Неправдивих богів багато, та є лише один істинний і живий Бог – Бог, про Якого говорить Біблія (1 Кор. 8:4–6). Багато що про Нього нам відомо із загального одкровення, явленого в навколишньому світі. Але головне джерело знання про Бога – Святе Письмо, у якому відкривається природа Бога, Його діла та Його воля.

У цьому розділі говоритимемо про природу Бога. Хто є Бог? Який Він? Які Його атрибути, або якості? (Cottrell, God the Creator, 34–43). Вивчаючи атрибути Бога, ми говоримо про Його сутність, тому що сутність Бога невіддільна від Його якостей. Неможливо говорити про Бога окремо від властивих Йому атрибутів, так щоб залишилася деяка нейтральна сутність без будь-яких властивостей. Навіть більше, неможливо говорити про істинного Бога, залишивши осторонь хоча б один із Його атрибутів. Наприклад, «Бог», який не всемогутній, або не всезнавець, або не благий, – це вже не Бог.

Іноді атрибути Бога поділяють на непередавані й виявлені. Непередавані атрибути належать Богові, і лише Йому (наприклад, Він сущий і нескінченний); Його творіння цих якостей не має. Виявлені атрибути – це якості (наприклад, любов, мудрість), які Бог передав або виявив певною мірою в істотах, яких Він створив і наділив моральною природою. У цьому контексті слово «виявив» означає не передання інформації про якусь властивість, але наділення створеної істоти цією властивістю.

Розглядаючи тут атрибути Бога, ми розділимо їх на чотири категорії. Перша категорія – це атрибути, які описують саму природу Бога, Його єство, незалежно від Його зовнішніх справ або стосунків із творінням. Назвемо їх безвідносними атрибутами. Друга категорія – атрибути, які виявляються передусім у ставленні Бога до творіння: живих істот (ангели, люди) і неживої природи. Третя категорія – моральні атрибути Бога, які виявляються лише в Його стосунках із живим творінням, що має моральну природу. Ці атрибути виявляються незалежно від наявності гріха у світі. Четверта категорія – атрибути Бога, виявлені виключно як реакція Бога на гріх.

I. БЕЗВІДНОСНІ АТРИБУТИ БОГА

Безвідносні атрибути Бога іноді ще називають абсолютними, первинними, внутрішніми або пасивними атрибутами. Вони первинні в тому розумінні, що пояснюють природу Бога, Який існує як «річ у собі». Інакше кажучи, виявлення й значення цих атрибутів не залежить від існування створених істот або стосунків Бога з ними. Одначе це не означає, що безвідносні атрибути можна зрозуміти, відмовившись від всякого порівняння з творінням. Наприклад, значення нескінченності й незмінності нам зрозуміле передусім тому, що ми знайомі зі скінченним і мінливим. І хоча ці атрибути характеризують насамперед Самого Бога, вони також відіграють важливу роль у ставленні Бога до світу. Тому ми визнаємо, що ця класифікація якостей Бога досить умовна.

А. Бог є Дух

Ісус говорить, що Бог, у Його абсолютній сутності, є Дух (Ів. 4:24; див. Cottrell, God the Creator, 222–240). Духовну природу Бога можна описати водночас у позитивному й негативному аспектах. Позитивний аспект полягає в тому, що духовна природа Бога означає життя. Біблійне слово «дух» ще перекладається як «дихання», дихання життя. Близько тридцяти разів Біблія називає Бога «Богом живим» (див. Пс. 41:3; Іс. 37:4; Мт. 16:16; Євр. 3:12), Який має «життя Сам у Собі» (Ів. 5:26). Це відрізняє Його від усіх неправдивих мертвих богів (Повт. Зак. 4:28; Пс. 113:11–15; Єр. 10:5, 14) і від усіх живих істот, чиє життя – дар Божий. (Див. Cottrell, God the Creator, розд. 8.)

Інший позитивний аспект духовної природи Бога – особистісний. Це найважливіша складова духа: духовні істоти є особистостями. Ангел – особистість, людський дух – особистість; саме поняття духа передбачає особистісність. Тому уявлення про Бога як про якусь безлику сутність або про сутність, яка лише частково володіє особистісними якостями, суперечить словам Ісуса, Який навчав, що Бог є Дух.

Особистісність передбачає чотири аспекти, кожний із яких присутній в Особистості Бога. По-перше, Бог має раціональну свідомість; Він – розумна істота. Тому ми говоримо про Божий розум, Його знання, розуміння, логіку. По-друге, Бог має самосвідомість, тобто усвідомлює Своє свідоме існування й особистість. Це видно зі самого Його імені – «Я Той, що є/Сущий» (Вих. 3:14). По-третє, особистісність Бога означає Його самостійність або свободу волі, тобто всі дії Бога визначаються виключно Його вільним вибором; Йому нічого неможливо нав’язати. Нарешті, особистісність передбачає стосунки з іншими особистостями. Бог має стосунки з ангелами й людьми. Але навіть якби Він не створив інших особистісних істот, цей аспект особистості Бога виявився б у всій повноті в самій Його природі, тому що три особистості триєдиного Бога перебувають у вічних взаємостосунках.

Духовну природу Бога можна описати і в негативних термінах, тобто за допомогою заперечення: дух нематеріальний і невидимий. Нематеріальна природа духа означає, що він за самою своєю сутністю відрізняється від усього фізичного. Бог не має обмежень, властивих матерії. Не треба уявляти, що в Нього є фізичне тіло (як учать мормони). У Біблії іноді говориться про частини тіла Бога (наприклад, про лице, очі, вуха, ноги), але це антропоморфізми, тобто опис дій і ставлення Бога зрозумілою для людини мовою.

Бог Дух також невидимий (1 Тим. 1:17; Кол. 1:15), тобто Його істинна сутність незрима для створених істот (1 Тим. 6:16). Ангели бачать Бога в людиноподібному образі, у постійній теофанії (Об. 4). Він з’явився людям видимим чином і з’явиться знову (див. Вих. 24:9–11; Об. 22:3–4). Але ці прояви Бога не можна ототожнювати з Його істинною сутністю (Cottrell, God the Creator, 229–233).

Духовна природа Бога – хороший приклад Його безвідносних атрибутів. Незважаючи на те, що це атрибут Бога, який не залежить від Його стосунків із творінням, правильне розуміння цього атрибута можливе лише у зв’язку зі створеними істотами. Це особливо стосується негативних аспектів духовної природи Бога.

Б. Бог самодостатній

Самодостатність – другий безвідносний атрибут Бога (Cottrell, God the Creator, 245–250). Цей атрибут іноді називають «від-себе-буттям»(aseity, від латинського a se – «зі себе», «від себе»). Буквально це означає, що існування Бога походить із Нього Самого, а не з якогось зовнішнього джерела. Існування Бога ні від чого не походить і не залежить; Он просто існує. Він самодостатній, безсмертний, незнищенний і незалежний. Він не може померти, не може зникнути, не може знищити Самого Себе. Усі ці якості протилежні якостям створених істот, сам факт створення яких передбачає залежність їхнього існування від зовнішнього джерела – Бога-Творця. Тому кожна створена істота залежна, а існування Бога незалежне.

Біблійне вчення про Бога як Сущого починається з одкровення Його імені у Вих. 3:14: «Я Той, що є». Бог відкриває про Себе найголовніше – що Він є. Дієслово «є» якнайкраще пасує для Його імені. У Новому Завіті Бог називається «нетлінним» (Рим. 1:23), «Єдиним, що має безсмертя» (1 Тим. 6:16), таким, що має «життя Сам у Собі» (Ів. 5:26). Він «не вимагає служіння рук людських, ніби в чомусь Він мав би потребу» (Дії 17:25).

У Книзі Ісаї 43:12–13 підкреслено велику важливість розуміння Бога як Сущого: «…Я Бог! І Я здавна Той Самий, і ніхто не врятує з Моєї руки, – як що Я вчиню, то хто це перемінить?» У цих словах виражається повна свобода Бога діяти так, як Йому до вподоби. Жодна зовнішня сила й жодна істота не можуть перешкодити втіленню Його задумів. Ті, хто покладається на Нього, не засоромляться, а ті, хто в безумстві своєму намагаються протистояти Йому, будуть знищені.

В. Бог єдиний

Біблійне вчення про Бога насамперед підкреслює Його єдність. «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш – Господь один!» (Повт. Зак. 6:4). Єдність Бога виявляється у двох аспектах. По-перше, Бог єдиний у тому сенсі, що Він неподільний, тобто не складається з частин. Це єдність простоти (Cottrell, God the Creator, 37–40), яку неможливо розкласти, на противагу складній єдності. На відміну від створеної матерії, Бога не можна розділити на неподільні частинки (атоми). Його сутність неможливо розділити, наприклад, так, щоб Його любов характеризувала одну зі складових Його істоти, а гнів – іншу. Усі атрибути Божі однаково наявні в усьому Його бутті. Неможливо розділити Бога й просторово, відокремивши деяку частину Його буття від іншого – як уявляють це собі прибічники тієї язичницької ідеї, що душа людини – це «частинка» Бога.

Водночас треба остерігатися іншої язичницької крайності: філософської концепції абсолютної простоти Бога. Це уявлення полягає в тому, що Бог єдиний у розумінні повної недиференційованості. Деякі християни, не замислюючись, приймають на віру неправдиве уявлення про відсутність відмінностей між атрибутами Бога. Вони вважають, що ці відмінності існують тільки в нашому розумі, тоді як природа Бога – це одне неподільне нерозрізнене ціле. Праведність Бога – це Його добрість, Його милість – це Його всемогутність, Його мудрість є Його всевладдя, Його любов є Його гнів. Прихильники цієї омани часто уявляють усі атрибути Бога злитими в один головний атрибут – найчастіше любов.

Але таке уявлення про Бога хибне. Єдність простоти виключає поділення в Божій природі, але не відмінності. Насправді, як ми побачимо далі, деякі атрибути Бога навіть протиставляються один одному. Зокрема, коли до Божого творіння увійшов гріх, Божа святість виступила супроти Його любові. До того ж, як ми побачимо в наступному розділі, єдність простоти не відкидає відмінностей між трьома особами Трійці.

Другий аспект єдності Бога полягає в тому, що Бог тільки один. Це називають єдністю винятковості (Cottrell, God the Creator, 390–419). Саме про цю єдність говориться у Повт. Зак. 6:4. Павло повторює: «…Іншого Бога нема, окрім Бога Одного» (1 Кор. 8:4). Ніякого іншого божества просто немає – ні рівного Йому, ні навіть меншого. Ця думка лежить в основі першої заповіді: «Я – Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю з дому рабства. Хай не буде тобі інших богів передо Мною» (Вих. 20:2–3). «Я – Господь, і нема вже нікого, нема іншого Бога, крім Мене» (Іс. 45:5; див. Повт. Зак. 32:39; Іс. 43:10–11; 44:6, 8; Йоіл. 2:27). Наступний практичний висновок із цього знаходимо в словах, які цитує Ісус: «Господеві Богові своєму вклоняйся, і служи одному Йому» (Мт. 4:10). Це мета, обов’язок і право кожного створіння – шанувати Творця, поклонятися Йому й прославляти Його як єдиного істинного Бога. У цьому, і тільки в цьому має полягати сенс нашого життя.

Г. Бог триєдиний: Трійця

Бог єдиний і водночас триєдиний. У цьому полягає доктрина Трійці (Cottrell, God the Redeemer, розд. 3). Хоча в Біблії немає самого слова «Трійця» або подібного грецького поняття, концепція Трійці в Писанні наявна.

У чому саме полягає ця концепція? Класичну християнську доктрину Трійці зазвичай формулюють так: Бог – це три особи, що мають одну природу. Розуміння Трійці як трьох осіб (особистостей) ми бачимо вже в Тертуліана на початку III ст. «Особу» звичайно розуміють як розумовий і вольовий центр свідомості (хоча не всі погоджуються з таким визначенням). «Бог має три особи» означає, що в одній божественній природі є три окремі центри свідомості. Кожна з осіб Бога має окрему самосвідомість, відмінна від двох інших осіб і перебуває у вічних стосунках із двома іншими особами. Ці три особи ми називаємо Отцем, Сином і Святим Духом.

У трьох особах Бог, однак, єдиний. Ми вже говорили про «єдність простоти» Бога, тобто про те, що Він є неподільною сутністю. Розглядаючи концепцію Трійці, треба передусім пам’ятати, що вона не означає розділення сутності Бога на три різні частини. Навіть більше, Бога характеризує єдність винятковості, тобто немає іншого Бога, окрім єдиного істинного Бога, – твердження, яке ототожнюється з монотеїзмом. Тому, що не означала б концепція Трійці, вона в жодному разі не має на увазі існування трьох окремих богів, інакше це був би тритеїзм.

