Смерть і Воскресіння Ісуса Христа, а також зішестя Святого Духа в День П’ятидесятниці можна назвати звершенням Викуплення. Цими подіями починається процес нового творіння, що триває досі. Цей процес можна схарактеризувати як Викуплення в дії. Ми розглянемо цю тему з погляду і особистого, і колективного спасіння (тобто спасіння Церкви).

Коли говоримо про особисте спасіння, насамперед треба звернути увагу на значення поняття «благодать». Від цього залежить правильне розуміння того, як спасіння дається людині. Ідеться не про механічний аспект і не про сам акт прийняття спасіння, а про принцип, згідно з яким відбувається прийняття спасіння. «Бо спасенні ви благодаттю» (Еф. 2:8); отже, ми спасенні в певний спосіб або за допомогою певної системи – системи благодаті.

Найкращий спосіб зрозуміти сенс благодаті – порівняти її з єдино можливою альтернативою, тобто спасінням через виконання закону. У цьому розділі розглянемо закон і благодать як два можливі шляхи на небо. Насамперед звернемо увагу на сповнені надії слова апостола Павла, звернені до всіх християн: «Ви-бо не під Законом, а під благодаттю» (Рим. 6:14).

I. ТЕРМІНОЛОГІЯ БЛАГОДАТІ

Спочатку розглянемо деякі біблійні терміни, що допомагають зрозуміти концепцію благодаті. У Старому Завіті всі ці слова мають спільний корінь. Іменник chen часто перекладають як «благодать», дієслово chanan – як «бути прихильним», а прикметник channun – як «милостивий» (див. Cottrell, God the Redeemer, 361–365). Зазвичай ці слова лише частково передають концепцію спасительної Божої благодаті й не мають на увазі спасіння, навіть тоді, коли вживаються стосовно Бога. Іменник chen часто означає чиєсь «благовоління», «прихильність» (див. Бут. 6:8; Вих. 33:13, 17; 1 Сам. 16:22; Ест. 2:15). Дієслово chanan зазвичай уживається у значенні «благоволити, благословляти, приходити на допомогу», навіть коли перекладається по-іншому (див. Бут. 43:29; 2 Сам. 12:22; 2 Цар. 13:32; Пс. 4:2; Іс. 33:2). Сприймаючи ці цитати через призму Нового Завіту, ми мимоволі припускаємо, що вислів «будь милостивий до мене» означає «пробач мої гріхи й дай мені вічне спасіння». Але найчастіше в Старому Завіті ці слова означають «будь ласкавий до мене» або «зглянься на мою молитву». Називаючи Бога милосердним, старозавітні автори звичайно розуміли, що Він благий і у Своїй любові готовий прийти нам на допомогу й відповісти на молитви1.

Новозавітна термінологія дає повніше уявлення про спасительну Божу благодать (Cottrell, God the Redeemer, 365–367). Іменник charis найчастіше перекладають як «благодать». Основне його значення – «дар, що приносить радість». Слово charis часто використовується для позначення різних дарів, зокрема й Божих дарів, навіть тих, що безпосередньо не стосуються спасіння2. Це можуть бути матеріальні благословення (2 Кор. 8:19; 9:8), духовна сила й Божа допомога загалом (2 Кор. 12:9; Євр. 4:10), а також духовні дари (див. 1 Петр. 4:10; Рим. 15:15). Отже, треба пам’ятати, що це слово має різні значення; це допоможе нам уникнути того помилкового уявлення, що в усіх випадках уживання слова charis ідеться нібито про спасительну благодать.

Відмінність полягає в сфері застосування поняття «благодать». Деякі вважають, що благодать охоплює всі діла Божі, і жодне з них не звершується без благодаті (такої думки дотримується Дітмансон – Ditmanson, 62, 66, 73). Однак такий підхід містить серйозну помилку й суперечить Писанню. Якщо благодать характеризує все, що робить Бог, то нам доводиться або розглядати Його гнів і пекло як вельми дивні прояви благодаті, або просто заперечувати їх. Але й одне, і друге неприпустимо.

Набагато частіше під благодаттю розуміють усі Божі благодіяння стосовно людей. Так благодать виявляється у Створенні, Божому Промислі й Викупленні. Перші дві категорії в протестантській теології зазвичай називаються «загальною благодаттю», а в теології Римської Католицької Церкви – «природною благодаттю»; вони відрізняються від спасительної, або надприродної, благодаті Викуплення. У цих випадках розуміння благодаті як «дару, що приносить радість», цілком відповідає біблійній термінології. На думку Дональда Неша, «благодать означає все, що Бог зробив і робить для нас, Своїх дітей»; благодать виявляється у створенні, одкровенні, втіленні, розп’ятті й воскресінні (D. Nash, «God», 10).

