, що якщо душа не безсмертна, то й вічного покарання немає. Так думають Свідки Єгови й адвентисти сьомого дня, що заперечують не лише безсмертя душі, але й саме її існування. У цьому їх підтримують і деякі богослови Руху Відродження – Кертіс Дікінсон (Curtis Dickinson), Расселл Боутмен (Russell Boatman), Едвард Фадж (Edward Fudge).

Справді, оскільки душа – творіння Боже, то, як і тіло, вона може загинути або знищитися. Вона може зазнати анігіляції й піти в небуття, але це зовсім не означає, що так і станеться. Насправді, душа не припиняє існувати в момент смерті або після неї – просто тому, що такими є воля й задум Бога. Душа може припинити існування, проте вона не зникає в момент фізичної смерті. Відокремившись від фізичного тіла, вона продовжує існувати. Крім того, душі грішників, як і тіла, не зазнають анігіляції після відведеного часу покарання в пеклі. Після воскресіння душа й тіло знову з’єднаються навіки – на небесах або в пеклі. Станеться це не через якісь невіддільні властивості душі, а тому, що так вирішив Бог.

Ідеї божественності душі або її безумовного безсмертя призводять до хибного протиставлення душі і тіла. Уважають, що душа важливіша від тіла. А тому виникає уявлення про те, що душа або дух – єдина значуща й справжня частина людини, а все інше не береться до уваги. Так, в якомусь сенсі можна сказати, що душа або дух важливіші, оскільки саме цей аспект людини створений за образом Божим. Справедливо й те, що нинішнє тіло перебуває під прокляттям гріха та смерті й потребує викуплення (Рим. 8:23). Проте ми відкидаємо як лжевчення ідею про те, що тіло за своєю природою – тимчасовий тягар, а душа має несотворенну й вічну природу.

III. ЛЮДИНА СТВОРЕНА ЗА ОБРАЗОМ БОЖИМ

Людина – творіння унікальне. З усіх істот, що живуть на землі, лише люди мають духовну складову. Людина – це єдність матерії і духа. Наша духовна складова уподібнює нас ангелам (духовним істотам) і Богові, Який є Дух, але Дух несотворенний. Те, що ми маємо дух, подібний до Духа Божого, означає, що ми створені за образом Божим.

Біблія підкреслює цей аспект людської природи, починаючи з опису створення людини. «І сказав Бог: «Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою…» І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив» (Бут. 1:26–27). Про це ж згадується і в Бут. 5:1: «Того дня, як створив Бог людину, Він її вчинив на подобу Божу». У Бут. 9:6 сказано, що саме це відрізняє нас від тварин і саме тому вбивство людини карається смертю: «Хто виллє кров людську з людини, то виллята буде його кров, бо Він учинив людину за образом Божим». Новий Завіт також говорить про те, що людина створена за образом Божим (1 Кор. 11:7; Як. 3:9). Освячення в Новому Завіті описано як відтворення за образом Божим (Еф. 4:24; Кол. 3:9).

Два основні слова, пов’язані з цим аспектом природи людини, – «образ» (у Старому Завіті – tselem, у Новому Завіті – eikon) і «подоба» (у Старому Завіті – demuth, у Новому Завіті – homoiosis). Слова, перекладені як «подоба», зазвичай означають дещо на щось подібне. Слова, перекладені як «образ», означають зображення чого-небудь. Таким зображенням може бути портрет, статуя, відображення у дзеркалі – одне слово, все, що служить копією оригіналу, подібне до нього. Слова «образ» і «подоба» не означають двох різних понять. Вони використовуються як синоніми й забезпечують паралелізм – давньоєврейський літературний прийом, який вживається і в Бут. 1:26. Обидва ці слова означають, що людина створена за образом Божим, тобто втілює і є чимось характерним для природи Самого Бога.

А. Чи унікальна людина?

Як уже зазначалося, унікальність людини пов’язана з тим, що вона є образом Божим. Про унікальність людини говориться в Книзі Буття, в описі Створення. Те, що ми створені за образом Божим, відрізняє нас від тварин (Бут. 1:20–24), а також дає нам право й здатність панувати над тваринним світом (Бут. 1:26–28). Біблійна розповідь свідчить про те, що саме заради людини Бог звершив викуплення.

