Тема цього розділу – доктрина Святого Духа. Говоритимемо про Його особистісні атрибути (про те, Хто Він) та діяння (про те, що Він робить). Спочатку буде показано, що Святий Дух – одна з трьох Осіб Трійці – володіє і особистісними атрибутами, і божественними. Далі побачимо, що головні діяння Духа можна поділити дві категорії: діяння, що дають знання,і діяння, що дають силу. Ми переконаємося також у тому, що Святий Дух відіграє дуже важливу роль у Новому Творінні. Отже, роль Святого Духа подібна до ролі Логосу, який, хоча й діяв у Старому Завіті, звершував діяння, що стосувалися насамперед Нового Творіння, життя християн.

Давньоєврейське слово ruach у Старому Завіті й давньогрецьке pneuma в Новому Завіті часто перекладаються як «дух». Крім того, ці слова іноді означають і «дихання», і «вітер», тому переклад визначається контекстом. Ці слова використовуються й стосовно створених духів, наприклад, ангелів (і грішних, і святих) або духовної складової людини, і стосовно несотворенного Бога, Який є Духом. У розділі, присвяченому доктрині Бога, уже зазначалося, що всі духовні істоти живі й мають особистісні атрибути. До того ж, усі вони нематеріальні й невидимі. Усе це стосується й Святого Духа.

Чому Святий Дух називають саме так? Можна запропонувати два пояснення. По-перше, слово «святий» означає «відокремлений, відмінний». Святий Дух святий у тому розумінні, що Він відрізняється від усіх скінченних, створених духів. По-друге, Він називається Святим Духом, тому що головне Його діяння – наше освячення в етичному сенсі (аспект, у якому діяння Святого Духа відрізняються від діянь Отця і Сина). Саме Святий Дух прагне привести нас до святості.

У Біблії Святий Дух названий багатьма різними іменами. Наприклад, у Старому Завіті Він називається Духом Божим, Духом Яхве і Духом Святим (Пс. 50:13; Іс. 63:10–11). Новий Завіт називає Його Духом, Святим Духом, Духом святині, Духом Божим, Духом істини і Духом животворним. Іноді в грецькому оригіналі та в англійських перекладах використовується означений артикль, хоча часто артикль відсутній. Але самої лише наявності чи відсутності артикля, як і прикметника «святий», недостатньо для того, щоб визначити, про кого чи про що йдеться. Дійти висновку про те, вказує слово «дух» на Святого Духа чи на якийсь інший дух, можна лише за контекстом.

I. ОСОБИСТІСТЬ СВЯТОГО ДУХА

Хто або що є Святий Дух? Це запитання порушує відразу дві проблеми. По-перше, чи справді Святий Дух – особистість, що відрізняється від Отця і Сина? По-друге, якщо Святий Дух має особистісні атрибути, то чи володіє Він також божественними атрибутами?

У багатьох викривлених версіях християнства особистісні й божественні атрибути Святого Духа відкидають. Унітаристи й сучасні ліберальні богослови зазвичай заперечують існування Святого Духа як Особистості, що відрізняється від Отця. Те ж саме можна сказати й про деякі секти. Наприклад, Свідки Єгови ототожнюють «святий дух» (обидва слова вони завжди пишуть з маленької букви) з безликою й незримою силою Бога. Такої ж думки дотримуються і послідовники вчення Віктора Пола Вірвіла – культу під назвою «Міжнародний шлях» (The Way International).

Християни перших століть були вірні тринітарній формулі (Мт. 28:19), однак їхня віра рідко супроводжувалася богословськими роздумами. До 325 р. н. е. увагу богословів було звернено насамперед на Ісуса. Про це свідчить Нікейський Символ віри, де досить детально розкривається значення божественної природи Христа. Про Святий Дух просто сказано: «І в Духа Святого». Але в другій половині того ж століття богослови звернули пильну увагу й на особистісні атрибути Святого Духа. Прийнятий на вселенському соборі в Константинополі Нікео-Царгородський символ віри містить докладніше пояснення природи Святого Духа: «І в Духа Святого, Господа оживляючого, що від Отця (і Сина) походить; що Йому з Отцем і Сином однаковий поклін і однакова слава, що говорив через пророків».

А. Святий Дух має особистісні атрибути

Що сказано про природу Святого Духа в Біблії? По-перше, Святе Письмо зображає Святого Духа Особистістю в повному розумінні цього слова, на підтвердження чого можна навести відразу кілька доказів. Передусім, усі духи в Біблії завжди мають особистісні атрибути; знеособлених духів просто не буває.

Крім того, коли Ісус говорить про Святого Духа, Він називає Його словами allos parakletos («інший Утішитель») в Ів. 14:16, що містить подвійне підтвердження особистісних атрибутів Святого Духа. Слово parakletos іноді перекладають як «адвокат», що обов’язково вказує на певну особу. До того ж, слово allos означає «інший, але того ж виду» (на відміну від heteros – «інший іншого виду»). Інакше кажучи, Святий Дух – такий самий Утішитель, як і Христос. А тому Святий Дух має мати особистісні атрибути, як і Христос.

Біблійне вчення про особистісні атрибути Святого Духа підтверджується і тим, що Святий Дух згадується разом з іншими особистостями, наприклад, у Мт. 28:19 та Дії 15:28.

Варто також зазначити, що Біблія описує такі дії Святого Духа, на які спроможна лише особистість. Ми читаємо про те, що Він має знання (Рим. 8:26–27; 1 Кор. 2:10–11) і волю, що виявляються в процесі вибору й ухвалення рішень (Дії 13:2; 15:28; 16:6–7; 20:28; 1 Кор. 12:11). Він говорить (Ів. 16:13–14; Дії 8:29; 13:2; 1 Тим. 4:1; Об. 2:7), навчає (Ів. 14:26; 1 Кор. 2:13); Він має почуття – наприклад, любов (Рим. 15:30) і смуток (Еф. 4:30; Іс. 63:10).

Нарешті, треба згадати про те, що біблійні персонажі сприймають Святого Духа як особистість. Ми читаємо про те, як Його обманюють (Дії 5:3), як Його спокушають (Дії 5:9) і зневажають (Мт. 12:31; Євр. 10:29).

Дехто помилково вважає, що оскільки грецький іменник, що перекладається як «дух», середнього роду (to pneuma), а не чоловічого чи жіночого, то Святий Дух – це щось знеособлене. Але така думка свідчить лише про незнання грецької граматики. Насправді, рід іменника (а також прикметників і займенників, що до нього відносяться) не завжди відповідає роду предмета, який він називає. Неживі предмети часто позначають іменниками чоловічого або жіночого роду (наприклад, ho artos [чоловічий рід] – «хліб»), а живі істоти – іноді позначають іменниками середнього роду (наприклад, to paidion – «дитина»). Тому середній рід іменника pneuma зовсім нічого не означає. Треба також зазначити, що хоча в Писанні при згадці про Святого Духа й використовується іменник середнього роду, іноді Святий Дух позначається займенником чоловічого роду, хоча з погляду граматики в таких випадках треба було б використовувати займенники середнього роду (наприклад, Ів. 14:26; 15:26; 16:13–14; Еф. 1:14). Ці приклади також свідчать про особистісні атрибути Святого Духа.

Оскільки Святий Дух має особистісні атрибути, у жодному разі не можна говорити про Нього як про неістоту. Наприклад, треба говорити «прийняти Святого Духа», а не «прийняти Святий Дух».

Б. Святий Дух має божественні атрибути

Біблія навчає, що Святий Дух має не лише особистісні, але й божественні атрибути. Уже зазначалося, що в тринітарних формулах Отець, Син і Святий Дух рівні за величиною й й славою (Мт. 28:19; 1 Кор. 12:4–6; 2 Кор. 1:21–22; 13:14; Еф. 4:4–6; 1 Петр. 1:2). Крім того, Святий Дух має якості Бога. Він вічний (Євр. 9:14; див. 1 Тим. 6:16), усезнавець (1 Кор. 2:10–11; див. Іс. 40:13–14), усюдисущий (Пс. 138:7–10) і всемогутній (Бут. 1:2; Пс. 103:30; Зах. 4:6). Крім того, Ісус учив, що хула на Святого Духа – найтяжчий з усіх гріхів, який не буде прощений (Мт. 12:31–2; Мк. 3:28–29). Неможливо уявити, що це було б таким страшним гріхом, якби Святий Дух не був Богом.

Ще одна вказівка на божественну природу Святого Духа міститься в Дії 5:1–4, де прямо сказано про те, що Святий Дух – Бог. Коли Ананія назвав неправдиву ціну проданої землі, Петро говорить йому, що він сказав неправду не лише апостолам, але й Духові Святому (в. 3). Відтак Петро додає: «Ти не людині неправду сказав, а Богові» (в. 4), ототожнюючи Святого Духа з Богом.