Загалом я не відкидаю цієї думки, але, як і багато інших богословів, усе ж вважаю за краще використовувати слово «благодать» стосовно лише тих діянь, які пов’язані з Божим задумом спасіння. Тоді благодать означає любов і благовоління, які Бог виявляє до людини як до грішника, а не просто як до творіння. Спасительна благодать – це унікальний, абсолютно особливий вид благодаті, який дається лише в Ісусові Христі. Ця благодать нейтралізує дію гріха. «Спасемося благодаттю Господа Ісуса» (Дії 15:11; див. Ів. 1:17). «Бо з’явилася Божа благодать, що спасає всіх людей» (Тит. 2:11). Ми спасаємося, «дарма виправдуючись Його благодаттю, через відкуплення, що в Ісусі Христі» (Рим. 3:24; див. 5:15). Тому я вважаю, що слово «благодать», якщо не обумовлене інше, треба розуміти як спасительна благодать.

Поняття «благодать» у контексті спасіння має три основні значення. По-перше, у деяких випадках «благодать» розглядається як джерело спасіння – тобто благодать розуміють як атрибут природи Бога, що бажає нашого спасіння, і Христа, що здійснює його у втіленні. По-друге, словом «благодать» описується зміст нашого спасіння – тобто сам дар, який ми отримуємо, коли Бог нас спасає. У цьому сенсі благодать – це подвійна дія спасіння: виправдання й відродження-освячення. По-третє, благодать – це спосіб, яким Бог нас спасає, тобто метод або система, використана Богом для того, щоб дати нам спасіння. У цьому розділі ми передусім говоримо про благодать у цьому останньому значенні.

II. ДВІ НЕСУМІСНІ СИСТЕМИ

Більшість невіруючих не розуміють, як можна спастися (Cottrell, God the Redeemer, 2), і навіть християни часто помиляються щодо способів спасіння. Нерідко це відбувається через нерозуміння того, що є дві абсолютно різні системи стосунків із Богом і, відповідно, дві дороги до спасіння чи вічного щастя. Дехто розрізняє ці два шляхи як егоцентричний і теоцентричний підходи до Бога. У першому випадку «спілкування з Богом цілком залежить від зусиль людини, якій Бог потрібний, зрештою, для досягнення власних цілей» (Watson, 35). У другому випадку Бог Сам починає спілкування, Сам звершує спасіння, і людина, зрештою, шукає Бога заради Його слави. Дехто навіть уважає, що протестантська Реформація розпочалася з того, що Мартін Лютер усвідомив відмінність між цими двома системами. Зрушення, що сталося в його свідомості, порівнюють із «революцією Коперника» – переходом від егоцентричного мислення до теоцентричного (Nygren, 681–691).

Дехто описує цю відмінність, використовуючи терміни «релігія» і «християнство». Тут можна провести паралель із відмінністю між одкровенням і релігією, яке Карл Барт розкрив у праці «Догматика», у розділі «Одкровення Бога й скасування релігії» (Barth, I/2, 280). Таку ж відмінність убачає Фріц Ріденур, автор книги «Як бути нерелігійним християнином» (Ridenour, How to Be a Christian Without Being Religious). У передмові Ріденур пише:

«…усі релігії мають дещо спільне. Їхні адепти намагаються досягнути Бога, знайти Бога, догодити Богові своїми власними силами. Усі релігії – це спроби підійнятися вгору, до Бога. У християнстві ж Бог сходить до людини. Християни не стверджують, що знайшли Бога; вони стверджують, що Бог знайшов їх… Християнство… не релігія. Бути християнином – це прийняти те, що зробив для вас Бог».

Між цими двома системами насправді є величезна різниця, і найкраще її передають поняття «закон» і «благодать». «Ви-бо не під Законом, а під благодаттю» (Рим. 6:14). Третього не дано. Ми, християни, пов’язані з Богом через благодать, а всі решта все ще перебувають під законом. Відмінність між законом і благодаттю узагальнено в Рим. 6:23: «Бо заплата за гріх – смерть, а дар Божий – вічне життя в Христі Ісусі, Господі нашім». Ключові слова тут «заплата» (те, що заслужене) і «дар». Ті, хто намагається заслужити Боже благовоління, рано чи пізно дістануть заплату за те, що робили в земному житті. Вони живуть за суворою системою закону, яка ґрунтується на Божій святості. Але ті, хто вибрав іншу систему стосунків із Богом, отримають у дар вічні благословення. Вони дістануть цілковиту протилежність тому, що заслужили. Це і є система благодаті, яка спирається на Божу любов.