Доктрина про створення людини за образом Божим набула особливого значення в останні півтора століття, оскільки теорія еволюції звела нанівець якісні відмінності між тваринами й людьми. Питання про унікальність людини особливо гостро постало в останні декілька десятиліть, коли спроби знайти розумне життя за межами Землі стали для багатьох предметом активних роздумів і серйозних досліджень. Як приклади можна назвати світи «Зоряних воєн» і «Космічної одіссеї», фільми про контакти з інопланетянами, передачі Карла Сагана й численні досліди зі створення штучного інтелекту. Чи справді людина відрізняється від тварин, від інопланетян (якщо вони, звичайно, є) і від комп’ютерів?

У багатьох серйозні сумніви в унікальності людини викликають сучасні дослідження поведінки тварин. Раніше вважали, що тільки люди вміють розв’язувати завдання, створювати знаряддя праці, користуватися мовою і що лише в них є моральна свідомість. Але що більше дізнаємося про різних тварин, то сильніше враження, що наші відмінності від них стосовно цього лише кількісні, але не якісні. Наприклад, багатьох приматів вдалося навчити спілкуватися за допомогою мови жестів, яку використовують глухонімі. Під час «спілкування» мавпи виявляли почуття гумору, усвідомлення понять моралі, провини, скорботи, обману й творчі здібності. Крім того, деякі папуги (особливо сірі папуги жако) виявляють дивовижні здібності щодо аналітичного мислення й розумного спілкування. Про те, наскільки розумні й товариські дельфіни, також відомо багатьом.

Чи справді ці здібності тварин, а також тривалі пошуки інопланетного чи комп’ютерного розуму означають, що в людині немає нічого унікального? Чи означає це, що богоподібність людини – це лише міф? Звичайно ж, ні. Але ці дослідження свідчать про те, що нам треба добре розуміти, що ж таке образ Божий. Нам треба визначити це поняття якомога точніше. Якщо дати занадто широке визначення, то воно охопить і деякі з тих аспектів поведінки, про яку йшлося вище. Тоді невіруючі, довівши, що на таку поведінку ми помічаємо й у тварин, відкинуть не лише вчення про унікальність людини, але й істинність Біблії. Тому, яке б визначення образу Божому ми не давали, воно має містити те, що є в Бога, але чого немає у тварин.  

Б. Визначення образу Божого

Враховуючи вищесказане, визначимо, що саме складає образ Божий у людині. Є три підходи до цього питання. Дехто говорить про онтологічний образ (пов’язаний зі структурою, субстанцією). Тобто, образ – це невіддільна частина людської природи; він закладений у нашій сутності й незмінно властивий кожній людині. Ми є носіями цього образу завжди. Його можна порівняти зі статуєю – незмінним образом людини.

Інші вважають, що визначення образу Божого треба давати в категоріях стосунків. Інакше кажучи, образ Божий не закладений у нашій природі; ми маємо його лише тоді, коли перебуваємо в певних стосунках із Богом. Образ Божий у нас подібний до відображення в дзеркалі. Це відображення існує лише тоді, коли дзеркало розташоване в правильному положенні щодо того, кого відбиває. Згідно з таким розумінням, іноді в нас є образ Божий, а іноді його немає.

Третій підхід до визначення образу Божого в людині можна назвати функціональним. Образ Божий визначається не як те, що людина має, або те, що виявляється в стосунках із Богом. Образ Божий залежить від того, що людина робить. Найчастіше відзначається, що образ Божий виявляється в нашому підкоренні землі й володарюванні на ній (Бут. 1:26–28). Пануючи над творінням, людина вподібнюється Богові, Якому зрештою належить уся влада.

Я вважаю, що образ Божий не можна обмежувати якимось одним із цих визначень. Усі три аспекти необхідно розглядати в сукупності. Передусім, образ Божий закладений у нашій суті. Ця природжена якість дозволяє нам перебувати в певних стосунках із Богом і світом і виконувати відповідні функції. Інакше кажучи, образ Божий як унікальна властивість нашої людської природи – це причина, а унікальні стосунки з Богом і виконання певних функцій – наслідок. Наслідок залежить від причини й неможливий без неї.