Відповідно до доктрини Трійці єдність Бога означає, що всі три центри свідомості мають одну й ту саму божественну природу, або сутність, або єство. Зазначимо, що вони мають не просто однакову сутність (хоча це й так), а єдину, одну й ту саму визначену сутність. Дехто вважає вислів «сутність Бога» некоректним; але саме існування Бога означає буття; отже, Він має певну сутність або єство. Коли ми говоримо, що Отець, Син і Святий Дух єдині за природою, це означає, що повнота божественної сутності, усе те, «що робить Бога Богом», належить кожному з Них. Головний висновок із цього полягає в тому, що кожна особа Трійці однаковою мірою має божественну сутність. Усе божество Отця належить також Синові й Святому Духові. Усі божественні атрибути однаково належать кожній з осіб Трійці. Інакше й бути не може, оскільки Вони мають єдину сутність.

На чому ж ґрунтується доктрина Трійці? Загальне одкровення про неї нічого не говорить; тільки спеціальне одкровення, що міститься в Біблії, свідчить про те, що Бог триєдиний. Учення це виводять не зі Старого, а тільки з Нового Завіту, хоча й у Старому Завіті помічаємо певні натяки на триєдиність – наприклад, множина в Бут. 1:26: «Створімо людину» (див. 3:22; 11:7), з’явлення Ангела Господнього, відвідування Богом Авраама й зруйнування Содома (Бут. 18:1–19:21), а також множина слова, що означає в Старому Завіті Бога (Елохім). Але тільки в Новому Завіті вчення про Трійцю стає неминучим висновком.

Неминучість доктрини триєдиності обумовлена новозавітним ученням про божественну природу Христа. Якби Писання не вчило, що Ісус не є Отцем, але водночас є Богом у тілі, питання, пов’язані з Трійцею, напевно, ніколи не виникли б. Про Святого Духа Біблія також говорить як про Бога, хоча й рідше (поговоримо про це в одному з наступних розділів).

Окрім учення про божественну природу Ісуса й Святого Духа в Новому Завіті є кілька фрагментів, у яких підкреслено взаємозв’язок і рівнозначність трьох осіб Бога. Найвідоміший і найважливіший із цих фрагментів – формула для хрещення в Мт. 28:19: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Інший вірш – благословення в 2 Кор. 13:13: «Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде зо всіма вами!» Ще один вірш – згадка про потрійне джерело духовних дарів в 1 Кор. 12: 4–6: «Є різниця між дарами милости, Дух же той Самий. Є й різниця між служіннями, та Господь той же Самий. Є різниця й між діями, але Бог той же Самий»1. Див. також 1 Петр. 1:2, де говориться, що святі вибрані «із передбачення Бога Отця, посвяченням Духа, на покору й окроплення Кров’ю Ісуса Христа». З усіх цих віршів випливає, що викуплення християн здійснює не просто якесь абстрактне божество, а три особи єдиного, істинного, живого Бога.

Про триєдиність Бога свідчать також такі вірші: 1 Ів. 4:13–14; Юд. 20–21; Рим. 15:30; 1 Кор. 6:11; 2 Кор. 1:20–21; Гал. 4:6; Еф. 2:18; 3:14–17; 5:18–20; 1 Сол. 5:18–19; 2 Сол. 2:13; Тит. 2:13; Об.1:4–5.

Наше знання про Трійцю здебільшого базується на тому, що нам відомо про стосунки Бога зі світом, передусім про Його задум викуплення. Чому ж ми звертаємося до теми Трійці в розділі, присвяченому безвідносним атрибутам Бога? Чи виявляється триєдиність Бога тільки в Його ставленні до світу, чи ж це справжній аспект «Бога в Собі»? Виявляється, правильно і те й інше, що давно вже визнають християни.

Це випливає із загальноприйнятого розмежування онтологічної та ікономічної Трійці. Так звана ікономічна Трійця – це різні стосунки осіб Трійці зі світом і Їхні діяння у світі. Наприклад, Бог Отець зумовлює й обирає (Рим. 8:29; 1 Петр. 1:1–2), посилає Сина й Святого Духа; ніде не говориться, щоб Син або Дух відправляли Отця (Ів. 5:37; 14:26; 20:21). З іншого боку, тільки Бог Син прийшов на землю в тілі, жив серед людей, помер на хресті, воскрес із мертвих і сидить праворуч Отця як наш єдиний Первосвященник і Посередник. А Бог Дух здійснює відродження й освячення (1 Петр. 1:1–2) з моменту злиття в День П’ятидесятниці (Дії 2:38). Він також дає натхнення (2Петр. 1:21), зокрема для говоріння мовами (Дії 2:4).

Але окрім участі осіб Трійці у виконанні задуму викуплення у світі, триєдиність існує в Самому єстві Божому, абсолютно незалежно від будь-яких стосунків. Це онтологічна Трійця. Предвічна потрійність Божа лежить в основі любові між трьома особами Бога.

Чи відомо нам що-небудь про стосунки всередині онтологічної Трійці? Чи можна проєктувати те, що нам відомо про ставлення осіб Трійці до світу, на Самого Бога? Згідно з традиційним богослов’ям Трійці, стосунки Отця і Сина – це частина вічної божественної сутності, що свідчить про вічне Богосинівство Христа. Біблія називає Ісуса «Сином Однородженим» (Ів. 3:16), і зазвичай це тлумачать в тому сенсі, що Отець вічно породжує Сина (хоча ніхто точно не знає, що це означає). Святий Дух «походить» від Отця (Ів. 15:26) – і, можливо, також від Сина, – що розуміється як вічні взаємовідносини, як божественна таємниця. Із цього робиться висновок, що Син від вічності підпорядкований Отцеві, і Святий Дух також у вічності підпорядкований Отцеві (і, можливо, Синові).

Я вважаю, що все це можна застосувати лише до ікономічної Трійці. Інакше кажучи, Логос (друга особа Трійці) не є вічним Сином і не породжується у вічності, але народжений і стає Сином у момент Втілення. Святий Дух «походить» від Отця і Сина в день П’ятидесятниці (Дії 2:33). Відносини підпорядкування виникають лише в розподілі ролей трьох осіб Трійці в задумі Викуплення. Логос, у вічності рівний Отцеві за природою і владою, добровільно й лише одного разу бере на Себе роль Викупителя. Це пояснює такі вірші, як: Ів. 4:34; 14:28 і 1 Кор. 11:3.

Небезпечними є єретичні ідеї, що відкидають доктрину Трійці. Дехто заперечує єдність Бога й схиляється до політеїзму. Це властиво язичницьким релігіям і мормонізму, а також первинному варіанту армстронгізму. Дехто ж заперечує триєдиність Бога, вважаючи, що істинний Бог існує тільки в одній особі. Приклад цього вчення – аріанство, що виникло в IV ст. й стверджує, що Ісус не є справжнім Богом, але створеною істотою. Доктрина секти «Свідки Єгови» – сучасна форма аріанства. Триєдиність Бога відкидають і різні форми монархіанізму, прихильники якого вважають, що Бог існує в одній особі. Один із видів монархіанізму – так званий модалізм, згідно з яким у внутрішній природі Бога немає відмінностей. Тільки в зовнішніх стосунках із творінням Бог набуває різних образів або виконує різні ролі, відкриваючись людині й здійснюючи Свій задум. Він робить це послідовно, а не одночасно. Наприклад, у старозавітні часи Бог, що існує в одній особі, виявив Себе як Отець; відтак Він же втілився як Син, зараз Він спілкується зі Своїм творінням як Дух. Сучасний приклад модалізму – «Рух єдності» (“Oneness movement”), поширений серед деяких п’ятидесятницьких церков, також відомий як рух «Тільки Ісус» (“Jesus only”)2.

Доктрина Трійці сповнена таємниць. Людський розум нездатний осягнути, що Бог може бути водночас єдиним і триєдиним. Але ця доктрина не має здаватися нам абсурдною чи суперечливою. Абсурдною вона була б лише тоді, якби ми уявляли Бога єдиним і триєдиним в одному розумінні. Але це не так. Бог єдиний в одному сенсі, тобто за сутністю, і триєдинийв іншому сенсі – тобто в трьох особах.

Д. Бог нескінченний

Ще один безвідносний атрибут Бога – нескінченність (див. Cottrell, God the Creator, розд. 6). Нескінченність Бога означає, що Він безмежний, безмірний, неосяжний. Однак нескінченність Бога не варто розуміти як Його фізичну чи матеріальну характеристику, ніби Він нескінченно великий чи займає нескінченний простір. Нескінченність Бога означає, що для Нього не існує ніяких обмежень, притаманних створеним істотам. Наприклад, скінченні істоти за своєю природою обмежені простором і часом. Нескінченний Бог не має таких обмежень. Скінченні істоти бувають непослідовними й припускаються помилок; вони морально недосконалі. Нескінченний Бог досконалий у всьому. Знання і сила скінченних істот обмежені. Знання і сила Бога нескінченні.

Як бачимо з цих прикладів, нескінченність поширюється й на інші атрибути Бога. Бог святий, і Його святість нескінченна. Бог є любов, і Його любов безмежна. Також неосяжні мудрість, милість і слава Божа.

Але це не означає, що нескінченність Бога абсолютна. Вона має два обмеження. По-перше, хоча ніщо зовнішнє не обмежує Бога, Він обмежений Своєю природою в тому розумінні, що Він не може зробити щось усупереч Своїм атрибутам. Наприклад, оскільки Бог є любов, Він не може вчинити всупереч Своїй любові. Друге обмеження не пов’язане безпосередньо з природою Бога, але накладається Його вільним вибором. Наприклад, коли Бог щось обіцяє, Він обмежує Себе необхідністю виконати обіцяне.

Тільки Біблія вчить, що Бог нескінченний. Усі неправдиві боги скінченні. Сучасний приклад уявлення про скінченного Бога – філософія процесу, згідно з якою бог перебуває в процесі становлення й розвивається разом зі світом, у міру того як світ впливає на нього. Багатьох влаштовує концепція скінченного бога, оскільки в її світлі легше пояснювати «недоліки» творіння. Якщо сам бог недосконалий, то не варто шукати досконалості й у створеному ним світі. Так, звичайно, легко пояснити наявність зла у світі, але за це пояснення доводиться дорого платити, відмовившись від нескінченного Бога. Чи здатний скінченний бог спасти? Чи гідний такий бог поклоніння? Але нам зовсім не треба платити цієї ціни, тому що істинний Бог, про Якого говорить Біблія, нескінченний.

Е. Бог вічний

Один із аспектів нескінченності Бога – Його необмеженість у часі: Він вічний (див. Cottrell, God the Creator, 250–264). Він «Бог відвічний» (Іс. 40:28), «вічний Бог» (Рим. 16:26), «Цар віків, нетлінний» (1 Тим. 1:17). Вічний Бог перебуває поза часом і кількісно, і якісно.

Перший і найбільш очевидний аспект вічної природи Бога полягає в тому, що за самою Своєю сутністю Бог не має початку і кінця; Він завжди існував у вічному минулому й завжди існуватиме у вічному майбутньому. Таким чином, вічність Бога припускає нескінченну кількісну тривалість часу. Цей простий наслідок самодостатності Бога; існування – сама сутність Бога, тому Він завжди існував і завжди існуватиме.

Дехто не погоджується з таким тлумаченням вічності Бога, вважаючи, що воно припускає так званий «вічний час» або вічне існування Бога на прямій часу. Прибічники цього погляду вказують на те, що час як послідовність моментів, що має минуле, теперішнє й майбутнє, – це частина створеного світу, отже, час не можна використовувати для опису Самого Бога. Тому вони відкидають кількісне розуміння вічності Бога.

Одначе я не погоджуюся з таким підходом до питання про Бога й час, хоча б через те, що Біблія часто говорить про вічність Бога як про нескінченну кількісну тривалість часу. Він – існує «від вічности» (Пс. 92:2) і «повіки Живущий» (Іс. 57:15;див. Об. 4:9–10; 10:6; 15:7), «відвіку й довіку» (Пс. 40:14). «Перше ніж гори народжені, і поки Ти витворив землю та світ, то відвіку й довіку – Ти Бог» (Пс. 89:2; див. Пс. 101:25–27). Бог «Той, Хто є, Хто був і Хто має прийти»(Об. 1:4,8; 4:8). Він перший і останній, Альфа і Омега, початок і кінець (Іс. 44:6; Об. 1:8; 21:6). «…В Господа один день – немов тисяча років, а тисяча років – немов один день!» (2 Петр. 3:8; див. Пс. 89:5). Це не означає, що всі моменти часу зливаються для Бога в одну вічну мить. Просто для Того, Хто вічний, один обмежений проміжок часу такий самий значущий, як і будь-який інший проміжок часу.

