Середньовічний богослов Ансельм Кентерберійський написав знаменитий трактат під назвою Cur Deus Homo?  – «Для чого Бог став людиною?» У попередньому розділі ми розглянули питання, пов’язані з особистістю Христа, а тепер поговоримо про мету Його приходу. Бог став людиною. Відбулася найнесподіваніша з усіх можливих подій – подія, що перевернула весь світ. Бог, звичайно ж, не зробив би цього без крайньої потреби. Що ж спричинило цей крок? Для чого Ісус прийшов у цей світ?

Якщо треба відповісти на це запитання однією фразою, то можна сказати так: щоб виправити наслідки гріха в Божому творінні. «Христос Ісус прийшов у світ спасти грішних», – пише апостол Павло (1 Тим. 1:15). Син Людський прийшов, щоб «душу Свою дати на викуп за багатьох» (Мт. 20:28). Таким був Божий задум від закладин світу (Об. 13:8). Ще до створення всесвіту Бог знав, що у творіння увійде гріх. Оскільки гріхопадіння завадило виконанню первинного Божого задуму, Ісус прийшов, щоб відновити занепале людство й усесвіт, який підкорився марноті. Він прийшов, щоб дати нам вічну праведність і можливість спілкування з Богом.

Утілений Христос досягнув цієї мети насамперед завдяки смерті й Воскресінню. У чому ж полягає значення цих викупних діянь, звершених Ісусом? Відповідь на це запитання багато в чому залежить від того, як ми оцінюємо становище грішника. Якби головною проблемою грішника був брак знання, то головною справою Христа стало б одкровення деякого спасительного знання. Якби головною нашою проблемою була духовна неміч, то Христос прийшов би передусім для того, щоб дати нам необхідну духовну силу. Майже всі релігії й філософії світу оцінюють стан людини саме так, і практично всі пояснення зводяться до однієї з цих двох відповідей (див. Cottrell, God the Redeemer, ch.2).

Обмеженість знання й сили, звичайно ж, позначається на долі людини, але не в них наша найбільша проблема. Ми вже говорили, що гріх – це порушення закону живого, святого Бога. Результатом гріха стало подвійне лихо – провина й духовна зіпсованість людини. Наша провина перед Богом зруйнувала гармонійні стосунки з Ним. Ми заслужили гнів Божий і вічність у пеклі. Наша духовна зіпсованість відкриває двері спокусі.

Ісус прийшов, щоб дати нам подвійне визволення через Свою смерть і Воскресіння. Завдяки його смерті на хресті наша провина прощена, а покарання, яке ми заслужили, – скасоване. З Його Воскресіння з мертвих починається зцілення нашої зіпсованої гріхом природи.

I. ВИКУПЛЕННЯ

Ісус прийшов передусім для того, щоб примирити людей із Богом, відновити втрачену єдність. У певному розумінні все життя Ісуса можна назвати справою викуплення. Але викуплення у вузькому значенні цього слова здійснилося на хресті. Упродовж усієї історії християнства існували різні думки стосовно того, як саме Христос звершив викуплення на хресті. Багато так званих «теорій викуплення» суперечать Писанню. Нам треба знати ці теорії, тому що вони, спотворюючи сутність діянь Христа, ганьблять Бога й не гідні Його слави. На початку цього розділу зробимо огляд помилкових теорій викуплення. Відтак перейдемо до біблійного вчення про сенс хреста.

А. Помилкові концепції викуплення

Більшість доктрин викуплення, як зазначає Ворфілд, можна класифікувати «залежно від того, на кого спрямована дія викуплення» (Warfield, «Atonement»). Питання зводиться до наступного: на кого саме спрямовані діяння Ісуса? На хресті здійснилася конкретна дія. Але для кого вона призначалася? У кому проблема, для вирішення якої знадобився хрест? Хто створює перешкоди для спасіння, усунути які міг лише хрест? Відповіді на ці запитання можна розділити на три основні категорії, хоча іноді вони переплітаються. Отже, доктрини викуплення класифікують залежно від того, на кого спрямована дія хреста – проти диявола, на людину чи на Бога.