Що стосується визначення того, в чому саме полягає образ Божий в людині, я вважаю, що необхідно розрізняти форму і зміст. Як приклад такої відмінності можна навести повітряні кулі. Вони бувають різної форми (круглі, подовгасті, спіральні, «мишачі вушка»), і їх можна наповнювати різними видами газів і рідин (гелієм, повітрям, водою, фарбою). Але навіть якщо вміст кулі змінюється, форма її незмінна. Образ Божий теж має форму, яка є незмінною й однаковою для всіх людей. Саме це мають на увазі, коли говорять про образ Божий як природжену властивість. Проте зміст цього образу буває різним; він залежить від стосунків людини з Богом і виконуваних функцій.

В. Форма образу

Щодо форми образу, то її можна визначити просто як особистісні атрибути. Стосовно головної особливості людини загалом думки збігаються. Головна особливість людини полягає в тому, що вона – особистість. Уже пояснювалося, що оскільки Бог є Дух, Він має особистісні атрибути. Створивши людей – духовних істот, – Він наділив нас особистісними якостями. Тому богоподібність людини виявляється в дусі (чи душі), а не в тілі.

Особистісні якості (особистісність) людини називаємо формою образу Божого, тому що особистісність людини передбачає певні здібності й досвід. Концепція особистісних атрибутів і богоподібності людини зазвичай припускає наступне.

По-перше, людина має самосвідомість. Вона дозволяє їй також сприймати інших людей як особистостей і будувати з ними стосунки – наприклад, любити їх. Це і є здатність до взаємостосунків.

По-друге, людина має розумові здібності, розум. Вона вміє мислити абстрактно, міркувати, планувати, застосовувати знання й логіку.

По-третє, людина має мовні здібності, які тісно пов’язані з розумовими здібностями. Тут мається на увазі не якась певна мова, а уміння використовувати мову для спілкування.

По-четверте, людина має волю. Вільна воля дозволяє їй обмірковувати різні можливі розв’язки проблем, ухвалювати самостійні рішення, робити вибір. Ідеться не про якісь конкретні рішення, а про здатність робити усвідомлений вибір і реалізовувати його, а не діяти за інстинктами.

По-п’яте, людина має моральну свідомість. Вона розуміє відмінність між добром і злом, відчуває провину й сором, усвідомлює відповідальність за свої вчинки. Підсумувати все це можна коротко: у людини є совість.

По-шосте, людина має творчі здібності. Вона вміє винаходити й організовувати свої винаходи так, щоб досягати бажаних результатів. Творчі здібності людини мають також естетичне начало – здатність бачити й цінувати красу, а також створювати красиві речі, саме існування яких приносить задоволення. Людина здатна створювати витвори мистецтва – картини, скульптури, книги, вірші, музику. У цих творчих здібностях виявляється наша подібність Богові-Творцеві, що створив усесвіт прекрасним і дивовижним. «Вельми добре» – так оцінив Він його (Бут. 1:31).

По-сьоме, людина здатна виявляти емоції. Вона радіє й сумує, тужить і тріумфує.

Дочитавши до цих рядків, хтось засумнівається: чи справді це робить людину унікальною? Адже вже згадувалося, що деякі тварини мають такі ж здібності. Так, ми визнаємо, що деякі тварини мають самосвідомість і розум, можуть виявляти творчі здібності й користуватися мовою, відчувати емоції і почуття провини. Але форма образу Божого в людині має ще одну властивість, якої немає в жодної з тварин. У людини є релігійна, або духовна здатність – природжена здатність до пізнання Бога й поклоніння. Вона усвідомлює свою залежність від Бога-Творця. Цей аспект образу Божого воістину унікальний. Саме він докорінно відрізняє людину від тварин.

Важливо зазначити, що ця релігійна властивість не просто характерна людині. Завдяки їй усі інші властивості людини підіймаються на рівень, абсолютно недоступний тваринам. Інакше кажучи, кожна з перших семи здатностей людини може духовно виразитися в спілкуванні з Богом. Унікальність і високий рівень цих здібностей створюють потенціал для стосунків людини з Богом.