Другий аспект вічної природи Бога полягає в тому, що час для Нього має якісно інше значення, ніж для створених істот. Усе творіння живе в постійно мінливому «зараз», і безпосередня свідомість створених істот, що мають особистісні якості (ангелів і людей), прив’язана до теперішнього моменту. Ми пам’ятаємо деякі моменти минулого й складаємо плани на майбутнє, але ми зв’язані потоком часу в тому сенсі, що наша свідомість замкнута в конкретній миті. Проте для Бога час минає інакше. У певному сенсі Він перебуває поза плином часу, і обмеження часу не владні над Ним. Я говорю «у певному сенсі», тому що не думаю, що Бог перебуває за межами плину часу з усякого погляду. Я вже говорив про те, що Бог існує у вічній послідовності моментів, тобто, певною мірою, плин часу – частина самої природи Бога, абсолютно не залежна від творіння. Тим самим я відкидаю аспект класичного теїзму і навіть переважної частини християнського богослов’я, відомий як позачасовість Бога, або вічна «одночасність» природи Бога та Його дій. Згідно з цим уявленням, позачасовість Бога полягає в тому, що для Нього не існує послідовності моментів або навіть усвідомлення послідовності моментів. Бог, усі Його діяння і Його знання існують у вічному Зараз – одному, одночасному теперішньому. Для Бога немає минулого або майбутнього, «до» або «після». І хоча ми бачимо Його діла на прямій історії, для Самого Бога всі Його діяння, а також Його розуміння, застигли в єдиній, незмінній, вічній одночасності.

Уважаю таке уявлення про вічну природу Бога екстремальним, ближчим до язичницької філософії, аніж до біблійного вчення. Усе, що Святе Письмо говорить про Бога, свідчить, що для Нього плин часу – це вічна послідовність моментів. Бог існує і діє зараз. Деякі Його діяння (такі як Створення) залишилися в незмінному минулому, а інші (такі як Страшний Суд) ще настануть, і навіть Бог чекає їх настання.

Що ж ми маємо на увазі, говорячи про якісний аспект вічної природи Бога? У якому сенсі Він перебуває поза межами часу, вільний від його обмежень? З Біблії дізнаємося, що свідомість (знання) Бога не обмежена часом. Хоча Він існує і діє в динамічному теперішньому (а не в якомусь цілісному й нерухомому вічному теперішньому) і хоча Він усвідомлює Своє існування й діяння в цьому динамічному теперішньому, Його свідомість перебуває над плином часу, і Він бачить минуле й майбутнє Своїх творінь так само чітко й виразно, як ніби це відбувається зараз.

Можливо, ми ніколи не зрозуміємо, як саме це відбувається. Проте не можна відкидати цю частину природи Бога тільки тому, що вона для нас незбагненна. Ми не можемо знати всього про нескінченного Бога! У деяких випадках (подібних до цього) треба просто визнати істинність вчення, тому що так говорить Біблія. Зокрема, про те, що знання Боже перевершує час, говориться в Іс. 40–48. Бог знову і знову повторює, що Він – єдиний істинний Бог, що тільки Він знає всю історію загалом і бачить її від початку до кінця. Див. Іс. 41:21–26; 42:8–9; 44:6–8; 46:9–11; 48:3–7.

Отже, вічність Бога треба розуміти у двох аспектах: Його існування не має початку й кінця, і Його свідомість перевершує теперішній момент, одночасно охоплюючи всю історію створеного світу.

Ж. Бог праведний

Тема праведності Бога проходить через усю Біблію (Cottrell, God the Redeemer, розд. 4). «Господь справедливий» (Пс. 128:4); «Господь справедливий на кожній дорозі Своїй» (Пс. 144:17). «Бо Господь справедливий, кохає Він правду» (Пс. 10:7); «і небеса звістять правду Його» (Пс. 49:6). Євангеліст Лука називає Ісуса «Праведним» (Дії 3:14), і Сам Ісус у молитві говорить: «Отче Праведний!» (Ів. 17:25).

У Біблії слова «справедливість» і «праведність» уживаються як синоніми. Іноді нам це важко зрозуміти, тому що для нас вони мають різний зміст. У нашому розумінні праведність зазвичай асоціюється зі святістю, а справедливість – із виконанням закону. Але в Писанні відповідні єврейські й грецькі іменники взаємозамінні й перекладаються як «праведність» або «справедливість», а прикметники – «праведний» або «справедливий».

Що ж таке праведність як атрибут Бога? У традиційному розумінні праведність (або справедливість) Божа – це та сувора характеристика Його моральної природи, яка вимагає послуху Його закону й безстороннього суду над людьми відповідно до їхнього стану перед законом. Оскільки всі переступили закон, праведність Божа вимагає, щоб усі були покарані. Тому праведність зазвичай розглядають у негативному сенсі й у контексті покарання.

Згодом з’явилася думка, особливо поширена в ліберальних колах, що праведність – це позитивний і рятівний аспект Божої природи. Праведність прирівнюється до вірності Бога у виконанні завіту з людиною, і в цьому разі підкреслюються не вимоги закону, а дотримання Богом обітниць. Отож основним виявом Божої праведності вважають спасіння й визволення Його народу з рабства й утиску.

Проте, уважно вивчивши сказане в Біблії про праведність і справедливість Божу, ми побачимо вузькість і неспроможність обох поглядів, оскільки вони неточно передають значення цих біблійних понять. Точне значення біблійного терміна «праведність» можна визначити так: відповідність певній нормі або стандарту. Предмет (наприклад, ваги – Лев. 19:36) або людину називають праведними (вірними), якщо вони відповідають деякій мірі. Для людини ця міра – воля або закон Божий, тому праведною називають людину, що не завинила перед законом; людину, чиє життя відповідає нормі Божого закону3.

Біблійна концепція праведності як відповідності нормі застосовна й до Бога. Праведність Бога означає, що всі Його діла ідеально відповідають певному стандарту чи нормі. Що ж це за норма? Ця норма – не поза Богом, а в самій Його вічній і досконалій природі. Тому праведність Бога – це Його послідовність або постійність, незмінна відповідність усіх Його діянь вічній і досконалій нормі самої Його природи. Усе, що робить Бог, неодмінно узгоджується з Його досконалістю.

Головне слово в цьому визначенні – послідовність. Праведність Бога означає, що Він завжди вірний Собі, послідовний; у Нім панує цілковита гармонія. Ще одне важливе слово у визначенні – вірність. Праведність Бога означає, що Він завжди вірний Собі й Своєму задуму (Повт. Зак. 32:4; Пс. 142:1). Він ніколи не вагається, тому що Його воля невіддільна від Його природи. Одним із виявів цього є вірність Бога Своєму слову – тобто Він виконує те, про що заздалегідь попереджає, чи то обіцянку, чи застереження. Тому праведний Бог завжди вірний Своєму завіту – обіцянці благословити чи покарати, залежно від того, чи виконуються умови завіту.

Отже, жоден із двох вищеописаних поглядів не дає задовільного пояснення праведності Бога. Обидва вони виражають тільки наслідки Божої праведності. Праведний Бог вірний Своїй природі. Оскільки за природою Своєю Він святий, Він мусить покарати гріх; оскільки за природою Він – люблячий Бог, Він мусить спасти грішників. І оскільки Він праведний, то має зробити і те, й інше!

Проте варто зазначити, що покарання за гріхи – це наслідок насамперед не праведності Бога, а Його святого гніву. Але святий гнів Бога має бути задоволений, і грішник має бути покараним, тому що Бог праведний (див. Повт. Зак. 32:1–43; Пс. 7:11; 9:3–6; 10:4–7; 96:1–6, Іс. 10:21–23; 41:1–2). Так само спасіння від гріха – це наслідок насамперед не праведності Бога, а Його любові й доброти. Але Бог виявив любов і милість, тому що Він праведний. Див. Пс. 23:3–5; 30:1; 35:11; 39:10–11; 50:16; 70:2; 81:3–4; Іс. 1:27; 30:18; 41:10; 45:21–25; 51:5–6.

Для нас, Божого творива, дуже важливо знати про Його праведність, тому що нам заповідано вірити Йому. Оскільки Він праведний, тобто послідовний у всьому, особливо в дотриманні Свого слова, ми можемо вірити Йому. Ми можемо покластися на Нього й цілковито довіритися Йому. Ми знаємо, що всі діла Його праведні.

И. Бог незмінний

І, нарешті, ще один безвідносний атрибут Бога – незмінність (Cottrell, God the Redeemer, розд. 8). Незмінність Бога означає, що Він не змінюється і не може змінитися. Саме таким має бути несотворенний і вічний Бог. Він – велике «Я Той, що є» (теперішній час, Вих. 3:14), чия сутність однакова від віку. Земля і небо «позникають вони, а Ти будеш стояти… І всі вони, як одежа, загинуть, Ти їх зміниш, немов те вбрання, – і минуться вони… Ти ж – Той Самий, а роки Твої не закінчаться!» (Пс. 101:26–28). «Бо Я, Господь, не змінююся…» (Мал. 3:6). В Євр. 13:8 про Бога Сина сказано: «Ісус Христос учора, і сьогодні, і навіки Той Самий!»

Дехто відкидає незмінність Бога – наприклад, прибічники філософії/теології процесу вважають, що божество перебуває в процесі розвитку й становлення разом зі світом. Хтось, навпаки, впадає в іншу крайність, заявляючи, що Бог абсолютно незмінний у всьому. Це притаманно класичному теїзму, якого дотримуються багато християн.

Аргумент класичного теїзму будується таким чином: усякий рух або зміна Бога мають відбуватися з метою вдосконалення; але оскільки Бог за Своєю природою вже досконалий, зміни не мають сенсу й неможливі. Згідно з цією позицією, знання Бога та Його емоційний стан не змінюються, а отже, Бог не відчуває ніяких емоцій – ні гніву, ні горя, ні страждання, ні радості. Інакше кажучи, Бог безпристрасний (тобто не здатний страждати). Такий погляд іде руч-об-руч із радикальним уявленням про вічність Бога, яке ми обговорювали вище, – що Бог перебуває поза часом. Якщо для Бога все – «застигле теперішнє», то не лише Його єство, але і Його знання і навіть Його діяння, по суті, незмінні у вічності. Отже, Бог виявляється статичним, нерухомим, застиглим, безпристрасним, байдужим і бездіяльним.

Багато хто вважає (і я з ними згідний), що ця радикальна позиція суперечить біблійному вченню про живого й люблячого Бога, милість і суд Якого втручаються у перебіг світової історії. Тому незмінність Бога треба розуміти не як абсолютну, а як якість, що виявляється в головному, але не в усьому. Інакше кажучи, незмінною є сутність Бога, а стан Його розуму й дії змінюються.

Усі погодяться, що сутність Бога незмінна. Він – вічно Той Самий (Пс. 101:26-28), нетлінний (Рим. 1:23) і має безсмертя (1 Тим. 6:16). Пакер так висловлює цю думку: «Бог не старіє. Його літа не прибувають і не убувають. Його сили не вичерпуються і не додаються. Він не дорослішає і не розвивається. З часом Він не стає сильнішим, чи слабшим, чи мудрішим» (Packer, 69). Він завжди був і завжди буде святим, люблячим і вірним. Його задуми й наміри незмінні; Він завжди вірний Своєму слову й обіцянкам. Отже, незмінність Бога виявляється в Його вірності (Пс. 32:4; 118:90; Плач 3:23; Євр. 10:23). Він – наша скеля і твердиня (Повт. Зак. 32:4; Пс. 17:2; 61:3; Іс. 26:4).

Але, уважно читаючи Біблію, ми побачимо, що в розумі і діях Бога відбуваються зміни. Згадаємо, приміром, стани Його розуму. Перед Богом проходить послідовність моментів нашої і Його історії; Він діє і відповідає на дії людини. Він переживає різні почуття, дивлячись на події історії Своїх творінь, наділених свободою волі. Бог особливо страждає через наші гріхи; Він також прийняв страждання Втілення, найбільшим із яких стала хресна смерть. Бог Отець страждав, бачачи випробування Сина, а Бог Син страждав, терплячи ці муки.

До того ж, у діяльності Бога також відбуваються зміни. Він діє в нашому світі в часі, а не здійснює всі справи в один і той самий момент вічності (усупереч уявленню про одночасність справ Бога). Наприклад, деякий час Бог займався створенням світу, але в певний момент процес творіння завершився (Бут. 2:3), і Бог почав іншу справу. Бог дав одкровення Мойсеєві задовго до того, як дав одкровення Єремії. До деяких справ Бог ще не приступив (наприклад, Страшний Суд). Бог вершить справи згідно зі Своїм задумом, коли настає «повнота часу».

Усе, про що ми говорили стосовно незмінності Бога, виявилося у Втіленні. Коли Слово стало тілом (Ів. 1:14), сутність Бога не змінилася. Хоча Слово Боже стало Ісусом із Назарета, Його природа залишилася попередньою, і Він не втратив Своїх божественних атрибутів і не «втратив Своєї божественної природи». Проте, Втілений Бог-Слово переживав зміни. Він на Своєму досвіді дізнався, що означає бути людиною. Він здійснював великі чудеса в певні моменти часу. Він відчув на Собі, що означає бути відкиненим людьми (Іс. 53:3) і полишеним Богом (Мт. 27:46). Він випробував усі страждання Голгофи й радість тріумфу над гріхом, сатаною, смертю й пеклом.