1. Дія хреста спрямована проти диявола

Найменш вірогідне пояснення хреста полягає в тому, що його дія спрямована найперше на диявола (там само, 356–357; див. Aulen, 47–55). Цього погляду дотримувалося багато Отців Церкви аж до V ст., зокрема й Блаженний Августин. Дещо видозміненою ця доктрина подана також у Бернарда й Лютера1. Таке пояснення хреста базується на словах Ісуса про те, що Він прийшов «душу Свою дати на викуп за багатьох» (Мт. 20:28). З цього роблять висновок, що там, де є викуп, має бути й покупець, і, швидше за все, цей покупець – диявол. Грішник перебуває під владою диявола; деякі богослови вважають навіть, що ця влада цілком законна й справедлива, оскільки грішник сам продав себе в рабство сатані. У такому разі для спасіння людини треба визволити її з-під цієї влади. Згідно з цим ученням, головна (хоча й не єдина) мета хреста полягає саме в тому, щоб звільнити нас від влади диявола. Хрест був найважливішою частиною задуму, який полягав у тому, щоб вирвати нас із лап сатани. Дехто вважає, що все викуплення зводиться до поєдинку між Богом і дияволом. Інші наполягають на тому, що за наше визволення дияволу треба було заплатити призначену ціну. Є й такі, які вчать, що все це було частиною задуму, здійснивши який, Бог перехитрив або обманув сатану.

Обман цей начебто полягав у тому, що Христос був відомий як чудотворець, і диявол визнав Його таким цінним трофеєм, що в обмін на Нього готовий був віддати всіх інших. Але диявол не розумів, що в людській природі теслі з Назарета приховується Бог Логос, Воскресіння Якого позбавить Його влади – після того як полонені вже будуть відпущені. Як писав Григорій Ніський (IV ст. н. е.): «Тому, щоб той, хто вимагав за нас викуп, міг узяти його, божество приховалося під завісою нашого єства, і ворог, як жадібна риба, разом із приманкою тіла проковтнув гачок Божества»2. Августин використав подібне порівняння – з приманкою в мишоловці.

Проте сама ідея обману несумісна з природою святого й усемогутнього Бога. Звичайно, діяння Христа частково були спрямовані проти диявола (Євр. 2:14–15; 1 Ів. 3:8). Але Христос переміг сатану силою, а не обманом. До того ж, Він отримав перемогу швидше у Воскресінні, ніж під час розп’яття. Тому ми вважаємо помилковим учення про те, що дія хреста передусім спрямована на диявола.

2. Дія хреста спрямована на людину

Інші стверджують, що дія хреста передусім спрямована не на диявола, а на людину. Таке пояснення ґрунтується на тій ідеї, що головною перешкодою на шляху до спасіння є сама людина; тому головна мета хреста – зцілити серце людини й змінити її спосіб життя. Є багато різновидів цієї позиції, велика частина яких вибудовується на інших помилках. Наприклад, багато хто вважає, що головна проблема людини – брак знання або сили, а не гріх проти святого Бога. Тому Христос пішов на хрест, щоб дати нам деяке знання чи силу. За допомогою хреста Бог хотів показати те, що допомогло б нам змінитися на краще. Інша помилка, пов’язана з цією позицією, полягає в неадекватному сприйнятті Божого гніву, божественної природи Христа й надприродних явищ узагалі.

У вченні про те, що дія хреста насамперед спрямована на людину, виділяють два головні підходи: теорія моральної дії і теорія збалансованого правління. Класична версія теорії моральної дії зводиться до того, що Бог може пробачити людині й завжди готовий це зробити. Усе, що треба зробити людині, – просто прийняти дар прощення через покаяння й віру. Ні в чому іншому необхідності немає – ні в хресті, ні у Воскресінні, ні у Втіленні. Проте проблема полягає в тому, що людина у своїй упертості відмовляється від дару прощення. Тому Бог, щоб виявити Свою любов, вирішив послати Свого Сина в цей світ. У разі необхідності Він готовий був навіть віддати Сина на хресну смерть – усе для того, щоб зломити нашу впертість, переконати нас у необхідності покаяння й віри. Це і є «моральна дія» – Бог впливає на волю людини, спонукаючи її до дій, необхідних для прийняття спасіння. Коли до нас приходить усвідомлення того, наскільки полюбив нас Бог, «наша ворожнеча з Ним припиняється; наші серця пом’якшуються, і ми, наче блудні діти, повертаємося в обійми Отця» (Warfield, “Atonement”, 362).

Найвідомішим поборником цієї теорії був П’єр Абеляр (1079–1142). На свій час Абеляр був справжнім лібералом і вільнодумцем. Він навчав, що Бог віддав Сина Свого на страждання і смерть, щоб показати велич Своєї любові до нас. Ця любов викликає в наших серцях любов у відповідь і покаяння, зважаючи на які Бог прощає наші гріхи. Величний приклад любові Христа викликає любов і в нас.

Такий погляд поширений також у сучасному ліберальному богослов’ї. Наприклад, Вільям Браун пише, що спасительна дія звершеного Христом викуплення полягає в «моральному впливі, який збуджує в нас віру й покаяння» (W. A. Brown, 365). Іншим прикладом може бути думка Девольфа, який стверджує, що хрест Христів примиряє нас із Богом, відкриваючи нам, наскільки жахливий гріх і наскільки сильно полюбив нас Бог. Усвідомлення цього спонукає нас розкаятися й навернутися до Бога (DeWolf, 268).