У Рим. 3:27 Павло називає ці дві несумісні системи «законом діл» і «законом віри». У цьому вірші слово «закон» (nomos) ужите в незвичному, дуже широкому сенсі. У Новій міжнародній версії Біблії (NIV) його перекладено як «принцип» (principle). Інші можливі варіанти перекладу – «метод, спосіб, порядок, система, зведення правил». У цьому вірші словом «діла» (ton ergon), значення якого повністю втрачено через некоректний переклад «дотримання закону», передається сама суть системи закону: ця система діє за принципом діл. У цьому ж вірші слово «віра» описує суть системи благодаті: ця система діє за принципом віри. Відмінність між «ділами» та «вірою» в цьому вірші така ж, як між «заплатою» і «даром» у Рим. 6:23 і як між «законом» і «благодаттю» в Рим. 6:14.

Ті, хто чує Євангелію, мають зробити вибір між цими двома системами спасіння. Грішник може або як і раніше очікувати від Бога, святого й справедливого Законодавця, заслуженої відплати Судного дня, або прийняти Євангелію – і побачити в Богові люблячого Спасителя. Тоді Судного дня він отримує дар вічного життя. Саме в цьому полягає вибір між законом і благодаттю.

III. ЗАКОН ЯК МОЖЛИВІСТЬ СПАСІННЯ

Є два способи побудови стосунків із Богом і два (можливі) способи отримати спасіння й догодити Богові. Інакше кажучи, є два зовсім різні принципи суду й дві (можливі) дороги до неба. Небо можна порівняти з укріпленим містом, у яке можна увійти через дві брами: брама закону і брама благодаті. Теоретично існує можливість увійти в місто через браму закону. Далі ми розглянемо, як це можна зробити.

А. Суть системи закону

За якими правилами діє система закону? У Рим. 3:27 сказано, що ця система базується на ділах – виконанні заповідей Творця, тому що основа закону – Божа святість. Святий Бог поводиться з нами справедливо й дає нам саме те, що ми заслужили, – залежно від того, чи виконували ми Його заповіді. У Рим. 10:5 Павло пише про закон: «Людина, яка його виконує, буде ним жити». Інакше кажучи, виконуй заповіді – і будеш жити (Мт. 19:17). Отже, потрапить людина на небо чи не потрапить, залежить від того, чи виконує вона ті Божі закони, які були їй відкриті.

Хотілося б особливо підкреслити принципово важливу відмінність між законом як зведенням правил і законом як системою, або способом потрапити на небо. Під законом як зведенням правил можна розуміти будь-який набір заповідей Бога-Творця, які треба виконувати. Не всім людям було дано одні й ті ж самі заповіді. Ті, хто не отримав спеціального одкровення, мають керуватися моральними принципами, закладеними в їхні серця (Рим. 2:15). Євреї, які жили в часи Старого Завіту, мали виконувати закон Мойсея. Ті, хто живе в новозавітну еру, мають дотримуватися етичного й релігійного вчення Нового Завіту, що розкриває сенс усієї Біблії.

А поняття закону як системи пов’язане із застосуванням того чи іншого зведення заповідей у тій чи іншій епосі. Зазвичай розрізняють чотири застосування закону: (1) дидактичне застосування, коли закон виконує роль учителя; (2) керівне, коли закон стримує зло; (3) нормативне, коли закон служить зразком поведінки; (4) сотеричне, коли закон використовується як спосіб потрапити на небо (див. Cottrell, God the Redeemer, 271–274). Перші три способи застосування закону завжди доречні в нашому грішному світі. Труднощі виникають у зв’язку з четвертим, сотеричним застосуванням закону. Це застосування і є, по суті, законом як системою – спробою потрапити на небо через виконання заповідей, тобто за допомогою діл.

