Багато хто вважає занадто зухвалою думку про те, що смертна людина здатна пізнати нескінченного Бога. Нааматянин Цофар докоряє Йову: «Чи ти Божу глибінь дослідиш, чи знаєш ти аж до кінця Всемогутнього? Вона вища від неба, – що зможеш зробити? І глибша вона за шеол, – як пізнаєш її?» (Йов 11:7–8).

У цих словах, безперечно, є якась частина правди. Нескінченний і трансцендентний Бог завжди міг би залишатися за межами нашого пізнання (Cottrell, God the Creator, 306–312). Але це ніколи не було Його метою. Бог хоче, щоб ми Його пізнали, тому явив Себе нам. Звичайно, людина не може пізнати Бога в усій Його повноті1, але благодать робить можливим істинне знання про Бога. Як пророкував Ісая: «…земля буде повна пізнання Господнього так, як море вода покриває!» (11:9).

У цьому розділі поговоримо про засоби, за допомогою яких людина отримує істинне знання про Бога. Процес розпочинається з одкровення, у якому Бог виявляє Себе, Свою істину й Свою волю. Одкровення супроводжується богонатхненністю, або божественним впливом, за допомогою якого Бог забезпечує точне передання одкровення від людей, що отримали його, усім іншим. Кульмінація процесу – зібрання писемних документів, максимально точних і таких, що мають божественний авторитет: те, що ми називаємо Біблією.

Загалом зміст цього розділу – це частина систематичної теології, відома як бібліологія, – тобто, наука про те, що Біблія повідомляє про себе. Розглянемо чотири теми: одкровення, богонатхненність, непогрішність і авторитет Писання.

I. ОДКРОВЕННЯ

Пізнання Бога починається з божественного одкровення. Одкровення як акт або процес описується в Біблії за допомогою різних дієслів, як от: galah – «виявляти, відкривати, являти» (наприклад, Повт. Зак. 29:29; 1 Сам. 3:21; Іс. 40:5), apokalypto – «відкривати, оголювати, розкривати, виявляти» (наприклад, Мт. 11:25, 27; 1 Кор. 2:10; Еф. 3:5); gnorizo – «ознайомлювати, відкривати» (наприклад, Лк. 2:15; Еф. 1:9; 3:3); phaneroo – «відкривати, являти, ознайомлювати» (наприклад, Рим. 1:19; 3:21; Тит. 1:3); і propheteuo – «пророкувати, проголошувати послання від Бога» (наприклад, Мт. 11:13; 15:7; 1 Петр. 1:10). Одкровення як результат дії описується відповідними іменниками: apokalypsis – «відкриття, об’явлення» (Рим. 14:24; Гал. 2:2; Об. 1:1) і propheteia – «пророцтво, послання від Господа» (наприклад, Мт. 13:14; 1 Петр. 1:20–21; Об. 1:3)2.

Усі ці терміни важливі, однак доктрина одкровення базується не лише на них. Реальність божественного одкровення – один із лейтмотивів Святого Письма. Біблія не намагається роз’яснювати чи доводити одкровення; той факт, що Бог говорить зі Своїм творінням просто мається на увазі й подається як реальність, як дещо абсолютно природне й очікуване.

А. Види одкровення

Бог відкривається людям різноманітними способами, які можна розділити на дві категорії: загальне одкровення і спеціальне, або особливе, одкровення. Перше називають загальним із двох причин: по-перше, за своєю природою воно доступне всьому людству. По-друге, з нього можна отримати лише загальне знання про Бога.

Усі люди отримують це одкровення двома способами. По-перше, навколишній світ свідчить про могутність і славу Творця. «Небо звіщає про Божую славу, а про чин Його рук розказує небозвід» (Пс. 18:2; див. в. 2–6). Павло і Варнава пояснюють ідолопоклонникам у Лістрі, що ті повинні були б пізнати істинного Бога, оскільки «не зоставив Себе Він без свідчення, добро чинячи: подавав нам із неба дощі та врожайні часи, та наповнював їжею й радощами серця наші» (Дії 14:17). У Рим. 1:19–20 Павло пише, що навіть язичники несуть відповідальність перед істинним Богом: «Тому що те, що можна знати про Бога, явне для них, бо їм Бог об’явив. Бо Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме. Так що нема їм виправдання» (див. Cottrell, God the Creator, 324–329).

По-друге, загальне одкровення присутнє не лише у створеному світі, але й у серці кожної людини. У Рим. 2:14–15 написано, що навіть язичники, яким недоступне біблійне одкровення, знають закон Божий і мають виконувати його. «Бо коли погани, що не мають Закону, з природи чинять законне, вони, не мавши Закону, самі собі Закон, що виявляють діло Закону, написане в серцях своїх…» Це означає, що людина створена за образом і подобою Бога, а тому інтуїтивно розрізняє правильні вчинки від неправильних. Ми маємо внутрішнє знання основ морального закону Божого (Рим. 1:26–32). (Див. Cottrell, God the Creator, 329–336.)

Загальне одкровення дає будь-якій розсудливій дорослій людині істинне знання про Бога – Творця, Царя й Законодавця, а також загальне знання про Його волю стосовно людей. Ті, хто, незважаючи на загальне одкровення, заперечує Бога й зневажає Його закон, свідомо відкидають відому їм істину (Рим. 1:18–32).

Загальне одкровення – великий дар, який усі християни повинні шанувати й берегти. Але в загального одкровення є й обмеження. Будучи невербальним, воно обмежене за формою, а тому не таке точне, як одкровення, передане за допомогою слів. Загальне одкровення обмежене й за змістом. Воно свідчить про всемогутність Творця, але нічого не говорить про те, що Творець триєдиний – три Іпостасі в єдиній суті. Воно свідчить про нашу відповідальність перед Богом – Законодавцем і Суддею, але нічого не говорить про Його милість до грішників. Із загального одкровення неможливо дізнатися про спасіння, про Спасителя й про те, як грішникові отримати спасіння (хоча думки богословів із цього приводу розходяться).

Крім того, обмежена й сила дії загального одкровення. Причина полягає в тому, що гріх засліплює нас, роблячи жорстоким серця й спонукаючи відкинути волю Бога (Рим. 1:18–25). Будучи грішниками, ми не маємо об’єктивної моральної інтуїції, що походить від закону, написаного в наших серцях. Дія загального одкровення обмежена ще й тому, що наш світ, спотворений гріхом, повідомляє нам суперечливу інформацію (Рим. 8:18–23). Іноді здається, що присутність у природі зла, такого як смертоносні урагани або віруси, перекреслює всі свідчення благості цього світу. Але навіть незалежно від цих чинників дія загального одкровення обмежена, тому що воно не дає знань про Викупителя й про викуплення. Тому загальне одкровення не приводить грішника до спасіння. Це означає, що ті, кому недоступне спеціальне одкровення благодаті Божої, тобто Євангелія, не можуть спастись3. Апостол Павло особливо підкреслює це в Посланні до римлян 1:18–32; 2:14–15; 3:9–204. Тому значення місіонерської діяльності неможливо переоцінити.

Обмеженість загального одкровення – одна з важливих причин, чому Бог визнав за необхідне дати нам спеціальне, або особливе, одкровення. Це одкровення доступне не всім, не в усі часи й не в однаковій формі; воно дається в конкретні моменти, у конкретний час, у конкретному місці, певним людям. Як і загальне одкровення, особливе одкровення також дає знання про Бога й про стан людини, але це знання відрізняється набагато більшою конкретикою. І, що найголовніше, без особливого одкровення ми не знали б про те, як знайти спасіння від гріха.

Бог дає спеціальне одкровення найрізноманітнішими способами (Євр. 1:1–3; Чис. 12:6–8). Тут ми розглянемо три основні способи: великі Божі діла в історії, сказані Богом слова й особиста присутність Бога у світі.

Перший спосіб: Бог виявляє Себе (невербально) у діяннях, учинках і подіях. До цієї категорії належать ті випадки, коли Бог надприродним способом втручається в перебіг історії, щоб виконати певну дію чи досягнути певної мети. Іноді таке втручання має характер не конкретної події, а сну або видіння, що впливає на свідомість, а не на органи чуттів. Такі видіння зазвичай мають символічне значення. Як приклад можна згадати сон Навуходоносора, у якому камінь руйнує боввана (Дан. 2:25–35), або видіння Петра, коли апостол побачив посудину, наповнену всілякими тваринами (Дії 10:10–11), а також багато видінь апостола Івана, записаних у Книзі Об’явлення. Єдина мета усіх цих снів і видінь – одкровення.

Інші події, що мають характер одкровення, відбуваються безпосередньо в історії й доступні сприйняттю тих, хто стає їх свідками. Деякі з цих подій є виключно одкровеннями як такими – наприклад, урім і туммім (Вих. 28:30; Лев. 8:8; Чис. 27:21) або божественне провидіння, що направляє жереб (Йона 1:7; Дії 1:24–26). Інші одкровення даються, переважно, заради викуплення (або навіть суду), а одкровення як таке – їхня другорядна мета (наприклад, події, описані в Книзі Вихід, або хрест). Деякі могутні діяння Бога в історії слугують передусім свідченнями – наприклад, такі чудеса, як десять кар єгипетських або воскресіння Лазаря. Часто їх називають знаменнями (Дії 2:22; 2 Кор. 12:12; Євр. 2:4); інакше кажучи, це знаки або докази істинності пророчого слова Господа. Тож вони стають особливим видом одкровення (див. Cottrell, God the Ruler, 323–240).

