Божі діяння можна описати за допомогою трьох основних категорій: Cтворення, Промисел і Викуплення. У цьому розділі розглянемо перші дві категорії, а про Викуплення поговоримо в розділі, присвяченому христології.

І Створення, і Промисел належать до діянь Бога-Творця (на відміну від діянь Бога-Викупителя). Створення – це дія Бога, унаслідок якої з’явився всесвіт. Існування матерії, з якої все складається, почалося з моменту творіння. Промисел – це іманентне ставлення Бога до всесвіту і Його присутність у ньому після первинного акту Створення. Промисел означає, що Бог підтримує існування світу, контролює все, що відбувається в природі й у історії, і втручається в те, що відбувається, виконуючи Свій задум.

I. СТВОРЕННЯ

Розпочнемо зі Створення – засадничого діяння Бога. Ми називаємо його засадничим у тому сенсі, що це перше діяння Бога стосовно творіння, а також основа всього, що відбувається у світі. Створення – це початок відліку в нашому розумінні Бога й людини. Як справедливо зазначає Гілкі:

«Розуміння Бога як Творця всього сущого – незмінна основа, на якій будуються всі інші вірування християнства. На цій основі утверджується християнське уявлення про Бога як Творця всього сущого. Зі Створення логічно випливають усі інші уявлення християн: про Бога, про навколишній світ, про історію людства, його долю й надію» (Gilkey, 4).

«Якщо ми не визнаємо Бога Творцем усього сущого, ми не визнаємо істинного Бога» (Pohle, 8).

А. Визначення Створення

Погляди більшості християнських богословів стосовно визначення Створення збігаються (Cottrell, God the Creator, 95–133). Ось, наприклад, формулювання, яке пропонує Крофорд: «Створення ми розуміємо як вільний акт Бога, який створив на початку весь видимий і невидимий усесвіт без використання будь-якої первинної матерії» (Crawford, I:47). Це визначення містить три основні поняття. 1) Бог створив усесвіт із нічого, ex nihilo. 2) Творіння було вільним актом Бога. 3) Унаслідок акту Створення з’явився і духовний, і матеріальний вимір.

1. Створення з нічого, ex nihilo

Від самого початку християнське богослов’я розуміло походження всього сущого як створення з нічого, ex nihilo (лат. nihil – «ніщо, нічого» і ex – «з»). Деякі мислителі намагаються об’єктивізувати «ніщо» й перетворити його в «дещо». Вони вважають, що існував якийсь первинний хаос досущої матерії, який Бог просто підпорядкував Собі. Але це глибока омана. «З нічого» не може означати «з чогось». «З нічого» означає, що до створення не було нічого, крім Бога, а після створення з’явився всесвіт, який цілковито відрізняється від Бога, від Його сутності й буття.

Деякі язичницькі філософи розуміють nihil як абсолютне «ніщо», у якому не існує навіть Бога. Тому вони заперечують можливість створення з нічого на підставі максими «з нічого походить лише нічого». Але це теж хибне розуміння значення nihil. «Ніщо» в розумінні творіння ex nihilo означає, що до акту створення не існувало нічого поза Богом.

Ex nihilo означає саме те, що мається на увазі у визначенні Створення: «без використання будь-якої первинної матерії», а не створення з уже наявної матерії. Є й альтернативний погляд, згідно з яким Бог використав щось первинне – наприклад, Своє буття. Відповідно, вважають, що Бог був єдиним, Хто існував до Створення, але потім якимось актом еманації чи генерації породив усесвіт зі самого Свого буття. Таке уявлення властиве деяким видам пантеїзму. Але Створення ex nihilo повністю заперечує подібні концепції: Бог не «породжує» матерію зі Свого буття.

Є ще один погляд, згідно з яким первинна матерія – це якась онтологічна маса, яка вічно існувала нарівні з Богом. Прибічники цієї ідеї вважають, що Бог якось заволодів первинною онтологічною масою й перетворив її на космос – на світ, у якому ми живемо. Але й ця теорія походження, що заперечує творіння ex nihilo, неспроможна. Усесвіт, з його духовним і матеріальним вимірами, не походить із сутності Бога й не створений із якоїсь маси чи вічної матерії. Він створений із нічого, тобто ніяка первинна матерія в його створенні не використовувалась.

Багато сучасних «християнських» богословів заперечують істинне значення творіння ex nihilo. Вони навчають, що Створення не пов’язане зі справжнім походженням світу. Питання про те, чи мав усесвіт початок, здається їм неважливим. (При цьому, зрозуміло, вони негласно приймають ідею первинної матерії.) На думку таких богословів, істинне значення Створення полягає в тому, що світ перебуває в особливих стосунках із Богом – стосунках залежності. Як пише Г’юстон: «Створення – це, насамперед, учення не про походження, а про залежність від Бога» (Houston, 163). Отже, Створення ex nihilo просто означає, що світ і людство абсолютно й у всьому залежать від Бога.

Ми вважаємо подібне розуміння Створення ex nihilo хибним; до того ж, воно ставить нас перед неможливим вибором. Створення ex nihilo насправді припускає і походження світу, і залежність від Бога. Факт створення, безсумнівно, означає абсолютну залежність людини й усесвіту від Бога. Але ця залежність анітрохи не суперечить вірі в створення всесвіту Богом. Навпаки, унаслідок акту створення з’явилось усе суще, і саме тому всесвіт і людина перебувають в абсолютній залежності від Бога, тобто ця залежність зумовлена походженням. Ті, які говорять про залежність, оминаючи питання походження, постулюють наслідок без причини.

Що ж Біблія говорить про створення ex nihilo? Хоча таких слів у Біблії немає, концепція створення з нічого розкривається вже на самому початку, в Бут. 1:1–2, де написано: «На початку Бог створив небо і землю. А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води». У цих віршах бачимо три важливі ідеї.

По-перше, Біблія починається беззаперечно – «на початку». Це вказує на самий початок усього сущого, вихідну точку буття.

По-друге, для позначення дії «створив» вжито давньоєврейське слово bara’, яке в цьому контексті припускає Створення з нічого. Саме слово bara’ не обов’язково містить у собі такий зміст, але в давньоєврейській мові немає слова, яке передавало б це значення точніше. Граматична форма, у якій його вжито, часто позначає незвичайну дію, унаслідок якої виникає щось нове. У поєднанні з фразою «на початку» це слово означає саме ex nihilo1.

По-третє, 2-й вірш говорить про впорядкування «пустої та порожньої» матерії. Якби 1-й вірш не означав походження з нічого, то 2-й вірш не мав би сенсу, тому що пуста та порожня матерія існувала б раніше від дії, описаної в 1-му вірші. У такому разі цей вірш треба було б розуміти як указівку на те, що Бог створив безформну матерію з безформної матерії. Набагато логічніше припустити, що 1-й вірш описує Створення всього всесвіту ex nihilo, а 2-й вірш говорить про землю – зокрема, про її стан відразу після початку творіння.

Створення ex nihilo також логічно випливає з Ів. 1:1–3: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього». Немає сумніву, що Іван навмисно вторить словам Бут. 1:1. Хоча в 3-му вірші йдеться про створення, у нім не використовується слово ktizo, яке зазвичай уживають у значенні «створювати». Тут ужито слово ginomai, що означає «з’являтися». Якщо йдеться про подію, це дієслово перекладають переважно як «відбуватися», «траплятися». Стосовно Створення це найвідповідніше слово для вираження ідеї творіння з нічого; «повстало/почало бути» – абсолютно правильний переклад.

Але ще важливішим є те, що Іван говорить про божество Логоса (Слова), що став Ісусом Христом (Ів. 1:14). Іван звеличує Логос, указуючи на Його місце в тій категорії буття, де немає нікого, крім Бога. Про божество Логоса свідчить те, що Він споконвіку перебував із Богом, тобто від самого початку Він був у Бога (в. 1–2). Але якби «усе… що повстало» у 3-му вірші не було вказівкою на Створення з нічого, то довелося б припустити, що «усе» було створено з деякого матеріалу, який також перебував у вічності з Богом і Логосом. Але тоді втратив би зміст увесь цей фрагмент, у якому підкреслено особливе передіснування Логоса як свідчення Його божественної природи. Отже, доходимо висновку, що 3-й вірш говорить про створення ex nihilo.

Ще один уривок тексту, що підтверджує Створення з нічого, – Рим. 4:17, де сказано, що Бог «оживляє мертвих і кличе неіснуюче, як існуюче». Тут наведено два свідчення всемогутності Бога: поява життя з її протилежності – смерті; створення буття з його протилежності – небуття. Друга частина речення дослівно перекладається так: Бог називає «неіснуюче існуючим». У контексті Рим. 4 це стосується нащадків Авраама, але твердження має й ширший зміст – початкове Створення всього сущого.

У Євр. 11:3 написано, що «віки Словом Божим збудовані, так що з невидимого сталось видиме». Тож видимий світ не було створено з чогось, він виник (знову ginomai) за словом Божим (Рим. 4:17). Див. Пс. 32:6, 9.

Отже, Створення було дією Бога – абсолютним початком, коли Бог створив увесь усесвіт без використання будь-якого матеріалу, що був ще до існування всього. Це і є Створення ex nihilo, з нічого. Таке розуміння початку світу можна знайти лише в Біблії. Іноді вважають, що про створення з нічого розповідають також деякі язичницькі міфи, але під час детального розгляду виявляється, що якийсь первинний матеріал, що існував ще до існування всього, у цих міфах усе ж наявний. Біблійне вчення відрізняється від усіх інших.

2. Створення як вільна дія

Друга складова більшості визначень Створення – указівка на те, що Створення було вільною дією Бога. Це відкидає дві крайності в уявленнях про походження космосу. Сам факт Створення відкидає першу крайність – випадкове походження всесвіту. Тут нас більше цікавить питання про те, чи має хоч якісь підстави інша крайність: уявлення про те, що якась необхідність спонукала Бога створити світ. Класична доктрина Створення справедливо заперечує таке припущення. Створення як вільна дія означає, що Бог створив всесвіт, маючи повну свободу Своєї волі. Він не керувався якоюсь «внутрішньою необхідністю», але творив лише тому, що так захотів.