Нерозуміння відмінності між законом як зведенням правил і законом як системою зазвичай приводить до нерозуміння самої благодаті. Це відбувається тому, що зрозуміти благодать як систему спасіння можна лише порівнявши її з іншою системою спасіння – законом (Рим. 6:14 – приклад такого порівняння). Проблема полягає в тому, що дуже часто благодать протиставляють лише закону Мойсея, тобто закону як зведенню правил. Євангелію ж благодаті подають як «принцип, згідно з яким християни і церква вільні від тягаря закону Мойсея» (D. Nash, “Law”, 15). Так, християни звільнені від тягаря закону Мойсея, але відмінність між законом і благодаттю полягає не в цьому. Відмінність у тому, що благодать звільняє нас від будь-яких спроб потрапити на небо завдяки виконанню будь-якого зведення правил. Євреї, які в старозавітні часи приймали благодать, були звільнені від закону Мойсея як від шляху спасіння; сьогодні християни звільнені від новозавітних заповідей як від шляху спасіння. Але коли благодать розглядається лише як альтернатива закону, даному Мойсеєм, вона починає здаватися просто ще одним зведенням правил, тільки християнським. При цьому втрачається істинне розуміння благодаті, що приводить багатьох християн до егоцентричної концепції спасіння. І хоча насправді такі християни перебувають під благодаттю, вони як і раніше вважають, що судитимуть їх за принципом закону.

У чому ж полягають принципи закону? Які правила гри? Як дізнатися, чи перемагаємо ми в цій грі, чи зазнаємо поразки? Систему закону можна коротко сформулювати так: «Дотримуйся заповідей – уникнеш покарання. Порушиш заповіді – будеш покараний». (Під заповідями розуміють ті закони, які відкриті людині; під покаранням – вічність у пеклі.) Ця формула передає зміст Рим. 2:7–10 – фрагмента, який треба розуміти виключно як опис умов спасіння за системою закону (Cottrell, Romans, 190–94). 7-й і 10-й вірші розкривають першу частину формули; вірші 8–9 пояснюють другу. Головна думка полягає в тому, що згідно із системою закону, спасіння залежить від дотримання зведення правил.

Б. Універсальність системи закону

Спочатку в створеному Богом світі панував саме закон: природні (фізичні) закони, що керують природними процесами, і моральний закон у серцях людей, наділених свободою волі. Закон був природною основою буття; початковий, природний спосіб спілкування з Богом базувався на законі. Щоб догодити Богові, треба було дотримуватися заповідей. Гріха не було, і в спасительній благодаті не було потреби.

Відколи у творіння увійшов гріх, кожна дитина народжується в стані, який я називаю первородною благодаттю (див. розд. 9, підрозділ III). Це відбувається тому, що від початку в Бога був задум, який передбачав викупну жертву Ісуса Христа. Первородна благодать – це своєрідний кокон, усередині якого немовля захищене від закону й покарання. Але коли дитина досягає віку відповідальності за свої вчинки, цей кокон розпадається, і дитина живе за системою закону. Вона не може зберігати нейтралітет щодо заповідей. Залежно від того, як саме вона відреагує на заповіді – послухом чи непослухом, – вона спасеться або загине. Інакше кажучи, кожна людина приходить до моральної самосвідомості в межах закону й залишається в цьому стані доти, поки не почує Євангелію. Тоді в неї з’явиться можливість прийняти систему благодаті.

В. Безсилля системи закону

Як уже зазначалося, у людини є теоретична можливість потрапити на небо відповідно до принципів системи закону, тобто дотримуючись заповідей. «Дотримуйся заповідей – уникнеш покарання». Отже, щоб потрапити на небо через браму закону, треба тільки виконувати заповіді, що містяться у відповідному законі – зведенні правил. Але є одне важливе застереження: для того щоб потрапити на небо за системою закону, треба виконувати всі ті заповіді протягом усього життя, і робити це бездоганно. Заслужити небо можна лише досконалим послухом – абсолютною праведністю. На суді діла не зважуватимуть на вагах; для спасіння недостатньо 51 % послуху – послух має бути стовідсотковим. Про це написано в Як. 2:10: «Бо хто всього Закона виконує, а згрішить в одному, той винним у всьому стає» (див. Гал. 3:10).

Саме в цьому виявляється безсилля системи закону. Хоча теоретична можливість спасіння законом існує, насправді ніхто ним не спасеться, тому що ніхто не дотримується всіх заповідей. Відповідно до системи закону, «виконавці Закону виправдані будуть» (Рим. 2:13), але йдеться про тих, хто виконує весь закон досконало. Але «всі згрішили, і позбавлені Божої слави» (Рим. 3:23), тому «жодне тіло ділами Закону не виправдається перед Ним» (Рим. 3:20). Відповідно до системи закону, кожен отримує те, що заслужив, тобто вічну смерть в озері вогняному. У цьому полягає головна думка першого з основних розділів Послання до римлян (Рим. 1:18–3:20), узагальнена в Рим. 3:20. Через те що всі згрішили, ніхто не спасеться дотриманням закону, або ділами, або намаганнями бути «просто хорошою людиною». Брама закону, що веде в небо, зачинена й запечатана людським гріхом.