II. АТРИБУТИ БОГА, ВИЯВЛЕНІ У ЙОГО СТОСУНКАХ ІЗ ТВОРІННЯМ

Тепер звернемося до тих атрибутів Бога, які виявлені в Його стосунках із творінням. Ці атрибути властиві Самому Богові й не залежать від стосунків із творінням, але виявляються переважно саме через ці стосунки. Вони виявляються в стосунках Бога з творінням загалом – живим і неживим, особистісним і безособистісним, гріховним і безгрішним. Насамперед вони виявилися у Створенні й Промислі Божому, про які поговоримо в наступному розділі.

А. Бог трансцендентний

У перекладі з латинської «трансцендентний» означає «такий, що перевершує, перевищує». Це слово описує стосунки між двома сутностями, одна з яких перевершує іншу. У богослов’ї поняття «трансцендентний» використовують для опису засадничих стосунків Бога з творінням. Бог-Творець перевершує всіх створених істот у тому сенсі, що Він відрізняється від них за самою Своєю сутністю. Бог «поза» всесвітом і всім, що створено.

Проте Бог перебуває «поза» Всесвітом в онтологічному сенсі, а не в просторовому. Інакше кажучи, трансцендентність Бога не означає, що Він перебуває десь у просторі, «над» творінням або «за його межами», неначе теоретично можливо здійснити подорож до далеких меж Усесвіту й, зробивши крок за його край, зустріти Бога. Ні, трансцендентність характеризує природу Бога, яка є не просто дух, але несотворенний дух. Тільки Бог не створений, що якісно відрізняє Його від усієї створеної дійсності – духовної і фізичної. Єство Бога відрізняється не лише від створеної фізичної матерії, але й від створених духів (людей і ангелів). Між Богом і Його творіннями існує онтологічна прірва. Бог трансцендентний (Cottrell, God the Creator, розд. 5).

У цьому полягає головна відмінність Бога від Його творива. Лише нетлінний і безсмертний Бог (Рим. 1:23; 1 Тим. 6:16) гідний поклоніння. Поклонятися й служити творінню замість Творця – вершина глупоти й великий гріх (Рим. 1:25). Оскільки між Богом і творінням існує онтологічна відмінність, жодна людина не може бути чи стати божеством, набувши сутності Бога4.

У Біблії поняття Божої трансцендентності позначається словом «святий», що мовами оригіналу означає «відокремлений, особливий». Стосовно Бога це треба розуміти двояко. По-перше, Він відокремлений від гріха й грішних істот; це етична святість Бога. По-друге, Бог за Своєю природою відокремлений від творіння; це онтологічна святість, про яку згадується в Іс. 6:3: «Свят, Свят, Свят Господь Саваот, уся земля повна слави Його!» (див. Об. 4:8). Те ж саме проголошує і Мойсей: «Хто подібний Тобі серед богів, о Господи? Хто подібний Тобі, препрославлений святістю? Ти в славі грізний, Чудотворче!» (Вих. 15:11). Він «Святий Яковів» (Іс. 29:23). Див. Об. 15:4. Святість у другому сенсі ми називаємо трансцендентною; у цій книзі слово «святість» вживається лише в етичному розумінні.

Б. Бог усевладний

Другий атрибут Бога, що виявляється в Його стосунках зі створеним світом, – всевладдя (Cottrell, God the Ruler, розд. 7), повна влада над усім творінням. Всевладдя Бога можна визначити двома словами: абсолютне панування. Усевладдя – це царювання, володарювання: Богові належить абсолютна влада над усім. Він – Бог богів і Пан панів (Повт. Зак. 10:17; 1 Тим. 6:15–16; Об. 19:16). Він «над усією землею Найвищий» (Пс. 96:9), «Цар великий всієї землі» (Пс. 46:3). Йому належить влада над усяким тілом (Єр. 32:27), над усім людством (Дан. 4:22, 29) і над кожним народом (Пс. 21:28). «Бог зацарював над народами, Бог сів на святому Своєму престолі» (Пс. 46:9).

У Біблії всевладдя Бога позначається словом «царство», що передбачає «володіння, правління, панування». Саме в термінах царства розкривається ідея Божого всевладдя. «Царює Господь» (1 Хр. 16:31; Пс. 92:1–2; 95:10; 96:1; 98:1; Іс. 52:7). «Господь міцно поставив на Небі престола Свого, а Царство Його над усім володіє» (Пс. 102:19).

Синонім усевладдя – панування. Слово «пан» означає «хазяїн, власник» чогось (наприклад, землевласник). Хазяїн за визначенням має повне право розпоряджатися своєю власністю на свій розсуд. Єдиновладне панування Бога над усім творінням означає, що все перебуває у Його володінні, тобто Він має право розпоряджатися всім на Свій розсуд. Мойсей говорить: «Тож належить Господеві, Богу твоєму, небо, і небо небес, земля й усе, що на ній» (Повт. Зак. 10:14). Псалмоспівець продовжує: «Господня земля, і все, що на ній, вселенна й мешканці її» (Пс. 23:1). «…Вся земля – то Моя!» – говорить Господь (Вих. 19:5). «Що під небом усім – це Моє» (Йов 41:3). Отже, Богові належать усі люди й усе творіння.

Безроздільне право панування належить Богові тому, що Він – єдиний Творець; усе інше, і людство також – Його творіння, тобто Його власність (Пс. 23:1–2; 88:12; 94:5). Оскільки Бог усе створив, Він – усевладний Господар над творінням.

Серед християн існують серйозні розбіжності в розумінні всевладдя Бога. Деякі, особливо кальвіністи, трактують усевладдя як причинно-наслідковий зв’язок; вони вважають, що усі події – і природні явища, і рішення, які ухвалюють люди, – викликані безпосередньо Богом, і ніким іншим. Інакше Бог просто не може бути всевладним. Згідно з цим поглядом, якби створена істота була справді вільною й сама вирішувала, яку дію вчинити, то Бог не був би єдиним автором усього, що відбувається, тобто не був би всевладним. У деяких ситуаціях Йому доводилося б реагувати на дію зовнішніх чинників. Але всевладний Бог завжди Сам викликає всі дії, тому не може ні на що реагувати. Ніщо зовнішнє не може впливати на знання Бога, Його рішення або діяння. Тому все, що відбувається, – частина первинного Божого задуму та Його вічного порядку, який охоплює все і втілюється в усьому. Історія створення – це просто виконання всевладним Богом цього задуму чи порядку (Див. Cottrell, God the Ruler, розд. 5.)

Проте я вважаю цю теорію, що прирівнює всевладдя Бога до всепричинності, надуманою й небіблійною. Усевладдя Бога треба розуміти не як причинність, а як контроль. Бог усевладний у тому сенсі, що Він контролює всі події, які відбуваються в Його творінні, незалежно від того, чи викликає Він цю подію Сам (що часто відбувається), чи просто дозволяє їй відбутися (не запобігає, хоча міг би, якби побажав). У будь-якому разі все творіння перебуває під повним контролем Бога; Він усевладний.

В. Бог усемогутній

Усемогутність Бога (Cottrell, God the Creator, 292–305) означає, що Він може все, тобто Його сила нескінченна й безмежна. У Біблії дуже багато сказано про цей атрибут Бога. «Бог найвищий у силі Своїй» (Йов 36:22). «Сила – у Бога»(Пс. 61:12); «могутніший Господь у висоті» (Пс. 92:4). «Піднесися ж, о Господи, в силі Своїй, а ми будем співати й хвалити могутність Твою» (Пс. 20:14). Одне з імен Бога в Старому Завіті – Shaddai, що в перекладі означає «Усемогутній», «Уседержитель», «Всевишній» (наприклад, Бут. 49:25; Чис. 24:4; Йов 40:2; Пс. 90:1). Дев’ять разів на це ім’я натрапляємо у формі El Shaddai, «Бог Усемогутній» (наприклад, Бут. 17:1; 35:11; Вих. 6:3; Єз. 10:5). Новозавітний еквівалент цього імені Бога – pantokrator, «Уседержитель» (2 Кор. 6:18; Об. 1:8; 11:17; 15:3; 16:7,14; 19:6,15; 21:22).

Усемогутність Бога означає, що запас Його сили безмежний, і Він може зробити все, що забажає, хоча деякі речі Він вирішує не робити. Ісус говорив: «Можливе все Богові» (Мт. 19:26; див. Бут. 18:14; Лк. 1:37). Бог проголошує: «Ось Я – Господь, Бог кожного тіла: чи для Мене є щось неможливе?» (Єр. 32:27; див. Чис. 11:23). Отримавши великий урок смирення, Йов відповідає Богові: «Я знаю, що можеш Ти все, і не спиняється задум у Тебе!» (Йов 42:2).«А Бог наш на небі, – усе, що хотів, учинив»(Пс. 113:11; див. Пс. 134:6).

Отже, усемогутність Бога необмежна, однак треба зазначити, що всемогутність не означає, що Бог може робити все мислиме, тому що навіть у Біблії сказано, що є деякі речі, які для Бога неможливі. Наприклад, Він не може обманювати (Тит. 1:2; див. 1 Сам. 15:29; Євр. 6:18); Він «злом не спокушується» (Як. 1:13). Та чи вказує «неспроможність» Бога робити ці речі на Його слабкість? Звичайно, ні! Навпаки: здатність робити такі речі була б виявом слабкості. Це негативні дії, а не позитивні; і вони свідчили б про брак сили. Тому нездатність Бога на це підтверджує Його всемогутність.

А ще, Бог не може робити таких речей через те, що вони суперечать Його природі. Усемогутність не означає, що Бог здатний діяти всупереч Своїй природі. Бог не може грішити чи знищити Себе, оскільки це суперечить Його природі. У такий самий спосіб розв’язуються й інші надумані суперечності, як наприклад: чи може Бог нарисувати квадратне коло або створити такий великий камінь, який Сам не зможе підняти? Ці запитання містять логічні суперечності5 й несумісні з раціональною природою Бога.

Ми розглядаємо всемогутність Бога серед тих Його атрибутів, які виявляються в стосунках зі світом, тому що першим величним виявом усемогутності стало Створення: «О Господи, Боже! Ти небо та землю створив Своєю потужною силою та Своїм витягненим раменом, – нічого для Тебе нема неможливого!» (Єр. 32:17). «Вічна сила» Бога видима «думанням про твори» (Рим. 1:20). До того ж, усемогутність Бога ми бачимо в Його щоденному промислі й турботі про творіння: Він тримає «усе словом сили Своєї» (Євр. 1:3). І, нарешті, ми бачимо всемогутність Божу в задумі викуплення: у підготовці спасіння через Ізраїль, здійсненні спасіння в Ісусові Христі й поширенні його через Церкву.

Г. Бог мудрий

Cилу, навіть абсолютну, не можна назвати чеснотою, якщо той, хто нею володіє, не спроможний використати її на благо. Для цього потрібна мудрість. Мудрість – це вміння обрати найкращу мету й найкращі засоби її досягнення. Інакше кажучи, це вміння ухвалювати правильні рішення й робити найкращий вибір із різних можливих варіантів.

Біблія говорить про абсолютну мудрість Бога (Cottrell, God the Ruler, 285–289). Він – «єдиний мудрий Бог» (Рим. 16:27); «Його мудрість та сила» (Дан. 2:20). «О глибино багатства, і премудрости, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його, і недосліджені дороги Його!» (Рим. 11:33), Він «безвадний в знанні» (Йов 36:4, див. Іс. 40:14; Рим. 11:34). Мудрість Божа виявлена в Його творінні. «Які то численні діла Твої, Господи, – Ти мудро вчинив їх усіх» (Пс. 103:24). «Господь мудрістю землю заклав, небо розумом міцно поставив» (Пр. 3:19; див. 8:27–31). «Своєю Він силою землю вчинив, Своєю премудрістю міцно поставив вселенну» (Єр. 10:12).

Ми також бачимо мудрість Бога в Його промислі, особливо в здатності використовувати сили природи й рішення людей, які мають свободу волі, для виконання Свого задуму. Бог може обернути несприятливі обставини на благо й обіцяє: «І знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре» (Рим. 8:28). Ми можемо цілковито покладатися на Його мудрість. Це означає, що ні випадковість, ні гріховна природа, ні злі люди не зруйнують Його задуму. Досконала мудрість Божа здатна обернути на благо навіть біль і страждання.

Повнота мудрості Божої представлена в Його задумі викуплення. Ісус Христос і Його хресна смерть продемонстрували «Божу силу та Божу мудрість» (1 Кор. 1:24; див. 2:7–9). У Євангелії, яку проголошує Церква, відкривається «найрізніша мудрість Божа» (Еф. 3:10).