Ідея створення як необхідної дії властива деяким язичницьким космогоніям (хоча, звичайно, це не справжнє Створення). Але навіть у популярному християнському богослов’ї часто можна почути, що Бог змушений був творити з тієї чи іншої причини. Іноді цю необхідність пояснюють тим, що Бог був самотній і потребував стосунків, або що Його любові й доброті потрібна була реалізація.

Проте такі уявлення хибні й абсолютно необґрунтовані біблійним ученням. Бог не зазнає якогось внутрішнього тиску, що змушує Його творити. Він не відчуває самотності чи надлишку любові, тому що Він триєдиний (тобто існує в трьох іпостасях). Не варто думати, що до Створення Бог існував у величній самотності. Отець, Син і Святий Дух (три іпостасі Бога) перебувають у повноті любові.

Створення було результатом вільного вибору Бога. Усе, що б не робив Бог, Він робить лише за власним бажанням, а не з примусу: «А Бог наш на небі, – усе, що хотів, учинив» (Пс. 113:11). Він Той, «Хто все чинить за радою волі Своєї» (Еф. 1:11). Про те, що ця свобода виявилась у Створенні, сказано в Об. 4:11: «Достойний Ти, Господи й Боже наш, прийняти славу, і честь, і силу, бо все Ти створив, і з волі Твоєї існує та створене все!»

Оскільки Створення було вільною дією Бога, виникає цілком слушне запитання: навіщо Бог вирішив створити світ? Чого Він хотів цим досягнути, яка була Його мета? Відповіді на це запитання можна об’єднати у дві категорії. Одна частина відповідей зводиться до того, що Бог творив заради творіння. Інша – що Бог творив заради Самого Себе. Правильним є і те й інше, тому що Створення мало двояку мету. Загалом можна сказати, що насамперед Бог творив заради Своєї слави, і, по-друге, – заради Своєї благості.

Бог творив заради Своєї благості, тому що хоче вилити благословення Своєї доброти й любові на розумні створіння, які з радістю, удячністю й любов’ю зуміють прийняти ці благословення. Фізичний усесвіт був створений як дім для людства; людину було призначено господарем творіння (Бут. 1:28–30). Призначенням світу було служити людині. Говорячи про рясноту дарів творіння, Павло навчає, що Бог «щедро дає нам усе на спожиток» (1 Тим. 6:17). Яків пише: «Усяке добре давання та дар досконалий походить згори» (Як. 1:17). Божа доброта, виявлена у світі, наповнює «їжею й радощами серця наші» (Дії 14:17).

Скарби світу можна розглядати як дар Божий, але найвищий вияв доброти Бога – дар Його присутності, тобто можливість спілкування з Ним. Ось чому Він створив за образом Своїм вільних істот, наділених особистісними якостями, здатністю пізнавати Його й перебувати в спілкуванні з Ним. Тому благословення світу й радість, яку вони дають, не варто розглядати як самоціль. До них треба ставитися як до дарів люблячого Бога. Зрештою ми маємо шукати не самі дари, а Того, Хто їх дає. Навіть якщо світ нічого не може запропонувати, ми все одно можемо радіти в Богові – не через дари, а тому що знаємо Бога й можемо спілкуватися з Ним. В одному із псалмів Давид згадує про найбільше своє бажання – «пробувати в Господньому домі по всі дні свого життя, щоб я міг оглядати Господню приємність» (Пс. 26:4). Див. Ав. 3:17–19.

Хоча добрість Божої любові була однією з головних причин Створення, є й інша, ще важливіша причина. Бог творив не лише заради творіння, але й заради Самого Себе. Бог творив передусім заради Своєї слави, щоб виявити її у творінні, і щоб творіння прославляло Його.

Зрештою Бог усе робить заради Своєї слави. «Ради Себе, ради Себе роблю… А іншому слави Своєї не дам» (Іс. 48:11). «І дам Свою славу між народами» (Єз. 39:21). Він створив Ізраїль на славу Свою (Іс. 43:7) і відкриває нам шлях викуплення «на хвалу Його слави» (Еф. 1:12, 14). Отже, немає нічого дивного в тому, що все з’явилося заради Божої слави. «Достойний Ти, Господи й Боже наш, прийняти славу, і честь, і силу, бо все Ти створив, і з волі Твоєї існує та створене все» (Об. 4:11). «Бо все з Нього, через Нього і для Нього! Йому слава навіки. Амінь» (Рим. 11:36).

Славу Творцеві проголошує саме існування всесвіту; про Його славу свідчить неозора й велична краса світу (Пс. 18:1–7). Але Бог не лише являє Свою славу у творінні; Він також приймає славу від істот, створених за образом Його, – коли ми поклоняємося й служимо Йому, визнаючи, що Він єдиний гідний поклоніння.

Те, що Створення мало двояку мету, бачимо також із учення Ісуса про найвище благо (summum bonum) і головну мету в житті людини: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його», і в результаті «все це [матеріальне благословення] вам додасться» (Мт. 6:33). Царство Боже – це Його царювання, володіння, панування, слава. Саме його нам треба шукати найперше, саме воно – наша найвища мета. Отже, головне в житті – стверджувати царювання й славу Бога праведними ділами й словами. Ісус обіцяє, що якщо ми так чинитимемо, Він потурбується про всі наші матеріальні потреби (про їжу, пиття, одяг – в. 25–32). У Рим. 1:21 сказано про два обов’язки людини – прославляти Бога (перша, головна мета) і дякувати Йому (друга мета). Перше запитання у Вестмінстерському катехизисі: «У чому полягає головне призначення людини?» Відповідь така: «Прославляти Бога й вічно радіти в Ньому».

3. Видимий і невидимий усесвіт

По-перше, Бог створив усе з нічого. По-друге, Він творив заради Своєї благості й слави. По-третє, творіння складається з видимого й невидимого всесвіту, про що сказано в Кол. 1:16: «Бо то Ним створено все на небі й на землі, видиме й невидиме, чи то престоли, чи то господства, чи то влади, чи то начальства, – усе через Нього й для Нього створено!» У цьому вірші йдеться про повноту творіння. Усе, що існує окрім Бога, належить до категорії творива. До цієї категорії належить і видимий усесвіт, тобто фізичний світ, у якому ми живемо, і невидимий усесвіт – насамперед духовний світ ангелів.

Увесь фізичний усесвіт, уся матерія – органічна й неорганічна – з’явилась унаслідок створення ex nihilo. «На початку Бог створив небо і землю» (Бут. 1:1). Під «небом» розуміють «небеса над нами» – тобто космос, усе, що існує у всесвіті окрім землі. Цей усесвіт неймовірно великий. Людський розум неспроможний осягнути, як усе це виникло за одним лише словом, вимовленим Богом. «Словом Господнім учинене небо, а подихом уст Його все Його військо… всі мешканці всесвіту будуть лякатись Його, бо сказав Він – і сталось, наказав – і з’явилось» (Пс. 32:6–9).

Невидимий усесвіт – це духовний світ, який відрізняється від фізичного. Духовному світу належить душа людини, або дух, що живе у фізичному світі, але створений не з фізичної речовини. До духовного всесвіту належить також світ ангелів – і добрих, і занепалих. У жодному разі не можна забувати, що невидимий усесвіт – теж частина Божого творіння. Те, що дух людини, разом з ангелами, належить до духовного світу, аж ніяк не робить нас метафізично рівними Богові, Який є Дух. Ангели й духи людей – це створені, скінченні духи, на яких поширюються обмеження простору й часу. Лише Бог – нескінченний, несотворенний Дух, тому Він перебуває в окремій метафізичній категорії, у якій немає нікого, крім Нього. Про це треба пам’ятати й не приписувати божественних атрибутів (таких як усезнання й усюдисущість) ангелам – особливо сатані й іншим занепалим ангелам.

Б. Біблійні свідчення, які підтверджують Створення

Обсяг цієї книги не дозволяє навести всі біблійні вірші, у яких згадується про Створення. Але, працюючи над книгою «Бог-Творець», я зібрав усі тексти, у яких згадується Створення. Вони зайняли більш ніж вісім сторінок (Cottrell, God the Creator, 134–142). Сама кількість згадок про Створення вказує на те, що ця доктрина – не другорядний аспект християнського вчення, а одна з основних тем Писання. Тут я наведу лише деякі уривки.

У деяких текстах ідеться про сам акт, або факт творіння. Більшість таких уривків повторюють слова з Бут. 1:1. «Бо шість день творив Господь небо та землю» (Вих. 20:11; див. 31:17). «Ти Господь єдиний! Ти вчинив небо, небеса небес, і все їхнє військо, землю та все, що на ній» (Неем. 9:6). «Я землю вчинив і створив людину на ній, небеса Я руками Своїми простяг і про їхні зорі звелів» (Іс. 45:12). «…Небо було напочатку, а земля із води та водою складена словом Божим» (2 Петр. 3:5). «…Все – від Бога» (1 Кор. 11:12). В інших віршах сказано про створення людства (наприклад, Бут. 1:27; 5:1–2; Йов 33:4, 6; Пс. 99:3; Мт. 19:4).

У деяких віршах описано не лише сам факт, але й деталі Створення. По-перше, Бог створив світ Своїм Словом. Усе твориво має славити Господа, тому що «Він наказав, – і створились вони» (Пс. 148:5; див. Пс. 32:6, 9; Євр. 11:3; 2 Петр. 3:5). По-друге, Бог творив мудрістю Своєю. «Які то численні діла Твої, Господи, – Ти мудро вчинив їх усіх. Твого творива повна земля!» (Пс. 103:24; див. Пр. 3:19; 8:22–31). По-третє, у процесі Створення брали участь Отець, Син і Святий Дух. В Бут. 1:2 згадано Дух, Який упорядковував невидиму масу: «І Дух Божий ширяв над поверхнею води». Новий Завіт стверджує, що у Створенні брав участь вічносущий Логос, Син Божий (Ів. 1:3; 1 Кор. 8:6; Кол. 1:16; Євр. 1:2). По-четверте, Створення – це факт, який ми приймаємо вірою. Ніхто не був очевидцем Створення; ми знаємо про нього тільки тому, що так сказав Творець, і ми віримо Йому. «Вірою ми розуміємо, що віки Словом Божим збудовані» (Євр. 11:3).