У вищесказаному, звичайно ж, є частка правди. Смерть Христа насправді виявила людям нескінченність Божої любові й жахіття гріха. Хрест, поза всяким сумнівом, здатний пом’якшити запеклі серця грішників, впливаючи на їхню волю (Ів. 12:32; Рим. 1:16). Проте прибічники цієї теорії припускаються серйозної помилки, вважаючи таку дію головною, якщо не єдиною метою хреста. Сила хреста передусім полягає в тому, що є набагато глибшим: у викупній жертві. Саме тому одкровення хреста має таку моральну потугу. Але коли заперечується сила викупної жертви хреста, аргументація заходить у глухий кут. Дуже важко пояснити, як хрест виявляє нам любов Бога і як впливає на наші душі. Хоча заповзяті богослови вважають це захопливим заняттям.

Теорію збалансованого правління ми також вважаємо такою, що спрямовує дію хреста на людину. Ця теорія практично збігається за формою з теорією моральної дії. На думку прибічників теорії збалансованого правління, у природі Бога немає нічого, що перешкоджало б прощенню грішників. Бог може й готовий їх пробачити. Єдине, що стоїть на заваді, – поведінка самої людини. Щоб розв’язати цю проблему, знадобився хрест. Тому Бог послав Сина Свого на розп’яття, щоб відкрити людині деяку важливу істину, яка спонукає її змінити спосіб життя. Коли людина змінюється, Бог може простити її.

Хоча й подібна за формою, за змістом теорія збалансованого правління діаметрально протилежна теорії моральної дії. Хрест тут є виявом Божого гніву стосовно гріха. Відповідно, мета хреста – вселити людям страх, щоб вони не робили серйозних гріхів, дізнавшись, що прощення дається дарма. Насправді Бог міг би простити будь-який гріх, не вимагаючи покарання. Але щоб запобігти моральному хаосу, Бог послав Сина Свого на хрест – показати всім, наскільки жахливий гріх і якого покарання він заслуговує. Хрест – це своєрідний засіб залякування, що стримує гріх. Завдяки цьому Бог може пробачити нам, водночас не порушуючи встановленого порядку й підтримуючи повагу до Свого морального правління.

Цю ідею сформулював Гуго Гроцій (1583–1645), голландський юрист і богослов, у праці під назвою «Про істинність християнської віри». Його пояснення викупної жертви мало значний вплив на багатьох богословів, зокрема, на пуритан Нової Англії і на армініан, послідовників Джона Веслі. До числа останніх належить відомий богослов Річард Вотсон, чиє вчення про викуплення детально цитує Олександр Кемпбелл (Campbell, The Christian System, 27–30).

Достатньо буде вказати на два недоліки теорії збалансованого правління. Перший – це уявлення про те, що святий Бог, залежно від Свого бажання, вирішує, карати гріх чи ні. Це суперечить біблійному вченню про святість Бога і Його гнів. Інший недолік полягає в умоглядному характері теорії: вона практично позбавлена біблійної основи. Тексти, у яких йдеться про смерть Христа, змальовують зовсім іншу картину.

3. Інші помилкові уявлення про хрест

Деякі неправдиві або необґрунтовані вчення про хрест важко класифікувати. Одне з таких учень – теорія виконання завіту3. Прибічники цієї теорії розуміють смерть Христа виключно в межах завіту, який Бог уклав із людьми. В одній із найпоширеніших версій цієї теорії пояснення розпочинається з того, що завіт Бога з Ізраїлем був завітом з усім людством. Згідно з умовами цього завіту, Бог благословить і спасе Ізраїль (людство), якщо Ізраїль (людство) виконуватиме Божі заповіді. Історія Ізраїля свідчить про те, що Бог виконував Свою частину завіту, але люди постійно порушували свої зобов’язання, унаслідок чого всі аспекти стосунків Бога з людством опинилися під загрозою. Тому потрібний був представник людства, який замість грішних людей виконував би умови завіту. Послух цього представника став би запорукою продовження завіту. Саме так сприймаються діяння Христа.