IV. БЛАГОДАТЬ ЯК ЄДИНА МОЖЛИВІСТЬ СПАСІННЯ

Система закону вимагає цілковитого послуху – але «всі згрішили». Блага Звістка полягає в тому, що Бог через любов до нас запропонував інший вхід у небо. Із сумом зачинивши й запечатавши браму, Він поставив нову браму, увійти через яку можуть навіть грішники. Це брама благодаті. У Рим. 3:21–5:21 пояснено принцип дії системи благодаті, про що поговоримо далі.

А. Сутність системи благодаті

Щоб зрозуміти систему благодаті, треба пам’ятати, що не можна розглядати її як оновлений або виправлений різновид системи закону. А проте багато християн, свідомо чи несвідомо, ставляться до благодаті саме так. Вони вважають, що благодать – це лише нове, удосконалене зведення правил, що прийшло на зміну закону Мойсея. Але така думка глибоко помилкова. Для того щоб увести нас у небо, Бог не зламує брами закону й не протягує нас через щілини в брамі. Для нас відчинено зовсім іншу браму, і ми входимо в небо за зовсім іншими принципами.

Як уже зазначалося, головні правила системи закону такі: «Дотримаєшся заповідей – уникнеш покарання. Порушиш заповіді – будеш покараний». Цілком розумні правила. Та ось за якими правилами діє система благодаті: «Дотримуватимешся заповідей, але будеш покараний. Порушиш заповіді, але уникнеш покарання». На перший погляд здається, що в книзі допущено помилку. Зіткнувшись із таким незвичайним підходом до спасіння, ми майже інстинктивно відчуваємо, що щось тут не так.

Що саме не так у цьому формулюванні, цілком очевидно: воно несправедливе. Несправедливо карати невинного. І коли порушник заповіді уникає заслуженого покарання, це теж несправедливо. Протягом усього життя нас навчають чинити справедливо. Нас учать, що злочинця треба справедливо засудити. Тому ми цілком природно вважаємо, що така ж справедливість має виявитися й у день суду над світом і що на цьому суді вирішиться, будемо ми спасенні чи ні. Але кожен із нас має чесно відповісти на таке запитання: «Чи хочу я, щоб Бог учинив зі мною справедливо в день суду?» Перш ніж відповісти на це запитання, пригадаємо, що справедлива (заслужена) доля всіх грішників – пекло.

Чи означає це, що благодать несправедлива? Звичайно, так. У цьому весь сенс благодаті: Бог не чинить із нами за справедливістю, ми не отримуємо від Нього того, що заслужили. Справедливим покаранням для порушників закону буде пекло. Але благодать тим і відрізняється, що вона несправедлива: «Порушиш заповіді, але уникнеш покарання». Чи справедливо це? Ні. Це не просто несправедливо, а повністю суперечить справедливості. Це благодать! Благодать – це не лише «незаслужений дар», це «незаслужений дар замість заслуженого гніву»3.

Ми, грішники, що заслужили пекло, маємо радіти, чуючи другу частину формули: «Порушиш заповіді, але уникнеш покарання». Хтось, може, погодиться з нею, але заперечить першу частину: «Дотримаєшся заповідей, але будеш покараний». Цей, здавалося б, зловісний і навіть образливий принцип також украй несправедливий. Крім того, він, судячи з усього, неактуальний, оскільки все одно ніхто не дотримується заповідей у ​​всій повноті (Рим. 3:23). Чому не можна просто відкинути цю частину формули, оскільки вона все одно нікого не стосується?

Справді, нікому ніколи не вдавалося дотриматися всіх заповідей у всій повноті. І лише одна Людина, Ісус Христос, прожив досконале, безгрішне життя, і Він же прийняв покарання замість грішників. Тож перша частина формули призначена лише для Нього. І якщо ми приберемо першу частину, то друга буде позбавлена ​​підстави. Безгрішний Христос прийняв вічне засудження замість нас, і лише тому Бог може сказати грішникам: «Хоч ви й порушили Мої заповіді, ви все ж можете уникнути заслуженого покарання».