Біблія говорить не лише про факт Створення, але й про Бога-Творця. Бог названий «Творцем», «Створителем», «Тим, Хто чинить усе» (Екл. 12:1; Пс. 94:6; 113:23; Іс. 44:24; Єр. 10:16; Рим. 1:25; 1 Петр. 4:19). У деяких випадках, коли говорить Сам Бог або коли йдеться про Нього, зазначають Його роль як Творця неба і землі, щоб підкреслити Його силу, вірність і владу. Наприклад: «Мені допомога від Господа, що вчинив небо й землю» (Пс. 120:2). «І ти забуваєш про Господа, що вчинив був тебе, що напнув небеса Він та землю заклав» (Іс. 51:13). «…Боюся я Господа, Небесного Бога, що вчинив море та суходіл» (Йон. 1:9). «…Благовістимо вам, – від оцих ось марнот навернутись до Бога Живого, що створив небо й землю, і море, і все, що в них є» (Дії 14:15). «…Вклоніться Тому, Хто створив небо, і землю, і море, і водні джерела!» (Об. 14:7).

В. Наслідки Створення

Віра в те, що Бог створив усе, що існує, є підвалиною християнського світогляду. Чимало з того, що ми все життя вважаємо звичним, є таким лише тому, що ми живемо у створеному Богом світі. Ось кілька таких істин (Cottrell, God the Creator, розд. 4).

1. Створення та істина

У вступі вже зазначалося, що Створення ex nihilo є передумовою існування абсолютної істини. Усі створені істоти обмежені егоцентризмом і тому не здатні самі знайти абсолютну істину. Тільки трансцендентний Усезнавець Бог-Творець володіє абсолютним знанням, тому лише Він є джерелом істини. Отже, факт Створення повністю розбиває принцип релятивізму і є підставою істинної, здорової доктрини.

2. Створення та світ

У деяких моністичних світоглядах (наприклад, в індуїзмі) матеріальний світ і все, що складається з фізичної матерії, вважають нереальним та ілюзорним. У деяких дуалістичних космологіях (наприклад, у гностицизмі) саму матерію вважають злом. Навіть деякі християни в різні періоди історії сумнівалися в добрості й цінності матерії. Але всі ці уявлення спростовує факт Створення. Бог створив фізичний світ і сказав про нього: «вельми добре» (Бут. 1: 31), тому сама собою матерія поганою бути не може. Матерія – це не зло; вона не протистоїть Богові, але є частиною Його задуму. «Кожне-бо Боже твориво добре, і ніщо не негідне, що приймаємо з подякою» (1 Тим. 4:4).

Наприклад, немає нічого поганого в людському тілі та його природних потребах (див. Дії 14:17; 1 Тим. 6:17), хоча, як і все матеріальне, воно схильне до зла й часто служить йому. Такі негативні аспекти тілесного існування, як, наприклад, страждання і смерть, спричинені гріхом; не можна вважати їх властивими самій людській природі. Спасіння – це не позбавлення від тіла, а викуплення тіла (Рим. 8: 23).

Боже творіння, хоча воно реальне й добре, не можна ототожнювати з абсолютною, або первинною реальністю. Світ – це не божество; він не сакральний. Усупереч пантеїзму, сили природи мають природне, а не надприродне пояснення. Оскільки світ створений, він скінченний і обмежений. Світ також залежний, тобто існує не сам собою, але зобов’язаний своїм існуванням Богові й цілковито залежить від Нього.

Одним із наслідків уявлення про те, що світ створений і залежний (а не сакральний), став розвиток сучасної науки. Коли природа оточена ореолом сакральності, людина боїться зазирати в її таємниці й втручатися буденними дослідженнями у сферу священного. Коли світ уявляється недоступно величним, розвиток науки неможливий. Проте доктрина Створення зриває зі світу міфічну й сакральну пелену. Скінченний і залежний усесвіт доступний і збагненний; ніщо не заважає науковому пізнанню світу. За словами Блейки, «історія підтверджує, що зародження сучасної науки почалося лише тоді, коли середньовічне християнство під впливом грецької думки набуло свободи, визнавши юдеохристиянську відмінність між Творцем і творінням, Богом і світом» (Blaikie, 52).

3. Створення та людина

Оскільки біблійній доктрині людини присвячено окремий розділ, тут поговоримо лише про значення Створення для розуміння природи людини.

По-перше, доктрина Створення означає, що вся людина створена. Усупереч багатьом язичницьким вченням, біблійна доктрина Створення наполягає на тому, що вся людська істота – і тіло, і дух – створена Богом. Людина була створена доброю, але скінченною. Людський дух – це не «частинка Бога»; він не має ні божественної природи, ні безумовного безсмертя.

По-друге, доктрина Створення означає, що людське існування має сенс і мету. На такі запитання, як «хто я?» і «навіщо я тут?», справді є відповіді, тому що Створення, як вільна дія Бога, має мету. Як уже зазначалося, Бог створив усе заради Своєї благості та слави. У цьому й полягає мета людського існування – приймати Божу благість і віддавати Йому славу. Але якщо ми живемо у світі, який не створений Богом, то людське існування не має сенсу.

По-третє, якщо кожна людина зокрема створена з певною метою, то й уся людська історія має мету. Створення надає сенсу всьому всесвіту. Історія розвивається в певному напрямі, тому що світ було створено з певною метою. Ця мета – остаточно ствердити Царство Боже (тобто панування Бога). Уся історія рухається до того дня, коли це відбудеться (Іс. 45:23; Флп. 2:10–11).

4. Створення та поклоніння

Крім того, наше поклоніння Богові – це, передусім, поклоніння Творцеві. Бог, який створив усе, що існує, гідний поклоніння. Роздумуючи про велич творіння з нічого, ми неминуче доходимо цього висновку. «Словом Господнім учинене небо… Буде боятися Господа ціла земля, всі мешканці всесвіту будуть лякатись Його, бо сказав Він – і сталось, наказав – з’явилось» (Пс. 32:6–9). «Прийдіть, поклонімося, і припадім, на коліна впадім перед Господом, що нас учинив!» (Пс. 94:6). «Достойний Ти, Господи й Боже наш, прийняти славу, і честь, і силу, бо все Ти створив» (Об. 4:11; див. 14:7). Павло пише, що тільки нерозумні поклоняються й служать творінню замість Творця (Рим. 1:22–25).

5. Створення та етика

Головне питання етики: «Що саме я мушу робити?» Його можна розділити на два конкретніші запитання: питання етичного знання («що») і питання етичного обов’язку («мушу»). Відповіді на обидва питання базуються на реальності створення світу ex nihilo.

Етичне знання – це набір заповідей або норм, згідно з якими ми маємо жити. Чи існують такі норми? Чи є правила або цінності, які не залежать ні від історії, ні від культури й обов’язкові для всіх народів у всі часи? Ті, хто заперечує існування трансцендентного Бога-Творця, мають відповісти: «Ні». Якщо немає трансцендентного Творця, то всі норми неминуче іманентні й відносні. Такий світогляд призводить до того, що, врешті решт, кожен створює свій власний набір етичних правил і все суспільство керується принципом «хто сильніший, той і правий». Але у світлі Створення подібні уявлення про етику виявляються неправдивими. Трансцендентний Творець – Джерело й абсолютної істини, й абсолютних етичних норм.

Друге етичне питання – це питання обов’язку, або повинності. Передусім, чому взагалі існує поняття повинності? Чому необхідно дотримуватися етичних правил? Чи має хтось право вимагати від інших дотримання цих правил? Якщо Бога-Творця немає, то відповідь на ці запитання буде негативною. Якщо немає Творця, то немає й правил, обов’язкових для дотримання. З принципу «хто сильніший, той і правий» випливає лише гіпотетичне зобов’язання: «Якщо не хочеш, щоб я тобі нашкодив, то «мусиш» робити те, що я говорю». Але якщо світ створений Богом, то Бог має повну владу над усім, і над людством також. Саме це дає Йому право і владу визначати етичні норми й вимагати їх дотримання. Тому Створення робить правила етики обов’язковими для всіх.

Якщо говорити про зв’язок Створення з етикою, то необхідно зазначити, що підставою для етики є саме Створення, а не Викуплення. Відмінність між добром і злом базується на природі й волі Бога як Творця, а не як Викупителя. Тому ті, хто вважає, що Ісус Христос як Викупитель є істинною підставою етичних зобов’язань і головним джерелом етичних норм, припускаються серйозної помилки (одна з «христологічних помилок»). Викуплення здійснило величезний вплив на етику, особливо в тому, що стосується мотивів поведінки й здатності до послуху; однак засадничі норми й обов’язки випливають саме зі Створення. (Див. Cottrell, God the Creator,166–191.)

Г. Первинність Створення

Деякі щирі християни, керуючись неправильним розумінням духовності, припускаються христологічних помилок, які поширюються не лише на їхнє уявлення про етику, але й на богословські погляди та світогляд у цілому. Прагнучи в усьому звеличувати Ісуса Христа, вони помилково роблять Його «центром» кожного аспекту життя. Вони говорять: «Ісус – це все», тобто на Ньому основані доктрина, етика, богослужіння, церковна музика й усі доброчесності повсякденного життя. За словами одного письменника, «Ісус – ключ до пізнання всесвіту» (Jenkins, 35–36). Або, як пише автор статті «Ісус у центрі всього»: «Саме в Ісусі Христі мають визначатися справжні значення і цінність усіх духовних концепцій і всіх учинків, що мають духовний сенс». І далі: «Значення всіх доктрин і всіх приписів віри відкривається в Ньому, в Його природі, характері й діяннях» (Cook, 35–36).