Усі ці акти одкровення – образні чи історичні – дієві лише певною мірою. Без словесної інтерпретації вони залишалися б неповними. Наприклад, Даниїл розтлумачив сон Навуходоносора (Дан. 2:36–45), а Бог пояснив видіння Петрові (Дії 10:13–16), і навіть хрест вимагає інтерпретації словами Євангелії.

Це приводить нас до другого виду особливого одкровення – коли Бог виявляє Себе в слові: «і сказав Бог». Бог говорить людською мовою, використовуючи слова. Іноді ці слова виникають лише у свідомості людей, наприклад, у пророчих сновидіннях (Чис. 12:6), або як керівництво до дії в снах (Мт. 1:20; 2:13, 19–20). Буває, що слово Бога вимовляється усно, вголос, так що будь-хто з присутніх чує його. Іноді усне одкровення повідомляється опосередковано, через ангелів (Лк. 1:13–20, 26–38; 2:8–14) або пророків (Чис. 23:4–24:25; 2 Сам. 12:7–12; Іс. 37:21–35). Іноді Бог говорить Сам – наприклад, у палаючому кущі (Вих. 3:4–4:17), у Десяти Заповідях (Вих. 20:1–21; Повт. Зак. 4:10–13; 5:4–27) або під час хрещення Ісуса (Мт. 3:17). В окремих випадках слова вимовляються усно, в інших – пишуться або самим Богом (Вих. 31:18; Повт. Зак. 5:22; Дан. 5:24–28), або, найчастіше, пророками або апостолами (Єр. 36:4; 1 Кор. 14:37).

Третій вид спеціального божественного одкровення – Його особиста зрима присутність. Є дві форми Божої присутності. Перша – теофанія, коли Бог являється видимо, набуваючи форми тієї чи іншої живої істоти. Це може бути тимчасовий вигляд людини, наприклад, коли Бог ходив з Адамом і Євою в еденському саду (Бут. 3:8), або коли обідав з Авраамом (Бут. 18:1–33). Або ж це може бути постійний вигляд людського обличчя  – наприклад, коли Бог сидить на престолі серед ангелів (Вих. 24:9–10; Об. 4, 5). Але теофанія не завжди набуває людської форми: Бог являвся й у вогняному стовпі (Вих. 13:21–22; 19:18–20), і в хмарі (Вих. 40:34–38; Мт. 17:5), і у вигляді голуба (Мт. 3:16).

Друга форма зримої присутності Бога – втілення. Це унікальна подія, коли Логос (Бог Син) прийшов у цей світ в образі людини, Ісуса з Назарета (Ів. 1:1, 14). Утілення відрізняється від теофанії тим, що Ісус справді був людиною, а не просто набув форми або вигляду людини. Утілення – це, поза сумнівом, найвища й найзрозуміліша форма одкровення (Мт. 11:27; Ів. 1:18; 18:37; Євр. 1:1–3). Кеннет Кантцер слушно зазначає: «Найвища форма одкровення в усьому Святому Письмі… – це Особа Ісуса Христа. Одкровення Бога в Ісусі відрізняється від інших форм одкровення тим, що Ісус – не стільки спосіб повідомлення волі Бога, скільки Саме божество. Бог безпосередньо звертається до людини через утіленого Христа». Ісус виявляє Бога і вчинками, і словами. Його дії – дії Бога. «Його слова – слова Самого Бога, що говорить з усією владою і непогрішністю Божества» (Kantzer, 76).

Проте, розглядаючи втілення як одкровення, треба зробити дві важливі примітки. По-перше, основною метою втілення було викуплення, а не одкровення. Ісус прийшов, щоб спасти грішників, водночас одкровення було лише другорядною метою. Якщо ми тлумачимо втілення Ісуса головним чином як одкровення Бога, це призводить до серйозної христологічної помилки, про що вже йшлося у вступі (див. Cottrell, God the Creator, 371–381). По-друге, хоча Ісус – найвища форма одкровення, Він – не єдине одкровення. Крім того, утілення – не останнє з одкровень. Бог виявляє Себе різними способами від першого розділу Книги Буття до останнього розділу Книги Об’явлення. Інші одкровення Бога такі ж авторитетні, якщо і ті, які ми отримали через утіленого Христа. Інакше кажучи, утілення Ісуса не можна звести до одного тільки одкровення, а одкровення не можна обмежувати тільки Ісусом.

Б. Незаперечна значущість словесного одкровення

З усіх форм одкровення найважливішим для нашого пізнання Бога є словесне одкровення. Проте саме з ним пов’язана одна з головних відмінностей консервативного богослов’я від ліберального. Консервативні богослови визнають словесне одкровення, тоді як ліберальним богословам властиво заперечувати його. Як зазначає Леон Моріс, «останнім часом багато учених відкидають саму ідею вербального, або словесного, одкровення. Вони схильні вважати, що Господь виявляє Себе великими справами, записаними в Біблії, і ставлять під сумнів значущість слів, якими ці справи записані… Вони вважають, що одкровення міститься не в словах, а безпосередньо в діяннях» (Leon Morris, I Believe in Revelation, 43–44).

Гарним прикладом цієї позиції є книга Джона Бейлі «Ідея одкровення в сучасній думці» (John Bailey, The Idea of Revelation in Recent Thought). Бейлі стверджує, що одкровення не передає інформацію, знання, твердження або істину (28, 33, 49). Безперечно, Бог говорить, але Він «говорить» через події, що відбуваються (51). «Усяке одкровення дається не у вигляді знання, що безпосередньо повідомляється, але у вигляді подій, що відбуваються в історії людства» (62).

Одна з головних причин заперечення словесного одкровення – та ідея, що трансцендентність Бога – принципова відмінність між Творцем і Його творінням – не дає Йому можливості висловити божественну істину обмеженою людською мовою. Вони вважають, що обмежене не може вмістити нескінченне; відносна історія не може вмістити абсолютної істини. Як Ейнштейн не зміг би пояснити теорію відносності мурашкам, так і Бог не може передати Свої думки за допомогою примітивної людської мови. А якби навіть і міг – хіба людський розум, обмежений своїм культурним середовищем, здатний осягнути істину про трансцендентного Бога?

Однак це заперечення суперечить одному з головних висновків, який випливає з трансцендентності Бога. Бог міг би спорудити непереборну стіну між Собою й людством, проте саме Його трансцендентність і нескінченність зробили можливим спілкування між Ним і Його творінням. У Своїй безмежній мудрості Творець знає, як здолати прірву між Собою й творінням, щоб зробити можливим осмислене спілкування. Для Бога мова одкровення – не обмежена й невиразна людська мова, але мова Самого нескінченного Усезнавця-Творця. І хоча ми – істоти скінченні, ми здатні зрозуміти Бога, тому що Він створив нас за Своїм образом і подобою. Ми були задумані саме для того, щоб сприймати сказані Богом слова.

Словесне одкровення не лише можливе, але й необхідне, особливо після гріхопадіння людини, яка тепер потребує викуплення. Так, викуплення здійснюється завдяки великим діянням Бога в історії, але хіба зрозуміли б ми їхнє значення, якби Бог не дав нам словесного одкровення? Щоб ми могли прийняти Боже викуплення, нам потрібне Його словесне одкровення, що роз’яснює сенс Його діянь і дає зрозуміти, якою має бути наша відповідь.

Біблія цілком зрозуміло вчить, що Бог дає одкровення про Себе, використовуючи людську мову. Із самого початку Бог говорить із Адамом і Євою (Бут. 1:28–30; 2:16–17; 3:9–19). Відтак Він звертається до Ноя (Бут. 6:13 і далі), Авраама (Бут. 12:1 і далі), Мойсея (Вих. 3:4 і далі), Самуїла (1 Сам. 3:10 і далі) й до багатьох інших пророків. Проповідуючи народу, пророки передають Божі слова: «Так говорить Господь», – звучить їхній заклик (наприклад, Іс. 10:24; Єр. 8:4; Ам. 1:3, 6, 9, 11, 13). Пророцтво Ісаї розпочинається з таких слів: «Послухайте ви, небеса, і ти, земле, почуй, бо говорить Господь» (1:2, 10). Давид проголошує: «Дух Господній говорить в мені, а слово Його – на моїм язику!» (2 Сам. 23:2).

Саме поняття «пророк» має на увазі словесне одкровення. Грецьке слово prophetes утворене від дієслова phemi – «говорити» додаванням префікса pro – «до, перед». Тому пророк – це представник; той, хто говорить від чийогось імені. Пророк Божий – це той, хто передає послання Бога людям, практично завжди в словесній формі.