Головний принцип системи благодаті записано в 2 Кор. 5:21: «Бо Того, Хто не відав гріха, Він учинив за нас гріхом» – Ісус виконав усі заповіді, але прийняв покарання, «щоб стали ми [грішники] Божою праведністю в Нім». Ми порушили закон, але все ж можемо уникнути покарання. Цей вірш показує, яка несправедлива благодать. Благодать означає, що ми «міняємося місцями» з Ісусом. Він бере на Себе наш гріх і, відповідно, отримує те, що заслужили ми. Він робить це для того, щоб ми прийняли Його праведність і отримали те, що заслужив Він. Дивлячись на Ісуса на хресті, Отець бачив нас і вилив на нас гнів, який ми заслужили. Але тепер, дивлячись на тих, хто через благодать перебуває «в Христі», Бог бачить не грішників, а чистий образ Ісуса. Бог бачить не наші гріхи, а Його праведність.

Нам це може здатися неймовірним, особливо якщо ми, як і раніше, мислимо категоріями закону. Але спасіння дається не за законом, а через благодать. І результатом благодаті стає новий спосіб мислення, який на чільне місце ставить Божий дар, який приносить радість, мир і впевненість. Християни мають не тільки вміти пояснювати іншим природу благодаті, а й самі добре розуміти її. Багато християн, перебуваючи під благодаттю, мислять і живуть так, ніби все ще перебувають під законом. Щоб подолати це, треба бути готовим пережити, як Лютер, революцію Коперника й радикально змінити свій спосіб мислення, усвідомивши зовсім інший характер благодаті як системи спасіння.

Б. Унікальність системи благодаті

Благодать як доктрина спасіння є лише в християнстві. Справжню доктрину благодаті неможливо знайти ніде, окрім Біблії. У всіх нехристиянських релігіях і філософіях спасіння (у будь-якому його розумінні) завжди уявляється результатом людських зусиль, заслуг і досягнень. Цю думку вдало сформулював Леон Морріс:

«Ідея спасіння благодаттю притаманна лише християнству. Це істина, отримана через одкровення, а не загальнолюдська ідея. Майже всі люди вважають, що спасіння треба заробити ділами. Усі релігії – від найпримітивніших до найбільш культурно розвинених – погоджуються з тим, що спасіння, як би його не визначали, досягається зусиллями людини» (L. Morris,»Grace», 14).

У моїй книзі «Бог-Викупитель» цій темі присвячений цілий розділ, у якому наведено безліч прикладів (Cottrell, God the Redeemer, ch. 2, “Alternatives to Redemption,” 45–46). Наприклад, в індуїзмі вважається, що спасіння можна досягнути за допомогою людського знання й діл. Індуїстська система карми й переродження повністю суперечить ідеї благодаті Ісуса Христа (Cottrell, God the Redeemer, 49–56). Класичний буддизм також учить, що людина здатна визволитися зі свого плачевного становища, пройшовши «вісімковий шлях» знання й самодисципліни (Cottrell, God the Redeemer, 56–62). Багато спільного з цими релігіями має й стародавній гностицизм – як випливає із самої назви, спасіння досягається через знання (gnosis). Досягнути знання в гностицизмі нелегко, але суть цього знання зводиться лише до того, як людина може спасти сама себе (Cottrell, God the Redeemer, 68–72).

Попри те, що традиційний індуїзм і традиційний буддизм – релігії, засновані на законі й навчають спасіння через діла, іноді можна почути, що один із різновидів індуїзму – бґакті, і одна з форм буддизму, що називається істинним буддизмом Чистої Землі, містять майже християнське вчення про спасіння благодаттю (Cottrell, God the Redeemer, 55–56; 62–64). Але ця паралель тут недоречна як мінімум із двох причин (див. Cottrell, God the Redeemer, 406, 441). По-перше, ті, хто так стверджує, зазвичай мають туманне й обмежене уявлення про благодать. Наприклад, Дітмансон пише: «Зрештою, християнське вчення про Божу благодать означає, що життю можна довіряти, незважаючи на те, що йому загрожує хаос і що смерть неминуча» (Ditmanson, 24). У бґакті «благодать» розуміється лише як божественна допомога. По-друге, необхідно брати до уваги можливий уплив християнства на розвиток бґакті й буддизму Чистої Землі. Рух бґакті виник у IX або X ст., а буддизм Чистої Землі – у XIII ст. По-третє, навіть якщо деякі нехристиянські релігії вчать, що спасіння дається благодаттю якимсь спасителем (наприклад, Амідою Буддою в буддизмі Чистої Землі), усі ці твердження виявляються голослівними, бо в жодній релігії, крім християнства, немає Спасителя, який володів би божественною природою й узяв на себе гріхи людей. Спасіння можливе лише благодаттю, а благодать є лише в християнстві.