Повторюю: це серйозна помилка. Ті, хто так уважає, приписують Ісусові ролі, які Йому ніколи не призначалися. Прибічники подібного богослов’я випускають із уваги деякі чинники, які насправді мають бути в центрі певних аспектів нашого життя. Зокрема, вони не до кінця розуміють значення Створення й стосунків людини з Богом-Творцем (Cottrell, God the Creator, 171–191).

На запитання: «Що має бути центром нашого життя?» відповісти можна по-різному, залежно від того, про який аспект життя йдеться. Тому завжди треба уточнювати, що саме мається на увазі. Якщо ми говоримо про саму суть, то центром нашого життя є Бог-Творець, а не Ісус. Інакше кажучи, справжній сенс людської природи відкривається тільки у світлі Створення. На найглибиннішому рівні наше існування засноване в Богові-Творці, і наші стосунки з Ним первинні. Відповідь на запитання: «Хто я?» розпочинається з усвідомлення себе творінням Божим.

Так, щоб зрозуміти основні аспекти нашого буття, треба звернутися до Бога-Творця. Наприклад, воля Божа (зокрема, в етиці) відкривається нам як воля Творця. Як вже пояснювалося, основа етики – Створення, а не Викуплення. Тому основні заповіді Бога (наприклад, стосовно шлюбу й розлучення) поширюються на все людство, а не тільки на християн. І оскільки людина пов’язана з Богом передусім як із Творцем, то цей зв’язок первинний для всіх людей. Лише через це має сенс вислів «усі люди – брати». Усі люди із загального одкровення знають Бога-Творця та Його волю, і всі згрішили проти Нього. Але не всі знають Бога як Викупителя; знання Бога-Викупителя – надбане, а не вроджене.

Питання про те, що має бути в центрі нашого життя, можна сформулювати по-іншому. Тоді й відповідь буде іншою. Якщо йдеться про епістемологічний центр, то центральне місце належить Біблії, а не Ісусові. Ті, хто вважає, що таке твердження принижує роль Ісуса й перетворює Біблію на ідола, не розуміють ні суті епістемології, ні відмінності між формою та змістом. Епістемологія відповідає передусім на питання про спосіб отримання знання; це одне з основних питань у будь-якому дослідженні. Але питання це пов’язане з формою, і форма ніяк не суперечить змісту. Називаючи Біблію епістемологічним центром, маємо на увазі, що тільки в ній відкривається істинне знання про Того, Хто посідає центральне місце в нашому житті. Саме в цьому полягає зміст давнього принципу: «Біблія, і тільки Біблія – єдиний канон віри й життя». Віра в Писання як джерело істини про Творця і про Христа не суперечить вірі в Христа як джерела спасіння.

Нарешті, можна поставити й таке питання: що є екзистенціальним центром нашого життя? Відтак можна сміливо відповісти: Ісус Христос. Він – центр, навколо якого будується (або має будуватися) наше повсякденне життя; Він – центр нашого сумління. З усіх стосунків із Богом найсильніше ми відчуваємо саме стосунки з Христом – Господом і Спасителем. Він – Той, про Кого ми найбільше знаємо і Хто нам найближчий. Оскільки саме Христос спас нас від гріха, Йому ми зобов’язані найбільше. Христос зазвичай займає центральне місце в нашому богослужінні. Ми прагнемо, щоб усе наше життя було зосереджене на Христові й прославляло Його. Недарма нас називають християнами. Загалом, що ми не робили б для Бога, ми робимо це в ім’я Господа Ісуса Христа (Кол. 3:17). Так і має бути2.

II. БОЖИЙ ПРОМИСЕЛ

Божий Промисел – це безперервна дія всезнання, усемогутності, премудрості й добрості Божої, якими Бог тримає світ і направляє його до призначеної мети. Чим відрізняється Промисел від Створення? Як пояснювалося вище, Створення пов’язане з походженням усесвіту; це діяння Бога на початку, коли був створений усесвіт. Божий Промисел – це неперервна історія всесвіту й постійна діяльність Бога в ній різними способами.

Щодо історії всесвіту, звичайно, виникають певні питання. Чому все відбувається саме так, а не інакше? Хто або що стоїть за повсякденними діями й подіями? Чи є якась сила, що визначає долю людини й скеровує загальний перебіг подій або навіть окремі події? Чи належить Богові в цьому якась роль, і якщо так, то яка?

Розрізняють три можливі причини (сили, принципи), від яких залежить те, що відбувається у світі. Одні вибирають якийсь один із цих принципів і вважають його єдиною причиною того, що відбувається. Інші стверджують, що діють одночасно два або всі три принципи. Перша сила – це Бог, природу Якого по-різному розуміють у різних релігіях і світоглядах. Друга сила – безликий закон; цю концепцію також уявляють по-різному – від звичайних законів природи до деякої таємничої космічної енергії. Третя сила – істоти, наділені свободою волі, до яких належать ангели й людина; цю категорію ми скорочено назвемо «людина».

А. Три основні погляди на Бога та історію

Спочатку порівняємо три основні підходи до питання Божого Промислу. Головні відмінності між ними виявляються в питанні про те, який стосунок має Бог до перебігу повсякденних подій цього світу. Є три можливі відповіді: 1) Бог не бере участі ні в чому; 2) Бог бере участь абсолютно в усьому; 3) Бог бере певну участь у всьому, що відбувається, але втручається не у все.

1. Бог не бере участі ні в чому

Перше пояснення історії назвемо секулярним (світським), тому що в ньому немає місця трансцендентному Богові як причині подій цього світу. Такого погляду дотримуються атеїсти, що відкидають саме існування Бога, і деїсти, які обмежують роль Творця первинним актом Створення. Згідно з цим уявленням, у світі діють лише закон і людина; обидві ці сили повністю іманентні, тобто належать тільки цьому світу. У будь-якому різновиді секулярного світогляду найважливіша роль відводиться закону; питання лише в тому, яке місце належить людині.

Одні вважають, що єдина причина всіх подій – деякий безликий закон. Усе, і навіть думки й учинки людини, підкоряється певним законам. (Це секулярний різновид детермінізму; див. Cottrell, God the Ruler, 50–66.) Інші називають причиною того, що відбувається, деякий усеосяжний метафізичний закон – долю або карму. Ця ідея проникає в повсякденне мислення у вигляді приказок на зразок «чому бути, того не минути», «долі не минути». Треті вважають, що всі психологічні й фізичні події визначаються законами природи. Прибічники психологічного детермінізму (біхевіоризму) вважають, що всі думки й дії людини – це продукт не лише законів спадковості, але й чинників довкілля. Дехто вважає, що все, що відбувається, можна пояснити виключно фізичними законами природи. Цієї ідеї дотримуються, наприклад, прибічники механістичної аналогії. Вони стверджують, що закони природи діють подібно до механічного пристрою, у якому все чітко передбачуване. Навіть думки й рішення людини визначаються такими законами: «Мозок виділяє думку точно так само, як і печінка виділяє жовч». Іноді ті, хто приписує все, що відбувається, дії законів природи, розглядають ці закони не як єдину послідовність причинно-наслідкових зв’язків, але допускають можливість різних результатів, залежно від того, як складуться дві або кілька незалежних причинно-наслідкових послідовностей. Тому вони бачать деякі випадкові й довільні збіги в тому, що відбувається, особливо на мікрорівнях – наприклад, у генетичних комбінаціях.

Усі ці погляди сходяться на тому, що головною причиною всього, що відбувається, є якийсь безликий закон. З низки причин вилучають не лише Бога, але й людину, тим самим заперечуючи існування свободи волі.

Інший різновид секулярного пояснення допускає, що людина певним чином впливає на те, що відбувається. Отож усе залежить від спільної дії двох іманентних сил – закону й людини. Наприклад, багато еволюціоністів уважають, що на еволюційних стадіях, що передували появі людини, діяв тільки закон природи. Але з появою людського мозку деякі еволюційні процеси почала спрямовувати людина. Тепер людина чинить певний вплив на те, що відбувається (наприклад, за допомогою генної інженерії). Таке уявлення властиве секулярному гуманізму. Дехто вбачає взаємозв’язок закону й людини в існуванні деякої космічної метафізичної енергії, яку людина використовує і направляє у своїх інтересах. На такій космології базується чаклунство й окультизм загалом; вона простежується, наприклад, у міфології фільмів «Зоряні війни», де важливе місце відводиться дії певної «Сили», або в гаслі руху нью-ейдж: «Створи свою реальність сам».

Прибічники цих форм секулярного світогляду, керуючись гріховною гординею, виставляють людину господарем життя й долі: «Я – хазяїн свого життя й сам розпоряджаюсь своєю душею». (Див. Cottrell, God the Ruler, 40–49.)

Усі ці погляди об’єднує те, що вони виключають дію особистісного Бога як визначального чинника в історії світу й життя людини. Згідно з їхнім баченням, світ існує абсолютно незалежно від Бога, і всі події відбуваються без будь-якої участі з Його боку.

2. Бог бере участь абсолютно в усьому

Дехто впадає в іншу крайність, пояснюючи абсолютно всі події втручанням і дією Бога. Вони вважають Бога єдиною причиною у всесвіті; «закон» і «свобода волі» – це просто слова, якими позначають деякі способи дії Бога. Таке розуміння називають теїстичним детермінізмом (Cottrell, God the Ruler, 66–86), і зустріти його можна як у християнстві, так і в інших світоглядах. У християнстві теїстичний детермінізм відображений насамперед у кальвінізмі, про який переважно й говоритимемо в цьому розділі.

Ключове слово кальвінізму – причинність: уважається, що зрештою Бог – найвища причина всього, що відбувається (Cottrell, God the Ruler, 168–187). Розрізняють первинні і вторинні причини, остаточні й безпосередні, кінцеві й прямі, але так чи інакше все зводиться до Бога. Як зазначалося вище, поняття такої «всепричинності» лежить у самій основі кальвіністської концепції всевладдя Бога.