Це означає, що ми як особистості можемо спілкуватися з Богом на особистому рівні. Маючи розум, ми здатні на істинне пізнання Бога та Його волі. Ми використовуємо свої мовні здібності, щоб приймати й розуміти Божі одкровення, виражені в словах. Крім того, ми здатні молитися Йому й прославляти Його, використовуючи свої слова. Маючи свободу волі, ми можемо без примусу обрати любов до Бога й послух Йому. Наша моральна свідомість дозволяє нам зрозуміти, що відмінність між добром і злом базується на заповідях трансцендентного Бога і що ми несемо перед Ним відповідальність за здійснювані вчинки. Наші творчі здібності дозволяють нам створювати прекрасні й корисні речі. Створюючи їх, ми наслідуємо Бога й прославляємо Його. Ми знаємо також, що коли ми відчуваємо емоції – радість або смуток, – то Богові про них відомо.

Отже, форма образу Божого – це все те, що робить людину особистістю. Кожен аспект нашої особистості унікальний тим, що дозволяє нам спілкуватися з Богом. Цих особистісних якостей немає в жодної із тварин, що мають лише фізичну природу. Богоподібність створює нездоланну прірву, що відділяє людей від тварин. Крім того, джерело особистісних якостей людини міститься не в тілі, а в душі (духовній складовій). Людське тіло спеціально створено так, що дозволяє відчувати особистісні переживання або виявляти особистісні якості (див. Cosgrove, Body), але саме собою воно не відбиває образу Божого.

Г. Зміст образу

Тепер ми підійшли до питання про зміст образу Божого. Це питання стосується мети й сенсу людського життя. Чому Бог створив нас за образом Своїм, давши нам можливість спілкування зі Собою? Тому що Він хоче, щоб ми перебували з Ним в особливих стосунках. Незмінність форми образу Божого (особистісні властивості людини) означає, що кожна доросла й розумово здорова людина перебуває в певних стосунках із Богом, але в кожного ці стосунки різні. Інакше кажучи, зміст образу Божого відрізняється від людини до людини, і навіть в однієї людини він іноді змінюється. Повітряну кулю можна наповнити чистим гелієм, а можна надути отруйним вуглекислим газом. Наші стосунки з Богом теж можуть бути позитивними або негативними; але в будь-якому разі, вони є. Бог бажає, щоб наші стосунки з Ним були позитивними; лише тоді Його образ у нас досягне повноти.

Якими ж саме мають бути наші стосунки з Богом? До яких стосунків із Ним закликають наші особистісні якості? Ці стосунки передбачають два аспекти, що відповідають подвійній меті Створення. Перший аспект – наше ставлення до Бога як до Царя. Ми Його слуги. Бог-Творець має абсолютну владу; Він царює над усім творінням, і наша головна мета – прославляти Його як Господа й Царя. Це означає, що наш перший і головний обов’язок полягає в тому, щоб свідомо, добровільно й діяльно проголошувати, що Він – Цар, а ми – Його слуги. У цьому мають брати участь усі складові нашої особистості.

Наше ставлення до Бога як Царя особливо яскраво виявляється тоді, коли ми поклоняємося й повністю підкоряємося Йому. Це випливає з новозавітних описів відновленого образу Божого. Нова людина відтворюється за образом Божим «у праведності й святості правди» (Еф. 4:24). Позитивна праведність і святість – головні складові змісту відновленого образу Божого. У Кол. 3:10 сказано, що нова людина «відновлюється для пізнання за образом Створителя її». «Пізнання» в цьому випадку – це пізнання Бога й волі Його, з чого випливає, що «діло Закону, написане в серцях» (Рим. 2:15), тобто, природжене знання про моральний закон, було частиною первинного образу Божого в людині.

Другий аспект стосунків із Богом, для яких ми були створені, можливий завдяки нашим особистісним здатностям, – взаємна любов. У цьому аспекті проявляється друга мета Створення. Бог створив нас для того, щоб ми пізнали Його добрість. Це означає, що Він хоче не лише дати нам блага творіння, але й розділити з нами Самого Себе, тому що Його любов до нас досконала й нескінченна. Отож Бог бажає, щоб ми усвідомили й прийняли Його добрість і любов, виявляючи вдячність і взаємну любов до Нього.