Новий Завіт також ясно свідчить про те, що одкровення приходить у словесній формі: «промовляв був Бог» (Євр. 1:1–2). Оскільки Ісус був Богом у тілі, кожне слово, сказане Ним на землі, було божественним одкровенням. Після повернення до Отця Ісус продовжував говорити через Святого Духа до обраних апостолів і пророків, які несли Його слово далі (Ів. 16:13–15; Еф. 3:5). У Рим. 3:2 Старий Завіт названо словом Самого Господа – «Слова Божі». Саме слово «Писання» (graphe) означає «лист». Воно походить від дієслова grapho – «писати». Саме це слово використовується, коли йдеться про спілкування Бога з творінням (2 Тим. 3:16), що свідчить про словесну природу спілкування, оскільки написане неминуче набуває форми слів.

Оскільки одкровення часто є вербальним, воно може набувати й письмової форми. Ті, хто заперечує словесне одкровення, не погодяться з цим. Тож вони розглядають Біблію не як буквальне одкровення, а, у кращому разі, як розповідь про події, через які Бог виявляв Себе. Проте ми бачимо, що одкровення насправді приходить у словах, і, отже, може бути записане (як у Біблії), що ніскільки не применшує його значення.

II. БОГОНАТХНЕННІСТЬ

Наше пізнання Бога, як і все богослов’я, базується на одкровенні, даному нам з Його волі. Це одкровення явлене насамперед у словесній формі. Проте цим наше пізнання Бога не обмежується – воно також залежить від того, що називають «богонатхненністю». Тому одкровення й богонатхненність зазвичай розглядають як єдине ціле.

А. Що таке богонатхненність?

Коли Бог хоче повідомити щось людям, Він діє через посланця або пророка. Цей процес складається з двох етапів. Спочатку Бог певним чином вкладає бажаний зміст у свідомість пророка. Це і є одкровення. Потім пророк передає це послання людям в усній або письмовій формі. Так одкровення, записане в Біблії, походить від Бога, але передане нам іншими людьми.

Виникає питання про те, наскільки точним є передане повідомлення. Ми не сумніваємося, що на першому етапі пророк без спотворень сприймає сказане Богом, – але наскільки правильно він доносить це повідомлення до нас? І, що ще важливіше, наскільки Сам Бог упевнений, що пророки правильно зрозуміють і запам’ятають Його слова й нічого не перекрутять, передаючи їх нам? Адже хоча знання й сила Самого Бога нескінченні й усі Його слова непогрішні, люди скінченні й обмежені, тому вони можуть щось забути або допуститися помилки. Чи переконаний Бог у тому, що Його слова передаються правильно?

Відповідь на це питання пов’язана з поняттям богонатхненності. Зазвичай ми називаємо Біблію богонатхненною книгою або книгою, написаною за натхненням Бога. Між поняттями богонатхнення й одкровення є серйозна відмінність. Одкровення – це дія Бога, коли Він на першому етапі передає Свої слова пророкові, тоді як богонатхненність пов’язана з діями Бога на другому етапі. Коли пророк передає слова Господа (усно або письмово), Бог здійснює на нього вплив, що забезпечує точність послання, – пророк говорить саме те, що Бог бажає сказати через нього. Цей вплив ми й називаємо богонатхненністю.

Отож поняттю «богонатхненність» можна дати таке визначення. Богонатхненність – це надприродний вплив, який здійснює Святий Дух на пророків і апостолів. Він робить їх здатними передавати без помилок і упущень ті істини, які вони отримали через одкровення або якимось іншим способом і які Бог вважає необхідними для нашого спасіння й служіння.

Варто зазначити, що не все записане авторами Біблії стосується одкровення (тому у визначенні й сказано: «або якимось іншим способом»). Значна частина Біблії – це одкровення Бога; те, що там написано, ми не дізналися б у якийсь інший спосіб. Але деякі частини Святого Письма містять відомості, які автори отримали не з одкровення Божого, а з інших джерел – наприклад, із наявних документів, особистого досвіду чи проведених досліджень.

Наприклад, автор Книги Ісуса Навина (10:13) посилається на те, що «написано в книзі Праведного» (див. 2 Сам. 1:18). Лука говорить, що розпочав написання Євангелії «все від першої хвилі докладно розвідавши» (Лк. 1:3). Багато подій, про які пише Лука в Книзі Дії, він бачив на власні очі, оскільки супроводжував Павла в деяких місіонерських подорожах (див. Дії 20:6, 8, 13–15). Апостол Павло у своїх посланнях іноді називає імена своїх друзів і вітає їх (див. Рим. 16:1–23).

Але той факт, що така інформація міститься в Біблії, змушує нас знову ставити питання, наскільки вона правдива й достовірна? Відповідаючи на це питання, ми знову звертаємося до поняття богонатхненності. Те, як автори Біблії отримали цю інформацію, не має значення – чи це було одкровення, особистий досвід, чи яке інше джерело. Головне – що всю цю інформацію було записано під провадженням Святого Духа. Тому з-під пера авторів вийшло саме те, що хотів повідомити Бог. І тому ми абсолютно впевнені в точності й достовірності Святого Письма.

Отже, одні частини Біблії отримані через одкровення, інші – ні, але можна з упевненістю сказати, що все Писання богонатхненне. Богонатхненність означає, що кожне слово Біблії походить від Бога, тобто Бог засвідчив її Своєю печаткою.

Б. Біблійне вчення про богонатхненність

Іноді одкровення й богонатхненність виявляються одночасно, коли пророк, сприймаючи Божі слова, відразу ж повідомляє їх іншим. Тому не завжди можливо чітко розмежувати біблійні згадки про богонатхненність і одкровення. У такому разі можна сказати, що йдеться про божественне походження Писання. Таких уривків дуже багато. Що б не говорили про людський чинник авторства Біблії, у ній багаторазово, як про самозрозумілу річ, говориться про її божественне походження. Бог – першоджерело Писання, увесь зміст якого походить від Нього.

Розглядаючи біблійне вчення про богонатхненність, розпочнемо з того, що Новий Завіт говорить про Старий Завіт. У Новому Завіті понад п’ятдесят разів цитується Старий Завіт і мається на увазі, що його автором є Бог. Деякі з цих цитат говорить Ісус. Одного разу Він цитує закон Мойсея (Вих. 20:12; 21:17; Лев. 20:9) і називає його «Божим Словом» (Мт. 15:6; Мк. 7:13). Ці слова були сказані Мойсеєм (Мк. 7:10), проте одкровення й богонатхненність означають, що це були й слова Самого Бога (Мт. 15:4). Тобто йдеться про Слово Боже.

Коли диявол, спокушаючи Ісуса, пропонував Йому перетворити камені на хліб, Ісус відповідав цитатою з Повт. Зак. 8:3: «Написано: не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить із уст Божих» (Мт. 4:4). Де знайти це «слово», якщо не в Писанні? Саме такий єдино розумний висновок випливає зі слів Ісуса.

Цитуючи Пс. 109:1, Ісус говорить, що Давид проголосив ці слова «Духом Святим», – тобто під впливом Святого Духа.

У Мт. 19:4–5, відповідаючи на запитання про розлучення, Ісус наводить цитату з Бут. 2:24 й зазначає, що ці слова промовив «Той, Хто створив споконвіку людей, створив їх чоловіком і жінкою», тобто Бог. Для нас це важливо тому, що в самій Книзі Буття ці слова є просто частиною розповіді, і прямо не говориться про те, що їх автор – Бог. Звідси робимо висновок про божественне походження слів оповідача (Мойсея), записаних під дією натхнення.

В Ів. 5:32–39 Ісус прирівнює свідчення Старого Завіту до свідчення Самого Бога. Він говорить: «Є Інший, Хто свідчить про Мене, і Я знаю, що правдиве свідоцтво, яким свідчить про Мене» (в. 32). Це свідоцтво «не від людини» (в. 34), але Отець «Сам засвідчив про Мене» (в. 37). Посилаючись на «слова Його» і «Писання» (в. 38, 39), Ісус стверджує: «…вони ж [Писання] свідчать про Мене» (в. 39). Отже, свідчення Писань – це свідчення Самого Бога.

Апостол Павло також підтверджує богонатхненність старозавітних книг. У Рим. 3:2 він називає їх «Слова Божі» (див. Рим. 9:6). У Рим. 9:17 і Гал. 3:8 Павло пише, що Писання «говорить» фараонові й Писання «благовістило» Авраамові. Строго кажучи, саме Писання, звичайно, ні до кого не зверталося; говорив Бог, а Його слова записані в Біблії. Судячи з цих віршів, Павло настільки тісно ототожнює Писання зі Словом Божим, що іноді персоніфікує його й використовує як синонім слова «Бог».

Найповніше вчення Павла про божественне походження Біблії викладено в 2 Тим. 3:16: «Усе Писання [graphe] Богом надхнене, і корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності». Деякі богослови стверджують, що початок цього вірша треба перекладати як «кожне богонатхненне писання», розділяючи в такий спосіб тексти Писання на богонатхненні й ті, що не є богонатхненними. Проте наявність сполучника «і» між словами «надхнене» і «корисне» спростовує цю теорію. Сполучник «і» в цій фразі не мав би сенсу, якби обидва прикметники не входили до складу присудка.