Наріжний камінь цієї концепції Божого Промислу – поняття про предвічне визначення Бога. «Визначення» означає, що Бог від вічності визначив «усе, чому належить бути» – винятково заради Свого задуму й Своєї слави; ніщо поза Ним Самим не має жодного впливу на це визначення. Це і є кальвіністська доктрина напередвизначення. Визначення називають предвічним, тому що воно відбулося до Створення й раніше, ніж почало існувати щось зовнішнє стосовно Бога. Отже, предвічне визначення – це детальний проєкт або комп’ютерна програма всього, що будь-коли відбудеться. Усі події зумовлені; історія, або Промисел Божий – це просто виконання предвічного визначення.

До того ж, напередвизначення всеосяжне: у ньому передбачено «все, чому належить бути» – без винятків. Це означає, що всі події фізичного світу й усі рішення людини запрограмовані заздалегідь. Визначення також обов’язкове, тобто все, що міститься у визначенні, неодмінно виконається, тому що сила самого визначення незмінна. У світі, звичайно, є безліч чинників, як-от закони природи, але це лише вторинні причини, або інструменти в Божих руках. Усі конкретні прояви цих сил також зумовлені напередвизначенням.

Нарешті, Боже визначення безумовне,або абсолютне. Це означає, що всі умови визначення заховані в Самому Богові; ніщо зовнішнє не може спонукати Бога діяти або примусити Його діяти. Наприклад, коли Бог призначає, щоб щось відбулося, це не залежить від Його передбачення дій істот, наділених свободою волі. Божі дії не можуть бути обумовлені діями створених істот – бо тоді Він не був би всевладним Богом. Усевладний Бог завжди діє Сам і ніколи не діє у відповідь на щось (Cottrell, God the Ruler, 217–228). Саме тому кальвіністи відкидають ідею зумовленого напередвизначення до спасіння на підставі «передбаченої» віри (Рим. 8:29). Звичайно, Бог відповідає і на віру людини, і на молитовне прохання. Але і віра, і молитва народжуються не в самій створеній істоті; вони були визначені наперед ще від вічності.

Таке розуміння вічного визначення не передбачає свободу волі створених істот (Cottrell, God the Ruler, 175–179). Кальвіністи згадують про свободу волі, але визначають її в межах детермінізму. Зазвичай свобода сприймається як можливість вибирати між протилежностями, вирішувати, зробити щось чи ні. Але в кальвінізмі концепція свободи представлена як здатність ухвалювати рішення на підставі спонукань і бажань внутрішнього єства. Інакше кажучи, кальвіністи вважають, що людина відчуває деяке внутрішнє спонукання, бажання або схильність учинити так чи інакше в тій чи іншій ситуації і робить вибір за своїм бажанням. На перший погляд це здається справжньою свободою у звичайному її розумінні, проте треба згадати, що, згідно з доктриною кальвінізму, Бог зумовив усі бажання й спонукання. Зрештою, Бог зумовлює всі рішення людини, у кожній ситуації вкладаючи певні бажання й спонукання в людське серце. Подібні рішення можна назвати «вільними» лише в тому сенсі, що людина відчуває, що робить вільний вибір, хоча Бог уже все визначив наперед.

Отже, згідно з доктриною кальвінізму, Промисел Божий полягає в тому, що Бог поступово втілює те, що визначив від початку. Це подібно до знімання грандіозного фільму, де кожен кадр уже визначений заздалегідь написаним сценарієм. Таке розуміння Промислу створює концепцію «все, що відбувається, відбувається з Божої волі». А ця концепція призводить до того, що дехто звинувачує Бога в усіх негараздах і не розуміє: «Чому Бог так поводиться зі мною?»

3. Бог бере певну участь у всьому, що відбувається, але Його участь не абсолютна

Усі вищезгадані погляди на Промисел Божий є крайнощами, що не знаходять підтвердження в Біблії. Далі в цьому розділі буде подано правдиву біблійну позицію. У Біблії справді говориться про те, що Бог скеровує перебіг подій у створеному Ним світі. До того ж, Він бере певну участь у всьому, що відбувається. Проте Бог бере участь не у всьому, тобто в різних подіях світу Його участь виявляється не однаково.

Передусім треба поставити питання: яким Бог створив цей світ? Безперечно, якби Він захотів, то міг би створити будь-який інший світ – навіть такий, яким його уявляють кальвіністи. Однак Бог створив світ не для того, щоб управляти ним, смикаючи за ниточки, як у ляльковому театрі. Він створив світ, яким керує Його Промисел. Промисел Божий має такі характеристики: відносна незалежність світу; божественне самообмеження; усеосяжна влада Бога; обумовленість.

По-перше, Бог створив світ відносно незалежним. Це означає, що створені істоти незалежні від Бога, але не цілком. У світі, створеному Богом, діють дві різні сили, або два автономні «джерела енергії». Одна з них безособова, друга – особистісна.

Безособова сила – це закони природи, як-от сила тяжіння, електромагнітні явища, хімічні реакції, тваринні інстинкти, закони механіки… Ці природні закони є автономними силами, закладеними в самій сутності створеної Богом матерії. Творець створив фізичний світ, який діє певним чином – постійно, однаково й передбачувано, не вимагаючи Його постійного втручання й керівництва. Природні закони діють саме так, тому що в первинному акті творіння Бог з’єднав атоми певним чином; фізичні закони набули чинності з моменту Створення.

Особистісна сила, що виконує дію у світі, – це свобода волі, яку мають люди й ангели. Невіддільна частина нашої духовної сутності – здатність оцінювати ситуації, що вимагають ухвалення рішень, і діяти на підставі власних вільних спонукань. Ми маємо свободу діяти самостійно, тому що Бог не зумовлює наші дії й не натискає на кнопки «пульту дистанційного керування». Ми маємо реальну свободу волі; можемо віддати перевагу одній із можливостей або вибрати одну з альтернатив. Бог, що створив нас за образом Своїм, наділив нас здатністю творити ex nihilo – творити події (але не фізичні предмети).

Проте слід пам’ятати, що незалежність природного закону й істот, наділених свободою волі, не абсолютна. Вона відносна, обумовлена й обмежена. Усевладний і всемогутній Творець тримає у Своїй руці весь світ і ці сили і, якщо захоче, може в будь-яку хвилину втрутитися в перебіг подій і зупинити їх дію. Далі поговоримо про те, як Він це робить.

Друга якість Промислу Божого полягає в тому, що Бог за власною волею обмежує Себе. Ніщо не змушувало Бога творити; Створення було вільним актом Його волі. Але, вирішивши створити світ, Він обмежив Себе – подібно до того, як люди обмежують себе, коли заводять домашню тварину, купують машину або будинок, одружуються чи народжують дітей. Ухвалюючи такі рішення, ми беремо на себе певну відповідальність. У таких випадках ми самі обмежуємо себе, оскільки ніщо не зобов’язує нас ухвалювати ці рішення. Саме таким було рішення Бога створити світ; Створення – акт Його вільної волі, але, здійснюючи цей акт, Бог узяв на Себе відповідальність за створений світ.

Коли Бог дав творінню відносну незалежність – установив природні закони й подарував Своєму творінню свободу волі, – Він ще більше обмежив Себе. Давши світу незалежність, Він зобов’язався діяти відповідно до ухваленого рішення. По суті, Бог уклав із людиною угоду, або завіт: Він дав людині свободу виконати її призначення. Тепер Бог повинен діяти відповідно до зробленого вибору, тобто визнавати чинний порядок творіння. Він має поважати відносну незалежність, яку Сам дав творінню, навіть якщо іноді людина використовує свою свободу на зло.

Дехто вважає, що в Бога не може бути ніяких «обмежень», інакше Він не був би всевладним. Проте це не так із двох причин. По-перше, самообмеження ніскільки не суперечить усевладдю Бога, тому що Він Сам, за Своєю вільною волею, обмежує Себе. Ще до Створення Він знав, якими могли бути всі інші можливі світи; Він міг вибрати будь-який із них. Він знав усе, що може статися у світі, якому подарована свобода. Однак Він вирішив створити саме такий світ. Попри всі обмеження, пов’язані з цим вибором, Бог учинив саме так – за Своєю вільною волею. Це не порушення, а вияв Його всевладдя.

По-друге, самообмеження Бога не суперечить Його всевладдю ще й тому, що Бог зберігає за Собою право й можливість втручатися в перебіг подій цього світу й у процес ухвалення рішень людьми, якщо того вимагає Його задум. Не завжди, але час від часу Він так робить. Отже, останнє слово завжди залишається за Богом; Він як і раніше всевладний.

Здатність Бога вирішувати, втрутитися чи ні в події світу, лежить в основі третьої якості Промислу Божого – Його абсолютної влади. Кальвіністи розуміють абсолютну владу Бога в тому сенсі, що всі дії створених істот заховані в Богові. Проте біблійне уявлення про всевладдя пов’язане передусім із поняттям контролю. Дехто прирівнює контроль до причинності: всевладдя вони сприймають як пульт дистанційного керування, на якому Бог натискає кнопки, унаслідок чого відбуваються певні події. Але тут йдеться про всевладдя зовсім в іншому сенсі. Абсолютна влада Бога означає, що всі події підвладні Йому, хоча й не всі вони Ним започатковані.

У Промислі Бога виявляється Його всевладдя. Це означає, що абсолютно все, що відбувається, знаходиться в Його руці: Бог або спричиняє подію, або дозволяє їй статися. Ми, звичайно ж, не заперечуємо, що багато подій відбуваються внаслідок прямої дії Бога, згідно з Його задумами. Упродовж усієї історії людства, аж до приходу Ісуса Христа, Бог виконував задум викуплення. Він посилав тимчасові покарання на Своїх ворогів і благословення для Свого народу, особливо у відповідь на молитви.

Усевладдя Бога виявляється і в тому, що Він допускає деякі події, дозволяє їм відбутися3. Богові-Всезнавцю відомо все, що було в минулому, відбувається зараз і станеться в майбутньому. У Своєму передбаченні Він бачить історію, що розгортається в результаті дії природного закону й свободи волі. Дивлячись на всесвіт, Бог немовби тримає палець на кнопці «видалити» й або дозволяє якійсь події статися, або втручається й запобігає їй – ніби натискаючи на цю кнопку. Таке втручання – ще один приклад того, що Бог є причиною історичних подій. Тож Богові в усьому належить останнє слово: Він або дозволяє, або забороняє; або допускає, або запобігає.