Підкреслимо також, що не можна вважати Святого Духа одним із виявів Бога Отця. У багатьох текстах ясно сказано, що Отець, Син і Святий Дух – три окремі Особистості (див. Лк. 3:21–22; Ів. 14:26; 16:7; Дії 2:32–33; Рим. 8:11, 26–27; Еф. 2:18; Іс. 48:16). Див. розділ 3, підрозділ I, Г і розділ 13, підрозділи III, В, 2, IV, А–Б, де подано критику модалізму.

Якщо Святий Дух має божественні атрибути, то чи означає це, що Йому можна поклонятися? Так; причому не лише можна, але й треба. Як співається в одному гімні: «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу». Однак варто зазначити, що в Біблії немає прикладів звертання до Святого Духа з молитвою хвали чи прохання. Судячи з усього, Біблія навчає молитися Отцеві (Мт. 6:9) через посередництво Ісуса (Ів. 14:13–14; 1 Тим. 2:5) у силі Святого Духа (Рим. 8:26–27).

II. ДІЯННЯ СВЯТОГО ДУХА: ВІН ДАЄ ЗНАННЯ

Розглянемо тепер діяння Святого Духа. Їх можна розділити на дві категорії: Він дає нам знання і Він же дає нам силу. У цьому розділі поговоримо про знання. Насамперед, Святий Дух дає нам знання через Біблію – богонатхненне Слово Боже.

А. Святий Дух і Біблія

У питанні про те, як саме Святий Дух діє через Біблію, серед християн, із одного боку, спостерігається згода, але з іншого боку, є й деякі розбіжності. Усі консервативні віруючі погоджуються з тим, що Святий Дух – справжній Автор Біблії, який надихав процес її створення. Проте християни далеко не одностайні в питанні про те, чи допомагає нам Святий Дух розуміти Біблію, і якщо допомагає, то як.

1. Святий Дух і походження Біблії

У другому розділі (підрозділи I і II), де йшлося про одкровення і натхнення, ми чітко окреслили біблійне вчення про те, що Святий Дух – третя Особа Трійці, і що Він надихав біблійних авторів, забезпечуючи повноту й точність одкровення. У цьому сенсі Святого Духа можна називати справжнім Автором Біблії.

І в Старому1, і в Новому Завіті2 сказано, що від Святого Духа виходили усні пророцтва і що Він був натхненником створення Біблії – записаного Слова Божого. Очевидно, саме писемне пророцтво мав на увазі псалмоспівець Давид: «Дух Господній говорить в мені, а слово Його – на моїм язику» (2 Сам. 23:2; див. Іс. 59:21; Єз. 2:2). Новий Завіт містить безліч підтверджень того, що писемне одкровення натхнене Святим Духом. Святого Духа названо Автором старозавітних Писань. Типовим прикладом є Дії 1:16, де апостол Петро говорить про те, «що устами Давидовими Дух Святий був прорік». У 2 Петр. 1:21 апостол пише про старозавітне писемне одкровення, що «звіщали його святі Божі мужі, проваджені Духом Святим»3. У Новому Завіті також указано, що написаний він під керівництвом Святого Духа. Ісус обіцяв апостолам: «А коли прийде Він, Той Дух правди, Він вас попровадить до цілої правди» (Ів. 16:13; див. 14:26; 15:26). Апостол Павло навчав, що новозавітні пророки й апостоли проповідували «не вивченими словами людської мудрості, але вивченими від Духа Святого» (1 Кор. 2:13)4.

Нам зовсім не обов’язково достеменно розуміти процес, як саме Святий Дух надихав авторів Біблії. Головне – розуміти результат одкровення й надхнення: незмінне й непомильне Святе Письмо, яке говорить про те, що Бог зробив для нас і чого Він очікує від нас. Із Писання дізнаємося про надію на спасіння й вічне життя. Розмірковуючи про головні питання людського буття – походження людини, етику й вічне життя – і вивчаючи марнотні, вічно мінливі відповіді тих, хто відкидає Біблію, ми розуміємо всю глибину такого вислову: головне діяння Святого Духа полягає в тому, що Він дав нам Біблію. Ми, віруючі, настільки звикли до того, що Біблія дає нам відповіді на найголовніші питання, що сприймаємо це як належне, забуваючи про цінність дару знання, яке відкривається лише в богонатхненному Писанні.

2. Святий Дух і розуміння Біблії

Багато християн вірять, що Святий Дух не лише дав нам Біблію, але й надає конкретну, суб’єктивну допомогу для її розуміння. Таке уявлення відображає доктрину «освічення Духом», згідно з якою Дух звертається просто до нашого розуму, безпосередньо відкриваючи йому істинне значення Писання. Ті, хто вважає, що дар знання обіцяний кожному віруючому, посилаються на такі тексти: Мт. 10:19–20; Ів. 14:26; 16:13; 1 Кор. 2:10–13; Євр. 8:10–11 (Єр. 31:31–34); 1 Ів. 2:20, 27. Деякі переконані, що саме в цьому полягає головна мета перебування Святого Духа в серці християнина. Вони моляться молитвою: «Відкрий очі мої, просвіти мене, Духу Святий».

Проте можна навести чотири докази того, що доктрина «освічення Духом» суперечить Біблії. По-перше, серед християн, які вірять, що освічені Духом, часто є різні, іноді навіть протилежні погляди стосовно значення одних і тих самих текстів Писання – наприклад, про Тисячолітнє Царство або роль жінки в церковному служінні.

По-друге, при ретельному розгляді ідея «освічення Духом» виявляється абсурдною, тому що навіть ті, хто вірить у неї, визнають, що християнин зростає в розумінні Писання і що іноді його інтерпретація Біблії змінюється. При цьому завжди припускається, що те розуміння, яке християнин мав раніше, було помилковим, і на зміну йому прийшло правильне, тобто на зміну «неосвіченому» розумінню прийшло «освічене». Але чи не означає це, що те розуміння, яке раніше вважалося «освіченим Духом», було помилковим? І на чому базується впевненість, що нинішнє розуміння «освічене», а не помилкове, і що більше воно не змінюватиметься?

По-третє, доктрина «освічення Духом» породжена доктриною загальної повної гріховності. «Освічення Духом» потрібне тому, що людина в стані повної гріховності абсолютно сліпа, і її розум не може сприйняти Біблію, якщо тільки її не просвітить Святий Дух (див. Palmer, 54–57). Але, як уже зазначалося в попередніх розділах, сама доктрина повної гріховності суперечить Біблії. Грішник засліплений частково, і сліпота – наслідок його власного вибору, а не вроджений стан (Рим. 1:18; Еф. 4:18).

Четверта причина, чому варто відкинути доктрину «освічення Духом», полягає в тому, що це вчення не має під собою екзегетичної основи в Писанні. Парадокс полягає в тому, що ті вірші, які прибічники цієї доктрини використовують на її підтвердження, тлумачаться помилково. Наприклад, Мт. 10:19–20; Ів. 14:26; 16:13 і 1 Кор. 2:10–13 стосуються лише апостолів, і йдеться в цих уривках про одкровення й натхнення. Обітниці, що містяться у цих текстах, не поширюються на всіх християн; тому ті, хто застосовує їх до всіх, глибоко помиляється.

У Посланні до євреїв 8:10–11 (де цитується Єр. 31:31–34) Новий Завіт протиставляється Старому. Приналежність до Старого Завіту визначалася фізичним народженням. Від тих, хто народжувався в часи Старого Завіту, не вимагались ні глибоко закорінена віра, ні розуміння самого завіту, заповіді якого були викарбувані на камінних скрижалях. Зате приналежність до Нового Завіту визначається народженням згори, яке відбувається лише після того, як віруючий зрозумів сутність його заповідей і вирішив виконувати їх, тобто після того, як у серці його визріло рішення. Про те, як саме це рішення визріває, у цьому фрагменті Біблії не говориться.

«Помазання», згадане в 1 Ів. 2:20, 27, означає не Самого Святого Духа, а отримане від Нього апостольське одкровення. У 20-му вірші сказано: «А ви маєте помазання від Святого, і знаєте все». «Святий» – це Святий Дух; «помазання» – це апостольське одкровення (для теперішніх християн воно збереглося в Біблії); слова «знаєте все» стосуються знання, отриманого з апостольського одкровення (з Біблії). Помазання, яке «залишається» у віруючих (в. 27), – це апостольське одкровення («що ви чули з початку» – в. 14, 24). У цьому тексті апостол Іван застерігає від лжевчення антихристів (в. 18, 26). Головну думку можна висловити так: «Та істина, яку ви чули з самого початку (в. 7), не змінилася; усе інше треба зіставляти з нею. Порівняйте з нею те, що говорять лжевчителі, і переконайтеся в тому, що вони обманюють».