Така інтерпретація викуплення – виконання завіту представником – помилкова. По-перше, вона побудована на хибному уявленні про Божу праведність і необґрунтовано відкидає такі аспекти хреста, як покарання або вблагання. По-друге, дуже складно знайти біблійні підстави, що дозволяють інтерпретувати жертву Христа як виконання завіту представником. Так, Новий Завіт було укладено через смерть Христа (Лк. 22:20; Євр. 9:16; 10:29), але вчення про те, що Його смерть як представника, що дотримувався завіту, стала кульмінаційною подією – абсолютно безпідставне. Воно зводить нанівець тексти, у яких згадується справжнє значення хресної жертви. Навіть більше, у співвідношенні між завітом з Ізраїлем і смертю Христа мета підміняється засобом. Писання вчить, що завіт був засобом, а смерть Христа – його метою (Рим. 9:3–5). Але в теорії виконання завіту хрест (як і все життя Ісуса) сприймається лише як засіб збереження завіту, укладеного на горі Сінай. Таке розуміння хреста глибоко помилкове й спростовується біблійним вченням про викуплення, звершене Христом.

Інше помилкове розуміння викуплення – теорія стосунків, представлена Ворреном у книзі «Біблійне вчення про спасіння» (Warren, What the Bible Says about Salvation). Головний (і абсолютно безпідставний) постулат Воррена полягає в тому, що спасіння треба розглядати виключно в категорії стосунків, таких як любов, дружба, прощення, покаяння й примирення. Викуплення, замісна жертва, узяття Ісусом на Себе гріхів і, особливо, зарахування гріхів і праведності розуміють лише як юридичні образи, узяті зі Старого Завіту. Усі вони є лише образним переданням реальності, і їх у жодному разі не можна тлумачити буквально стосовно хреста (Warren, 5, 68–69, 79–80). Головна проблема людини – зіпсовані стосунки з Богом; людині передусім треба примирення з Ним. Для цього потрібно покаяння, визнання гріхів і обіцянка праведного життя. Від Бога ж потрібно прощення. У чому ж тоді полягає мета викупної жертви Христа? По-перше, хрест спонукає грішників до покаяння. По-друге, безгрішне життя Христа є прикладом того, яким має бути наше життя в майбутньому (Warren, 56–58, 70–78).

Таке розуміння викуплення глибоко помилкове. По-перше, Святе Письмо не дає жодних підстав для того, щоб відмовитися від юридичних понять і інтерпретувати хрест виключно в категоріях стосунків (стосовно подій, що реально відбулися). У Новому Завіті дуже часто використовується юридична термінологія. Варто також зазначити, що ніде в Писанні не сказано, що юридичні терміни треба розуміти лише в переносному значенні. Сам поділ на юридичні категорії та категорії стосунків є невизначеним, оскільки ці два поняття далеко не завжди виключають одне одного, особливо в Біблії. Не можна відокремлювати Божий Закон від Самого Бога; наше ставлення до Закону і є нашим ставленням до Бога. До того ж, відкидаючи концепцію зарахованої праведності й зарахованої гріховності, Воррен відмовляється не лише від доктрини викуплення, але й від інших важливих доктрин Святого Письма, особливо від доктрини виправдання.

При докладному розгляді теорії стосунків стає очевидною найсерйозніша її проблема. З цієї теорії випливає, що смерть Христа не була абсолютно необхідною; до того ж, Його смерть не має безпосереднього стосунку до прощення гріхів. Уважається, що викупна сила Христа полягає передусім у Його безгрішному житті й досконалому прикладі. Готовність померти – усього лише кульмінація цього безгрішного життя. За словами Воррена, «втілений Христос слухняно пішов на страшну смерть, тому Отець призначив Йому стати тією самою Безгрішною Людиною, з Якою люди мають ототожнитися заради прощення гріхів. Викуплення – не в самій пролитій крові, а в готовності пожертвувати Собою» (Warren, 83–84). Як засвідчує наведена нижче цитата, зрештою теорія стосунків зводиться до того, що в смерті Христа не було крайньої потреби, а примирення з Богом і викуплення були можливі й без смерті Спасителя.

«…Можливо, Ісусові з Назарета й не довелося б умирати, хоча, звичайно, Його смерть була найвищим виявом послуху. Цей послух разюче відрізняється від усього того, що суперечило волі Бога. Сенс викуплення полягав у тому, щоб показати, до якого послуху покликані Його послідовники… Можна припустити, що причина смерті Ісуса пов’язана з Його месіанством. А ще смерть Ісуса зробила можливим Воскресіння – доказ істинності Його вчення.

…Він повинен був умерти, хоча події цілком могли обернутися й по-іншому. Якби євреї прийняли Його, увесь світ примирився б із Богом і без смерті Христа. Якби євреї впізнали свого Месію, то в сивій давнині були б написані інші пророцтва, і не було б системи законів, що вимагають принесення в жертву тварин. Сама ця система була встановлена Богом і провіщала смерть Христа» (Warren, 84–85).