Тому ми вважаємо, що Бог бере певну участь у всьому, що відбувається, але не всі події започатковує. Він спричиняє лише деякі події, а інші допускає. Інакше кажучи, можна стверджувати, що «все відбувається з волі Божої», проте цей вислів можна розуміти по-різному (Cottrell, God the Ruler, розд. 8). Деякі події відбуваються згідно з Божим наміром – це події, які Він Сам робить. Його задумом було Створення (Об. 4:11) і Викуплення, яке здійснилося в Ісусі Христі (Лк. 22:42; Дії 2:23; 4:28; Євр. 10:7). Божий намір виконується, коли Він здійснює Свій Промисел в історії (Іс. 46:10–11; Єр. 23:20; Рим. 8:28).

Але навіть якщо Бог не ініціює події, тобто вона не входить у Його безпосередні наміри, вона все одно відбувається з волі Бога – цю волю називають допускальною. У межах цієї волі відбувається значна частина подій, викликаних відносно незалежною дією законів природи й свободи волі. Усі ці події, навіть гріхи, відбуваються з волі Бога в тому сенсі, що Він дозволяє їм статися. Саме в цьому сенсі треба розуміти слово epitrepo в 1 Кор. 16:7 – «сподіваюся деякий час перебути у вас, як дозволить Господь» і Євр. 6:3 – «Зробимо й це, коли Бог дозволить». Слово eao має аналогічне значення в Дії 14:16 – «за минулих родів попустив Він усім народам, щоб ходили стежками своїми» і в Дії 16:7 – «хотіли піти до Вітінії, та їм не дозволив Дух Ісусів». У тому ж значенні використовується слово thelo, наприклад, у Дії 18:21 – «знов вернуся до вас, коли буде на те воля Божа» і в 1 Кор. 4:19 – «та небавом прийду до вас, як захоче Господь». Вживання слова thelo в значенні допускальної волі Бога особливо ясно видно в Як. 4:13–15. Яків пише, що коли ми щось плануємо, не треба говорити: «Я це зроблю», але: «Як схоче Господь та будемо живі, то зробимо це або те» (в. 15).

Умовний характер допускальної волі Бога лише підкреслює всевладдя Бога, здатного втрутитися й зупинити будь-який задум створених істот.

Коли Бог виявляє Своє всевладдя, ініціюючи одні події й допускаючи чи запобігаючи іншим, у цьому виявляється велич таких Його атрибутів, як усезнання (особливо передбачення) і всемогутність. Він виконує Свій намір, знаючи заздалегідь усі рішення, які ухвалять люди (Дії 2:23). Крім того, Бог заздалегідь знає з абсолютною точністю всі наміри людського серця. Він має абсолютне право й можливість допустити або запобігти виконанню цих намірів, тому весь світ перебуває в Його повній владі.

Четверта й остання якість Промислу Божого – обумовленість. Кальвіністи вважають, що всі діяння Бога безумовні, тобто ніколи не бувають реакцією або відповіддю Бога на що-небудь зовнішнє щодо Нього – інакше Він не був би всевладним. Проте ця думка необґрунтована. Ми вважаємо, що Бог постійно відповідає на дії Свого творіння, особливо людини, і це анітрохи не применшує Його всевладдя. Насправді, велика частина діянь Бога в цьому світі – це Його відповідь, або реакція, на дії людини, що наперед відомі Йому. Так учить Біблія. По суті, усі головні дії Бога, про які згадується у Святому Письмі, починаючи з Бут. 3:1, – це реакція Бога на гріх людини. Завіт з Авраамом, заснування Ізраїля, втілення Ісуса, смерть і воскресіння Христа, заснування Церкви, сама Біблія – усе це відповідь Бога на людські гріхи.

Реакція Бога на рішення людей спростовувала б Його всевладдя лише в тому разі, якби Він був зобов’язаний реагувати, якби це було необхідністю, нав’язаною Йому ззовні. Проте це не так. Бог скористався Своїм всевладдям і створив усесвіт, населений істотами зі свободою волі, чиї рішення багато в чому визначають дії Бога. Ті, хто вважає, що це суперечить усевладдю Бога, глибоко помиляються, тому що саме Його всевладдя зробило це можливим.

Отже, на запитання: «Чому все у світі відбувається саме так?» ми відповідаємо, що у світі діють три чинники: Бог, істоти, наділені свободою волі, і закони природи. Тому не можна звинувачувати Бога в усіх бідах і трагедіях світу. Можливо, Він стоїть за деякими з них, і їхня мета в тому, щоб покарати або дати урок; проте значна частина цих подій – результат людських гріховних рішень, наших власних і рішень інших створених істот (зокрема Адама). Крім того, помилково вважати, що все, що відбувається, має певну мету, і в усьому вбачати задум Бога. Багато що відбувається через гріховність людини, через її безпечність, неуцтво й глупоту. З таких подій можна взяти деякі уроки, але це не означає, що Бог здійснює всі ці події для того, щоб чогось нас навчити. Однак іноді Бог використовує на благо навіть несприятливі події, які Він не ініціював (Рим. 8:28).

Б. Чотири види подій

Вивчаючи діяння Бога у світі, розглянемо тепер чотири основні види подій: події загального Промислу, події особливого Промислу, події-чудеса й духовні події.

1. Загальний Промисел

Загальний Промисел (Cottrell, God the Ruler, розд. 3) – це постійна, незмінна дія Бога в природі і в історії людства. Події загального Промислу – це правило; усі інші три види подій – винятки. Навіть тоді, коли Бог не втручається в перебіг історії зі Своїми намірами, щоби втілити якийсь особливий задум (наприклад, Викуплення або суд), Він постійно діє у світі, реалізуючи Свої загальні цілі – виявити благість і славу. Як засвідчив Ісус: «Отець Мій працює аж досі, – працюю і Я» (Ів. 5:17).

Як пояснюється далі, в загальному Промислі в основному діє допускальна воля Бога, а не та, що реалізує Його наміри. Проте недостатньо сказати лише, що Бог допускає події, тому що це не розкриває в усій повноті дію Його загального Промислу. З іншого боку, прямий причинний зв’язок, що починається від Бога, в загальному Промислі виявляється набагато слабше, ніж під час здійснення безпосередньо Його намірів. Тому я вважаю, що слово «участь» найкраще описує загальний Промисел Бога. Бог бере активну участь у повсякденних подіях світу, і можна розрізнити три способи Його дії: Він підтримує і зберігає творіння, дозволяє певним подіям відбутися й виявляє творінню Свою присутність.

По-перше, Бог постійно підтримує існування всього створеного світу – видимого й невидимого. Це діяння Бога розпочалося відразу після того, як завершилося Створення. «Бо ми в Нім живемо, і рухаємось, і існуємо» (Дії 17:28). Про Сина Божого в Кол. 1:17 сказано, що «все Ним стоїть». До того ж, Син Божий тримає все «словом сили Своєї» (Євр. 1:3). Це означає, що охоронна сила Божа не дозволяє всесвіту повернутися в небуття, зникнути в тому «ніщо» (nihil), із якого Бог його викликав. Те, що було створено ні з чого, може знову перетворитися в ніщо. Саме це й відбулося б, якби всесвіт не оберігала постійна Божа сила.

Тому головне слово, що характеризує творіння, – це залежність, на противагу самодостатності Бога. Наше існування безперервно й цілковито тримається силою Божою; ми залежимо від Його вірності задуму творіння. Бог дав творінню життя (Пс. 148:5–6), обіцяв охороняти його й дотримається Свого слова. Це позбавляє нас страху припинення існування; Бог не поверне нас у безодню небуття.

Другий аспект загального Промислу Бога у світі полягає в тому, що Він допускає події. Це означає, що всі події, спричинені автономною дією законів природи й рішеннями істот, наділених свободою волі, відбуваються з допускальної волі Бога. Щоб справді допустити якусь подію, треба знати про те, що вона відбудеться. Отже, дія допускальної волі Бога припускає, що Він постійно стежить за подіями світу; це можливо завдяки Його всезнанню (зокрема передбаченню). Писання ясно свідчить про те, що Бог має всю повноту знання. Він рухає галактики (Йов 38:31–32), перелічує зорі й називає кожну на ім’я (Пс. 146:4), і водночас знає, скільки волосся на нашій голові (Мт. 10:30). «Я знаю все птаство гірське, і звір польовий при Мені!» – говорить Він (Пс. 49:11). Йому відома смертна година кожного (Мт. 10:29).

Бог не лише знає абсолютно все у Своєму творінні, Він усемогутній, тому може втрутитись у звичайний перебіг подій, щоб виконати якийсь Свій задум. Наприклад, Він може запобігти події, що наближається, або особливим Промислом перенаправити дію законів природи. Але коли Бог не втручається в перебіг історичних подій, вони йдуть своєю чергою, підкоряючись Його допускальній волі й загальному Промислу.

Третій аспект загального Промислу – присутність Бога у світі. Усеосяжну присутність Бога зазвичай називають всюдисущістю. Його присутність у кожній конкретній точці простору називають іманентністю. Коли йдеться про присутність Бога, насамперед мають на увазі іманентність. У Писанні сказано, що, будучи присутнім у світі, Бог уважно стежить за кожною подією, де б вона не відбувалася. Тож Він бере участь у всьому, що відбувається.

Це стосується і подій, і рішень людей. Бог із нами в усьому, що ми не робили б, – не лише тому, що наприкінці Він судитиме кожен наш учинок, але й тому, що Він щиро цікавиться нашим життям тут і зараз. Він сумує, коли грішники відкидають Його (Мт. 23:37), і радіє навіть про одного грішника, який кається (Лк. 15:104). Він співчуває віруючим, які зазнають випробувань (Євр. 4:15), засмучується через гріхи християн (Еф. 4: 30) і тішиться з їхньої слухняності (1 Сол. 4:l).