Доктрина «освічення Духом» суперечить Біблії. Це зовсім не означає, що Бог не допомагає нам розуміти Біблію, – але цю допомогу не треба вважати дією саме Святого Духа. Швидше, розуміння Біблії є відповіддю на молитви завдяки Божому Промислу. Див. Пс. 118:18; Еф. 1:17–18; Флп. 1:9–10; Кол. 1:9. Усі ці вірші містять молитви; а відповідь на молитву може бути дією Отця, Сина або Святого Духа. Відповідаючи на такі молитви, Бог не вкладає знання безпосередньо в наш розум, але дає нам можливість здобути знання через вивчення Святого Письма. Він дає нам ясність думки, усуває те, що нас відволікає, допомагає зосередитися, згадувати й узагальнювати. Крім того, в Як. 1:5 апостол радить просити в Бога мудрості – не нового знання, а вміння правильно застосовувати те, що ми вже знаємо.

Б. Святий Дух і особливий дар знання

Чи дає Святий Дух знання якимись іншими шляхами, окрім Святого Письма? Деякі християни вважають, що «дар Святого Духа» (Дії 2:38), який ми приймаємо під час хрещення, потрібний саме для отримання – на додаток до вже наявного знання – суб’єктивної настанови, через яку ми дізнаємося волю Бога щодо свого життя. Таке уявлення про мету перебування Духа в житті віруючого помилкове. Дар Святого Духа потрібний нам не для отримання додаткового знання, а для зміцнення волі, без якого неможлива слухняність і служіння Богові. «Ті, хто водиться Духом» (Рим. 8:14) – це ті, хто отримує не суб’єктивну інтелектуальну настанову, а внутрішнє підбадьорення, що дозволяє долати слабкість, яка перешкоджає моральному життю, й умертвляти гріх у наших тілах (Рим. 8:13).

Деякі ранні християни справді отримували від Духа особливі дари надприродного знання. До цих дарів можна віднести пророчий дар, слово знання, слово мудрості й дар мов, що супроводжується виясненням (1 Кор. 12:8–10). У такий спосіб Святий Дух давав знання церквам у період між Днем П’ятидесятниці й написанням Нового Завіту. Багато християн вірять, що Святий Дух як і раніше дає Церкві такі дари. Проте інші, і я серед них, уважають, що ці дари припинилися з появою книг Нового Завіту. Сьогодні Святий Дух не дає нам знання якимись іншими особливими способами. Нижче ця думка буде роз’яснена детально.

Отож у наші дні Святий Дух дає християнам дар знання лише через Біблію і жодним іншим способом.

III. ДІЯННЯ СВЯТОГО ДУХА: ВІН ДАЄ СИЛУ

Друге важливе діяння Святого Духа – зміцнення віруючих. Робить Він це двома способами. По-перше, Він наділяє християн певними здібностями, щоб вони служили іншим, – тобто зміцнює їх для служіння. По-друге, Він увіходить у серця всіх віруючих, зміцнюючи їх для боротьби з гріхом, – тобто здійснює освячення. Дуже важливо розуміти, як ці два аспекти виявлялися в старозавітну й новозавітну епоху.

А. Діяння Святого Духа в епоху Старого Завіту

У Старому Завіті ми читаємо про те, що Святий Дух звершує стосовно всього світу – насамперед під час створення. Він брав участь у створенні (Бут. 1:2) світу й людини (Бут. 1:26). І хоча Бут. 2:7, можливо, вказує на те, що Святий Дух брав участь у створенні Адама, згадки про Самого Духа у цьому вірші немає. Спроба ототожнити Його з висловом «дихання [neshamah] життя» абсолютно помилкова. Святий Дух брав участь у діяннях Промислу Божого у світі (Бут. 6:3) і особливо в історії Ізраїля (Неєм. 9:20, 30; Іс. 30:1; 63:10–11, 14; Зах. 4:6).

Як уже зазначалося, перший аспект діянь Святого Духа в старозавітному Ізраїлі полягав у тому, що Він наділяв окремих людей здібностями для виконання певних завдань, коли вони служили всьому народові. Особливо важливим був дар пророцтва, який мали багато віруючих від Мойсея до Малахії5. Ті, хто володів цим даром, промовляли богонатхненні слова. Деяким ізраїльтянам Святий Дух давав видатні лідерські здібності. Наприклад, Мойсеєві (Чис. 11:17, 25), Ісусові Навину (Чис. 27:18; Повт. Зак. 34:9), Саулові (1 Сам. 10:1–13; 16:14) і Давидові (1 Сам. 16:13; Пс. 50:13). Святий Дух також наділяв суддів ізраїльських здатністю вести народ6. Крім того, багато ізраїльтян мали обдарування, необхідні для облаштування скинії відповідно до Божих указівок (Вих. 31:2–6; 35:30–35; 36:1–2). Судячи з цих текстів, Святий Дух посилював ті здібності, якими люди вже володіли.

Те ж саме можна сказати й про сімдесятьох ізраїльських старійшин, вибраних Мойсеєм у Чис. 11:16–30. Вони вже були провідниками народу, але Святий Дух зійшов на них, щоб примножити їхні здібності. Унікальність цієї події полягає в тому, що прийняття дару управління, який сам собою не містить нічого надприродного, супроводжувалося надприродним явищем – пророцтвом (в. 25; див. 1 Сам. 10:6, 10; 19:20–24). Усупереч думці Вуда (Wood, 110–111), тут ідеться не про звичайну хвалу Богові, а про надприродні екстатичні висловлювання, які більше не повторювалися7. Це пророцтво було настільки незвичайною подією, що про неї відразу ж поквапилися сповістити Мойсеєві (в. 26–27). Надприродну здатність пророкувати було дано для підтвердження реальності дарів Святого Духа та Його присутності в житті цих семидесяти старійшин.

У тому, що Святий Дух у старозавітні часи давав дари для служіння, сумнівів немає. Але чи давав Він моральну силу? Чи був Він для ізраїльтян джерелом моральних і духовних сил? Навряд чи. Діяння Святого Духа, пов’язані зі спасінням і освяченням, найімовірніше, почалися лише в новозавітну епоху. У старозавітні часи джерело дії Святого Духа було зовнішнім. Готуючи людей до виконання Божої волі, Дух наділяв їх фізичними й розумовими здібностями. Проте в їхніх серцях не було присутності Духа, і Він не діяв у них зсередини. Коли Давид благав Бога: «Духа Свого Святого не відніми від мене», він мав на увазі присутність Святого Духа, що розпочалася, коли пророк Самуїл помазав його на царство (1 Сам. 16:13). Мета присутності Святого Духа полягала в тому, щоб забезпечити Давида здібностями, необхідними для служіння Богові.

Можливо, саме тому, що в серцях ізраїльтям не було внутрішньої присутності Святого Духа, необхідної для освячення, потрібна була їхня географічна й культурна ізоляція від сусідніх язичницьких народів. (Цим ізраїльтяни відрізнялися від християн, яким було сказано: «Ідіть по всьому світу» – Мк. 16:15.) Можливо, тому й Закон Мойсея враховував жорстокі серця юдеїв (Мт. 19:8). У старозавітні часи ізраїльтяни досягали святості через відокремлення від язичників. У новозавітну епоху християни мають відокремлюватися від язичників святістю.

Діяння Святого Духа в Старому Завіті можна підсумувати такими сімома пунктами.

1) Дари Святого Духа отримували лише деякі ізраїльтян. Навіть не всі спасенні юдеї володіли такими дарами.
2) Мета дарів Святого Духа полягала не у внутрішньому освяченні отримувача, а в тому, щоб зробити його спроможним служити.
3) Дари Святого Духа давались не для особистої користі, а для блага всього народу.
4) Ці дари були тимчасовими й діяли лише доти, доки була необхідність у служінні тієї чи іншої людини (див. 1 Сам. 10:10 і 16:14; порівн. 1 Сам. 16:13 і Пс. 49:13).
5) Відомий принаймні один випадок, коли прийняття дарів Духа супроводжувалося надприродними
знаменнями, але ці знамення були тимчасовими (Чис. 11:25).
6) Іноді Дух давав надприродні здібності й невіруючим (наприклад, Валааму в Чис. 24:2; Саулу в 1 Сам. 19:20–24).
7) Іноді отримання дарів відбувалося через посередництво людей, зокрема, при помазанні оливою й покладанні рук (Повт. Зак. 34:9 [див. Чис. 27:18–20]; 1 Сам. 16:13; 2 Цар. 2:9–15). У деяких випадках Дух давав дари без посередництва з боку людей (Чис. 11:25–26).