Треба рішуче відкинути цю теорію, яка так обмежує й принижує значення смерті Христа. В 1 Кор. 15:3–4, де Павло підсумовує сутність усієї Євангелії, ані слова не сказано про безгрішне життя Христа, проте згадується найважливіше: «Бо я передав вам найперш, що й прийняв, – що Христос був умер ради наших гріхів за Писанням, і що Він був похований, і що третього дня Він воскрес за Писанням». Отже, ми рішуче відкидаємо всі теорії, які заперечують істинне значення хреста.

Б. Біблійне вчення про викуплення

Отож ми розглянули вчення, згідно з якими викупні діяння Христа спрямовані або на диявола, або на людину. Проте я вважаю, що такі інтерпретації не передають самої суті біблійного вчення про викуплення, яке узгоджується лише з третім варіантом: дія хреста була спрямована на Самого Бога. Хрест був потрібний не дияволові й не людині. Він був потрібний Богові. Єдине, що перешкоджає прощенню людини, – гнів святого Бога. Ми переконуємося в цьому, вивчаючи значення двох основних термінів, за допомогою яких у Новому Завіті пояснюється сенс смерті Христа: ублагання й викуп.

1. Смерть Христа як ублагання

Концепція, яка найточніше розкриває значення смерті Христа, – «ублагання». Основне значення поняття «ублагання» – «жертва, що відвертає гнів». Є кілька спільнокореневих грецьких слів, на три з яких натрапляємо в Новому Завіті: hilaskomai – «ублажати, відвертати гнів за допомогою жертви» (Лк. 18:13; Євр. 2:17); hilasmos – «ублагання, жертва ублагання» (1 Ів. 2:2; 4:10); hilasterion —– «жертва ублагання Бога» (Рим. 3:25), хоча в деяких випадках останнє слово також означає кришку ковчега в храмі (Євр. 9:5). У язичницьких релігіях слово hilasterion зазвичай означало задобрювання вередливих і примхливих богів. Однак такі примітивні поняття не треба проєктувати на біблійне вчення – не тому, що в Біблії це слово означає щось інше, а тому що Бог, про Якого говорить Біблія, відрізняється від язичницьких лжебогів. Він не лише Бог гніву, але також і Бог любові й благодаті. Він Сам приносить жертву, яка відвертає Його ж власний гнів. Не треба думати, що Бог гнівається доти, доки грішник не принесе Йому жертву. Не треба також уявляти, що «добрий» Син Своєю хресною жертвою пом’якшує серце розгніваного Отця. У жодному разі не можна приписувати терміну «ублагання» такі язичницькі конотації. «Ублагання» й інші спільнокореневі слова використовуються також у Септуагінті, де до них «незастосовне звичне язичницьке трактування, пов’язане із задобрюванням злих богів», що не має «жодного стосунку до Бога Ізраїля»4.

У Септуагінті hilasterion означає кришку ковчега. Швидше за все, саме в такому значенні це слово використане в Євр. 9:5. Але більше ніде в Новому Завіті це значення не вживається. У Рим. 3:25 hilasterion, як показує контекст, використовується в ширшому значенні вблагання.

Головна складова концепції ублагання – гнів Божий. Ублагання – це «жертва, що відвертає гнів». Якби Бог не гнівався, поняття ублагання не можна було б до Нього застосувати. Дехто відкидає саму думку про те, що Бог здатний гніватися, або ж уявляє Його гнів як один із виявів любові. Тому вони вважають за краще перекладати hilasterion не як «ублагання», а як «викуплення», оскільки це слово не завжди припускає гнів. Проте гнів Божий реальний, і Біблія неодноразово говорить про нього. До того ж, у контексті, що передує Рим. 3:25, Павло розвиває головну думку про те, що гнів Божий звернений на всіх грішників (Рим. 1:18; 2:5–9; 3:9–20). І в цьому тексті, і в усьому Писанні сказано, що ніхто не може спастися виконанням закону, тому що всі порушили той закон, під яким живуть. Отже, гнів Божий звернений на кожного. Це і є головна проблема людини. Тому, дочитавши до кінця цього уривку Послання до римлян (3:20), логічно припустити, що в наступному уривку (починаючи з Рим. 3:21) ітиметься про можливий розв’язання цієї проблеми – про те, як уникнути Божого гніву. Леон Морріс стверджує, що контекст не лише містить природний перехід до Рим. 3:25, але й логічно вимагає такого переходу (Leon Morris, Preaching, 69).