Біблія містить дуже багато згадок про те, що Бог присутній у подіях природного світу. Читаючи Писання, бачимо, що Він бере участь у всьому, що відбувається. Він любить цей світ і ніжно піклується про нього – подібно до того, як садівник піклується про троянди цінних сортів. Бог піклується навіть про незаселені землі – Він посилає на них дощі, щоб і там сходило насіння (Йов 38:25–27). Він спостерігає за народженням тварин (Йов 39:1), і жоден горобець не впаде «без волі Отця вашого» (Мт. 10:29; див. Пс. 103:29). Бог говорить про Себе, що Він сходить «до морських джерел», немовби для того, щоб спостерігати за морськими створіннями, яким Він призначив жити в глибині (Йов 38:16; Пс. 103:25–26). У Псалмі 103 чудово зображена любляча присутність Бога у створеному Ним світі. Бог зодягає «світло, як шати» (в. 2). Він робить хмари Своєю колісницею й простує на крилах вітру (в. 3). Він годує й поїть усіх тварин і навіть поливає дерева, які насадив (в. 11, 14, 16, 27). Воістину, «нехай буде слава Господня навіки, хай ділами Своїми радіє Господь!» (в. 31).

Усі події цього світу настільки тісно пов’язані з Богом, що про Нього постійно говориться як про причину всього, що відбувається. Рух небесних тіл і їхній вплив на землю – діяння Бога (Йов 38:31–33; Пс. 103:19). Бог творить світло й пітьму (Йов 38:12, 19–20; Пс. 103:20) і «наказує сходити сонцю Своєму» (Мт. 5:45). Він викликає землетруси й будить вулкани (Пс. 103:32). Він – пастир усіх тварин, що піклується про крука, дикого осла, однорога, страуса, коня, яструба й орла (Йов 38:39–41; 39:5–27). Він годує тварин і піклується про них (Пс. 103:10–11,14, 21, 27–28; Пс. 146:8–9; Лк. 12:24). Йому підпорядкована погода – на Його розсуд із землі випаровується волога (Йов 36:27–28; Пс. 135:6–7), Він формує хмари й скеровує їх (Йов 36:29; 37:11–12; Пс. 146:8). Бог посилає грім і блискавки (Йов 36:30, 32; 37:2–5; Пс. 28:3–9), дощі (Йов 38:25–28, 34, 37; Мт. 5:45), лід і сніг (Йов 37:6, 10; 38:22–23, 29–30; Пс. 146:15–18). «…Огонь та град, сніг та туман, вітер бурхливий, що виконує слово Його» (Пс. 148:8).

Усі ці явища природи називають ділами Божими. Але чи справді це так, якщо вони відбуваються лише з Його допускальної волі? Відповідь на це питання складається з двох частин. По-перше, це Божі діла, тому що Бог створив увесь фізичний світ. Він створив усі атомні структури, організував матерію в тому вигляді, у якому вона існує зараз, і заклав у ній різні закони й властивості, що є причиною вищеописаних подій. У тому, що йде сніг або град, або дме вітер, лише виконуються приписи Створення (Пс. 148:8). У тому, як тварини демонструють свої дивовижні інстинкти, виявляється порядок, установлений для них від початку часів (Йов 39–41). По-друге, події фізичного світу називаються ділами Божими, тому що в них видно Його постійний Промисел – те, про що йшлося вище: Він зберігає мир, допускає певні події й виявляє творінню Свою присутність. Світ – це Божий сад. Він насадив його (Створення) і з любов’ю піклується про нього (Промисел). Бог постійно тримає світ у Своїй руці.

2. Особливий Промисел

Перейдемо тепер від допускальної волі Бога до прямого виконання Його намірів. Поговоримо про події особливого Промислу (Cottrell, God the Ruler, розд. 4, 5), спричинені не дією законів природи чи свободою волі, а безпосереднім втручанням Бога в ці процеси. Події особливого Промислу відрізняються від чудес і надприродних духовних подій тим, що не суперечать законам природи й свободі волі. Здійснюючи події особливого Промислу, Бог направляє закони природи й впливає на рішення вільних істот, але не скасовує дії законів і не порушує свободи волі. Отож Бог творить події, які були б неможливими без Його втручання, однак вони не виходять за межі законів природи й свободи волі.

Бог діє в такий спосіб, утілюючи Свої особливі задуми, – наприклад, карає ворогів, благословляє чи дисциплінує Свій народ або відповідає на молитви. Але передусім дія особливого Промислу виявилася в тому, як упродовж довгої й бурхливої історії Ізраїля Бог готував світ до приходу Викупителя. Багато подій, описаних у старозавітній історії, є прикладами дії особливого Промислу саме заради цієї мети.

Які ж події відбуваються внаслідок дії особливого Промислу? Кінцева мета такого втручання Бога полягає в тому, щоб упливати на рішення людей. Біблія повторює знову і знову, що Бог саме так здійснює багато подій в історії людства. У цьому сенсі можна говорити, що Бог «скидає царів і настановляє царів» (Дан. 2:21), ставить над царством людським того, «кого хоче» (Дан. 5:21). «За пазуху жереб вкладається, та ввесь його вирок – від Господа» (Пр. 16:33). Бог в особливий спосіб направляв історію Ізраїля, а також історію інших народів, які мали стосунки з ізраїльтянами. «І вигнав Господь перед вами народи великі та сильні» (Іс. Нав. 23:9). Наприклад, «Господь дав у вашу руку ваших моавських ворогів» (Суд. 3:28); «Я даю филистимлян у твою руку» (1 Сам. 23:4). З іншого боку, «Господь віддав із тобою також Ізраїля до руки филистимлян» (1 Сам. 28:19). Бог використовував ассирійські армії як жезл або бич, щоб покарати Ізраїль (Іс. 10:5,15; див. 7:17–20); із цією ж метою Він використав Вавилон (Єр. 5:15–19; 51:20). «Я поставлю халдеїв [вавилонян]», – говорить Господь (Ав. 1:6).

У який спосіб Бог здійснює владу над народами? Тільки скеровуючи рішення окремих людей. Урешті-решт Йому належить влада над життям і смертю: «Господь побиває й оживлює» (1 Сам. 2:6; див. 2 Сам. 12:15, 18; Йов 34:14–15; Як. 4:15). Він ставить царів і направляє їхні рішення (Йов 34:24; Пс. 74:8). «Водні потоки – цареве це серце в Господній руці: куди тільки захоче, його Він скеровує» (Пр. 21:1). Він збуджує дух царів, щоб покарати Ізраїль (1 Хр. 5:26; 2 Хр. 21:16) або благословити його (Езд. 1:1; 6:22; 7:27). Бог навіть впливає на гріховні рішення деяких людей – наприклад, Він ожорсточив серце фараона (Вих. 10:1, 20), серце Сигона (Повт. Зак. 2:30) і серця хананейських царів (Іс. Нав. 11:20). Бог використав гріхи братів Йосипа для того, щоб привести Йосипа в Єгипет: «Ви задумували бути на мене зло, та Бог задумав те на добре» (Бут. 50:20; див. 45:5–9). Бог також використав гріх Юди заради здійснення Свого задуму Викуплення через смерть Ісуса (Дії 2:23; 4:27–28).

Це лише деякі приклади біблійних текстів про Бога, Який забезпечує плин історії викуплення, скеровуючи певні рішення людей. У зв’язку з цим постає питання: як Богові вдається це робити, не порушуючи свободи волі людей, які беруть безпосередню участь у цих подіях? Кальвіністи пропонують відповідь, що виключає будь-яку свободу волі: вони стверджують, що абсолютно всі причинні зв’язки зводяться до Бога й підпорядковані Його напередвизначенню. Але ми відкидаємо таке пояснення, тому що воно не відповідає біблійному розумінню свободи волі. Проте ми повинні запропонувати відповідь, що узгоджується з біблійним ученням про те, що Богові підпорядковані події й рішення людей. Наведемо коротке пояснення5.

Загалом особливий Промисел Божий направляє рішення людей двома способами. Найбільш очевидний спосіб полягає в майстерній зміні природних процесів. У межах загального Промислу ці процеси відбуваються відповідно до певних принципів (законів природи), без прямого втручання Бога. Але іманентний Творець присутній у цих процесах і контролює їх, тому може втрутитися й змінити їх перебіг згідно зі Своєю волею. Саме це й відбувається в особливому Промислі. На відміну від чудес, які порушують або обходять закони природи, особливий Промисел діє в межах цих законів, проте досягає результатів, які були б неможливими під дією лише загального Промислу.

Наприклад, іноді Бог карає, винагороджує або напоумляє через природні явища. З цією метою Він може наслати сильний вітер (Йон. 1:4) або посуху (Ам. 4:7; Ог. 1:11). Посилаючи снігову бурю чи зливу, «Він руку печатає кожній людині, щоб пізнали всі люди про діло Його» (Йов 37:7). Хмара «по околицях ходить та блукає за Його проводом, щоб чинити все те, що накаже Він їй на поверхні вселенної, – Він наводить її чи на кару для краю Свого, чи на милість» (Йов 37:12–13). «…Бо ними Він судить народи» (Йов 36:31).

Ще один приклад – контроль над природними процесами людського тіла, коли Бог посилає хворобу або одужання. Роблячи зміни в імунній системі людини й сприяючи розмноженню певних мікроорганізмів, Бог іноді насилає смертельні хвороби (2 Хр. 21:14–19; Ам. 4:10). У деяких випадках Він робить у головному мозку хімічний дисбаланс, що призводить до безрозсудної поведінки (Дан. 4:25). Синові Давида Бог послав смертельну хворобу (2 Сам. 12:14–18). А іноді Бог зміцнює тіло, щоб воно перемогло хворобу й зцілилося (Іс. 38:1–5; Як. 5:14–16).