Б. Від старого творіння до нового

Ми, християни, знаємо, що вся історія ділиться на два періоди: старозавітну й новозавітну ери. На глибшому рівні все, що існує, можна розділити на старе й нове творіння. Ми знаємо також, що нова ера розпочалася з приходом Ісуса. Навіть невіруючі ведуть відлік часу від Різдва Христового.

Немає сумніву в тому, що прихід Ісуса Христа став поворотною подією в усій історії і що ми живемо в месіанську епоху. Але це ще не все. Іншим найважливішим рубежем в історії стало зішестя Святого Духа в День П’ятидесятниці. За своїм значенням цей день не поступається дню Різдва Христового8. Усе, що було після Дня П’ятидесятниці, можна назвати епохою Святого Духа, що здійснює великі діяння відтоді й донині.

Старий Завіт передбачав не лише прихід Месії, але й зішестя Духа: «Бо виллю Я воду на спрагнене, а текучі потоки на суходіл, – виллю Духа Свого на насіння твоє, а благословення Моє на нащадків твоїх» (Іс. 44:3; див. 32:15; 43:19–20). У Єз. 36:27 записана така обітниця: «І духа Свого дам я до вашого нутра, і зроблю Я те, що уставами Моїми будете ходити, а постанови Мої будете стерегти та виконувати» (див. 39:29). Одне з найважливіших пророцтв – Йоіл. 3:1–2 – виконалося в День П’ятидесятниці: «І буде потому, – виллю Я Духа Свого на кожне тіло, і пророкуватимуть ваші сини й ваші дочки, а вашим старим будуть снитися сни, юнаки ваші бачити будуть видіння. І також на рабів та невільниць за тих днів виллю Духа Свого». (Див. Зах. 12:10.)

Усі ці тексти вказували на майбутнє, коли роль Святого Духа істотно зміниться. Йоіл пророкував про те, що дар Святого Духа буде доступний усім, а не вузькому колу вибраних. Єзекіїль передбачив, що Святий Дух перебуватиме всередині – у серці людини, зміцнюючи її для життя у святості. Саме зішестя Святого Духа описується за допомогою символів, важливе місце серед яких посідає вода. Станеться велике злиття живої води, живодайного Духа.

На образ води натрапляємо і в Євангеліях. І Іван Хреститель, і Христос говорили про те, що скоро настане новий час – час великих діянь Святого Духа. Використовуючи образну мову, контекст якої пов’язаний із хрещенням у річці Йордані, Іван Хреститель проголосив, що Месія хреститиме Духом Святим (Мт. 3:11; Мк. 1:8; Лк. 3:16; Ів. 1:33; Дії 1:5). Ісус, використовуючи в інших обставинах символ води, обіцяв «живу воду» спрагненим: «Коли прагне хто з вас – нехай прийде до Мене та й п’є! Хто вірує в Мене, як каже Писання, то ріки живої води потечуть із утроби його» (Ів. 7:37–38; див. 4:10–14). Значення Його слів пояснюється в Ів. 7:39: «Це ж сказав Він про Духа, що мали прийняти Його, хто ввірував у Нього. Не було бо ще Духа на них, – не був бо Ісус ще прославлений». Інакше кажучи, ця жива вода Святого Духа зіллється тільки після Вознесіння Христа, Який сяде по правиці Отця, тобто після Дня П’ятидесятниці (Дії 2:32–36).

У чому сутність діянь Святого Духа в новому творінні? Що Він робить зараз (після П’ятидесятниці), чого не робив у часи Старого Завіту? Він звершує спасіння в серцях віруючих, виконуючи другу частину подвійного визволення. Тому спасительні діяння Святого Духа найкраще розглядати у світлі процесу навернення. Про це поговоримо далі.

В. Діяння Святого Духа в епоху Нового Завіту

Вивчаючи діяння Святого Духа в наш час, виберемо точкою відліку навернення. Ми побачимо, що Святий Дух по-різному діє в житті людини до навернення, під час навернення і після навернення. Слово «навернення» в цьому випадку розуміється не в широкому сенсі – не як процес, під час якого невіруючий стає християнином, – а у вузькому, як момент, коли людина переходить у спасенний стан.

1. До навернення

До навернення людини діяння Святого Духа спрямовані на те, щоб викликати в невіруючому серці віру й покаяння. Христос учив, що Святий Дух «світові виявить про гріх, і про праведність і про суд» (Ів. 16:8). Слово, перекладене як «виявить» (elencho), означає дію, що змушує людину побачити свої гріхи, щоб усвідомити свою провину й змінитися. Щоб викрити гріхи, необхідно проголошувати істину, або представляти розумні аргументи, але не грати на емоціях. Є два способи, за допомогою яких Святий Дух докоряє: силою Писання і втручанням Божого промислу. Перший спосіб характерний для всіх випадків, другий – ні.

Головний спосіб впливу Святого Духа на серце невіруючого – через богонатхненне Слово Біблії. До віри й покаяння передусім приводить сила Божого Слова. Іван так пише у своїй Євангелії: «Це ж написано, щоб ви ввірували» (Ів. 20:31). Євангелія – це «сила Божа на спасіння» (Рим. 1:16). «Тож віра від слухання, а слухання через Слово Христове» (Рим. 10:17). Див. також Лк. 8:11–15; Ів. 6:44–45; 1 Кор. 4:15; Євр. 4:12; Як. 1:18; 1 Петр. 1:23. Вплив Слова на серце грішника також можна віднести до дії Святого Духа, оскільки саме Слово було написане під Його керівництвом. Усе, що здійснює Слово, здійснює і Святий Дух.

Другий спосіб, за допомогою якого Святий Дух іноді приводить грішника до віри й покаяння, полягає у втручанні Божого промислу. Дії Духа в цьому випадку подібні до тих, які ми розглядали в розділі II, А, 2 («Святий Дух і розуміння Біблії»). Не всяке втручання Божого промислу треба приписувати Святому Духові, оскільки воно може виходити і від Отця, і від Сина. Сутність втручання Божого промислу полягає в тому, що, окрім дії Слова (яке є завжди), Бог іноді Своїм промислом робить так, що невіруючий на своєму шляху зустрічається з істиною. У цей момент Бог спонукає його увірувати й покаятися. Приміром, Бог дає невіруючому можливість почути християнина, або вселяє певні думки, або навіює особливі спогади. Серце грішника може змиритися внаслідок стихійного лиха, хвороби, горя в сім’ї або ж просто від почутої пісні або чиїхось слів. Реальність такого втручання Божого промислу надає сенсу молитвам про навернення невіруючих.

Коли ми говоримо про дію Духа в житті невіруючого, треба уникати двох крайнощів. По-перше, неправильно вважати, що Святий Дух впливає на невіруючих лише через Біблію. По-друге, треба відкинути уявлення кальвінізму про те, що Святий Дух безпосереднім чином вкладає віру й покаяння в серце невіруючого, даючи йому непереборну благодать. Святий Дух діє в житті всіх невіруючих, і Йому можна чинити опір. Євангелія, що проголошує смерть Спасителя, має силу, що притягує до себе всіх, хто чує (Ів. 12:32), але деякі опираються цій силі (Дії 7:51).

Усі ці дії, які Святий Дух чинить у житті віруючого, не варто відносити виключно до ери Нового Завіту. Навіть у старозавітні часи Дух діяв за допомогою пророчого слова й Промислу, щоб привести грішників до покаяння й віри. Проте нова дія Святого Духа в новозавітний час виявляється в тому, як Він бере участь у самому наверненні грішника й направляє подальше життя християнина.

2. Під час навернення

Як уже зазначалося, слово «навернення» в цьому контексті означає конкретний момент часу, коли людина отримує спасіння, тобто момент оправдання, відродження й початкового освячення. Запитаємо: що саме робить Святий Дух у цей момент? Яку дію Він виконує в серці віруючого? Відповідь така: при наверненні, у той самий момент, коли відбувається виправдання грішника, Святий Дух здійснює в його серці духовне відродження.

Багатьом християнам Руху Відродження важко прийняти таку відповідь. Річ у тім, що вони не розуміють різниці між тим, що Бог пообіцяв зробити для нашого спасіння (виправдання й відродження), і умовами, які ми маємо виконати, щоб дозволити Йому спасти нас (віра і покаяння). Тому багато хто вважає, що зміна в серці, яка відбувається в момент покаяння, і є відродженням. Ті, хто дотримується такої думки, уважають, що віра й покаяння не приводять до відродження. Тобто вони вчать, що віра й покаяння – це і є відродження. Ототожнена з відродженням зміна в серці грішника розуміється як саме відродження. Тобто, відродження здійснюється самим грішником. Виходить, що він сам себе відроджує, а Святому Духові відводиться роль лише Автора Божого Слова, що спонукає грішника до віри й покаяння.