Отже, розглянувши обидва аспекти стосунків із Богом, можна сказати, що людина створена за образом Божим, щоб служити Богові й спілкуватися з Ним. Ми покликані поклонятися Йому, підкорятися, любити Його й перебувати в спілкуванні з Богом-Царем. Унікальність елементів, що складають людську особистість, полягає не стільки в їх наявності, скільки в тому, що вони дають людині можливість служити Богові й особисто спілкуватися з Ним.

Другий аспект змісту образу Божого полягає в тому, що людина перебуває в певних стосунках із матеріальним світом, виконуючи в ньому визначені функції. Другу мету, для якої Бог створив нас за образом Своїм, можна ще сформулювати так: щоб ми володарювали над світом.

Це означає, що світ було створено для людини. З опису створення в першому розділі Книги Буття випливає, що людина стала кульмінацією й вінцем творіння. Усі інші створені істоти були підготовкою до її приходу; усі вони були створені заради неї. У цьому теж виявляється друга мета Бога стосовно творіння – вилити на людину Свою добрість. Тому сенс людського буття полягає, окрім іншого, і в тому, щоб приймати від Бога дари – благословення цього матеріального світу.

Крім того, людину було поставлено над світом. Від самого початку Створення передбачало панування над світом. «І сказав Бог: «Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі»» (Бут. 1:26). Перше Боже повеління, звернене до людства, звучало так: «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі» (Бут. 1:28). Псалмоспівець, відповідаючи на запитання «Що є людина?», говорить такі слова: «Учинив Ти його володарем творива рук Своїх, все під ноги йому вмістив» (Пс. 8:7). Особистісні якості людини (форма образу) роблять можливим володарювання над світом (зміст образу, закладений Богом).

Якщо людина панує над землею й кожен із людей бере участь у цьому правлінні, то земля й усе, що на ній, служить людині. Наше ставлення до світу – ставлення царя до підданого (див. Бут. 1:29; 2:19–20; 9:2–3). Це своєрідне мініатюрне відображення стосунків між Богом і нами. Інакше кажучи, людина панує над світом подібно до того, як Бог панує над людиною. Не можна вважати, що людина лише створена із землі й існує нарівні з тваринним світом та іншими формами життя. Тварини нижчі від нас; земля нам не сестра й не мати. Ми стверджуємо це всупереч думці екстремальних борців за права тварин і за покращення екосфери, усупереч вченню руху нью-ейдж і різним формам поклоніння землі. Панування людини над землею – це не «дискримінація інших видів флори і фауни»; це ієрархія, встановлена Богом, Який створив людину за образом Своїм.

Бог заповів людині правити світом, і це стало початком розвитку людської культури. Освоєння світу означає розвиток науки, техніки й мистецтва. Людина використала свої творчі й раціональні здібності, винаходячи колесо, сталь, скло, мікроскопи й телескопи, створюючи скрипки, органи, ядерні реактори, і комп’ютери, вірші та книги.

Але влада людини над землею не абсолютна. Хоч ми й вінець творіння, усе ж ми створені істоти. Ми володарюємо над світом як слуги Бога, яких Він призначив управителями. Ми пануємо над землею не лише заради нашого блага, але й (передусім) для Божої слави. Ми зобов’язані добре розуміти це, щоб відповідально користуватися ресурсами землі. Заповівши нам правити світом, Бог зовсім не давав нам влади грабувати світ і робити з ним усе, що нам заманеться. Ми маємо розумно поводитися з дарами землі, дбаючи про благо не лише нинішніх, але й майбутніх поколінь. Правильно розуміючи природу людини, ми уникнемо двох крайнощів: поклоніння землі й егоїстичної експлуатації її ресурсів.

Схематично встановлений Богом від початку порядок творіння можна зобразити так:

БОГ
⇓
ЛЮДИНА
⇓
СВІТ

Цей порядок описано в заповіді, даній людині в еденському саду (Бут. 2:16–17). Заповідь не їсти від дерева пізнання добра і зла мала нагадувати людині, що вона – слуга Господа, а дозвіл їсти всі інші плоди стверджував владу людини над землею.