Оскільки головна проблема людини полягає в тому, що внаслідок гріха на неї звернений гнів Божий, то з цього природно випливає, що метою викуплення, здійсненого Христом, був розв’язання саме цієї проблеми. Тому, коли йдеться про мету Втілення та смерті Христа, передусім слід пам’ятати слова апостола Івана про те, що Бог «полюбив нас, і послав Свого Сина вблаганням за наші гріхи» (1 Ів. 4: 10). Яке ж саме з діянь Христа є ублаганням? Не саме Його життя, не служіння, не безгрішне життя й не Його приклад. Не пророцтва й не те, що Він явив нам Отця. Ублагання здійснилося, коли Христос помер на хресті. Голгофська жертва відвернула від нас Божий гнів.

У цьому не може бути жодного сумніву. В 1 Ів. 2:2 про Христа сказано: «Він ублагання за наші гріхи, і не тільки за наші, але й за гріхи всього світу». А в одному з попередніх віршів (1 Ів. 1:7) апостол пише: «Кров Ісуса Христа, Його Сина, очищує нас від усякого гріха». Ублагання відбувається в Його крові, пролитій на хресті. Смерть Христа – це ублагання за наші гріхи. Про це недвозначно сказано в Рим. 3:25: «Його Бог дав у жертву примирення в крові Його через віру, щоб виявити Свою праведність». Де саме Бог запропонував цю жертву? На хресті. Цю думку підтверджують слова «в крові Його». Особисто я віддаю перевагу перекладу «в жертву через віру в кров Його» (а не «в жертву в крові Його через віру»), але, незалежно від порядку слів, у цьому вірші ясно сказано, що вблагання здійснюється виключно в крові Христовій.

Отже, перед нами постає дуже важливе питання. У який спосіб кров Христа здійснює вблагання? Як вона відвертає від нас Божий гнів? Найпростіше пояснення полягає в тому, що Ісус спасає нас від Божого гніву, беручи його на Себе. На нас лежить провина за наші гріхи. Ми заслуговуємо покарання й гніву. Тому коли ми говоримо: «Ісус умер за наші гріхи» чи «Христос узяв на Себе наші гріхи», ми маємо на увазі, що Він зайняв наше місце, і наші гріхи стали Його гріхами, як Його власні. Він узяв на Себе нашу провину й належне нам покарання. На Нього вилився призначений нам гнів Божий. У цьому вся суть поняття «зарахування»: наші гріхи, а також провина й покарання, були зараховані Христові. Це означає, що вони були записані на Його рахунок, і Бог учинив з ними так, ніби вони були Христовими. Саме на це спирається поняття «виконання»: Христос виконав за нас вимоги закону, узяв на Себе належну нам відплату й гнів Божий. За словами Пакера, «Ісус Христос захистив нас від страшної відплати. Для цього Він став замісною жертвою. Виконуючи волю Отця, Він замість нас прийняв заплату за гріх» (Packer, 170). Суть замісної жертви полягає в тому, що Христос звершив усе це не просто для нас, але й замість нас.

Святе Письмо ясно свідчить про реальність замісної жертви. Велике пророцтво в Ісаї 53 говорить про те, що Месія стане жертвою за гріх: «Направду ж Він немочі наші узяв і наші болі поніс, а ми уважали Його за пораненого, ніби Бог Його вдарив поразами й мучив. А Він був ранений за наші гріхи, за наші провини Він мучений був, – кара на Ньому була за наш мир Його ж ранами нас уздоровлено!» (в. 4–5). «На Нього Господь поклав гріх усіх нас» (в. 6). «…За провини мого народу на смерть Його дано… Справедливий, Мій Слуга, оправдає пізнанням Своїм багатьох, і їхні гріхи понесе… гріх багатьох Сам носив і заступавсь за злочинців!» (в. 8, 11–12). Апостол Петро звертається до цього пророцтва, коли пише: «Він тілом Своїм Сам підніс гріхи наші на дерево, щоб ми вмерли для гріхів та для праведности жили: Його ранами ви вздоровилися» (1 Петр. 2: 24). З Гал. 3:13 випливає, що смерть Христа була і жертвою, і покаранням: «Христос відкупив нас від прокляття Закону, ставши прокляттям за нас, бо написано: «Проклятий усякий, хто висить на дереві». Про замісну жертву й зарахування наших гріхів Христові сказано в 2 Кор. 5:21: «Бо Того, Хто не відав гріха, Він учинив за нас гріхом, щоб стали ми Божою праведністю в Нім!». Саме через те, що Христос узяв на Себе гріх світу, Його порівнюють зі старозавітним агнцем, якого приносили в жертву за гріх: «Оце Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере» (Ів. 1:29). «Наша Пасха, Христос, за нас у жертву принесений» (1 Кор. 5:7). Пасхальний агнець був заколений для того, щоб відвернути від нас гнів Божий. До всіх цих текстів треба додати й ті, у яких Христа прямо названо жертвою вблагання (Рим. 3:25; 1 Ів. 2:2; 4:10).