Ця доктрина глибоко помилкова. Відродження в момент навернення – це дія Святого Духа, а не самого грішника. Сутність відродження ми докладно розглянемо в одному з наступних розділів, а тут поки що просто зазначимо: Біблія вчить, що відродження звершується в душі віруючого безпосередньо Святим Духом. Воно не звершується безпосередньо силою Слова Божого; воно не звершується навіть вірою в Слово. Воно звершується виключно силою Святого Духа. Народжена Словом віра в Євангелію є необхідною умовою для відродження, яке звершує Дух.

Як буде показано в одному з наступних розділів, відродження – це духовне воскресіння з мертвих (Ів. 5:24–25; Рим. 6:4–11; Еф. 2:5; Кол. 2:11–13; 1 Ів. 3:14). Святий Дух оживляє (див. Ів. 6:63; Рим. 8:2, 6, 11, 13; 1 Кор. 15:45; 2 Кор. 3:6; Гал. 6:8). Він є «живою водою» (Ів. 4:10; 7:38), тобто водою, яка дає життя. Входячи в серце грішника, Він дає життя. Силою Святого Духа грішник народжується знову (Ів. 3:5). Відродження й оновлення серця – діяння Святого Духа (Тит. 3:5). Дар Святого Духа, обіцяний у Дії 2:38, – те ж саме, що й «часи відпочинку» в Дії 3:20.

Дуже важливо розуміти, що внутрішнє відродження звершується безпосередньо Самим Святим Духом. Ми розглядаємо це як одне з діянь Святого Духа в нинішню епоху нового творіння. Це одне з тих благословень, яке Бог дає лише новозавітним святим. Що б не звершував Святий Дух для грішників старозавітних часів, Він не відроджував їх, як відроджує віруючих після Дня П’ятидесятниці. Внутрішнє джерело живої води відкрилося людям лише після Вознесіння Христа, Який сів праворуч Отця (Ів. 7:37–39).

Коли ж саме Святий Дух відроджує людину? Уже зазначалося, що віра й покаяння – передумови відродження, але це зовсім не означає, що відродження відбувається відразу ж, тільки-но з’являються ці умови. Відродження відбувається в момент християнського хрещення (про що поговоримо в одному з наступних розділів). Сама собою вода, що використовується під час хрещення, чи сам акт хрещення не має самостійної магічної сили. Відродження під час хрещення відбувається лише силою Святого Духа, згідно з Божими обітницями9. Учення про те, що відродження відбувається саме в момент хрещення, міститься в Рим. 6:3–4 і Кол. 2:12. В Тит. 3:5 та Ів. 3:5 також говориться (а в Дії 2:38–39 мається на увазі)10, що відродження звершує Святий Дух.

Як же, у такому разі, розуміти ті вірші Книги Дії святих апостолів, де прийняття дару Святого Духа відбувається, судячи з усього, окремо від хрещення – наприклад, Дії 2:1–4; 8:14–18; 10:44–48; 19:1–7? У цих текстах ідеться не про внутрішню присутність Святого Духа з метою спасіння, як у Дії 2:38, а про чудесні прояви дії Духа з метою підтвердження істинності одкровення, що звіщається.

Відродження, яке Святий Дух звершує під час хрещення, Біблія називає «хрещенням Святим Духом». У ній сказано, що Ісус хреститиме Святим Духом (Мт. 3:11; Мк. 1:8; Лк. 3:16; Ів. 1:33; Дії 1:4–5; 11:16). Ті, хто пов’язує хрещення Святим Духом із чудесними знаменнями, якими воно іноді супроводжувалося (Дії 2, 10), глибоко помиляються – незалежно від того, чи вважають вони знамення подіями, що можуть відбуватися в житті всіх християн (позиція п’ятидесятницького й харизматичного рухів), чи ж унікальними подіями, що відбувалися лише в День П’ятидесятниці й під час навернення Корнилія (як уважають прибічники Руху Відродження). У 1 Кор. 12:13 Павло пише, що всі ми охрещені одним Духом у Тіло Христове11. Мовиться не про якесь унікальне переживання, доступне лише вузькому колу вибраних, а про те, що відбувається в житті кожного християнина, – про відродження і про оселення Святого Духа в серці віруючого. Хрещення Духом не зобов’язане супроводжуватися чудесними дарами Духа.

3. Після навернення

У житті християнина Святий Дух діє двома основними способами. По-перше, Він перебуває в тілі християнина, зміцнюючи його для святого життя. Ця дія – освячення – продовжує те, що розпочалося при відродженні. Здійснюване Святим Духом освячення також можна назвати одним із діянь Святого Духа в новому творінні.

Біблія ясно вчить, що Святий Дух перебуває в житті віруючих. Пророцтво в Єз. 36:27 свідчить: «І духа Свого дам Я до вашого нутра». Ісус говорив, що присутність Духа буде немов «ріки живої води», що течуть із серця християнина (Ів. 7:38). «Ваше тіло – то храм Духа Святого, що живе Він у вас», – пише Павло. У Посланні до римлян він повторює цю думку: «Дух Божий живе в вас» (Рим. 8:9–11; див. 2 Тим. 1:14). У інших Посланнях апостол також учить, що Бог «в наші серця дав завдаток Духа» (2 Кор. 1: 22; див. Гал. 4: 6).

Присутність Святого Духа в серці християнина не треба ототожнювати ні з Божою всюдисущістю, ні з Його Словом, що перебуває в наших серцях (Кол. 3:16). Святий Дух в унікальний спосіб Сам перебуває у серцях і тілах новозавітних святих. Ми не знаємо, як саме Він це робить, але знаємо навіщо. Він робить це не для того, щоб дати нам знання, а для того, щоб дати силу. Мета перебування Святого Духа – стати в нас джерелом моральних сил для перемоги над гріхом і послуху святій волі Божій (Рим. 8:13; 1 Кор. 12:3; Гал. 5:22–23; Еф. 3:16; Флп. 2:13). Перебуваючи в наших серцях, Святий Дух веде (Рим. 8:4, 14; Гал. 5:16, 18, 25) і «наповнює» нас (Еф. 5:18). Він зрощує в нашому житті плоди святості (Гал. 5:22–23). Відкидаючи Його силу, що освячує, і вперто чинячи гріх, ми вгашаємо (1 Сол. 5:19) і засмучуємо Його (Еф. 4:30). (У 18-му розділі докладно зупинимося на темі освячення.)

По-друге, Святий Дух діє в житті християн, наділяючи їх «духовними дарами» для служіння Богові. Духовні дари – це здібності, які дає людям Святий Дух (1 Кор. 12:11). Під час освячення ж Сам Святий Дух і є Божим даром для віруючого. Інша відмінність між даром Святого Духа й дарами Святого Духа полягає в тому, що мета дарів – збудування Церкви (Рим. 12:4–5; 1 Кор. 12:7; 14:12; Еф. 4:12–16; 1 Петр. 4:10–11), а дар освячення Святим Духом потрібен для духовного зростання самого віруючого. Духовні дари в Новому Завіті не можна назвати продовженням тих духовних дарів, які Святий Дух давав старозавітним віруючим, наділяючи їх здібністю служити Богові. Крім того, новозавітні духовні дари не варто ототожнювати з передбаченими пророками й обіцяними Богом діяннями Святого Духа в новому творінні.

У Новому Завіті є чотири епізоди, у яких перелічено духовні дари: Рим. 12:3–8; Еф. 4:11; 1 Кор. 12:8–10, 28-30. Деякі з цих дарів передбачають надприродні сили (дар апостольства, пророцтва, надприродного знання, мов, зцілень, чудес). Деякі з дарів не пов’язані з жодними чудотворними проявами, але полягають у здатності керувати й організовувати, навчати й проповідувати, допомагати й служити.

Не треба думати, що в цих уривках міститься вичерпний перелік дарів. Святий Дух цілком може давати й інші здібності – наприклад, талант психолога або, скажімо, програміста. Іноді Святий Дух дає людині здібності, якими вона раніше не володіла, а іноді розвиває й удосконалює ті, які вона вже має, заради того щоб віруюча людина використовувала їх у служінні на благо всій Церкві. Подібно до того, як у Старому Завіті Бог давав ізраїльтянам здібності, необхідні для побудови скинії, нині, в епоху Нового Завіту, Бог дає дари, необхідні для збудування духовного храму (Еф. 2:19–22; 4:11–16; 1 Петр. 2:5).