Д. Висновки

З того, що ми створені за образом Божим, робимо важливі висновки. По-перше, це означає, що неможливо правильно зрозуміти людське буття, не зважаючи на існування Бога. Дух – важлива складова людської природи, а сутність духа полягає в особистісних атрибутах, тобто, у богоподібності. Тому дати визначення людині можна лише через її зв’язок із Богом, а не через її зв’язок із тваринами (наприклад, Аристотель називав людину «двоногою без пір’я»; Д. Моріс – «мавпою без шерсті» (D. Morris, 9)).

По-друге, правильно сформульована концепція образу Божого дає відповідь на питання про сенс людського життя. Тобто ми існуємо для того, щоб служити Богові, спілкуватися з Ним і панувати над землею.

По-третє, люди – істоти унікальні, вони якісно відрізняються від усіх інших істот, що живуть на землі. Ми стоїмо вище від них, тому що створені за образом Божим. Саме тому людське життя має таку цінність, і Біблія забороняє незаконно позбавляти людину життя (Бут. 9:5–6; Вих. 20:13); але вбивати тварин тексти Писання не забороняють. Ось чому аборт – це зло. Ембріон створений за образом Божим точно так само, як і дитина, що народилася, тому що має потенціал для спілкування з Богом, навіть якщо цей потенціал ще не розкритий.

Людське життя має унікальну цінність, тому потребує особливого захисту. Життю людини Біблія надає значно більшого значення, ніж життю тварин. У Бут. 9:1–6 проводиться чітке розмежування між убивством тварин і вбивством людей. Шоста заповідь не стосується тварин. «Благоговіння перед життям», якого навчав Альберт Швейцер,  – концепція язичницька, а не біблійна. Більшість сучасних рухів на захист «прав тварин» базується на моністичному (зокрема, пантеїстичному) світогляді, який слід відкинути.

По-четверте, богоподібність людини означає, що всі люди від народження мають однакову гідність і однакову цінність. Головне в нас – те, що ми створені за образом Божим. Нічого більшого й уявити не можна. Те, що ми грішники, – вторинна властивість, і навіть вона не знищує образу Божого, закладеного в нас від початку. Навіть найгірший із грішників має людську гідність, оскільки форма образу Божого є в усіх, навіть у тих, хто спотворив гріхом його зміст. Між людьми існують кількісні відмінності – наприклад, у математичних, музичних або спортивних здібностях. Але онтологічно і якісно всі ми рівні. Усвідомлення цього допоможе нам зрозуміти, чому Бог любить навіть найгірших із грішників (Ів. 3:16) і чому ми маємо любити навіть ворогів (Мт. 5:44).

По-п’яте, образ Божий у нас – це підстава позитивного ставлення до самого себе. Для того щоб поважати себе, необов’язково бути Богом.

По-шосте, образ Божий у людях означає необхідність благовістити. Нам небайдужа вічна участь людей, створених за образом Божим, навіть якщо вони здійснюють тяжкі гріхи. Якщо хтось помирає неспасенним, це означає, що ще одна людина, створена за образом Божим, навіки піде в пекло. Спасіння однієї людини, створеної за образом Божим, набагато важливіше, ніж порятунок цілого виду тварин, які не несуть в собі образу Бога.

Крім того, богослов’я можливе саме тому, що ми створені за образом Божим. Бог повідомляє нам істину за допомогою одкровення. І оскільки ми створені за образом Його, ми здатні приймати й розуміти те, що Він нам повідомляє. Уважно вивчаючи Боже одкровення, ми зможемо зрозуміти й сформулювати розумну доктрину.

IV. РЕАЛЬНІСТЬ СВОБОДИ ВОЛІ

Нарешті, розглянемо ще один аспект людської природи – реальність свободи волі. Як ми вже говорили, образ Божий у людині передбачає вольові складові: здатність до самовизначення, уміння порівнювати можливі альтернативні варіанти й робити вибір на користь одного з них. Майже всі погоджуються з тим, що воля в людини є. Питання тільки в тому, чи вільна вона. Чи насправді людина від створення наділена вільною волею?