В. Викривлені розуміння системи благодаті

Як уже зазначалося, навіть християни часто неправильно розуміють благодать. Багато з тих, хто знає слово «благодать» і може пояснити його словникове значення, усе ж не розуміють, що благодать здатна змінити їхнє життя. Причина полягає в тому, що навіть у християнстві доктрина благодаті не завжди проповідується в чистій біблійній формі. Нерідко втрачається сенс відмінності між законом і благодаттю, і замість доктрини спасіння благодаттю проповідується гібрид благодаті й закону – вчення про спасіння, яке нібито досягається і благодаттю, і ділами.

Найпоширеніше викривлення доктрини благодаті – так зване «галатійство». Назва ця походить від лжевчення, якому апостол Павло протистоїть у Посланні до галатів. Лжевчителі переконували галатів, що спасіння в Ісусі Христі отримують лише ті, хто виконує закон Мойсея. Подібні перекручені вчення про благодать зазвичай зводяться до наступного: спасіння грішника починається з благодаті Ісуса Христа, але для того щоб не втратити спасіння, треба виконувати закон. Отож галатійство розділяє благодать на дві стадії. На першій стадії грішник через кров Ісуса Христа отримує виправдання, і йому прощаються всі минулі гріхи. Це і є справжня благодать. На другій стадії благодать дає християнинові сили дотримуватися Божих заповідей і уподібнюватися Христові. Саме та праведність, якої зумів досягти християнин, буде розглядатися на суді, і нею він спасеться.

Найяскравіший приклад галатійства – учення Римської Католицької Церкви про те, що спочатку спасіння дається через кров Христову при хрещенні. Це так звана «благодать, що освячує». Вона відповідає виправданню в протестантському розумінні. Цей аспект благодаті охоплює прощення всіх гріхів – і первородного гріха, і власних гріхів. Потім так звана «істотна благодать», яку дає Бог, робить людину здатною до добрих справ, нагорода за які звільняє від покарання за гріхи, вчинені після хрещення. Найдієвіші способи домогтися скасування покарання – це таїнство сповіді (яке в сучасному католицизмі називають таїнством примирення) та індульгенції.

Іншим прикладом галатійства є традиційне вчення адвентистів сьомого дня, яке має чимало спільного з католицькою доктриною. Адвентисти вчать, що при наверненні людині дається істинна благодать, яка несе в собі прощення всіх колишніх гріхів, а також благодать, яка перебуває постійно й наділяє внутрішньою силою для виконання Божих заповідей. У цьому аспекті доктрина адвентистів істинна. Однак викривлення доктрини благодаті полягає у вченні про те, що судного дня Бог прийме нас на підставі саме цього послуху, даного благодаттю. Ось як Джеффрі Пакстон характеризує традиційне адвентистське вчення про спасіння благодаттю й праведністю Христа:

«…спасіння благодаттю зазвичай означає благодать Христа, яка перебуває з віруючим і дозволяє дотримуватися закону, щоб вистояти в день Суду й набути постійну праведність Христа (освячення). Виправдання розглядається лише як перший крок новонаверненого християнина. Воно просто робить нас кандидатами на найвищу нагороду – «печать праведності». Але отримаємо ми її лише тоді, коли досягнемо достатнього ступеня освячення, що дозволяє вистояти на Страшному Суді» (Paxton, 97–98)4.

Урешті-решт усе зводиться до того, що для спасіння треба бути «хорошою людиною».

Подібне викривлення доктрини благодаті нерідко простежуємо й у Русі Відродження. Головний приклад – сам Олександр Кемпбелл, який, принаймні на початку своєї реформаторської діяльності, проповідував справжнісіньке галатійство. В одній зі статей («To Paulinus», The Christian Baptist, 7 травня 1827 р.) він писав: «Грішники виправдовуються вірою, а християни – ділами». Інакше кажучи, ставлення до нас Бога після хрещення визначається виключно нашою поведінкою. «На Страшному Суді будуть розглядатися діла людей, а не стан, у якому вони перебували. Віра нікому не зарахується в праведність». Те, що «людина виправдовується вірою, можна вважати загальним принципом. Але з контексту випливає, що принцип цей застосується лише до невіруючих, бо є й інша істина, інший загальний принцип: кожен християнин виправдовується ділами. Нічого, крім діл, на Страшному Суді не братиметься до уваги». Див. також трактат Кемпбелла «Три царства» («The Three Kingdoms»), опублікований у журналі «Крісчен бептіст» 1 червня 1829 р.