Переклад «усе Писання» обумовлений передусім зв’язком словосполучення з віршем 15, де говориться про «Писання святе» (hiera grammata), що, поза всяким сумнівом, означає книги Старого Завіту. Чи можна вважати значення слова graphe у вірші 16 еквівалентним значенню словосполучення hiera grammata у вірші 15? Чи це значення вужче? Чи ширше? Навряд чи значення graphe вужче, ніж значення hiera grammata; ці терміни, щонайменше, рівнозначні. Павло не стверджував би, що лише деякі зі святих писань богонатхненні. Цілком можливо, що значення слова graphe у вірші 16 ширше й має на увазі не лише книги Старого Завіту, але й новозавітний канон. Інакше кажучи, богонатхненні не лише писання, які Тимофій знав із дитинства; уся Біблія написана завдяки натхненню від Бога5.

Що ж саме цей вірш говорить про Біблію? І що означає «Богом надхнене»? У грецькому оригіналі у вірші 16 використано слово theopneustos, яке зазвичай переводять як «натхненний Богом». Проте слово «натхнення» не зовсім точно передає значення оригіналу, тому що theopneustos буквально означає «видихнутий Богом». Тому, говорячи далі про натхнення, ми маємо на увазі «на-дихнення», тобто те, що Біблія написана під дією Божого дихання6.

Отже, зважаючи на буквальне значення слова «богонатхненність», бачимо, що 2 Тим. 3:16 містить одне з найважливіших біблійних тверджень про природу Писання загалом. Слова «усе Писання Богом надхнене» означають, що Святий Дух впливав на свідомість і скеровував руку всіх людей, що писали книги Біблії на підставі одкровення або іншого знання. Отож маємо Писання таким, як нібито воно виходило з-під пера Самого Бога й із Його серця. Коли автори записували слова на пергаменті або папері, Дух Святий направляв їх так, що кожне слово було правильним і точним, начебто виходило з уст Самого Бога.

Апостол Петро також свідчить про божественне походження книг Старого Завіту. У Дії 1:16 він говорить, що належало виконатися тому, що Бог «устами Давида, Свого слуги… сказав Духом Святим» (див. Дії 4:25). Петро також пише, що Бог говорив через пророка Йоіла (Йоіл. 2:28–32; Дії 2:16–17). Страждання Ісуса Бог «провіщав був устами Своїх усіх пророків» (Дії 3:18). До того ж, пророки провіщали ці події, бо їм «показував Дух Христів, що в них був» (1 Петр. 1:11).

Ще одне важливе свідчення Петра про богонатхненність Писання міститься в 2 Петр. 1:20–21, де говориться, що «жодне пророцтво в Писанні від власного вияснення не залежить. Бо пророцтва ніколи не було з волі людської, а звіщали його святі Божі мужі, проваджені Духом Святим». Іноді помилково вважають, що слова «від власного вияснення» стосуються того, як ті, що читають Писання, розуміють або тлумачать його. Проте Петро говорить тут про інше. Ідеться про те, як автори Біблії отримали свій матеріал. У Біблії про це сказано ясно: «Бо пророцтва ніколи не було з волі людської». Інакше кажучи, пророцтва Ісаї не можна назвати його власними роздумами, а Давид і Амос не самі вирішили написати книги Біблії. Написання всієї Біблії спрямовувалося Святим Духом. Петро так і пише: «Звіщали його святі Божі мужі, проваджені Духом Святим».

У цьому фрагменті Петро говорить про кожне «пророцтво в Писанні» і про кожне «слово пророче» (в. 19). Очевидно, що він має на увазі старозавітні пророцтва про Ісуса, але можливо також, що він говорить і про Старий Завіт загалом. І справді, усе Писання можна назвати «пророчим», оскільки слово «пророкувати» означає «говорити від чийогось імені, проголошувати послання від третьої особи» – наразі від імені Бога. Таким чином, коли йдеться про всі «пророцтва в Писанні», це може також означати «все, що проголошує Писання». Готлоб Шренк стверджує, що в цьому тексті «неможливо» тлумачити graphe «інакше, ніж Писання загалом» (Gottlob Schrenk 755).

Серед інших аргументів на користь богонатхненності книг Старого Завіту можна навести слова Матвія «сказане пророком від Господа» (1:22; див. 2:15, 17) і слова Захарія про те, що Бог «заповів відвіку устами святих пророків Своїх» (Лк. 1:70). У Посланні до євреїв усі старозавітні пророцтва приписують Святому Духові (3:7, 10:15; див. 1:5–13; 4:4, 7; 7:21; 8:8).

Розглянемо тепер підтвердження богонатхненності Нового Завіту, що містяться в ньому самому7. Спочатку звернемося до обітниць, які Христос дає апостолам8. Попереджаючи про труднощі, які чекають на учнів, коли вони проповідуватимуть Євангелію, Ісус обіцяє: «Не журіться, як або що говорити: тієї години буде вам дане, що маєте ви говорити, бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого в вас промовлятиме» (Мт. 10:19–20; див. Мк. 13:11; Лк. 12:11–12). Про навчання апостолів Ісус говорить, що Дух Святий Дух «навчить вас усьому, і пригадає вам усе, що Я вам говорив» (Ів. 14:26). Перша обітниця стосується нового одкровення, а друга означає, що учні безпомилково згадають усе те, чого Ісус навчив їх. Обітниця, яку Ісус дає в Ів. 16:13, звернена саме до апостолів (а не до всіх християн): «А коли прийде Він, Той Дух правди, Він вас попровадить до цілої правди». Ісус говорить, що ця правда походитиме безпосередньо від Нього через Святий Дух (див. 16:12–15).

Апостол Павло також говорить про божественне походження слів, сповіщених «через Духа Його святим апостолам і пророкам» (Еф. 3:5; див. 2:20; 4:11). До цієї категорії належать усі новозавітні писання. У 1 Кор. 2:7–13 Павло згадує про божественні таємниці, відкриті «нам» (апостолам і пророкам) «Своїм Духом». У вірші 12 він пише про одкровення: «А ми прийняли духа не світу, але Духа, що з Бога, щоб знати про речі, від Бога даровані нам». Далі у вірші 13 Павло підтверджує, що апостолами й пророками керує божественне натхнення, коли вони передають іншим інформацію, отриману за допомогою одкровення: «Що й говоримо не вивченими словами людської мудрости, але вивченими від Духа Святого, порівнюючи духовне до духовного». 

Навіть коли Павло писав свої послання, він усвідомлював, що його вчення походить від Бога: «Що я пишу вам, – бо Господня це заповідь» (1 Кор. 14:37; див. 2 Кор. 13:3). У 1 Сол. 2:13 Павло пише, що його усні звернення до солунян були не просто людськими словами, але «Словом Божим». Відтак у 2 Сол. 2:15 він стверджує, що його послання мають таку ж силу, як і усні звернення. Див. Гал. 1:11–12; Еф. 3:1–5; 1 Тим. 2:7; 4:1.

Дехто, посилаючись на 1 Кор. 7:10–12, намагається принизити авторитет послань Павла. У цих віршах Павло протиставляє Божі повеління («не я, а Господь», тобто Ісус) своїм власним («я говорю, не Господь»). Але тут немає порівняння двох рівнів авторитету. У цих віршах протиставляється вчення, яке проповідував Христос під час Свого земного служіння (наприклад, Мт. 19:3–9), і вчення, яке Він після Вознесіння відкривав Святим Духом, який діяв через Його слугу Павла (див. в. 40). Але обидва види вчення мають однакову владу.

Те ж саме можна сказати й про протиставлення «наказів» Бога і «порад» Павла в 1 Кор. 7:25, 40. Проте слово «рада» неточно передає значення слова, використаного в оригіналі. Точніший переклад – «моя думка», тобто Павло говорить: «Я висловлюю цю думку, тому що Сам Господь вибрав мене й поставив за проповідника» (див. 1 Тим. 2:7). Зміст цих слів полягає в тому, що хоча Ісус не говорив про це під час Свого земного служіння, зараз Він об’являє Свою волю через апостола.

Отже, Новий Завіт ставить писання апостолів на один рівень зі старозавітними писаннями. 2 Петр. 3:2 свідчить про те, що вчення апостолів має для Церкви такий самий авторитет, як і вчення старозавітних пророків; а Петро вже згадував, що автором цих пророцтв був Святий Дух (2 Петр. 1:20–21). Див. також 1 Петр. 1:10–12. У 2 Петр. 3:15–16 Послання Павла порівнюються з «іншими Писаннями», із чого випливає, що Послання Павла – частина Писання. У 1 Тим. 5:18 після слів «бо каже Писання» Павло наводить дві цитати – з Повт. Зак. 25:4 і з Лк. 10:7 або Мт. 10:10.