 Представники різних напрямів детермінізму стверджують, що людина не є вільною, що її вибір визначають зовнішні сили (Cottrell, God the Ruler, 49–86, 168–187). Таке розуміння властиве прибічникам теорій механічного й поведінкового (біхевіористського) детермінізму, а також релігійним детерміністам, зокрема, кальвіністам. Деякі кальвіністи визначають свободу волі як добровільні вчинки людини, що відповідають її бажанням і внутрішнім спонуканням. Але такі визначення оманливі, оскільки самі ж кальвіністи вчать, що всі бажання й наміри в серце людини вкладає Бог, на дії Якого ніщо не може вплинути. Тому саме поняття «свободи волі» в контексті кальвінізму оманливе. Простіше визнати, що свобода волі несумісна з детермінізмом. Як стверджує кальвініст Семюел Стормс, «свобода волі – це міф» (Storms, 80–81). Інший кальвініст, Гордон Кларк, пише: «Очевидно, що Біблія відкидає свободу волі. Те, що багато з тих, хто називає себе християнами, вірять у свободу волі, можна пояснити лише затьмаренням людського розуму під дією гріха» (Gordon Clark, 114).

Але багато богословів, і я серед них, стверджують, що в людини є вільна воля. Як би не вплинув на цю свободу гріх, при створенні людина була наділена по-справжньому вільною волею. Як уже пояснювалося, вільна воля була дана людині тому, що Бог вирішив створити світ, відносно незалежний від Творця. Кожного з нас Він створив особистістю, яка має природжену здатність до здійснення вчинків без втручання, примусу або напередвизначення. Це зовсім не означає, що ми маємо повну незалежність, оскільки наша воля діє в межах, встановлених Божим Промислом і обмежених людською природою. Але наша свобода дозволяє нам вибирати між добром і злом. Цей вибір здійснюється без напередвизначення ззовні (ні заздалегідь, ні в момент вибору). З одного боку, свобода волі означає відсутність примусу або перешкод до здійснення вибору. З іншого боку, вона означає відсутність умов або маніпуляцій, що зводять справжній вибір людини всього лише до однієї альтернативи.

Реальність вільної волі – одна з передумов гріха і взагалі зла. Детерміністські вчення зазнавали критики в основному через те, що вони заперечують моральну відповідальність, позбавляючи сенсу самі поняття добра і зла. Якщо немає свободи волі, то як можна хвалити когось за добрі справи або притягувати до відповідальності за злі? Без концепції вільної волі неможливо переконливо пояснити багато текстів Святого Письма, що свідчать, що люди самі вибирають благословення або прокляття (наприклад, Повт. Зак. 11:26–28). Тільки в тому разі, якщо людина насправді вільна здійснювати такий вибір, вона несе відповідальність за свої вчинки. Лише тоді благословення або покарання справедливі.

Примітки до розділу 6

1. Слово «людина» використовується тут у широкому значенні, указуючи на все «людство». Маються на увазі чоловіки й жінки. У цьому ж значенні використовуються і займенники (вона, її, їй тощо).
2. Цит. за: Robinson, 4–5.

3. Цит. за: Johnson, 28.
4. C. Dickinson, “Theology,” 1–2. Див. брошуру того ж автора What the Bible Teaches about Immortality and Future Punishment (попередня назва Man and His Destiny). Див. також: Hayes, “Divorce.”
5. Перелік важливих робіт, у яких відстоюється ця позиція: Hoekema, Image; Cooper, Body; R. Gundry, Soma; Moreland and Ciocchi, eds., Perspectives; Moreland and Rae, Body. Перші три роботи написані з біблійно-теологічного погляду, інші відрізняються науковою й філософською спрямованістю. Останню можна схарактеризувати як вузькоспеціальну. Багато моїх матеріалів базуються на курсі лекцій, прочитаних Джоном Мюрреєм у Вестмінстерській теологічній семінарії. Частина лекційного матеріалу входить до зібрання його праць: Murray, Writings, Volume Two, Part I.