Іноді ж Бог непомітно впливає на природні процеси, направляючи рух м’язів тіла. Наприклад, контролюючи рух пальців і кисті руки, Він визначає, який випаде жереб: «За пазуху жереб вкладається, та ввесь його вирок – від Господа» (Пр. 16:33; див. Йон. 1:7; Дії 1:26). Так само Бог може направити політ стріли (1 Цар. 22:34).

Нарешті, Бог використовує закони природи для виконання Свого Промислу, коли здійснює контроль над тваринним світом. Іноді Він насилає сарану й гусінь, щоб покарати Свій народ (Повт. Зак. 28:38–39; Йоїл. 1–2 [особл. див. 2:25]; Ам. 4:9). Як Бог робить це, не порушуючи законів природи? Можливо, Він сприяє швидкому розмноженню тих чи інших істот або зміщує на їхню користь розташування ланок у харчовому ланцюжку. Можна припустити, що Бог контролював сигнали в головному мозку барана, що заплутався в гущавині потрібного часу (Бут. 22:13), або в голові лева чи ведмедя, що з’явилися в потрібний момент (1 Цар. 13:26; 2 Цар. 2:24).

Так само Бог втручається в природні процеси, щоб виконати певні дії серед людей, щоб благословити або покарати, або щоб комусь легше було ухвалити рішення, угодне Богові. Проте подібне втручання в закони природи не порушує свободи волі. Біблія розповідає про те, що іноді такі дії не призводять до бажаних результатів. Амос проповідував ізраїльтянам, що Господь наслав на них голод, посуху й різні напасті, щоб спонукати народ до покаяння, «та ви не навернулись до Мене, говорить Господь» (Ам. 4:6–11). Після вавилонського полону Бог також насилав на Ізраїль посуху й голод, щоб напоумити народ, але Ізраїль усе одно не одумався (Ог. 1:1–11).

Другий спосіб дії особливого Промислу полягає в тому, що Бог вкладає в розум людини певні думки або створює певний стан розуму. Наприклад, іноді Бог дає людині прихильність до когось (Бут. 39: 21; Вих. 12: 36) або, навпаки, страх (Вих. 23:27; Повт. Зак. 2:25). А ще, я вважаю, що Бог іноді про щось нагадує людині або наводить на певні роздуми. Зазвичай ми приписуємо такі дії спокусникові (наприклад, Ів. 13:2). Але якщо сатана здатний на це, то, звичайно ж, Богові це підвладно поготів. Виникаючи в розумі, ці думки й спогади служать основою для ухвалення тих чи інших рішень. Людина ухвалює рішення все одно самостійно, але її думки певним чином відбиваються на рішеннях.

Прикладом цього може послужити випадок із братами Йосипа, які хотіли вбити його. Цілком можливо, що це Бог поклав Рувимові на серце думку про те, як сильно старий батько любить Йосипа і як тяжко переживатиме смерть сина. Так чи інакше, щось спонукало його сказати: «Не губімо душі його!» (Бут. 37:21). Так само Бог міг уселити Юді думку про те, щоб продати Йосипа купцям, які саме проходили повз них (Бут. 37:26–27).

Цілком можливо, що так само Бог ожорсточив серце фараона. Можливо, Бог зробив так, що фараонові прийшли певні думки – наприклад, про те, скільки безкоштовної робочої сили пропаде, якщо відпустити ізраїльтян, або про те, що всі народи сміятимуться над фараоном, що дозволив якимсь рабам обдурити себе. Бог міг улаштувати так, що ці думки відвідували фараона саме тоді, коли той уже починав здаватися й був готовий відпустити ізраїльтян.

Отже, ми вважаємо, що Бог досягає Своєї мети переважно шляхом втручання особливого Промислу в природний перебіг подій і в процес людської думки. Проте тут важливо вказати дві особливості. По-перше, коли Бог здійснює таке втручання, Він не порушує законів природи чи свободи волі. Навіть тоді, коли Він наводить нас на ті чи інші роздуми, Він тим самим не примушує нас ухвалити конкретне рішення; Він лише намагається вплинути на ухвалення рішення. Як уже зазначалося, людина не завжди приймає рішення, угодні Богові (Ам. 4:6–11; Ог. 1:1–11). У нас, як і раніше, залишається свобода волі.

По-друге, попри численні біблійні згадки про втручання Бога в історію Ізраїля, не треба робити висновок про те, що Бог впливає так само на кожне рішення кожної людини. Ці випадки свідчать лише про те, що Він може зробити й робить, коли того вимагає Його задум. Проте немає підстав припускати, що Бог завжди так керує світом. Наприклад, Бог може направити серце царя, коли побажає (Пр. 21:1), але Він не втручається в кожне рішення, що його ухвалює кожний цар. Бог втручається лише тоді, коли це необхідно для досягнення якоїсь особливої мети; але в більшості випадків у світі переважає дія загального Промислу.

Отже, особливий Промисел Божий свідчить про те, що Він воістину «Пан над народами» (Пс. 21:29) і «над усією землею Найвищий» (Пс. 96:9). «Господь міцно поставив на небі престола Свого, а Царство Його над усім володіє» (Пс. 102:19).

3. Чудеса

Третій спосіб дії Бога у світі – чудеса (Cottrell, God the Ruler, розд. 6). У межах загального Промислу Бог допускає події фізичного світу й історії, не втручаючись у їхній природний перебіг і в рішення істот, наділених свободою волі. Використовуючи особливий Промисел, Бог змінює плин подій, не порушуючи природного порядку речей. Чудеса ж виходять за межі особливого Промислу. Вони скасовують дію законів природи, оминаючи ці закони або й порушуючи їх. Роблячи чудеса, Бог безпосередньо творить певні події, не викликані природними чинниками.

Чудеса мають три основні властивості. По-перше, вони видимі, тобто їхні результати явні для людського сприйняття – наприклад, зцілене тіло, сокира, що плаває на поверхні води, або дванадцять кошів, наповнених хлібом і рибою. Це відрізняє чудеса від подій, які будуть розглянуті в наступному розділі, – від духовних подій, причини яких також надприродні, але результати приховані від наших очей.

По-друге, чудеса виходять за межі законів природи. Чудеса витісняють, перевершують закони природи, скасовують їхню дію або просто обходять їх. Чудеса відбуваються незалежно від законів, перериваючи їхню дію. Інакше кажучи, чудо породжує деякий результат, який неможливо пояснити дією самих лише законів природи. Хоча результати чудес зазвичай цілком природні – зцілене тіло, їстівна їжа, вогонь на вівтарі, – викликані вони надприродними чинниками, як, наприклад, у випадку з вином, що миттєво з’явилося, хоча для його виготовлення зазвичай потрібен тривалий час.

Третя властивість чудес полягає в тому, що вони служать знаменнями (свідченнями, доказами, підтвердженнями) явленої істини, яку вони супроводжують (наприклад, Євр. 2:3–4). Для позначення чудес у Біблії часто використовується саме це слово – «знамення». Чудеса стають знаменнями саме тому, що це зримі діяння Бога, що виходять за межі природного закону. Тому вони вражають (чудом часто називають щось неймовірне) і ясно вказують на своє надприродне походження за межами фізичного світу. Саме про призначення чудес як знамень говорить Ісус, збираючись зцілити розслабленого: «Щоб ви знали» (Мк. 2:10; див. Cottrell, God the Ruler, 232–236).

Чудеса реальні, але відбуваються вони не випадково й не часто. Бог робить їх тільки тоді, коли вони потрібні для виконання Його викупного задуму й для одкровення, що супроводжує цей задум. Тому, на відміну від загального Промислу, чудеса явлені не всім. Як і особливий Промисел, чудеса – це результат дії прямого Божого наміру, але вони не такі численні, як події особливого Промислу.

4. Надприродні духовні події

Четвертий спосіб дії Бога у світі – духовні події. Як і чудеса, ці діяння Бога виходять за межі законів природи, але, на відміну від чудес, вони невидимі й приховані, їх не сприймають органи чуття людини. Тому я називаю ці події «духовними».

Духовні події у багатьох аспектах можна назвати найважливішими. У них особливим чином виявляється Божа могутність. Усі інші події без них не мали б сенсу, тому що духовні події передусім пов’язані з великим викупним задумом Бога і зі спасінням грішників. До духовних подій належать діяння, здійснені Богом через Ісуса Христа заради нашого спасіння, – зокрема, Втілення, Викуплення, перемога над смертю і сатаною, звершена під час Воскресіння. Крім того, до духовних подій належить і те, що Бог здійснює безпосередньо в нас, особливо – прощення гріхів, відродження Святим Духом і перебування в нас Духа, що дає сили жити у святості. До цієї ж категорії подій можна віднести й одкровення, які Бог давав через Своїх апостолів і пророків, надихаючи їхні серця й розум, як уже зазначалося вище. Діяння Бога, пов’язані зі спасінням, правильніше назвати ділами Викуплення, а не Промислу; про них поговоримо в наступних розділах.

На цьому завершуємо пояснення біблійної доктрини Бога. Розглянувши Божі діяння – Створення і Промисел, – не можна не пригадати слів гімнів «Великий Бог» і «Ми служимо великому Богові!»

Примітки до розділу 4

1.Едвард Янг висловив цю думку в лекції у Вестмінстерській богословській семінарії. Див. його книгу – Edward J. Young, Studies in Genesis One, 6–7.
2. Не треба ототожнювати поняття центральності й винятковості. Христос має бути центром нашого життя, але це не означає, що Він – єдиний об’єкт поклоніння й прославлення. Наприклад, ми також маємо славити Бога-Творця й усвідомлювати присутність Святого Духа в нашому житті.
3. Бог допускає це у фізичному сенсі, а не в моральному. Інакше кажучи, Бог іноді допускає вбивство, але це не означає, що Він дає етичний чи моральний дозвіл убивати.
4. У цьому вірші не сказано, що ангели радіють; тут написано, що радість буває в присутності ангелів. У присутності ангелів перебуває Сам Бог.
5. Детальніше це питання розглядається в книзі: Cottrell, God the Ruler, розд. 5; див. також Cottrell, “Sovereignty,” 97–119.