Якщо ми справді віримо в Божу мудрість, то ми довіряємо Його задуму стосовно творіння, віримо, що світ, заселений істотами, які мають свободу волі, – найкращий із можливих світів, хоча ці істоти й можуть згрішити. Якщо ми віримо в мудрість Бога, то не засуджуємо те, що Він робить і чому дозволяє відбутися (особливо пам’ятаючи Рим. 8:28). Лише той, чия мудрість перевершує мудрість Бога, має право судити діла Божі.

Єдино мудра відповідь на Промисел Бога, Чия мудрість досконала, – повна довіра Тому, Хто все влаштовує на благо. Знаючи про силу Божу, а тим паче про Його мудрість, ми можемо беззастережно довіритися Йому. Якби Він був тільки всемогутній, у нас було б більше причин боятися Його, ніж довіряти Йому. Але «Його мудрість та сила» (Дан. 2:20). Як пише Пакер: «Мудрість без сили гідна жалю, як зламана тростинка. А сила без мудрості жахає. Але в Богові безкрайня мудрість поєднується з безмежною силою. Саме тому Він нескінченно гідний цілковитої довіри» (Packer, 81).

Д. Бог благий

Є така дитяча молитва, що починається словами: «Бог сильний, Бог добрий». І справді, Писання свідчить про добрість Бога (Cottrell, God the Ruler, 289–295; Cottrell, God the Redeemer, 322–323). Коли Мойсей відважується просити Бога явити Свою славу, Бог відповідає: «Я переведу все добро Своє перед тобою» (Вих. 33:18–19, див. Мк. 10:18). «Господь добрий та праведний» (Пс. 24:8), «добрий Господь» (Пс. 99:5; Наум. 1:7), «Ти добрий, і чиниш добро», – проголошує псалмоспівець (Пс. 118:68).

Що ж ми маємо на увазі, коли говоримо про «добрість» Бога? По-перше, добрість Бога – ця Його досконалість, абсолютна перевага в усьому. По-друге, це моральна добрість. По-третє, це жаданість Бога; Він – гідний об’єкт усіх прагнень («скуштуйте й побачте, який добрий Господь», Пс. 33:9). Але передусім добрість Бога означає Його доброзичливість і добре ставлення до творіння. Він бажає вилити благословення на створених Ним істот і робити їм якомога більше добра. Бог добрий до нас. Він щедрий на дари й благословення, на любов і добро. Він піклується про Свої творіння.

Добрість Бога (доброта, добре ставлення) спрямована не лише на людину, але й на все творіння. Він зрошує дощем навіть безлюдну землю (Йов 38:25–27). «Господь добрий до всіх, а Його милосердя – на всі Його творива… Очі всіх уповають на Тебе, і Ти їм поживу даєш своєчасно, Ти руку Свою відкриваєш, – і все, що живе, Ти зичливо годуєш!» (Пс. 144:9, 15–16). Ісус говорив, що Бог піклується навіть про птахів і про квітки (Мт. 6:26, 28; 10:29).

Бог добрий до всього світу, але Його особлива доброта й турбота виливається на людину. Це називається Божою любов’ю. Через любов Отець «наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних» (Мт. 5:43–45), «не зоставив Себе Він без свідчення, добро чинячи: подавав нам із неба дощі та врожайні часи, та наповнював їжею й радощами серця наші» (Дії 14:17). Він «щедро нам усе на спожиток» (1 Тим. 6:17). Добрість Бога випливає з Його обіцянки в Рим. 8:28. Але понад усе про Божу добрість свідчить усе, що Він зробив, щоб визволити нас від гріха. Тут Його добрість набуває конкретних форм милості, довготерпіння й благодаті. Направду, «наситив Він спрагнену душу, а душу голодну наповнив добром» (Пс. 106:9). «Яка величезна Твоя доброта, яку заховав Ти для тих, хто боїться Тебе» (Пс. 30:20).

Якби ми не були впевнені в добрості Божій, було б дуже важко любити Його й довіряти Йому. Якби Бог не був добрий, Він ставився б до світу жорстоко або байдуже. Такий усевладний, усемогутній володар був би нестерпним. Тому, якби людям довелося вибирати між усемогутнім Богом і добрим Богом, більшість вибрала б доброго Бога. Але нам не треба вибирати; наш Бог і всемогутній, і всеблагий.

Е. Бог усезнаючий

Усезнання Бога означає, що Його знання нескінченне (Cottrell, God the Creator, 273–292; Cottrell, God the Ruler, 280–283). «Господь – Бог знання» (1 Сам. 2:3), і це абсолютна істина. Він знає все, що можна знати, і Його знання ніколи не буває приховане від Нього Самого. Він «відає все» (1 Ів. 3:20) – цілковито й досконало. «Великий Господь наш, та дужий на силі, Його мудрости міри нема!» (Пс. 146:5). «І нема створіння, що сховалось перед Ним, але все наге та відкрите перед очима Його, – Йому дамо звіт!» (Євр. 4:13). «О глибино багатства, і премудрости, і знання Божого!» (Рим. 11:33).

У Писанні сказано, що Бог знає абсолютно все про світ, який створив. Йому відомі шляхи зір і птахів (Пс. 146:4; Мт. 10:29). Він знає всі бажання й учинки кожної людини. У нас навіть «волосся все на голові пораховано» (Мт. 10:30). «Бо очі Його на дорогах людини, і Він бачить всі кроки її» (Йов 34:21). «Господь споглядає з небес, і бачить усіх синів людських, приглядається з місця оселі Своєї до всіх, хто замешкує землю» (Пс. 32:13–14). «Очі Господні на кожному місці, – позирають на злих та на добрих» (Пр. 15:3). Див. Пс. 138:1–18.

Бог знає навіть найпотаємніші помисли наших сердець. «Бог більший від нашого серця та відає все!» (1 Ів. 3:20). «Я Господь, що досліджує серце, що випробовує нирки, щоб кожному дати згідно з путтю його, за плодом учинків його» (Єр. 17:10). «Бо Бог бачить не те, що бачить людина: чоловік-бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце» (1 Сам. 16:7).

Отже, Богові відомо абсолютно все у всесвіті – від найменшого до найбільшого. Усі події постійно проходять перед Ним; уся світобудова перед Ним як на долоні.

Чи не найдивовижніше в усезнанні Бога – те, що Йому відома наперед уся історія Його творіння, зокрема й усі рішення, які людина ухвалює, користуючись свободою волі. Бог достеменно знає минуле, і це нескладно зрозуміти, тому що воно вже пройшло перед Його поглядом, і Він пам’ятає все. Та чи справді Богові відоме все майбутнє, усі можливі події й рішення істот, що мають свободу волі? Так, це правда. Ми не можемо цього осягнути, але саме про це свідчить Біблія.

Бог говорить, що лише Він може розказати, що відбудеться, і провістити майбутнє (Іс. 41:21–23). Саме це Він і зробив: «Я Бог, і немає більш Бога, й нікого, як Я, що звіщаю кінець від початку, і наперед – що не сталося ще» (Іс. 46:9–10). Також див. Іс. 42:8–9; 44:7–8; 45:20–21; 48:3–7; Пс. 138:4, 16. У всіх цих віршах Бог свідчить про те, що лише Він знає майбутнє.

У Новому Завіті підкреслено, що передбачення Боже є вирішальним у Його призначенні: «Бо кого Він передбачив, тих і призначив» (Рим. 8:29). Святі вибрані «із передбачення Бога Отця» (1 Петр. 1:2). Бог також передбачив і визначив наперед смерть Ісуса (Дії 2:23). Див. Рим. 11:2; Гал. 3:8.

Ми ще можемо зрозуміти, як Бог знає майбутні події, які Він Сам визначив наперед. Проте біблійне вчення про передбачення Бога (зокрема численні пророцтва про майбутнє) свідчить про те, що Бог знає, яке з можливих рішень ухвалить у майбутньому людина, що має свободу волі. Чи можливе таке прови́діння? Щоб відповісти на це запитання, згадаємо те, що говорилося вище про кількісний аспект вічності Бога. Нескінченний Бог не обмежений часом, і Його свідомість перевищує «зараз», охоплюючи всю історію – минуле, теперішнє і майбутнє – у єдиному акті пізнання.

Прибічники так званої «відкритої теології», серед яких є й консервативні богослови, відкидають реальність Божого передбачення6. Вони вважають, що таке прови́діння виключає свободу волі людини. Якщо Бог наперед знає, що та чи інша подія має статися, то вона неодмінно станеться (інакше Бог помилявся б). Уважають, що в зумовленому майбутньому немає місця для свободи волі.

Справді, прови́діння означає, що майбутні події певною мірою визначені. Але питання в тому, що їх визначає? Чи саме прови́діння? Ні, прови́діння не здійснює їх і не визначає; прови́діння лише означає, що вони вже відомі. А визначаються події вчинками, які самі люди здійснюють за своєю волею; Бог із вічності лише бачить ці події як здійснені. Визначеність не має на увазі необхідності.

Нарешті, залишається питання, як розуміти прови́діння у світлі старозавітних текстів, у яких мовиться, що Бог передумав щось робити або «пожалкував», що щось учинив (див. Cottrell, God the Redeemer, 496–501). Наприклад: «І пожалкував був Господь, що людину створив на землі» (Бут. 6:6); «Господь пожалів був про те» (Ам. 7:3, 6; див. Вих. 32:14; Єр. 26:13, 19). Як розуміти ці слова, якщо ми знаємо, що Бог усе передбачив, до того ж, Він незмінний?

На дієслово nacham («пожалкувати») як присудок до підмета «Бог» натрапляємо в Старому Завіті понад двадцять разів. Але це дієслово має й інші значення. Воно також означає «зглянутися», «передумати», «тужити». Важливо пам’ятати, що дієслово nacham не завжди означає «передумати через незнання». Іноді це слово описує сильні почуття, особливо скорботу й жаль (Бут. 6:6–7; 1 Сам. 15:11, 35; 2 Сам. 24:16; 1 Хр. 21:15; Суд. 2:18).

Але частіше Бог «передумує» тому, що виконання Його намірів обумовлене, тобто залежить від дотримання людьми певних умов. Бог проголошує намір, виконання якого залежить від відповіді людини, – про це яскраво свідчить такий фрагмент, як Єр. 18:7–10. Проте іноді Бог «передумує» й тоді, коли умова не визначена конкретно – як, наприклад, у Йон. 3:9–10; 4:2. Так само можна пояснити й інші вірші: див. Вих. 32:14; Пс. 105:45; Єр. 26:3, 13,19; 42:10; Йоіл. 2:13–14; Ам. 7:3, 6. У таких випадках Бог знає, чи будуть виконані зазначені чи передбачувані умови (наприклад, щира молитва), але попереджає про Свій намір, щоб спонукувати людей до дії.

Отже, вірші, у яких трапляється слово nacham, не заперечують провидіння Божого, Його всезнання абсолютне.

Ж. Бог усюдисущий

Усюдисущість Бога означає, що Він нескінченний у просторі й не обмежений простором (Cottrell, God the Creator, 264–273). Увесь простір створений Ним, і все творіння обмежене простором. Навіть ангели існують у «духовному» просторі чи духовному вимірі й обмежені ним. Головне просторове обмеження полягає в тому, що створена істота може перебувати лише в одному місці в конкретний момент часу. Але Бог, несотворений Творець, існує поза простором. Його природа якісно відрізняється від простору й створінь, які живуть у просторі. Усі відомі нам характеристики простору – протяжність, місце розташування й відстань – не можна застосувати, коли йдеться про Бога.

Свобода Бога від просторових обмежень виявляється насамперед у тому, що Він не прив’язаний до якогось місця в конкретний момент часу. Він присутній у всіх місцях одночасно. Вимір Бога перетинає простір у кожній точці; він усюди дотикається до фізичного виміру. Але це не означає, що Бог присутній у всьому просторі. Краще сказати, що весь простір постійно перед Ним. Бог може видимо виявити Свою присутність (теофанія) в будь-якому місці або водночас у мільйоні різних місць; але цю видиму присутність не можна ототожнювати зі самою сутністю Бога.

Оскільки Бог усюдисущий, Він завжди поряд із кожним із нас. Скільки б людей не поклонялися Йому в різних куточках землі, Він чує всіх. Він не «живе» в якійсь будівлі чи на якійсь горі (1 Цар. 8:27; Ів. 4:20–24; Дії 7:48–50; 17:24). І оскільки Бог усюдисущий, марно втікати чи ховатися від Нього. З прикладу Йони ми знаємо, що неможливо втекти «з-перед Господнього лиця» (Йон. 1:3; див. Пс. 138:7–10).

У Єр. 23:23–24 сказано: «Чи Я Бог тільки зблизька, – говорить Господь, – а не Бог і здалека? Якщо заховається хто у криївках, то Я не побачу Його? – говорить Господь. – Чи Я неба й землі не наповнюю? – каже Господь». Де б не була людина – у найглухішому куточку землі чи в найвіддаленішій галактиці, – Бог завжди поруч і водночас завжди віддалений. Ми говоримо «віддалений», щоб ніхто не подумав, що можна уникнути присутності Божої. Водночас Він близько: усякий, хто шукає, знайде Його. Бог близький до нас як найближча точка простору, тому що в кожній точці простору ми торкаємося до Нього (Дії 17:27–28).