Якщо Христос справді взяв на Себе гнів Божий, це означає, що гнів вилився на Нього в усій повноті. За кожного грішника Він переніс те, що було рівносильне вічності в пеклі. Деякі не розуміють, як це можливо, тому що не усвідомлюють суті страждань Христа. Адже Він зазнав не лише страждань смерті; Його муки почалися ще в Гефсиманському саду, якщо не раніше. До того ж, страждання Христа були не лише фізичними, але й духовними. Фізичні страждання від бичування й розп’яття підтверджуються багатьма свідками, тому ми маємо деяке уявлення про тілесний біль, який Ісус відчував в останні години перед смертю5. Але, хоча фізичний біль був нестерпним, страждання Христа цим не обмежувалися. Інакше справді було б незрозуміло, як такі страждання Христа можуть бути рівнозначними вічному покаранню кожного з людей. Зрештою, було багато тих, хто зазнав таких самих мук – і до Христа, і після. Багато християнських мучеників зазнали неймовірних страждань від рук садистів-язичників або так званих «християн». Чим же відрізнялися страждання Христа? Головна відмінність полягає в тому, які духовні страждання Йому довелося пережити.

Ми всі знаємо, що таке духовні (душевні, емоційні, психологічні) страждання, і багато хто погодиться, що ці страждання набагато тяжчі, ніж фізичні. Хтось сказав: «Душа болить сильніше від тіла». Духовні страждання, які довелося пережити Христові, не порівняти ні з чим. На це є дві причини. По-перше, Христос був безгрішним, але поніс на Собі покарання за гріх. Його душа не згрубіла від гріха, тому гнів Божий пропалив її до самої глибини з неймовірною силою. По-друге, Христос був Богом – Богом живим. Проте Він випробував на Собі повну протилежність життя й божественної природи – саму смерть. Про що думав Він, коли виявився віч-на-віч з цим ворогом, із цим прокляттям, яке Сам Бог наклав на людство як покарання за гріх? Чи можна виміряти жах, що охопив Христа, коли Його божественна природа випробувала смерть?

Не треба також забувати, що і фізичних, і духовних страждань зазнав Той, Хто мав божественну й, отже, нескінченну природу. Тому, хоча Його муки тривали обмежений час, самі страждання були нескінченними; їх неможливо виміряти. Пам’ятаючи про це, ми зможемо відповісти на два питання. По-перше, хіба страждання Христа, що тривали всього декілька годин, можуть бути рівнозначні вічності в пеклі, що чекала всіх людей? Ми відповідаємо: так, це можливо, тому що Ісус був Богом. Скінченне страждання нескінченного Бога рівносильне нескінченному стражданню скінченних людей. Саме тому вчинити викуплення міг тільки Бог. Ніхто зі створених істот – ні з людей, ні з ангелів – не здатний був нас спасти. Друге питання: чи постраждав Христос тільки за «вибраних», тобто спасенних? Відповідь: ні, Його страждання були нескінченними, і їм немає межі. Викуплення неможливо виразити кількісно; не можна сказати, що воно здійснилося тільки заради обмеженого числа людей. Страждання Христа були нескінченними, безмежними й достатніми для того, щоб задовольнити гнів Бога на все людство.

Смерть Ісуса, що відвернула від нас гнів Бога, виправдовує тих, хто вірить у Христа й покладається на Його діяння. Завдяки хресту Бог прощає нам, водночас не поступаючись Своєю природою. Тільки хрест робить прощення можливим. І саме тому Бог названий праведним і таким, що виправдує (Рим. 3:26). Хрест вирішує конфлікт усередині природи Самого Бога – конфлікт між святістю і любов’ю. Святість вимагає покарання за гріх, а любов породжує бажання пробачити грішникові. Жертва вблагання, яку приніс Христос, дозволяє Богові і покарати гріх, і пробачити грішнику. Тому єдина наша можливість отримати спасіння – прийняти виправдання «кров’ю Його» (Рим. 5:9).

Варто також зазначити, що хоча Агнець Божий узяв на себе «гріх світу» (Ів. 1:29), відвернувши гнів Бога, це зовсім не означає, що кожен грішник автоматично отримує пробачення. Викуплення не приводить до загального спасіння. Виправдання дається не лише кров’ю Христа, але й через віру (Рим. 3:28; 5:1). Прощення, здобуте Христом на Голгофі, пропонується всім, але отримають його лише ті, хто довіриться Христові, підкориться Йому, визнавши Його Спасителем. Деякі з тих, що викуплені кров’ю Христа, загинуть (1 Петр. 2:1).