В. Чи обмежена богонатхненність?

Ми вже говорили про те, що хоча не вся Біблія є одкровенням, уся вона богонатхненна. Саме богонатхненність є підставою непогрішності Писання. Однак дехто думає, що сама богонатхненність обмежена. Наприклад, деякі стверджують, що богонатхненність поширюється на авторів Біблії, але не на їхні слова. Але це означало б, що передана ними інформація могла бути неточною. Проте в самій Біблії сказано, що під дію богонатхненності потрапляють і автори, і їхні слова. У 2 Петр. 1:20–21 написано, що Божі мужі були проваджені Духом Святим. Святий Дух справляє божественний вплив на пророків. Але це лише засіб, тоді як мета – забезпечити богонатхненність їхніх послань, про що свідчить 2 Тим. 3:16.

Є і інша думка, згідно з якою богонатхненність нібито поширюється лише на думки пророків і апостолів, але не на слова, що використовуються для передачі цих думок. Проте й цей погляд суперечить біблійному вченню. У 2 Тим. 3:16 богонатхненним називається «Писання» – тобто, те, що написано. А що ж написано? Не просто думки, а слова. У Гал. 3:16 сказано, що важлива навіть форма слова (однина, а не множина). Ісус говорить, що кожна йота й кожна риска має значення (Мт. 5:18). У 1 Кор. 2:13 Павло недвозначно називає вчення Божих посланців словами «вивченими від Духу Святого». З погляду психології, відокремити думки від слів складно, якщо взагалі можливо.

Богонатхненність можна назвати словесною, оскільки вона поширюється на самі слова Писання. Проте тут треба зробити важливу примітку: словесне натхнення не означає, що кожне слово Біблії було продиктоване Святим Духом9. Але кожне слово було написане під Його керівництвом і схвалено Ним. Отже, словесне натхнення не відкидає можливості того, що одна й та ж подія описується по-різному (як, наприклад, у Євангеліях) або одна думка передається різними словами. Це дозволяє авторам Біблії використати свій власний словниковий запас і особливий стиль.

Зрештою, якщо натхнення не поширюється на слова, воно не має ніякого значення, оскільки головна мета натхнення – забезпечити точність передачі висловленої істини.

Нарешті, дехто намагається обмежувати дію богонатхненності, стверджуючи, що вона поширюється тільки на повчальні або богословські частини Біблії, а не на історичні й географічні деталі. Ми відкидаємо і цю думку. Богонатхненність поширюється на всі без винятку тексти Біблії – зокрема, історичні, географічні, наукові й біографічні. Святий Дух спрямовував авторів Біблії, і все написане ними схвалене Ним. Тому ми визнаємо повну й усеосяжну богонатхненність. Як написано в 2 Тим. 3:16, усе Писання Богом надхнене.

Усе сказане вище про повну богонатхненність Біблії стосується лише тексту оригіналу – у його первинному вигляді. Копії й переклади також богонатхненні, але лише побічно – настільки, наскільки точно вони передають зміст оригіналу.

Г. Як передавалося божественне натхнення?

Іноді традиційне уявлення про богонатхненність Біблії зневажливо ототожнюють з «продиктованим листом» – начебто Святий Дух «диктував» текст, а автори Біблії лише виконували функцію записувального пристрою. Але така думка помилкова й безпідставна. Безперечно, божественне натхнення здійснював Святий Дух – див. 2 Сам. 23:2; Ів. 16:12–15; 2 Петр. 1:21. Проте в Писанні не сказано, як саме Святий Дух надихав авторів Біблії. Зрозуміло, що Він діяв найрізноманітнішими способами – іноді диктував, іноді забезпечував тільки загальне провадження. «Диктування» потрібне було тоді, коли Бог відкривав щось абсолютно нове й невідоме. Коли ж інформація вже була відома авторові, достатньо було загального провадження, щоб забезпечити непомильність і повноту переказу (наприклад, Лк. 1:1–4; Рим. 1:1–15). У будь-якому разі, для нас насамперед важливий факт богонатхненності, а не її спосіб – тобто результат, а не процес.

Якою не була б дія Святого Духа, богонатхненність Біблії не відкидає безпосередньої й свідомої участі людей у її написанні. Навіть коли автори були охоплені божественним впливом, усі їхні особисті якості все одно виявлялися. Вони не були лише пасивними «записувальними пристроями» й не перебували в стані трансу, як медіуми. Вони говорили й писали, у кожного були свої слова, свій стиль і свої думки. Тож Святий Дух і люди працювали разом, але останнє слово завжди залишалося за Святим Духом. Щоб зрозуміти це, уявимо людину, яка вчиться керувати автомобілем із подвійним управлінням. Учень самостійно веде машину, якщо все добре й він їде куди потрібно. Але якщо раптом виникають проблеми, інструктор перебирає керування на себе.

Д. Результат богонатхненності

Який же результат божественного натхнення? Що це за книга – богонатхненна Біблія? Біблія – це Слово Самого Бога. Вона була написана під Його постійним керівництвом, і все написане походило від Нього. Тому ми по праву називаємо Біблію Словом Божим.

Павло добре розумів відмінність між словами людини й словом Бога. Він пише до солунян: «Тому-то й ми дякуємо Богові безперестанку, що, прийнявши почуте від нас Слово Боже, прийняли ви не як слово людське, але – як правдиво то є – Слово Боже, що й діє в вас, віруючих» (1 Сол. 2:13). Отож Павло знав, що його проповідь – Слово Боже, так само як і те, що Старий Завіт – «Слова Божі» (Рим. 3:2). Єремія усвідомлював, що його послання – слова Господа (Єр. 36:2). Ісус називає деякі старозавітні писання Словом Божим (Мт. 15:6).

Богонатхненність означає, що Біблія – це Слово Боже, тобто її істинність і достовірність безсумнівні, а її авторитет незаперечний.

III. НЕПОМИЛЬНІСТЬ

Стверджуючи безсумнівну істинність і достовірність Біблії, ми тим самим стверджуємо і її непомильність. Упродовж кількох останніх десятиліть ця тема є предметом запеклих суперечок серед євангельських християн. Через що поняття непомильності часто трактують неправильно. Тому дуже важливо розуміти, у чому полягає суть дискусії про непомильність Біблії.

А. Що таке непомильність?

Про що сперечаються ті, хто відстоює непомильність Біблії, і ті, хто її заперечує? Передусім треба пояснити, чого ця суперечка не стосується. По-перше, ідеться не про термінологію. Сутність суперечки полягає не в значенні якогось слова (зокрема, слова «непомильність»), а в концепції абсолютної істини, і, отже, достовірності самої Біблії. Колись було достатньо таких слів, як «богонатхненність» і «непогрішність»: усі розуміли, що мається на увазі повна достовірність Біблії. Але з часом критики настільки спотворили й розмили первинне значення цих слів, що виникла необхідність увести конкретніший термін «непомильність» (який має те ж саме значення, яке раніше явно малося на увазі в перших двох поняттях). У будь-якому разі, суперечка ведеться не від терміну до концепції; саме концепція є вихідною точкою. І хоча слова «непомильність» у Писанні немає, сама ця концепція в нім міститься.

По-друге, ідеться не про переклади. Богослови, які серйозно підходять до питання непомильності Біблії, зовсім не намагаються відстоювати бездоганну точність того чи іншого перекладу (наприклад, Біблії короля Якова). Непомильність, як і богонатхненність, поширюється лише на текст оригіналу Біблії в його первинному вигляді.

По-третє, сутність суперечки – не в математичній точності застосування мови. Непомильність Біблії не припускає якогось вищого, «небесного» стандарту для граматичних конструкцій або чисел. Непомильність не втрачається, навіть якщо використовується звичайна, повсякденна мова і навіть якщо текст містить приблизні дати, заокруглені числа, перекази й вільні граматичні конструкції.

По-четверте, суперечка ведеться не про буквальне тлумачення Писання. Непомильність не означає, що кожне слово, кожне твердження, кожне пророцтво в Біблії треба розуміти буквально. Непомильність Писання не заперечує символізму пророцтв, а також використання притч і метафоричних значень слів.

Однак, тут варто зазначити про важливу відмінність між лінгвістичним буквалізмом, який не впливає на непомильність Писання, і буквальним історичним трактуванням, яке має на увазі непомильність. Непомильність не означає, що треба буквально розуміти кожне слово в Писанні; однак усі дійові особи й події, описані в нім, реальні (наприклад, Адам і Єва, або гріхопадіння). А тому предметом суперечки є не мова Біблії, а історична достовірність дійових осіб і описаних подій.

По-п’яте, суперечка не стосується теорій про методи натхнення. Непомильність не означає, що всі слова Писання були механічно надиктовані чи «вкладені в голову» посередника, коли той перебував у стані трансу. Багато хто глибоко помиляється, вбачаючи прямий зв’язок між непомильністю й цими способами натхнення. Непомильність залежить від факту богонатхненності, а не від якогось конкретного методу натхнення.