IV. ЧИ ДАЄ СВЯТИЙ ДУХ НАДПРИРОДНІ ДАРИ В НАШ ЧАС?

Між християнами є дуже серйозні розбіжності в питанні про те, чи дає Святий Дух надприродні дари й сьогодні. Під надприродними дарами тут розуміється здатність здійснювати незвичайні дії або чудеса. До таких дарів належать: віра, здатна робити чудеса (1 Кор. 12:9; 13:2), дар зцілення (1 Кор. 12:9, 28, 30), дар звершення чудес як таких (1 Кор. 12:10, 28–29) і говоріння мовами (1 Кор. 12:10, 28, 30). До цієї ж категорії дарів належать: пророцтво, або натхненне Духом сповіщення істини від Бога (Рим. 12:6; Еф. 4:11; 1 Кор. 12:10, 28); надприродне знання, або отримання інформації безпосередньо від Бога (1 Кор. 12:8; 13:2, 8); слово мудрості (1 Кор. 12:8); розпізнавання духів, або надприродна здатність розрізняти лжевчення (1 Кор. 12:10; див. 1 Тим. 4:1; 1 Ів. 4:1); і дар мов, що супроводжуються їх виясненням (1 Кор. 12:10, 30).

Багато хто, зокрема представники п’ятидесятницьких і харизматичних церков, вірять, що Святий Дух і сьогодні дає християнам ці дари. Ті, хто дотримується такої думки, зазвичай уважають, що Святий Дух діє особливим чином у житті істинних віруючих і після навернення. Це особливе діяння називають «хрещенням Святого Духа», і його мета полягає в тому, щоб наділити віруючого особливими дарами, зокрема, даром говоріння мовами. Уважають, що такі дари, особливо говоріння мовами, – Божі обітниці для ери Нового Завіту. Запевняють, що в Біблії немає ніякої різниці між надприродними дарами й іншими дарами; при цьому стверджують існування таких дарів серед християн у наші дні.

Я вважаю, що в наш час Святий Дух не дає надприродних дарів. Згідно з цією позицією, що називається сессаціонізмом, надприродні дари припинилися зі смертю апостолів. Цей висновок ґрунтується на кількох аргументах.

А. Мета чудес загалом

По-перше, сучасна ідея чудес не відповідає тій меті, яка відображена в Біблії. З Євр. 2:3–4 випливає, що чудеса – це один із трьох елементів, які звичайно виявляються разом. Викупні події, або діяння Бога, скеровані на віруючих (2:3), супроводжуються одкровенням («проповідувалося спочатку від Господа»); одкровення ж, своєю чергою, супроводжується чудесами, або знаменнями, якими Бог підтверджує його істинність («засвідчив ознаками й чудами, і різними силами та обдаруванням Духом Святим із волі Своєї»). Звідси випливає, що мета чудес – підтверджувати одкровення (див. Cottrell, God the Ruler, 232). Про це ж свідчать Мк. 2:10; Ів. 10:38; 20:30–31; Дії 2:22; 4:16; 8:6; 1 Кор. 14:22; 2 Кор. 14:22; 2 Кор. 12:12. Варто зазначити, що дари («обдарування») Святого Духа в Євр. 2:4 також належать до категорії чудес, що підтверджують одкровення.

Якщо три названі елементи – викупні події, одкровення, що роз’яснює їх, і чудеса для підтвердження цього – справді взаємопов’язані, то нових чудес у наші дні варто очікувати лише в тому разі, якщо Бог і зараз звершує нові викупні дії і дає одкровення, що пояснює їх.

Б. Значення П’ятидесятниці

У п’ятидесятницьких і харизматичних церквах П’ятидесятницю зазвичай розуміють як день, коли Бог дарував християнам чудотворні сили (особливо дар мов). Це благословення призначене для всіх віруючих у всі часи. Але таке розуміння П’ятидесятниці помилкове. Унікальність Дня П’ятидесятниці було не в дарах, а в дарі Святого Духа, що перебуває в серці християнина й зміцнює його для святого життя. І старозавітні пророцтва, і євангельські обітниці стосувалися нової, дивовижної події в історії викуплення: постійного перебування Святого Духа з метою відродження й освячення. Чудеса звершували і Мойсей, і Ілля, і Єлисей. Робили їх і самі апостоли до Дня П’ятидесятниці. Чи можна, у такому разі, вважати метою зішестя Святого Духа в День П’ятидесятниці ці надприродні вияви Його дії? Суть Його діянь у новому творінні полягала зовсім не в них. У них не було нічого нового!

Пророцтво Йоіля (2:38–32) стосувалося, звичайно ж, і говоріння мовами, що відбувалося в День П’ятидесятниці (Дії 2:16–21). Але якою була мета цих мов? Як і всі інші чудеса, вони були потрібні для того, щоб підтвердити істинність одкровення – сповіщеної Петром істини про те, що нова викупна подія ось-ось станеться. Належало виконатися обітниці про те, що виллється жива вода – Святий Дух. Але самі мови зовсім не були метою зішестя Святого Духа; вони були лише підтвердженням Його обіцяної присутності. Дух буде присутнім і надалі – навіть коли припиняться мови12. Усупереч широко поширеній думці, мови потрібні були не для того, щоб апостоли змогли проповідувати Євангелію представникам різних народів. Благовістити можна було й грецькою мовою, яку розуміли всі присутні євреї. Апостоли проповідували «про великі діла Божі» (Дії 2:11), що призвело саме до того, що й задумав Бог. Результатом стала не віра в Ісуса, а збентеження та здивування (Дії 2:6–7, 12). Уражені цими знаменнями слухачі повірили Петрові, прислухавшись до його слів. Можна навести таке порівняння: якщо даром (подарунком) для віруючих у День П’ятидесятниці був Сам Святий Дух, то мови були своєрідною обгорткою подарунка. Тепер, коли вони виконали своє призначення, їх можна із вдячністю відкласти.

Пояснення Петра (Дії 2:14–39) можна перефразувати так: «Сьогодні Бог починає виконувати обіцянку про злиття Святого Духа. Ці мови, які ви чуєте, – пророцтва, провіщені Йоілем. Вони є доказом того, що Бог дає вам Святого Духа, Який відроджує віруючих і перебуває в їхніх серцях. Ви бачили надприродні прояви Духа в апостолах. Ви знаєте, що Святий Дух прийшов. Тому, якщо ви покаєтеся й охреститесь на відпущення гріхів, цей же Святий Дух буде даний і вам – ще дивовижнішим чином. Адже Святий Дух був обіцяний вам, і надприродне знамення мов є підтвердженням цього».

В. Мета хрещення Святим Духом

Багато хто вважає, що хрещення Святим Духом пов’язане з надприродними дарами, особливо з даром мов. Ті, хто вірить у це, вважають, що кожен християнин повинен говорити мовами або ж мати якісь інші чудотворні здібності, оскільки всі християни хрещені Святим Духом. Але така думка є серйозною помилкою, в основі якого лежить нерозуміння мети події, що називається «хрещенням Духом», про що вже говорилося. Хрещення в Дусі або Духом – те ж саме, що й відродження, і ця подія зовсім не обов’язково супроводжується надприродними духовними дарами.

Як же, у такому разі, розуміти те, що сталося з апостолами в День П’ятидесятниці (Дії 2) і з Корнилієм (Дії 10)? Справді, в обох випадках відбулося хрещення Святим Духом (Дії 1:5; 11:16) і говоріння мовами (Дії 2:1–4; 10:44–46). Але надприродне говоріння мовами не було метою хрещення Святим Духом. І в тому, і в іншому випадку мови лише супроводжували дар Святого Духа, засвідчивши про те, що Його зішестя справді відбулося. Проте сам характер згаданих подій свідчить про те, що говоріння мовами не мало повторюватися в церкві в усі часи. Мови були знаменнями, що свідчать про унікальність того, що відбувається. У День П’ятидесятниці мови служили підтвердженням, що Святий Дух справді зійшов для спасіння віруючих, як і обіцяв Бог. У випадку з Корнилієм мови свідчили, що Святий Дух призначався не лише юдеям, але і язичникам. Це була своєрідна «язичницька П’ятидесятниця»; і, читаючи про те, як Святий Дух зійшов на язичників, можна провести паралель лише з однією подією – з Днем П’ятидесятниці, описаним у Дії 2 (Дії 11:15).

Якби метою П’ятидесятниці були надприродні дари, то можна було б очікувати детальніших згадок про їхнє значення в житті ранньої Церкви – у наступних розділах Книги Дії святих апостолів. Адже Святий Дух, що зійшов на апостолів, був обіцяний усім, хто Його прийме (Дії 2:38–39). І тисячі людей прийняли Його. Але лише про апостолів особливо сказано, що вони звершували чудеса: Дії 2:43; 3:6; 4:33; 5:12–16. Інші віруючі починали робити чудеса лише після того, як апостоли покладали на них руки (наприклад, Дії 6:6–8; 8:6).