Проповіді, у яких змішуються людські заслуги й Божа благодать, нерідко звучать і сьогодні в церквах Руху Відродження. Одного разу під час студентського богослужіння в одному з біблійних коледжів я почув у проповіді таку фразу: «Ми спасенні лише благодаттю Христа й нашим послухом Йому». Один пастор, що помістив у церковному бюлетені коментар до Флп. 2:12 («Виконуйте своє спасіння») порівнює віруючих із професійними спортсменами:

«Вони мають певні обов’язки, за виконання яких отримують винагороду в заздалегідь обумовленому розмірі. Ми теж, якщо будемо виконувати заповіді Господа, отримаємо велику нагороду – Вічне Життя. І тоді можна буде сказати, що ми виконали своє спасіння. Але самі ми його не заслужимо ніколи. Спочатку треба прийняти Христа й увірувати в Євангелію, а потім виконувати свою частину «контракту»… Ми уклали з Богом завіт, і за нашу любов, послух і вірну службу Він винагородить нас Вічним Життям».

Галатійство настільки поширене серед християн тому, що багато хто уявляє, ніби на Суді наші діла зважуватимуть на вагах. На одну чашу терезів Бог покладе добрі справи, а на другу – гріхи. Тож треба бути хорошим хоча б на 51 %, щоб добрі діла переважили гріхи. Відповідно, зробивши поганий учинок, можна за допомогою добрих діл загладити провину й уникнути покарання.

Це хибне вчення засноване на іншій, ще популярнішій ідеї про додаткові заслуги. Уважається, що ми зобов’язані виконувати лише обмежену кількість заповідей, і тому можемо навіть перевершити очікування Бога, досягнувши праведності, яка перевищує встановлену норму. Тоді ми записуємо на свій рахунок «додаткові заслуги», які «гасять заборгованість» по гріхах. Ця концепція знайшла вираження в католицькій доктрині індульгенцій, за допомогою яких нібито купується прощення гріхів, учинених після хрещення.

Однак вчення Ісуса (Лк. 17:7–10) повністю заперечує подібні уявлення: судного дня ніхто не зважуватиме на терезах наші діла, і неможливо накопичити додаткові заслуги. У притчі про «нікчемних рабів» Ісус розповідає про раба, який приходить додому. Пропрацювавши цілий день у полі, раб має тепер приготувати вечерю для господаря, і тільки потім йому дозволяється їсти самому. Скільки б цей раб не трудився, він не отримає ніяких особливих нагород і не почує слів подяки. Він усього лише виконує свій обов’язок стосовно пана. Мораль притчі: «Так і ви, коли зробите все вам наказане, то кажіть: «Ми – нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні зробити були!» (в. 10). Інакше кажучи, навіть якби ми, починаючи від сьогоднішнього дня, повністю й у всьому були слухняні Богові, ми все одно не заслужили б «додаткових балів», які анулювали б минулі гріхи. Скільки б добрих справ ми не робили, ми лише виконуємо заповіді – «будьте досконалі» (Мт. 5:48) і «будьте святі, – Я-бо святий» (1 Петр. 1:15–16).

Тому неможливо набрати жодних додаткових заслуг, і на Суді не буде ніяких ваг. Скільки б ми не робили добрих діл, вони не будуть зараховані як компенсація за гріхи, тому що всі наші діла – виконання обов’язку щодо Творця. Не можна однією і тією ж монетою погасити цей борг і заплатити за гріхи. За кожен гріх на нас лежить такий борг, за який ми самі ніколи не розрахуємося. Тому спасіння можливе лише благодаттю Ісуса Христа, яку не доповнять ніякі діла.

Примітки до розділу 16

1. Див. мій коментар до Вих. 33:19 (Cottrell, God the Redeemer, 364), який має прямий стосунок до старозавітного значення слова «благодать».
2. Порівняйте також спільнокореневі слова: charizomai – «подарувати, зробити послугу»; charisma – «дар»; charitoo – «зробити послугу, благословити»; chara – «радість»; chairo – «радіти, тішитися».
3. Ще раз висловлюю подяку автору цієї фрази, Ренні Грейді.
4. Детально вивчаючи цю доктрину традиційного адвентизму, я відзначав, що таке розуміння благодаті міститься в працях адвентистських богословів і схвалюється більшістю євангельських християн (див. мої статті, присвячені доктринам адвентизму). Варто зазначити, що в самому адвентизмі відбулася своєрідна реформація, і багато адвентистів відмовляються від традиційних уявлень на користь тих, які ближчі до євангельських. Див. Samples, «Truth».