По-шосте, історія Церкви також не має жодного стосунку до цієї суперечки. Ідеться не про те, чи підтримувала церква протягом століть ідею непомильності. Байдуже, що з цього приводу говорили Августин, Лютер, Кальвін чи Кемпбелл. Головне полягає в тому, що Біблія говорить сама про себе.

І, нарешті, сутність дискусії не можна ототожнювати з критеріями християнського спілкування. Так, непомильність Біблії – питання дуже важливе, однак несправедливо було б уважати, що ті, хто заперечує її, – нехристияни або неспасенні й не мають щирої віри в Ісуса Христа.

У чому ж тоді полягає суперечка про непомильність Біблії? Сутність її проста: чи є помилки в оригінальному тексті Біблії? Коли автори Біблії писали її, чи завжди їхні слова відповідали істині? Чи не закралися в їхні розповіді неправдиві твердження?

Ті, хто заперечує непомильність Біблії, уважають, що текст оригіналу містив деякі неправдиві твердження. А ті, хто відстоює непомильність, підкреслюють, що все, що Біблія називає істинним, насправді істинне. У Писанні не може бути ніяких помилок, неточностей і неправдивих або оманливих тверджень. Як сказано в одному Символі віри, «уся Біблія в її первинному вигляді була написана під безпосереднім натхненням Святого Духа. Тому Біблія є записане Слово Боже, непогрішне й непомильне в тому вигляді, у якому записали його автори. Тому Писання містить єдине повне керівництво для християнської віри й життя».

Поняття «непогрішний» і «непомильний» взаємопов’язані, однак не синонімічні. Строго кажучи, «непогрішний» означає «такий, що не припускається помилок; такий, що не може обманути чи допуститися помилки чи неточності»10. Значення цього слова набагато сильніше, ніж значення поняття «непомильний», тобто просто «такий, що не містить помилок». Твердження або документ може бути непомильним, але не непогрішним; проте якщо документ непогрішний, він обов’язкову буде непомильним. Біблія тому й непомильна, що непогрішна, а непогрішна тому, що є натхненним Словом Божим.

Б. Біблійне обґрунтування непомильності

Завдання нашої книги  – систематичний виклад біблійного вчення, зокрема й вчення Біблії про саму себе. Важливу частину цього вчення складають твердження про беззастережну істинність, тобто непомильність, Писання. Так вчення самої Біблії допомагає дійти висновку про її непомильність11.

Почати можна з твердження про те, що непомильність логічно випливає із самої богонатхненності та її мети. Оскільки Писання богонатхненне, Святий Дух – його головний автор, тобто написання всього тексту скеровувала Божа рука. Враховуючи те, що Бог усе знає і Він вірний, ми неминуче доходимо висновку, що Його слово – Писання – непомильне.

Цей аргумент можна подати в більш формальному вигляді й розвинути його детальніше, представивши біблійні свідчення у вигляді силогізму. Великий засновок: усяке слово, що походить від Бога, – істинне, тобто в нім немає помилок. Малий засновок: кожне слово Писання походить від Бога. Висновок: кожне слово Писання істинне, тобто не містить помилок.

Такий силогізм приводить до правильного висновку лише за умови, що його засновки істинні. Саме тут і відіграє найважливішу роль біблійне вчення про непомильність. Воно не лише чітко підтверджує висновок (що буде показано нижче), але й недвозначно доводить правильність посилок, що неминуче приводить до висновку про непомильність Біблії.

Великий засновок – про те, що кожне слово, яке походить від Бога, істинне й непомильне, – виводиться передусім з біблійного вчення про природу Бога. Бог «необманливий» (Тит. 1:2), тому Його слова не можуть навмисно вводити в оману. Крім того, Бог «відає все» (1 Ів. 3:20), тобто все знає, тому в Його слова не можуть закрастися випадкові помилки. Тому всяке слово, сказане Богом, істинне.

Цей засновок не лише виводиться з нашого знання про природу Бога, але й чітко підтверджується біблійним вченням. У Пс. 11:7 сказано: «Господні слова – слова чисті». Вони чисті, «як срібло, очищене в глинянім горні, сім раз перетоплене», тобто в них не може бути нічого нечистого (див. Пс. 18:8–11). У Приповістях 30:5 написано: «Кожне Боже слово очищене» (див. Пс. 17:31). Єврейське слово, перекладене як «чистий», означає «випробуваний, перевірений, очищений». Тобто якщо піддати слова Бога випробуванню, кожне Його слово виявиться істинним. Про це ж свідчать слова, з якими Ісус звертається в молитві до Отця: «Твоє слово – то правда» (Ів. 17:17). У Рим. 3:4 Павло говорить: «Бог правдивий, а кожна людина неправдива, як написано: «Щоб був Ти виправданий у словах Своїх, і переміг, коли будеш судитися». «Виправданий», тобто «оголошений праведним». Павло пише про те, що правоту Бога й істинність усіх Його слів буде доведено.

Малий засновок силогізму – що кожне слово Писання походить від Бога – також виводиться з біблійного вчення: із доктрин одкровення й богонатхненності, які було розглянуто вище. Святий Дух направляв усе вчення апостолів і пророків саме для того, щоб вони ні на крок не відступили від істини й точно передали її (Ів. 14:26; 16:13). Якби богонатхненність не забезпечувала непомильність Писання, то божественне натхнення не мало б сенсу; якщо в Біблії є помилки, то натхнення марне й не має сенсу.

Отже, будь-яка концепція богонатхненності, що заперечує непомильність, суперечить біблійному вченню. Е. Янг пише: «Про богонатхненність можна говорити лише в тому разі, якщо з неї випливає непогрішність. Якби Біблія припускалася похибки, вона не могла б бути богонатхненним Писанням. Ідеться, зрозуміло, про первинний текст. Якщо Біблія богонатхненна, то вона непогрішна» (E. J. Young, Word, 109).

Засновок про те, що кожне слово Писання походить від Бога, виводиться не лише з інших біблійних учень; про це ясно свідчить сама Біблія. Павло абсолютно недвозначно стверджує, що все Писання буквально «видихнуте Богом» (theopneustos) (2 Тим. 3:16). Крім того, цей засновок підтверджують усі вказівки на те, що Біблія – слово або слова Божі. Коли в Ів. 17:17 Ісус говорить: «Твоє слово», Він, щонайменше, має на увазі Писання; див. Рим. 3:2, де вислів «Слова Божі» означають Старий Завіт. Див. Єр. 36:2; Мт. 15:6; Євр. 5:12.

З цих двох засновків, які виводяться з інших біблійних учень і цілком підтверджуються самою Біблією, неминуче випливає висновок про те, що кожне слово Писання істинне, тобто не містить помилок. За законами логіки, ці засновки приводять саме до такого висновку. Ті, хто приймає засновки, повинні погодитися й із висновком.

Чи означає це, що непомильність Біблії просто «виводиться з посилок»? Ні! Про непомильність беззаперечно говориться в Писанні, і говорить про це Сам Господь Ісус: «А Писання не може порушене бути» (Ів. 10:35). Слово «порушене» – переклад вжитого в оригіналі слова lyo, що означає «розв’язувати, розпускати, руйнувати, знищувати». Писання не може порушитися; це означає, що його неможливо знищити, спростувати, знайти в нім помилки й неправду, довести його неспроможність. Ісус говорить ці слова під час суперечки з юдейськими начальниками про Свою божественну природу. Підтверджуючи Своє божественне походження, Ісус цитує досить важку для тлумачення фразу з Пс. 81:6. Потім Він говорить про те, що саме Писання неможливо порушити. Так Він стверджує істинність і авторитет цього тексту. Інакше кажучи, Писання – це найвищий авторитет, оскільки воно не може бути порушене. Якщо Писання – будь-який текст із Біблії – висловлюється з цього приводу, подальші суперечки не мають сенсу, тому що Писання не можна поставити під сумнів, спростувати чи відкинути.

Зазначимо, що Ісус говорить про природу всього записаного Слова Божого (Писання). Це – дедуктивний аргумент. Нам не треба досліджувати кожне твердження Біблії зокрема, щоб установити його істинність або хибність. Тобто, усе сказане правдиве, оскільки так стверджує Писання, а ми знаємо, що воно не може порушитися.

До цього ж висновку (що Писання непорушне, тобто непомильне) нас приводить і індуктивний метод – коли ми вивчаємо слова, сказані в Євангеліях Ісусом про юдейські Писання – Старий Завіт (див. Cottrell, Solid, ch 1, 9–17). Звертаючись до Старого Завіту, Ісус (і всі автори Нового Завіту) беззастережно визнає історичну достовірність описаних в ньому подій і дійових осіб. Новозавітні автори стверджують, що все справді відбулося саме так, як сказано в Писаннях. Говорячи про старозавітні пророцтва, Ісус також свідчить про їхню непомильність і про те, що вони неодмінно збуваються (Мт. 26:54; Лк. 22:37; 24:44). До того ж, Він підтверджує непогрішність етичного вчення, що міститься в Старому Завіті (див. Мт. 4:4, 7, 10; 5:17–19; Лк. 10:26; 18:20). Усупереч поширеній думці, навіть у Мт. 5:21–48 Ісус не виправляє старозавітне етичне вчення й не замінює його новим; Він тільки виправляє хибні фарисейські тлумачення деяких старозавітних норм.