Г. Загальна мета духовних дарів

Дехто вважає, що оскільки серед духовних дарів згадано й надприродні, Святий Дух бажає наділяти ними віруючих упродовж усієї історії Церкви. Проте ті, хто дотримується цієї думки, випускають із уваги призначення духовних дарів. Як і в старозавітні часи, духовні дари даються віруючим для служіння усій Церкві. Однак деякі зі згаданих у Новому Завіті дарів були тимчасовими з тієї простої причини, що вони задовольняли тимчасові потреби Церкви, які були актуальні лише в перші десятиліття християнства. Ці тимчасові потреби були обумовлені унікальністю історичної ситуації. Віруючі жили в умовах Нового Завіту, в якому їхня відповідальність перед Богом і їхні обов’язки в Царстві Небесному визначалися зовсім іншими принципами. Проте не було авторитетного письмового джерела, що роз’яснювало б волю Божу в цих нових умовах. У віруючих уже були книги Старого Завіту, але книги Нового Завіту ще не були написані. Тому тимчасові дари заповнювали цю тимчасову відсутність писемного одкровення.

Одним із найважливіших серед тимчасових духовних дарів був дар апостольства (1 Кор. 12:28–29; Еф. 4:11). Немає жодних сумнівів у тому, що цей дар був тимчасовим, тому що апостолами могли бути лише ті, хто йшов за Ісусом під час Його земного служіння і міг свідчити про Його Воскресіння (Дії 1:15–26). Тому Павло називає апостолів основою Церкви (Еф. 2:20). Тимчасовий характер цього дару дозволяє розрізняти тимчасові й постійні дари.

Головний обов’язок апостолів полягав у тому, щоб нести вчення Нового Завіту (Ів. 16:13). Їхня здатність робити чуда служила підтвердженням даної їм влади (2 Кор. 12:12). Доки апостоли були живі, вони могли особисто наставляти віруючих. Але при цьому вони виклали своє вчення й у письмовій формі. Так з’явилися книги Нового Завіту. Коли ж вони стали доступні віруючим, необхідність в апостольському дарі зникла.

Але й у ті дні апостоли не могли бути присутніми в кожній з помісних церков. Тому були потрібні й інші тимчасові дари, за допомогою яких Бог відкривав би віруючим Свої задуми й повідомляв Свою волю. Виникала необхідність у дарах знання, передусім у дарі пророцтва. Пророки навчали, як і апостоли. Відмінність між ними полягала в тому, що пророки не мали апостольської влади над церквами. Пророки просто чули й говорили слова Бога. Робили вони це найчастіше на рівні помісної церкви, хоча деякі з книг Нового Завіту були, судячи з усього, написані християнами, що мали пророчий дар. Тому вчення пророків теж є основою Церкви (Еф. 2:20). Серед інших дарів знання були: слово знання, слово мудрості, розпізнавання духів і говоріння мовами (що супроводжується виясненням).

До іншої категорії тимчасових дарів належали чудотворні здібності, які підтверджували, що влада тих, хто має дар знання, походить від Бога (Євр. 2:3–4). Як уже згадувалося, до цієї категорії належали: чудотворна віра, здатність зціляти, здатність здійснювати інші чудеса, дар мов (1 Кор. 14:22).

Ми ще раз підкреслюємо, що ці дари були тимчасовими, тому що давалися через відсутність письмового канону Нового Завіту, в якому викладено волю Божу стосовно християн. З появою Нового Завіту ці дари зникли.

Д. Апостольське покладання рук

Інша причина, з якої ми вважаємо, що описані в Книзі Дії святих апостолів чудотворні дари припинилися, полягає в тому, що отримання цих дарів, судячи з усього, відбувалося через покладання рук апостолів. Як уже згадувалося, у перші ж дні Церкви тисячі віруючих, охрестившись, прийняли обіцяного Святого Духа (Дії 2:38–1; 4:4; 5:14, 32), однак чуда робили лише апостоли (Дії 2:43; 3:6; 4:33; 5:12–16). Але коли апостоли почали покладати руки на інших християн, деякі з них теж отримали здатність робити чуда (див., наприклад, Дії 6:6–8; 8:6).

Церква в Самарії – один із головних прикладів, що підтверджує це. Пилип, один із семи, кого рукопоклали апостоли, вирушив благовістити в Самарію. Проповідь Євангелії він підтверджував чудами (Дії 8:5–6, 13). Ті, хто увірував, охрестилися, але Святий Дух ще «не сходив» ні на кого з цих новонавернених (Дії 8:16). Це означає, що хоча вони й прийняли Святого Духа, який перебував у них (Дії 2:38–39; 5:32), ніхто з них автоматично не отримав від Духа чудотворної сили. Тому Петро та Іван пішли в Самарію – «щоб Духа Святого вони прийняли» (Дії 8:14–15). З цією метою апостоли «на них руки поклали, і прийняли вони Духа Святого» (Дії 8:17). Те, що апостольське покладання рук не має ніякого стосунку до прийняття Святого Духа для відродження, випливає з того, що більше ніде в Новому Завіті покладання рук не пов’язано з наверненням. Те, що метою покладання рук було передання чудотворних дарів, видно з реакції Симона – колишнього ворожбита. «Як побачив же Симон, що через покладання апостольських рук Святий Дух подається, то приніс він їм гроші, і сказав: «Дайте й мені таку владу, щоб той, на кого покладу свої руки, одержав би Духа Святого!»» (Дії 8:18–19). Реакція Симона однозначно свідчить про те, що апостольське покладання рук мало явні, видимі результати. Немає сумнівів у тому, що йдеться про чудотворні вияви, зокрема, говоріння мовами.

Подібна подія описана і в Дії 19:1–7. Апостол Павло зустрів десь із дванадцять учнів, охрещених в Іванове хрещення, а не в новозавітне, під час якого дається дар Святого Духа. Наставивши їх, Павло хрестив їх у ім’я Господа Ісуса. Можна припустити, що під час цього хрещення вони прийняли, згідно з обітницею, дар Святого Духа, що перебував у них (Дії 2:38–39; 5:32). Але після хрещення Павло поклав на них руки, унаслідок чого «зійшов на них Дух Святий, – і різними мовами стали вони промовляти та пророкувати!» (в. 6).

Вищезгадані випадки свідчать про тісний взаємозв’язок між апостольським покладанням рук і отриманням чудотворних духовних дарів. Єдині винятки – День П’ятидесятниці й навернення Корнилія. На унікальність цих двох подій звертає увагу й апостол Петро (Дії 11:15).

Е. Перше послання до коринтян 13:8–13

Останній аргумент на підтримку позиції, згідно з якою чудотворні дари припинилися зі смертю апостолів, ґрунтується на словах Павла в 1 Кор. 13:10. Апостол учить, що деякі чудотворні дари мали припинитися: «Коли ж досконале настане, тоді зупиниться те, що частинне». Цей фрагмент послання (13:8–13) містить два протиставлення. Головне з них – між тимчасовим (мови, пророцтва, надприродне знання) у 8-му вірші й постійним (віра, надія, любов) у 13-му вірші. Усі вищеперелічені дари вже були, коли Павло писав Послання. Проте лише друга категорія дарів перебуває протягом усієї історії Церкви. Дари, що належать до першої категорії, припиняться.

Але є й інше протиставлення, мета якого – показати, чому дари, згадані у 8-му вірші, були тимчасовими. Це протиставлення наводиться у 9–12 віршах (зміст яких міститься ніби в дужках між 8 і 13 віршами). Парадокс полягав у тому, що ті дари, яким коринтяни надавала найбільшого значення, були тимчасовими. Чому? Тому що ці дари були частинними, тобто складалися з розрізнених фрагментів. Частинне ніколи не призначалося для того, щоб бути постійним. Його мало замінити дещо досконале. У 10-му вірші використовується грецький прикметник середнього роду teleion, який означав «досконалий», «зрілий» або «завершений». Саме в останньому значенні це слово використовується в цьому контексті, що випливає з протиставлення слову «частинне» («те, що частково»). Отже, в 10-му вірші йдеться про те, що «частинне» припиниться з настанням повноти. Але те, що слово teleion вжито в середньому роді, означає, що настання повноти стосується не людини (зокрема, не Ісуса), а неживого предмета.