З. Бог іманентний

Іманентність – це атрибут Бога, який описує Його присутність і дії у створеному світі (Cottrell, God the Creator, 269–273; Cottrell, God the Ruler, 295–298). Іноді іманентність протиставляють трансцендентності. Проте це груба помилка, яка виникає тоді, коли трансцендентність сприймають як просторову концепцію, ніби Бог займає певний простір за межами нашого всесвіту й перебуває далеко від нас. Але сутність трансцендентності не у віддалі, а у відмінності природи Бога. Трансцендентність описує не просторову віддаленість Бога від світу, а якісну відмінність Його сутності від усього створеного. Його трансцендентність аж ніяк не заперечує Його іманентності чи присутності у світі. Усюдисущість та іманентність Бога можливі завдяки Його нескінченній сутності.

Іманентність подібна до всюдисущості, але це – різні акценти цих понять. Усюдисущість підкреслює присутність Бога скрізь, тоді як іманентність підкреслює саму присутність. Всюдисущість означає, що Бог присутній скрізь, а не в якомусь певному місці; іманентність означає, що Бог присутній у Своєму творінні, а не перебуває поза ним. Це не означає, що світ містить Бога, – Бог нескінченний. Іманентність зовсім не означає єдності Бога зі світом, на якій базуються деякі пантеїстичні світогляди. Іманентність означає, що Бог присутній, що Він близький до Свого творіння, поряд із ним, що творіння постійно перебуває в Його присутності. Див. Дії 17:27–28; Єр. 23:23–24.

Іманентність Бога – це справжнє диво. Він – усевладний Цар усесвіту й водночас Він перебуває в ньому, поряд із нами, діє серед нас і Сам піклується абсолютно про все у Своєму творінні й у житті кожного з нас. Увесь Промисел Божий (про який поговоримо в наступному розділі) свідчить про Його дивовижну близькість. Присутність Бога виявлено в Його загальному Промислі – у тому, як Він охороняє й береже все творіння. Його присутність виявлена і в особливому Промислі, коли Бог простягає руку Свою, благословляючи чи проклинаючи. Його присутність виявлена в чудесах, які свідчать про Його могутність і силу.

Яскравий приклад іманентності Бога – Його готовність чути наші молитви й відповідати на них: «Очі Господні на праведних, уші ж Його – на їхній зойк» (Пс. 33:16). «Господь близький всім, хто взиває до Нього, хто правдою кличе Його!» (Пс. 144:18). Він поруч із нами, коли ми поклоняємося Йому (Мт. 18:20), і Дух Його перебуває в серцях і тілах віруючих (1 Кор. 6:19). Нам дано обітницю: «Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас» (Як. 4:8). Це і є іманентність Бога.

И. Бог славний

Повнота Божої величі найкраще передається словом слава (Cottrell, God the Creator, 446–452). Він – «Цар слави», «Бог слави», «Господь слави»(Пс.23:7–10; Дії 7:2; 1 Кор. 2:8), «слава Господня велика» – говорить псалмоспівець (Пс. 137:5). «Його тільки Ймення звеличилось, величність Його на землі й небесах!» (Пс. 148:13).

У Старому Завіті для позначення слави Бога звичайно використовується слово kabod, яке у формі прикметника буквально означає «великий, тяжкий, масивний». Образно це слово використовують для позначення чогось значного, важливого або того, що вражає. У такому переносному значенні слово kabod стосовно Бога звичайно перекладають як «славний» або «слава». Поняття «слава Божа» вбирає уявлення про нескінченну значущість Бога, про всю Його досконалість.

Та є й інший аспект Божої слави. За Своєю природою Бог нескінченно великий і досконалий – незалежно від того, чи виявляється в якийсь спосіб Його велич. Але Бог побажав виявити Свою велич і досконалість видимо. Тож слава Божа – це Його велич і краса, виявлені всім нам. «Слава – це виявлена досконалість», – пише Пентекост (Pentecost, Glory, 8).

Слава Божа виявлена також у Його видимій присутності. «Слава Господня» перебувала в хмарі, яка провадила Ізраїль через пустелю й наповнювала храм (Вих. 16:7,10; 40:34–35; 1 Цар. 8:10–11). Про Божу славу свідчать чудеса Його творіння (Пс. 19:1). Утілене Слово, Ісус із Назарета, виявив Божу славу (Ів. 1:14). Бог виявив Свою славу, обдарувавши нас благодаттю спасіння (Еф. 1:6). Слава Божа освітлюватиме небеса (Об. 21:23). Вона перебуває всюди, де є Бог, і в усіх Його ділах. «Свят, Свят, Свят Господь Саваот, уся земля повна слави Його» (Іс. 6:3).

III. АТРИБУТИ БОГА, ВИЯВЛЕНІ В СТОСУНКАХ З ІСТОТАМИ, ЩО МАЮТЬ СВОБОДУ ВОЛІ

Деякі атрибути Бога виявляються не так у Його ставленні до творіння загалом, як у стосунках із людиною. У цьому розділі розглянемо два головні атрибути цієї категорії – любов і святість. Інші атрибути, що належать до цієї категорії, виявляються лише після гріхопадіння людства; про них – у наступному розділі.

А. Бог святий

Один із атрибутів Бога, виявлений у Його стосунках з істотами, що мають свободу волі, – святість (Cottrell, God the Redeemer, 245–275). Уже зазначалось, що сутність святості – відокремленість від інших речей. Ми говорили про онтологічну святість Бога, тобто Його відокремленість або відмінність від усього створеного. У цьому полягає Його трансцендентність. Тепер розглянемо етичну святість Бога, Його відокремленість від усього гріховного, від морального зла. Саме в такому розумінні вживається тут слово «святість».

Святість Бога – це Його абсолютна моральна досконалість, що має позитивний і негативний аспекти. Позитивний аспект – це те, який Бог і що Він заохочує; негативний аспект – те, що неприйнятне для природи Бога, що Він відкидає.

У позитивному сенсі святість Бога означає, що Йому притаманна абсолютна моральна досконалість і чистота, що Його сутність і діла незмінно правильні. Біблія однозначно говорить про цю святість Бога: «І будьте для Мене святі, бо святий Я, Господь» (Лев. 20:26; 1 Петр. 1:15–16). «Із справедливим поводишся Ти справедливо, із чесним – по-чесному, із чистим – поводишся чисто…» (Пс. 17:26–27). «Господь добрий та праведний» (Пс. 24:8; див. 91:16). Про воскреслого Христа Іван пише: «…чистий Він» (1 Ів. 3:3).

Святість у позитивному сенсі  – це не лише правда Самого Бога, але також і Його палке бажання, щоб усі творіння були морально чистими. Тому Він вимагає від нас святості й радіє її проявам (див.Пс. 23:3–4; 32:5).

Є й негативний аспект святості, який полягає в тому, що Бог цілковито вільний від будь-якого гріха; Він ненавидить гріх усією силою Свої ненависті й протистоїть йому. Моральне зло несумісне з Його природою, волею й помислами. Як говорить Писання: «Бог далекий від несправедливості, і Всемогутній від кривди!.. Тож поправді, не чинить Бог несправедливого, і Всемогутній не скривлює права» (Йов 34:10, 12). «…Бог Ти не той, що несправедливости хоче, – зло не буде в Тобі пробувати» (Пс. 5:5). «Твої очі занадто пречисті, щоб міг Ти дивитись на зло, і на насильство дивитись не можеш» (Ав. 1:13).

Цей негативний аспект Божої святості свідчить не лише про відсутність гріха в природі Бога, але й цілковите неприйняття гріха Богом. Усією Своєю силою Бог ненавидить гріх. Як ревно Бог обстоює правду, так само ревно Він протистоїть усякій неправді. Псалмоспівець звертається до божественного Месії: «Ти полюбив справедливість, а беззаконня зненавидів» (Пс. 44:8). Учинки грішників мерзенні в Господніх очах (Повт. Зак. 12:31). Зокрема, Він ненавидить ідолопоклонство (Повт. Зак. 16:22; Єр. 44:4), окультизм (Повт. Зак. 18:9–14), «очі пишні, брехливий язик, і руки, що кров неповинну ллють, серце, що плекає злочинні думки, ноги, що сквапно біжать на лихе» (Пр. 6:16–18), обман, неправдиву присягу (Зах. 8:17) і розлучення (Мал. 2:16).

Для істот, що мають свободу волі, святість Бога в обох її аспектах виявлено у формі закону. Закон – це всі заповіді й повеління, які Творець дав Своєму творінню. Це записана воля Бога (Пс. 40:8). Бог дає нам закон заради Своєї святості; Він ревно пильнує за правдою і неправдою. Заповіді закону насамперед демонструють святість Самого Бога; інакше кажучи, це накази Його святості. Покарання й прокляття, закріплені в законі, показують святу ненависть Бога стосовно гріха (див. Повт. Зак. 28:15; Гал. 3:10). Бути святим, як святий Бог (1 Петр. 1:15–16), означає любити Його закон і ненавидіти засуджений законом гріх (Пс. 1:2; 118:47, 97, 126–127).

Святість як атрибут Бога виявлена створеним Ним істотам навіть там, де немає гріха (наприклад, Бут. 2:15–17). Але коли гріх входить у світ, святість Бога виявляється в усій своїй величі і славі, особливо через ревнощі і гнів. Про це поговоримо в наступному розділі.

Б. Бог є любов

Другий вияв моральної природи Бога – любов (Cottrell, God the Redeemer, 323–351). Це добрість Бога, виявлена Його творінням, що мають свободу волі: «Бог є любов» (1 Ів. 4:8, 16). Бруннер називає це «найсміливішим висловлюванням… яке тільки може дозволити собі людина» (Brunner, Dogmatics I, 185). Можливо, тому цей аспект природи Бога ясно відкрито лише в особливому біблійному одкровенні.

Біблія проголошує неосяжну любов Бога: «Милосердя Твого, о Господи, повна земля» (Пс. 118:64). У старозавітні часи Бог особливою любов’ю возлюбив Ізраїль (Повт. Зак. 10:15; Єр. 31:3; Мих. 7:18–20), а в новозавітні часи ця любов вилилась на Церкву (Еф. 5:25–30; Кол. 3:12; 1 Ів. 3:1; 4:19).

Щоб осягнути природу Божої любові, треба розглянути різні біблійні терміни, які описують її. У Новому Завіті переважно натрапляємо на слово agape (дієслово agapao), хоча двічі вжито й дієслово phileo (Ів. 5:20; 16:27). Agape означає щиру турботу про добробут іншого; phileo передбачає дружню прихильність. У Старому Завіті найчастіше використовується слово ‘ahab і його похідні; його значення збігається зі значенням agape. Також у Старому Завіті використовуються слова: chesed, «щира прихильність, милість»; chashaq – «бажати, любити, відчувати прихильність»; chapets – «люб’язно ставитися, отримувати задоволення»; ratsah – «отримувати задоволення, бути задоволеним».

Важливо пам’ятати про те, що для позначення Божої любові в Біблії використано різні слова, тому що іноді виникає обмежене й викривлене розуміння, коли береться за основу лише одне слово, зазвичай agape. Agape – безкорислива турбота й піклування про щастя й добробут іншого, і в цьому, безумовно, сама сутність Божої любої. Але неможливо зрозуміти сповнену любові природу Бога, спираючись лише на одне слово й не уявляючи всієї повноти біблійного вчення.

Яке ж дамо визначення Божої любові? Пропоную таке: любов Бога – це Його самопожертва, прихильність і безкорислива турбота, яка спонукує Бога робити все для щастя й добробуту істот, створених Ним за Його образом. Це визначення містить чотири основні складові. Перша – це сама сутність agape, тобто турбота. Бога цікавлять усі наші справи, і Він щиро піклується про наш добробут. Він безкорисливо й від щирого серця хоче благословити нас. Він не нехтує нами й не байдужий до нас.

Друга складова любові Бога – самопожертва. Бог робить усе заради щастя Свого творіння. Він обдаровує нас Своєю величчю і благістю, виявленими в достатку створеного Ним світу. Він прийняв нас у спілкування зі Собою. Вершиною Його самопожертви стало втілення Логосу – Ісуса Христа, Який помер заради нас.

Третя складова любові Бога – дії. Божа любов не прихована в Ньому Самому; вона видимо виливається на тих, кого Бог полюбив. Божа любов виявлена в благословеннях Його Промислу (Мт. 5:43–48), у покараннях (Пр. 3:11–12; Євр. 12:5–6) і в Його хресній смерті (Ів. 3:16; 15:13).