Дехто відкидає концепцію непомильності Біблії як «просто припущення» або «продукт людської логіки»; проте у відповідь їм можна навести два заперечення. По-перше, в людській логіці немає нічого поганого, тому що вона випливає з логіки Бога, Чий образ ми носимо. Ті, хто зневажливо ставиться до логіки, звеличуються над розумом Божим. Навіть Ісус використав подібний силогізм – великий засновок, малий засновок, висновок, – коли сперечався з юдейськими начальниками в Ів. 10:35. Його аргумент будується таким чином. Писання не може бути порушене (великий засновок); Пс. 81:6 – це Писання (малий засновок); отже, Пс. 81:6 не може порушитися (висновок). Те, що Сам Ісус застосовує логіку силогізму, свідчить про її обґрунтованість, особливо коли йдеться про природу Писання.

По-друге, ще раз хотілося б підкреслити, що концепція непомильності Біблії не лише виводиться з правильно побудованого силогізму, але й із тверджень Ісуса в Ів. 10:35.

В. Заперечення непомильності та їх спростування

Церква від самого початку свого існування приймала доктрину непомильності Біблії як традиційне вчення. Супротивники цієї доктрини іноді стверджують, що це «нове вчення», яке виникло лише в XVII ст. або навіть на початку XX ст. з розвитком сучасного «фундаменталістського» руху. Багато критиків, що належать до Руху Відродження, стверджують, що перші лідери Руху, а особливо Олександр Кемпбелл, відкидали вчення про непомильність.

Проте всі подібні заяви абсолютно безпідставні, якщо розглядати історичні факти неупереджено12. Наприклад, Климент Римський, ранньохристиянський автор, навчав, що Писання – це «істинні глаголи Духа Святого», тому «в них нічого несправедливого й неправдивого не написано» («Перше послання до коринтян», 45). Августин стверджував, що автори книг Писання «не припускалися жодної помилки» («Against Two Letters of the Pelagians,» 82:3). Мартін Лютер неодноразово заявляв про непомильність Біблії. Наприклад, він писав: «Писання не можуть помилятися»; «Писання ніколи не помилялися»; «Не може бути такого, щоб Писання суперечило саме собі»13. Хоча Олександр Кемпбелл розрізняв два види богонатхненності, він однозначно стверджував, що в обох випадках кінцевий результат непомильний. Він говорив, що навіть автори історичних розділів Біблії «не могли припуститися помилок» («Response,» 499). Їм дано було «постійне керівництво Духа мудрості й знання, так що жодна помилка не могла закрастися в написане ними». У всьому, що писали апостоли, «ані жодних помилок бути не могло» (Millennial Harbinger, 1846:15)14.Ліберальний гарвардський учений Кірсоп Лейк так пише про це:

«Багато освічених людей, що не знають історичного богослов’я, часто помиляються, вважаючи фундаменталізм новою й ворожою течією. Нічого подібного. Фундаменталізм – це розрізнені, властиві неосвіченим віруючим залишки богослов’я, яке колись приймали всі християни. Наприклад, чи багато християн в церквах XVIII ст. сумнівалися в непогрішнім богонатхненні всього Писання? Можливо, такі й були, але дуже мало. Так, фундаменталісти можуть помилятися (і я вважаю, що вони помиляються). Але це ми [ліберали], а не вони, відійшли від традиційних поглядів. І я не позаздрив би тим, хто намагається сперечатися з фундаменталістами, спираючись на авторитет історії. Біблія й богословська спадщина церкви (corpus theologicum) на боці фундаменталістів» (Kirsopp Lake, 61).

Наполегливі спроби спростувати вчення про непомильність Біблії почалися в другій половині XIX ст. – особливо після того як Дарвін опублікував «Походження видів» (McDonald, 196–203). Ці спроби лягли в основу класичного лібералізму (кінець XIX – початок XX ст.) і неортодоксального руху (початок і середина XX стю). Близько 1960 року піднялася нова хвиля заперечень проти вчення про непомильність Писання – цього разу в самих євангельських церквах і навіть у консервативних колах Руху Відродження.

Проти непомильності зазвичай висловлюють такі заперечення: «У самому Писанні про це не сказано» і «Це нове вчення, породжене протестантською ортодоксією (XVII ст.) і фундаменталізмом (XX ст.)». Неспроможність цих заперечень уже було пояснено.

Дехто відкидає непомильність Писання через те, що це вчення нібито припускає «механічне диктування» як спосіб натхнення й не враховує участі самих авторів книг. Таке заперечення можна чути дуже часто, проте воно абсолютно необґрунтоване. Ми вже говорили про те, що натхнення не обмежується якимсь одним способом. Повторимо ще раз: непомильність біблійних текстів не пов’язана з якимсь певним способом, методом або механізмом натхнення. Коли Святий Дух забезпечує точність і істинність Писань, Йому не обов’язково повністю «контролювати» авторів або перетворювати їх на машини.

Головний недолік цього заперечення полягає в припущенні, що непомильність нібито виключає творчу участь людей. Інакше кажучи, вважають, що якщо люди справді брали участь у створенні Писання, у ньому обов’язково знайдуться помилки. Проте це груба помилка. Щоб спростувати її, досить згадати Ісуса Христа, Який мав повноту людської природи, але в Якому, проте, не було гріха й пороку.

По суті, це заперечення не враховує того факту, що хоча помилки можливі, це не означає, що вони обов’язково будуть допущені. Воно ґрунтується на думці, згідно з якою людська природа неминуче пов’язана з помилками й недосконалістю15. Але це хибна думка. Так, людина недосконала й припускається помилок, але це не означає, що вона не може не помилятися. Богонатхненність потрібна саме тому, що люди здатні помилятися. Якби поява помилок була унеможливлена, у божественному натхненні не було б необхідності. З іншого боку, якби помилки були неминучі, то натхнення не мало б сенсу. Провадження Святого Духа полягало саме в тому, щоб запобігти помилкам, яких могли припуститися автори.

Ще одне поширене заперечення непомильності звучить так: «Усі ці суперечки не мають значення, оскільки оригінали рукописів все одно втрачені». Уважають, що непомильними були лише первинні манускрипти, які до нас не дійшли. Ми маємо в розпорядженні тільки недосконалі копії й переклади Біблії, які, проте, виконують своє призначення. Навіщо тоді сперечатися щодо непомильності оригіналів, яких уже немає?

Головна помилка, якої припускаються прибічники цього погляду, полягає в тому, що вони не вбачають відмінності між оригіналом рукописів Біблії і оригіналом тексту. Хоча оригінали рукописів до нас не дійшли, ми й без них знаємо зміст і природу тексту, який вони містили. Завдяки такій науці, як текстологія, ми маємо (за незначними винятками) оригінали текстів Старого і Нового Завітів. Отже, ми знаємо, що було сказано про саму Біблію в тексті оригіналу – наприклад, у 2 Тим. 3:16 та Ів. 10:35. Навіть не маючи оригіналу, ми знаємо, що він містив ці твердження. Тому ми можемо робити висновки про природу Біблії, навіть не маючи первинних рукописів. Це стосується і тих Біблій, «які ми тримаємо в руках», оскільки те, що стверджується в тексті оригіналу (зміст якого ми знаємо завдяки текстології та християнській апологетиці), передається в копіях і перекладах, якщо вони точно відповідають цьому тексту.

Г. Чому вчення про непомильність таке важливе?

Чому ми надаємо такого великого значення традиційній доктрині непомильності Біблії? Передусім тому, що ця доктрина стосується всього християнського богослов’я. Заперечуючи непомильність, ми втрачаємо об’єктивну основу істини й здорового вчення. Якщо ми приймаємо непомильність Біблії, вона стає нашим об’єктивним стандартом істини, а всі доктрини вибудовуються на правильній текстології, добросовісному перекладі й точній екзегезі. Якщо ж непомильність Біблії заперечується, то спочатку треба розв’язати засадниче завдання: визначити, які твердження в Писанні істинні й придатні як основні доктрини, а які містять помилки й, отже, не можуть бути доктринальними.

Дональд Макгавран пропонує наочний приклад того, які проблеми це спричиняє. Він розповідає про випадок, який стався, коли він був місіонером в Індії й проводив недільну школу для чоловіків. Його аудиторію переважно складали

«…ті, хто працював у друкарні місії. Більшість закінчила лише сім-вісім класів середньої школи. Мій попередник… випускник Чиказького богословського факультету – був прихильником крайніх ліберальних поглядів. Він близько семи років вів заняття в цій групі, перш ніж я приїхав і замінив його.