Але що це за предмет, повнота якого має настати? Оскільки Павло пише про нього в майбутньому часі, очевидно, що до моменту написання Послання «досконале» ще не настало. Тому вилучаються всі елементи, згадані у 13-му вірші, «любов» також – тут ідеться не про неї. Крім того, «досконале» має настати до Другого Приходу Христа, оскільки в 10-му вірші сказано: «зупиниться те, що частинне», а віра, надія і любов перебуватимуть у Церкві. Але після Другого Приходу надія вже буде не потрібна – те, чого ми сподіваємося зараз, здійсниться (Рим. 8:24–25). Отже, есхатологічна інтерпретація слова teleion також виключається.

Як же тоді розуміти «досконале»? Що саме має відбутися між написанням Першого послання до коринтян і Другим Приходом? Підказку знаходимо в описі того, на зміну чому «досконале» має прийти: пророцтва, знання, мови. Усе це належить до категорії одкровення, але тільки частинного. «Досконале», чим би воно не було, теж належить до категорії одкровення, але не частинного, а повного. Канонічні книги Нового Завіту – єдине, що задовольняє ці критерії. Християнам, які тоді жили, треба було очікувати появи канону новозавітних писань, подібного до старозавітного канону.

Дехто вважає, що 12-й вірш вимагає есхатологічної інтерпретації teleion, оскільки сказано, що коли teleion настане, ми побачимо Бога «обличчям в обличчя» й набудемо повноти пізнання. Думають, що це стане можливим лише на небесах.

Але це не так. Вислів «обличчям в обличчя» не має жодного стосунку до зустрічі з Ісусом (яка обов’язково відбудеться – 1 Ів. 3:2). У словах: «Тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім – обличчям в обличчя» порівнюються два дзеркала – нечітке і ясне, що відповідає двом видам одкровення – частинному й загадковому, з одного боку, і повному й зрозумілому – з іншого. Таке розуміння вірша випливає з паралельного фрагмента – Чис. 12:8 у Септуагінті. У цьому вірші порівнюються два одкровення – менш зрозуміле й більш зрозуміле13. Крім того, можна з упевненістю стверджувати, що в 2 Кор. 3:7–18 і Як. 1:23–25 погляд у «дзеркало» порівнюється з вивченням Слова Божого, даного нам у вигляді Нового Завіту. 1 Кор. 13:12а можна перефразувати так: «Зараз, коли нам доводиться спиратися на окремі одкровення – пророцтва й вияснення мов, – ми подібні до людей, які вдивляються в тьмяне, пошкоджене дзеркало. Але коли завершиться написання Нового Завіту, у нас буде ясне дзеркало, у якому все буде добре видно».

Як же тоді розуміти 1 Кор. 13:12б, де сказано: «Тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я». Чи означають слова «пізнаю, як і пізнаний я», що йдеться про небеса? По-перше, у цьому вірші не говориться про повноту пізнання. Тут ужите грецьке слово epignosko, яке в Новому Завіті використовується у тому ж значенні, що й gnosko, і означає просто «знати». По-друге, скінченні істоти ніколи не матимуть повноти знання – навіть на небесах. Лише Бог – Усезнавець. По-третє, не сказано, що ж саме буде об’єктом пізнання. Можливо, мається на увазі, що коли завершиться написання Нового Завіту, ми пізнаємо себе так, як знає нас Бог, тому що Новий Завіт відкриє нам, хто ми насправді і якими маємо бути (Євр. 4:13; Як. 1:23–25).

Отже, ми доходимо висновку, що в 1 Кор. 13:12 ідеться не про те знання, яке ми отримаємо тільки на небесах. Цей вірш цілком узгоджується зі значенням слова teleion у 10-му вірші в розумінні завершення Нового Завіту. Знання, яке дає нам Новий Завіт, набагато ясніше й повніше від того, яке було доступне першим християнам через епізодичний вияв чудотворних дарів. Серед безлічі тлумачень 1 Кор. 13:10 безумовно найкращим є те, згідно з яким ідеться про завершення написання Нового Завіту. Так підтверджується думка про припинення надприродних дарів зі смертю апостолів.

Ж. Пояснення сучасних чудес

Якщо в наші дні Святий Дух не дає чудотворних дарів, то як пояснити явища, які можна спостерігати в п’ятидесятницьких і харизматичних церквах, а також у русі «третьої хвилі»? У цьому контексті неможливо дати вичерпну відповідь на це запитання, тому пропоную лише кілька міркувань.

Немає сумніву в тому, що деякі з вищезгаданих явищ не є надприродними. Іноді відбувається імітація надприродних подій; те, що іноді відбувається, пояснюється психологічними причинами. Але я вважаю, що багато з цих явищ справді можна віднести до надприродних, пояснюючи їхнє походження духовними силами. Проте я переконаний, що це демонічні сили, і їхні прояви багато в чому нагадують ті, які спостерігаються серед окультистів. Такі чудеса – результат сатанинського обману. Доказом цього служить «випробування мов». Під час цієї процедури з’ясовується демонічна природа говоріння мовами. (Див. Ensign and Howe, Appendix J, «Speaking in Tongues and the Testing in Tongues»).

Чи здатний диявол діяти так у житті людей, що бояться Бога? Так, здатний. Ми вже говорили про помилку тих, хто вважає, що демони не можуть діяти через християн. Але навіщо сатана дає християнам чудотворні здібності, прояви яких часто призводять до добрих і корисних результатів, наприклад, зцілення хворих? Це допомагає йому ще більше обманювати тих, які «любови правди не прийняли» (2 Сол. 2:9–12; 2 Кор. 11:13–14). Там, де діють чудотворні сили, залежність від них і захоплення ними легко приходять на зміну здоровій доктрині і вірі в істину. І тоді утворюється новий вид екуменізму – єдність на підставі переживань.

Варто особливо підкреслити, що не можна прилучати до добровільних послідовників диявола тих, хто має ці чудотворні дари. Зазвичай вони вірять, що ці дари походять від Святого Духа. Ставитися до таких людей треба як до жертв, а не як до зловмисників. Проте вони ризикують зазнати поразки в духовній битві, навіть не знаючи про те, що вона відбувається.

Примітки до розділу 15

1. Чис. 11:25; 24:2; 1 Сам. 10:6–13; 19:20–24; 1 Хр. 12:18; 2 Хр. 15:1; 20:14; 24:20; Неєм. 9:30; Зах. 7:12.
2. Мк. 13:11; Лк. 2:26; Дії 2:4; 4:8; 8:29; 10:19,44–46; 11:12; 13:2; 16:6; 19:6; 20:23; 21:10–11; 1 Кор. 12:8–11; 1 Петр. 1:12.
3. Див. також Мт. 22:43; Мк. 12:36; Дії 4:25; 28:25; Євр. 3:7; 9:8; 10:15; 1 Петр. 1:10–11.
4. Див. також 1 Кор. 7:40; Еф. 3:5; 1 Тим. 4:1; Об. 1:10; 2:7; 4:2; 19:10.
5. Це такі люди: Валаам (Чис. 24:2), Давид (2 Сам. 23:2), Амасай (1 Хр. 12:18), Азарія (2 Хр. 15:1), Захарія (2 Хр. 24:20), Ісая (Іс. 59:21) та Єзекіїль (Єз. 2:2).
6. Це такі люди: Отніїл (Суд. 3:10), Гедеон (Суд. 6:34), Їфтах (Суд. 11:29) і Самсон (Суд. 13:25; 14:6,19; 15:14).
7. «Та потім перестали» (в. 25). Переклад Біблії короля Якова (KJV) – “and did not cease” («і не переставали») базується на помилковій текстовій традиції.
8. Можна навіть стверджувати, що нова ера в історії розпочалася саме зі сходження Святого Духа. Прихід Ісуса Христа й усі події Його земного життя – від зачаття в утробі Марії до Вознесіння на небо, де Він сів праворуч Отця, – відбулися для того, щоб уможливити цю нову еру.
9. Таку думку називають «ученням про водне відродження». Цим терміном позначають теорію, згідно з якою самій воді або дії хрещення притаманні певні чудодійні властивості, що спричиняють зміни в серці людини.
10. Див. розділи, присвячені кожному з цих текстів у: Cottrell, Baptism.
11. Див. Cottrell, Baptism, ch. 8; Robertson, “Holy Spirit”.
12. Можна провести прямі паралелі між подією, описаною в Чис. 11:25, і Днем П’ятидесятниці. Дар надприродного говоріння було дано лише один раз для підтвердження присутності Святого Духа. Мета ж присутності Святого Духа була зовсім іншою.
13. Тим, хто хоче зрозуміти сенс цього уривка, наполегливо рекомендую статтю, написану Герхардом Кіттелом для Теологічного словника Нового Завіту. У цій статті досліджується значення слова ainigma («загадка»). – Gerhard Kittel, “ainigma”, TDNT, I:178–180.