Четверта складова любові Бога – прихильність. Про цю складову часто забувають ті, хто відмовляє Богові в будь-яких почуттях, або обмежує Його любов поняттям agape. Однак деякі слова, які перекладають як «любов Бога», містять поняття прихильності й ніжності. Стосунки Бога й віруючих Біблія часто описує аналогіями, що передбачають ніжне доброзичливе ставлення: батько і дитина (Ос. 11:1, 4; Рим. 8:15), мати і дитина (Іс. 49:15; 66:13), чоловік і дружина (Ос. 3:1; Еф. 5:25), пастух і отара (Єз. 34:11–22; Іс. 40:11; Ів. 10:11). Такі порівняння свідчать про теплоту, ніжність і глибину любові Божої до кожної людини. Див. також Іс. 30:18; Єр. 31:20; Ос. 11:8; Мт. 23:37.

Любов Бога безмежно багата й глибока; про це свідчить розмаїття дарів Його творіння й Промислу (Дії 14:17; 1 Тим. 6:17; Як. 1:17). Незбагненна глибина Божої любові найяскравіше видна в тому, як Він реагує на гріх людини. Коли гріх увійшов у світ, любов Бога розкрилась у Його милості, довготерпінні й благодаті. Ці атрибути Божої любові розглянемо в наступному розділі.

В. Святість і любов

Дуже важливо зрозуміти, як зіставляється любов Бога з Його святістю. Багато хто вважає, що головним або навіть єдиним атрибутом Бога є чи любов, чи святість; або ж уявляє любов і святість одним нероздільним атрибутом, де одне виявляється через інше. Часто фразу «Бог є любов» розуміють як вичерпний опис природи Бога, а всі інші атрибути, до яких належить і святість, розглядають лише як вияви Божої любові. І навпаки, іноді (хоча набагато рідше) вичерпним описом Божої природи вважають Його святість.

Проте всі ці думки помилкові. Святість і любов – два різні атрибути Бога; обидва однаково важливі й не є виявом один одного. І любов, і святість – рівнозначні аспекти природи Бога, Який може «спасти й погубити» (Як. 4:12). «Отже, бач добрість і суворість Божу» (Рим. 11:22). Хоча ці якості врівноважують одна одну, кожна з них може виявлятися незалежно від іншої. Неправильне розуміння співвідношення цих атрибутів Бога призводить до хибних висновків у питаннях етики, коли ухвалюють неправильні рішення з таких питань, як війна, страта й проблеми соціальної справедливості, тому що Богові приписують лише одну якість – любов. До того ж, неправильне розуміння співвідношення любові й святості Бога призводить до помилок у христології – хрест розуміють як моральний приклад для грішників, а не як жертву вмилостивлення, що відвертає гнів Божий.

Отож, заперечуючи рівнозначність Божої святості й любові, ми упускаємо саму суть християнства. Якби гріх не увійшов до Божого творіння, ці два атрибути співіснували б у цілковитій гармонії в природі Божій. Але щойно виникає гріх, починається протистояння святості й любові Бога. Оскільки Бог є любов, Він бажає дарувати грішникам Свою милість, любов і прощення. Але оскільки Бог святий, Його гнів має вилитися, і грішники мають отримати заслужену відплату. Природі Бога властиві і любов, і святість, а Його праведність вимагає, щоб Він був вірний усім аспектам Своєї природи. Тому Його природа вимагає вияву і милості, і гніву. Як же водночас виявляються і любов, і святість Бога стосовно грішників? Ця дилема розв’язується Втіленням і розп’яттям Ісуса, на яких утверджується християнська віра.

IV. АТРИБУТИ БОГА, ВИЯВЛЕНІ В СТОСУНКАХ ІЗ ГРІШНИКАМИ

Нарешті, остання категорія атрибутів Бога – атрибути, виявлені в стосунках із творіннями, які з власної волі обрали гріх. Усі ці атрибути є подальшим виявом двох основних якостей моральної природи Бога – святості й любові. Оскільки Бог святий, Він ревнивий, і Його гнів виливається на гріх. Оскільки Бог є любов, Він виявляє до грішників милосердя, терпіння й благодать.

А. Бог ревнивий

Святість Божа перед лицем гріха іноді виявляється як ревнощі (Cottrell, God the Creator, 409–416). У другій заповіді Яхве проголошує: «Адже Я – Господь, Бог твій, Бог ревнивий» (Вих. 20:5, переклад Р. Турконяка). «Бо не будете поклонятися іншому богові! Адже Господь – Його ревниве ім’я. Він є ревнивим Богом» (Вих. 34:14, переклад Р. Турконяка).

І в Старому, і в Новому Завіті цю якість Бога описано словами, що означають гаряче, пристрасне завзяття чи старанність, палання духу, ревнощі, навіть ревний гнів. Але не треба розуміти ревнощі Бога як дріб’язкову злість або заздрість, спрямовану на якесь інше божество, чиїх повноправних прихильників Бог бажає перебрати Собі. Ревнощі Бога зазвичай образно розуміються в контексті алегорії шлюбу. Подібно до чоловіка, Бог ревнує «пильністю Божою» (2 Кор. 11:2) про добробут і безроздільну вірність Своєї дружини. Що ж загрожує зруйнувати цю вірність? Ідолопоклонство! Тому Біблія зазвичай говорить про ревнощі Бога тоді, коли засуджує ідолопоклонство. Це видно у віршах Вих. 20:5 і Вих. 34:14, процитованих вище. Див. також Повт. Зак. 6:14–15: «Не будеш ходити за іншими богами з богів тих народів, що в околицях ваших, бо Господь, Бог твій – Бог заздрісний посеред тебе» (див. Повт. Зак. 4:22–24; 29; 17-20). У Повт. Зак. 32:21 Господь проголошує: «Роздражнили Мене вони тим, хто не Бог, Мене розгнівили своїми марнотами». Див. Іс. Нав. 24:19–20; Пс. 77:58; 1 Кор. 10:22.

Лжебоги викликають ревнощі Бога тому, що претендують на Його виняткове божество і безроздільне право на відданість Його творінь. Тут і виникає аналогія шлюбних стосунків. Ті, хто поклоняється неправдивим богам, зраджують законному чоловікові; вони винні в духовному перелюбі або розпусті. Див. Чис. 25:1–2; Єр. 5:7; Єз. 16:17; 23:25–27. Як будь-якого чоловіка ображає й обурює невірність дружини, так і святий Бог ревнує про народ, який ходить услід іншим богам. Ісая описує саму сутність цієї якості Бога: «Я Господь, – оце Ймення Моє, і іншому слави Своєї не дам, ні хвали Своєї божкам» (Іс. 42:8). Єдиний істинний Бог говорить: «…Буду ревний за Своє святе Ймення» (Єз. 39:25).

Б. Гнів Божий

Гнів Божий – не вельми приємна тема; але гнів – невіддільна частина природи Бога, і вивчати цей атрибут необхідно для правильного розуміння гріха й спасіння. За своєю сутністю гнів Бога не відрізняється від Його святості; єдина відмінність полягає в тому, що гнів – це святість, що зіткнулася з гріхом (Cottrell, God the Redeemer, 275–319).

У Біблії дуже багато написано про гнів Божий. Бог проголошує, що Його гнів обрушиться на повсталі проти Нього народи: «Він тоді в Своїм гніві промовить до них, і настрашить їх Він у Своїм пересерді» (Пс. 2:5). Використовуючи образ винного преса, Бог говорить: «І Я топтав їх в гніві Своїм, і чавив їх у люті Своїй, – і бризкав їх сік на одежу Мою, і Я поплямив всі шати Свої… Бо день помсти – у серці Моїм…» (Іс. 63:3–4). Гнів Бога обрушується і на непокірний Ізраїль: «Тому запалився гнів Господа на народ Його, і на нього Він витягнув руку Свою, – та й уразить його» (Іс. 5:25). «Бо був загорівся огонь Мого гніву, і палився він аж до шеолу найглибшого, і він землю поїв та її врожай, і спалив був підвалини гір» (Повт. Зак. 32:22). Ніхто з ворогів Божих не вціліє: «Бо гнів Божий з’являється з неба на всяку безбожність і неправду людей, що правду гамують неправдою» (Рим. 1:18).

Л. Морріс зазначає, що лише в Старому Завіті для позначення гніву Божого використано понад двадцять різних слів; про Божий гнів згадано понад п’ятисот восьмидесяти разів (Morris, Preaching, 131). Деякі старозавітні слова означають «палюче полум’я». Наприклад: «…бо боявся я гніву та люті [chemah], якими розгнівався був на вас Господь» (Повт. Зак. 9:19). «І почув Господь, і запалав [charon] Його гнів, – і загорівся між ними Господній огонь» (Чис. 11:1). Найчастіше в Старому Завіті для позначення гніву Божого використовується слово ‘ap, яке буквально перекладається як «ніс» або «ніздрі», а дієслово, яке від нього походить, означає «виявляти незадоволення, гніватися». Псалом 17:9 так описує гнів Бога: «…із ніздер Його бухнув дим, з Його ж уст – пожирущий огонь, і жар запалився від Нього!».

У Новому Завіті гнів Бога в основному передається двома словами: orge (Ів. 3:36; Рим. 1:18; Об. 6:16–17) і thymos (Рим. 2;8; Об. 14:10, 19). Якщо шукати між ними відмінність, то orge – це швидше постійно стримуване обурення, як вулканічна лава, що бурлить у надрах. А thymos означає спалах гніву або вибух люті – як виверження вулкану. Отже, гнів Божий горить постійним обуренням проти гріха, іноді обрушуючись страшним покаранням. «Бо наш Бог – то «палючий вогонь»!» (Євр. 12:29).

Треба не лише помічати окремі спалахи Божого гніву, але й розуміти, що палючий вогонь гніву – постійний аспект Божої природи, невіддільна частина Його сутності. Оскільки Бог святий, Його гнів обов’язково виливається на будь-який гріх. Гнів – природна, неминуча й вічна відраза святого Бога до всього порочного. Святість Божа завжди палає навіть при самій думці про гріх, але гнів Його виявився лише після появи гріха у світі. У цю мить святість Бога стає «палючим вогнем», який за своєю природою має поглинути й знищити все зло. Гріх, зіткнувшись із святістю Бога, подібний на краплі води, які миттєво випаровуються, потрапляючи на гарячу поверхню. Святість Божа – неначе розжарена піч, а гріхи – як клаптики паперу, що миттєво спалахують над її полум’ям.

Біблія говорить про жахливий стан тих, на кого обрушується Божий гнів: «Страшна річ – упасти в руки Бога Живого!» (Євр. 10:31). Ті, на кого виливається Божий гнів, називаються Його ворогами (Рим. 5:10; Кол. 1:21; Як. 4:4). «Ось Я проти тебе», – говорить Бог тим, хто прогнівив Його (Єр. 50:31; Єз. 21:3). «Господнє лице проти тих, хто чинить лихе» (1 Петр. 3:12).

Дехто говорить, що Бог ненавидить гріх, але любить грішника. Це не так; Богові ненависний не лише сам гріх, але й грішник. «Перед очима Твоїми не втримаються гультяї, всіх злочинців ненавидиш Ти. Погубиш Ти неправдомовців, кровожерну й підступну людину обридить Господь» (Пс. 5:6–7), «того, хто любить насилля, – ненавидить душа Його» (Пс. 10:5). Див. також Лев. 20:23; Повт. Зак. 25:16; Пс. 77:59; Пр. 6:19; 11:20; 16:5; 17:15; Єр. 12:8; Ос. 9:15, Мал. 1:3; Рим. 9:13. Просто неможливо знехтувати всіма цими віршами, у яких недвозначно сказано про те, що Бог ненавидить грішника.

Гнів Бога – це відплата, заслужене покарання за гріх. Це юридична догана, яку Бог – праведний Суддя – справедливо виносить нерозкаяному грішнику. Це прокляття, приписане законом; Судного дня Христос скаже: «Ідіть ви від Мене, прокляті» (Мт. 25:41). Це Божа відплата, коли беззаконник розплачується за гріх: «Моя пімста й відплата»,— говорить Господь (Повт. Зак. 32:35; див. Євр. 10:30). «Палкий Бог, і мстивий Господь, Господь мстивий та лютий, – Господь мстивий до тих, хто Його ненавидить, і пам’ятає про кривду Своїх ворогів» (Наум. 1:2). У Біблії дуже багато віршів, які говорять про Божий гнів як про відплату. Вони не залишають сумніву в тому, що гнів – святе покарання тим, хто його заслужив.

Дуже важливо розуміти, що гнів – вияв святості Бога, а не любові. Проте досить популярною є думка про те, що гнів є виявом Божої любові. Багато хто вважає, що гнів Бога виникає не через гріх, а через відмову грішників прийняти Його любов і благодать. Тож гнів Бога зображають як «ображену любов» (Cottrell, God the Redeemer, 280) – лише один із багатьох виявів Божої любові. Один відомий богослов так і пише: «Гнів Бога походить від Його любові й милості». Коли грішники відкидають Божу милість, «любов перетворюється на гнів»7. Звідси логічно випливає, що вічне покарання в пеклі – теж вияв Божої любові: «Пекло цілком виправдано можна назвати останнім виявом любові Бога» (Grеsham, Goodness, 12).