Одного недільного ранку в моїй богословській кар’єрі настав переломний момент. На зайнятті сиділо п’ятнадцять-двадцять братів, і я запитав їх: «Читаючи сьогоднішній уривок, на яке запитання насамперед ми маємо дати відповідь?» Один із найкмітливіших робітників, не замислюючись, випалив: «У що зі сказаного тут вірити не можна?» Він мав на увазі, що коли ми читаємо про Ісуса, Який ходив по воді, нам відразу має бути ясно, що цього не могло бути. Тому уривок треба розуміти в переносному значенні або як поетичний опис подій.

Ніколи раніше я не бачив так ясно, до яких наслідків призводить лібералізм у житті простих християн. Я був приголомшений, і в той момент почав розуміти, що в ньому немає істини. Незважаючи на всі труднощі, я почав повільно, навпомацки повертатися назад, до віри в непогрішність біблійного одкровення. Біблія – Слово Боже. Бог – його єдине джерело. На це Слово спирається вся віра й життя кожного істинного віруючого» (Donald McGavran, 10–11).

Проблема очевидна. Ті, хто заперечує непомильність, тим самим припускають, що десь у Біблії містяться помилки. Але як дізнатися, де саме? На це запитання ніхто не може дати зрозумілої відповіді. Будь-які критерії, на підставі яких дається відповідь, суб’єктивні. Зрештою, визнають те, що зручно, а те, що незручно, відкидають. Такий суб’єктивізм породжує доктринальний релятивізм і містичну віру, а іноді й агностицизм.

Доктрина непомильності дуже важлива, тому що на ній тримається весь авторитет Біблії. Цю доктрину можна порівняти з центральним каменем арки, на який спираються всі інші камені, – якщо його забрати, то арка рухне. Непомильність подібна на такий камінь, тому що без неї весь авторитет Біблії втрачає опору. Ми знаємо з історії і з досвіду, що ті, хто відкидає непомильність, поступово приходять до заперечення авторитету Біблії, тому що їх уже ніщо не стримує. Заперечення непомильності можна порівняти з проривом греблі. Прорив потроху розширюється, натиск невірства посилюється, доки, урешті-решт, уся гребля не рухне.

Якби Біблія нічим не відрізнялася від інших книг, то питання про її непомильність не мало б особливого значення. Під час будь-якого акту передання інформації, що важливіша сама інформація, то принциповіше питання стосовно її точності. Якщо листівка, надіслана з курорту, містить фактичні помилки, особливо сумних наслідків не буде. Неточності на дорожній карті можуть спричинити незручності, та це не смертельно. Але від точності рецепту лікаря або наказу, переданого на війні, часто залежать чиїсь життя. Одначе ніяка інформація не є такою важливою, як та, яку повідомляє Біблія, – тому що в ній ідеться про вічне життя й вічну смерть. Написане в Біблії настільки важливе, що Бог не доручив цього ненадійному людському розуму й пам’яті. Він Сам зробив усе, щоб ця інформація дійшла до нас без спотворень.

IV. АВТОРИТЕТ БІБЛІЇ

Що саме ми маємо на увазі, говорячи про авторитет Біблії? Авторитет припускає такі три складові. 1) Право встановлювати стандарти істини й поведінки, тобто стверджувати: «Це істинно! Це правильно!» 2) Право вимагати, щоб інші дотримувалися цих стандартів, підкоряючись їм розумом, серцем і життям, – тобто право говорити: «Вірте в це! Робіть так!» 3) Право наполягати на слухняності, караючи порушників, тобто говорити: «Якщо не… то…».

Авторитет у повному розумінні цього слова – поняття особистісне. Авторитет мають люди, а не предмети. Авторитет зазвичай виявляється й проголошується в словах. Слова не можуть бути безликими; вони походять від того, хто їх вимовляє. Слова тісно пов’язані з тим, хто говорить. Підпорядкування авторитету виявляється в тому, наскільки виконуються слова того, кому авторитет належить.

Владу, яку дає авторитет, можна делегувати або застосувати через посередника. Делегування влади відбувається, коли когось призначають ухвалювати рішення від імені того, хто має владу. Або ж влада здійснюється через посередника, який передає слова того, хто має авторитет. Авторитет посередника прирівнюється до авторитету того, хто його уповноважив.

Увесь авторитет і вся влада, зрештою, походять від триєдиного Бога, про Якого говорить Біблія, – від Отця, Сина і Святого Духа. Ця влада базується на самій природі Вседержителя – нескінченного, вічного, усемогутнього й усезнаючого. До того ж, влада Бога спирається на Його акті творіння (Пс. 23:1–2; 99:3). Влада Ісуса Христа як Господа і Царя також утверджена на Його славному акті викуплення (Мт. 28:18–20). Тому тільки Богові належить право визначати, що істинне й правильне.

Бог здійснює Свою владу за допомогою слів. Така Його воля. Іноді Він говорить Сам, а іноді передає Своє слово через вибраних посередників – пророків і апостолів. Це підводить нас до питання про авторитет Біблії. Бог здійснює Свою владу над нами Своїм словом, надихаючи апостолів і пророків як Своїх посередників. Ці Божі слова передано нам у вигляді непомильної Біблії.

Ще раз повторимо, що влада, застосована через посередника, прирівнюється до первинної влади. Тому авторитет Біблії в усьому рівнозначний безроздільному, безумовному й абсолютному авторитету Бога. Авторитет Писання безроздільний, тому що Сам Бог говорить через Своїх посередників (див. 2 Петр. 1:20–21). Написане слово служить засобом передання божественної влади: «Написано». Біблія має такий самий авторитет, як Сам Бог і Ісус Христос. Тому ми сміливо стверджуємо, що Біблія – наш єдиний закон для віри й християнського життя.

Дехто вважає, що авторитет Біблії відмінний від авторитету Бога або Ісуса Христа, стверджуючи, що авторитет належить не книзі, а особі. Наприклад, Норріс пише: «Новий Завіт, який служить для нас еталоном, не говорить, що нам треба розглядати його як найвищий авторитет. Новий Завіт указує на Ісуса Христа. Йому належить найвища влада. Ісус – Господь» (Norris, 1). Ми, зрозуміло, згодні з тим, що влада належить одному лише Богові; проте Його влада невіддільна від Його Слова (див. Лк. 6:46–49). Отже, Біблія – це «Слово Боже» (Рим. 3:2), що містить повноту божественної влади. Відмінність між особистим авторитетом Бога або Христа й авторитетом Біблії надумана. Насправді, ніякої відмінності немає. З цим не згодні тільки ті, хто заперечує, що Біблія – істинне Боже Слово.

ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ 2

1. Це так, потому що Бог незбагненний (Cottrell, God the Creator, 312–319).
2. Повний перелік грецьких слів, які стосуються концепції одкровення, див.: Ramm, Revelation, 162–163.
3. Деякі євангельські християни намагаються довести, що знання про спасіння можна отримати й із загального одкровення. Див. Pinnock, Wideness, Sanders, Name. Протилежний погляд подано в: Ronald Nash, Jesus; Erickson, Destiny. Мою думку з цього приводу викладено в: Cottrell, God the Creator, 340–353.
4. Моє тлумачення цих текстів див.: Romans, 1:131–170,199–205, 233–245.
5. Див. 1 Тим. 5:18 і 2 Петр. 3:16, де новозавітні тексти також названі «Писанням».
6. В англійській мові (як і в українській – Прим. перекл.) Писання не називають «боговидихнутим»,
ле «Богом надхненим» або «натхненним Богом».
7. Словосполучення «усе Писання», про яке йдеться в 2 Тим. 3:16, швидше за все об’єднує як Новий, так і Старий Завіти.
8. Ці тексти – хороший приклад одночасності одкровення й натхнення.
9. Деякі частини Біблії справді були продиктовані – особливо пророцтва, наприклад, Іс. 7:14; 9:6. Саме поняття словесного одкровення передбачає диктування; однак треба розрізняти поняття словесного одкровення й словесного натхнення. Останнє поняття охоплює навіть ті слова, які не були отримані через одкровення або диктування.
10. Іноді значення слова «непогрішний» перекручують, визначаючи його як «той, що неминуче досягає мети, цілковито втілює Божий задум». Однак це далеко не єдине й не головне визначення слова «непогрішний».
11. Зрозуміло, що ми стверджуємо це не лише тому, що так говорить Біблія; бо це був би круговий аргумент. Ми приймаємо це, тому що 1) Біблія справді про це говорить і 2) християнська апологетика пропонує вагомі аргументи, що підтверджують цей висновок.
12. Див. Woodbridge, Authority, де наведено блискуче дослідження історичних даних. Див. також моє дослідження: “Inerrancy,” 70–97.
13. Ці та інші цитати з Лютера див.: Cottrell, “Inerrancy,” 79–81. На якій підставі тоді Лютер стверджував, що Яків заперечує Павла? На тій підставі, що Лютер сумнівався в приналежності Послання Якова до новозавітного канону!
14. Ці та інші посилання на праці А. Кемпбелла наведено в: Cottrell, “’Inerrancy,” 84–89.
15. Це заперечення має на увазі, що твердженню «людині властиво помилятися» рівнозначне твердження «людина не може не помилятися». При цьому виникає поширена логічна помилка – хибна інверсія: «Усі P є Q, отже, усі Q є P».