Але НІ, це не так! Ми рішуче відкидаємо подібний взаємозв’язок Божої любові та гніву. Ображена і відкинена любов Бога справді відповідає на гріх (див. наступні три атрибути) – але відповідає не гнівом. Святе Письмо однозначно навчає, що гріх спричиняє гнів Бога, тому що гріх – це порушення Його закону й відповідно повстання проти Його святості (наприклад, Іс. 5:24–25; див. Cottrell, God the Redeemer, 282–285). Отже, враховуючи все, що говориться в Писанні про Божий гнів, який виявляється в ненависті (до гріха й грішника), помсті й відплаті, мені видається неможливим і навіть обурливим учення про гнів Бога як про вияв Його любові. Гнів – це вияв не любові, а святості Бога.

В. Бог милостивий

«Отже, бач добрість і суворість Божу» (Рим. 11:22). Тут названо дві характеристики моральної природи Бога. Його суворість виявляється у святості стосовно істот, які мають свободу волі, а стосовно грішників набуває форми ревнощів і гніву. Добрість Бога виявлена як любов до вільних істот. Але в чому виявляється любов до грішників? Тут ми побачимо, що любов, зіткнувшись із гріхом, виявляється в трьох взаємопов’язаних атрибутах: милості, довготерпінні й благодаті.

По-перше, Бог милостивий (Cottrell, God the Redeemer, 351–356). Він «багатий на милосердя, через Свою превелику любов, що нею Він нас полюбив» (Еф. 2:4). Милість треба розуміти в контексті страждань і бід, які спричинив гріх. Це любов Бога до людства, яке через гріх живе в стражданнях, біді та нещасті. Милість виявляється у співчутті, співпереживанні й бажанні полегшити страждання людства. Дехто накликає на себе нещастя своїми гріхами; але частіше страждання  – це сукупний результат гріхів інших, починаючи від Адама. Але для милості неважливо, заслужені покарання чи ні. Милосердний Бог хоче знищити будь-яке страждання, незалежно від його причини.

За самою Своєю сутністю Бог «милосердний і милостивий» (Вих. 34:6). «Господь, Бог твій – Бог милостивий» (Повт. Зак. 4:31); «бо велике Його милосердя» (2 Сам. 24:14), Він «Отець милосердя й Бог потіхи всілякої» (2 Кор. 1:3). Бог співчуває нам у наших фізичних немочах і нестатках (Мт. 14:14; 15:32; 20:34; Мк. 1:41), Він «змилується над убогим та бідним» (Пс. 71:13). Але, що ще важливіше, Бог повний милості до нас, знаючи нашу духовну потребу, причина якої – гріх і втрата стосунків із Ним. Найголовніша потреба грішника – спасіння. Милосердний Бог хоче задовольнити цю потребу й зробив для цього все можливе. Бог спас нас «не з діл праведности, що ми їх учинили були, а з Своєї милости» (Тит. 3:5). «Великою Своєю милістю» Він відродив нас «до живої надії» (1 Петр. 1:3; див. Еф. 2:4–6). «Милосердя бо ставиться вище за суд» для тих, хто в Христі (Як. 2:13).

Г. Бог терпеливий

Любов Бога, зіткнувшись із гріхом, також набуває форми терпіння, або довготерпіння (Cottrell, God the Redeemer, 357–361), яке походить із самої глибини Божої природи. Старозавітний вислів, перекладений як «довготерпіння», буквально означає «той, хто має довгий ніс». Як уже зазначалося, давньоєврейське слово ‘ap,буквальне значення якого «ніс, ніздрі», у Старому Завіті часто вживається в значенні «гнів». Отже, слово «довгоносий» означає «повільний на гнів». Аналогічне значення має і новозавітне слово makrorhymia; від нього походить прикметник, який перекладають як «незапальний, терпеливий, довготерпеливий». «Господь, Господь, – Бог милосердний, і милостивий, довготерпеливий, і многомилостивий та правдивий» (Вих. 34:6).

Боже довготерпіння ясно показує, у яких напружених стосунках перебувають, зіткнувшись із гріхом, два аспекти Його природи – святість і гнів. Сутність Божого довготерпіння в тому, що Він стримує гнів і не поспішає виливати його на нас. Його гнів реальний і заслужений, але через велику Свою любов (1 Кор. 13:4) Бог поки не виливає його, стримує його силу або й узагалі втихомирює його. «Ради Ймення Свого Я спиню Свій гнів, і ради слави Своєї Я стримуюся проти тебе, щоб не знищити тебе», – говорить Бог вибраному народу (Іс. 48:9). Якби Бог відразу відплачував нам по заслугах, ми всі давно загинули б. Завдяки Своїй любові й довготерпінню Він відкладає покарання, доки це тільки можливо.

У Рим. 9:22–23 Павло пояснює, що Бог «із великим терпінням» зносив ідолопоклонство ізраїльтян (хоча вони повністю заслуговували на Його гнів), щоб через них прийшло спасіння для всіх народів. Павло говорить про своє життя як приклад Божого довготерпіння (1 Тим. 1:16). У притчі про немилосердного боржника пояснюється, що Бог відтерміновує вияв гніву. Обидва боржники благали кредитора потерпіти (Мт. 18:26, 29), тобто просили про відтермінування виплати боргу. Пан у цій притчі (який уособлює Бога) чинить неймовірно щедро й зовсім прощає борг.

Яка ж мета Божого довготерпіння? Чому Він відкладає вияв Свого гніву? Його любов хотіла б узагалі забути про гнів; тому Він бариться гніватися, щоб дати грішникові час покаятися, отримати прощення й уникнути гніву взагалі. «Не бариться Господь із обітницею» наближення Судного дня, «але вам довготерпить, бо не хоче, щоб хто загинув, але щоб всі навернулися до каяття» (2 Петр. 3:9). Див. Неем. 9:30; Рим. 2:4–5; 1 Петр. 3:20.

Одначе гнів Божий не чекатиме вічно. Наближається час, коли довготерпіння Боже вичерпається, і не залишиться можливості для покаяння (Пс. 7:13–14; Єр. 44:22; Ос. 1:6). Зі смертю людини або з Другим приходом Христа довготерпіння Бога закінчується назавжди, і час, відведений на покаяння, добігає кінця. Тоді буде вже пізно просити помилування, подібно до багача, який благав із пекла: «Змилуйся… надо мною!» (Лк. 16:24).

Д. Бог благодатний

З богословського погляду, поняття «благодать» має три основні значення. Воно означає дар спасіння: те, що дано. Воно також означає систему спасіння: принцип, на підставі якого грішник отримує цей дар. Крім того, воно означає атрибут природи Бога: те, завдяки чому спасіння можливе. У цьому розділі говоритимемо про благодать у третьому значенні – благодать як Божа добрість (Cottrell, God the Redeemer, 361–399). Благодать – це найсильніший вияв Божої любові перед лицем гріха. Благодать – це готовність і бажання Бога простити й прийняти грішника, незважаючи на гріх; дати грішнику цілковито протилежне тому, що він заслуговує.

Щоб зрозуміти сенс благодаті й отримати уявлення про її наслідки, треба пам’ятати, що означає гріх в очах святого Бога. Гріх обридливий для самої природи Бога; гріх суперечить Його благій і праведній волі; Бог ненавидить гріх святою ненавистю, і природа Бога така, що гнів Його, наче полум’я, спалює всякий гріх. Але, попри все це, завдяки Своїй вічній любові Бог готовий знову прийняти бунтівних грішників. Ба більше, Він не просто готовий прийняти їх, але з любов’ю прагне цього й іде назустріч їм. Це і є благодать.

Але не можна розглядати поняття благодаті виключно на тих біблійних термінах, які можна перекласти як «благодать». Часто, особливо в Старому Завіті, ці слова використовуються в загальному значенні «дар, послуга, милість» і не пов’язані зі спасінням. Наприклад, ці слова вживаються в молитві «помилуй мене», «будь милостивий до нас», що просто означає: «Зроби ласку; дай відповідь на цю молитву» (2 Сам. 12:22;Пс. 4:1; 66:1). Очевидно, саме так треба розуміти слова Бога у Вих. 33:19: «Я помилую, до кого милостивий, і змилосерджуся, до кого милосердний», тобто «Я Сам вирішу, на які молитви й прохання відповісти».

Новозавітне слово «благодать», charis, зазвичай означає «дар, який приносить радість». Це може бути будь-який дар, зокрема, дари творіння, благословення Божого Промислу, дари Святого Духа й будь-яка допомога від Бога. Та іноді слово charis використовується в розумінні «дар спасіння», і саме це значення ми тут розглядаємо. Слово «благодать», ужите в розумінні «благодать, яка спасає», розкриває той аспект природи Бога, який спонукує Його бажати спасіння грішників і робити заради цього все можливе. Найсильніше це бажання виявляється в готовності Бога прощати гріхи. Див. Вих. 34:6–7; Чис. 14:17–20; Неем. 9:17; Мих. 7:18–20; Рим.3:24–26. За словами псалмоспівця,

«Щедрий і милосердний Господь, долготерпеливий і многомилостивий. Не завжди на нас ворогує, і не навіки заховує гнів. Не за нашими прогріхами Він поводиться з нами, і відплачує нам не за провинами нашими. Бо як високо небо стоїть над землею, – велика така Його милість до тих, хто боїться Його, як далекий від заходу схід, так Він віддалив від нас наші провини!» (Пс. 102:8–12).

У чому ж полягає Божа благодать? Можна запропонувати три визначення. По-перше, благодать – це даяння. Благодать Бога означає, що Він рясно обдаровує Своє творіння; це притаманно Його природі. У цьому полягає головна відмінність двох аспектів природи Бога – любові й святості. Благодать – це вияв любові; святість вимагає, а любов дає. У контексті гріха любов, що стала благодаттю, дає спасіння. «Дар Божий – вічне життя в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим. 6:23; див. Рим. 8:32). Оскільки спасіння дається завдяки благодаті, це завжди дар, тому що за своїм визначенням благодать віддає.

По-друге, благодать означає прощення. Коли нас прощає людина, яку ми образили, – це найкращий дарунок, який вона тільки може дати. Коли ми зневажили Святого Бога й згрішили проти Його святого закону, то Його прощення – найбільший зі всіх мислимих дарів. Саме такий дар Бог благодатний приготував для кожного грішника. Бог із усього серця бажає простити тим, хто згрішив проти Нього. У цьому сама сутність благодаті: «Бо Ти, Господи, добрий і вибачливий, і многомилостивий для всіх» (Пс. 85:5). Говорячи про прощення, Біблія говорить про благодать.

По-третє, благодать означає «дивовижний дарунок замість заслуженого гніву» (як говорив Р. Греді). Визначення благодаті, що спасає, як «незаслуженого дару» надто спрощене – хіба що крім випадків, коли йдеться про дари, не пов’язані зі спасінням. Спасіння й дар вічного життя не просто незаслужені; це – повна протилежність тому, що ми заслужили. Благодать Бога означає, що за Своєю природою Він бажає дати нам абсолютно протилежне тому, чого ми гідні; протилежне тому, чого вимагає Його святість. Як писав Пакер: «Благодать Бога – це любов, вилита на винного грішника, зовсім незаслужено й навіть усупереч тому, що він насправді заслужив» (Packer, 120).

Отже, благодать Бога – це Його нескінченне бажання й готовність дати грішникам дар прощення, незважаючи на те, що вони заслуговують на Його гнів, і незважаючи на те, що заради цього Йому довелося піти на хрест.

Примітки до розділу 3

1. У своїх посланнях апостол Павло звичайно називає Ісуса «Господом», а Бога Отця – «Богом».
2. Спростування модалізму й «Руху єдності» див.: Brumback, God; і Boyd, Oneness. Також див. Cottrell, God the Redeemer, 143–145.
3. Ніхто не виконав закону бездоганно, тому в абсолютному розумінні «немає праведного ані одного» (Рим. 3:10). Але у відносному розумінні Писання багатьох називає «праведними». Див. Cottrell, God the Redeemer, 201–209.
4. Ми, християни, маємо природу Бога (2 Петр. 1:4) лише в етичному або моральному сенсі, тобто вона відображається в нашій природі. Ми освячуємося в етичному розумінні, зростаючи в етичній святості Бога (1 Петр. 1:15–16).
5. Наприклад, якщо Бог створив камінь, Він уже «зрушив» його з небуття в буття. Тому твердження, що Бог не може зрушити камінь, містить внутрішню суперечність.
6. Див. Pinnock et al., Openness; Boyd, God. Критичні відгуки див. Geisler, God; Ware, Glory. 7. Stälin, 425. Коли я збирав матеріали для книги «Бог-Викупитель» (God the Redeemer), мене вразило, наскільки поширене це уявлення навіть серед консервативних богословів. Див. Cottrell, God the Redeemer, 306–311, де наведено інші приклади.