Деякі сучасні богослови заперечують доктрину вблагання, проте їхні аргументи позбавлені біблійного обґрунтування. Дуже часто такі аргументи можна почути від тих, хто відкидає реальність Божого гніву. Проте Біблія абсолютно ясно учить про гнів Бога. Інші стверджують, що сама концепція вблагання негідна Бога. Проте ті, хто так думає, зазвичай посилаються не на біблійне вчення про вблагання, а на спотворене, карикатурне язичницьке уявлення про богів, яким треба догоджати. Бога вони уявляють злим; переконати цього злого бога пробачити людям можна тільки після того, як Христос принесе Себе в жертву на Голгофі. Як уже зазначалося, таке розуміння вблагання суперечить біблійному вченню про те, що Бог, полюбивши людину, Сам же приніс жертву вблагання за гріхи (1 Ів. 4:10). Є й такі, які стверджують, що концепція вблагання суперечить принципам моралі. Вони вважають несправедливим, що одна людина страждає за гріхи іншої. Але, як зазначає Жильбо, помилковість цієї думки полягає в тому, що вблагання подається з погляду людських аналогій – зокрема, аналогії з людським правосуддям. Справді, якби суддя призначив покарання невинному, а не тому, хто порушив закон держави, це було б несправедливо. Але до Бога такі аналогії непридатні, тому що Він – не лише Суддя, але й Закон, а також безневинна Жертва. «Бог виконував не чийсь закон, а Свій. Гріх був здійснений не проти когось, а проти Нього. І головне: Бог призначив замісною жертвою не когось, а Самого Себе. Він Сам перейняв на Себе провину грішників і поніс покарання, призначене Його ж власним законом» (Guillebaud, 147). Це ще одна причина того, чому вчинити викуплення гріхів міг тільки Бог і чому Ісус-Викупитель повинен був мати божественну природу. «Доктрина викуплення втрачає будь-який сенс, якщо відкидається біблійне вчення про повноту божественної природи Христа» (148).

Деякі супротивники доктрини вблагання намагаються довести, що грецькі слова, які зазвичай перекладають як «ублагання», насправді означають лише «покриття» або «зняття» гріхів. Наприклад, такого погляду дотримується Додд, який вибудовує свій аргумент на використанні відповідних грецьких слів у Септуагінті (Dodd, 82–95). Критикуючи цю позицію, Пакер стверджує: Додду в кращому разі вдалося показати, що ці слова не завжди означають ублагання, «але він так і не довів, що слова цієї групи не стосуються «вблагання» в тих випадках, коли цього значення вимагає контекст». А контекст Рим. 3:25 вимагає саме цього значення.

Ті, хто відкидає концепцію вблагання, уважають за краще використати слово «спокутування» (у значенні «загладжування провини»). Дія вблагання спрямована на Бога й означає відвернення Божого гніву, тоді як дія спокутування спрямована на сам гріх і означає видалення, покриття гріха. Поняття вблагання містить у собі поняття спокутування гріха. Тому має слушність Пакер, коли говорить, що «спокутування гріха – це лише частина вблагання». Ублагання передбачає не лише покриття гріха, але й те, як воно здійснюється – через кров Христа, що взяв на Себе гнів, який інакше обрушився б на нас. Спокутування ж означає просто покриття гріха, проте це поняття не містить чіткого пояснення того, як кров Христа покриває гріх.

Значення доктрини вблагання неможливо перебільшити. Я погоджуюся з Пакером, який називає її «серцем Євангелії». На думку Пакера, «Євангелію, у якій немає проповіді про вблагання, Павло назвав би «іншою євангелією». З цієї доктрини випливають дуже важливі висновки» (Packer, 161–163).

2. Смерть Христа як викуп

Друга ключова концепція в розумінні жертви Христа – викуп грішників. У Старому Завіті для позначення цього поняття вживається дієслово ga’al – «звільняти, відпускати на свободу» – та іменник go’el, який іноді перекладається як «родич» (що володіє правом викупу – Рут. 2:20)6. У Новому Завіті часто використовуються слова, утворені від дієслова lyo – «звільняти, відпускати, викупляти» і від іменника agora – «ринок». До іменників, утворених від дієслова lyo, відноситься насамперед слово lytron, значення якого чітко визначається як «викуп, ціна викупу». Ісус уживає це слово, коли говорить про мету Свого приходу (Мт. 20:28; Мк. 10:45). Слово antilytron має подібне значення. Стосовно Христа воно використовується в 1 Тим. 2:6. Дієслово lytroo,утворене безпосередньо від іменника lytron, використовується саме в значенні «визволення». В активному стані воно означає «тримати для отримання викупу», а в середньому стані – «cплачувати викуп». Ця форма дієслова вживається в дуже важливих новозавітних уривках (Лк. 24:21; Тит. 2:14; 1 Петр. 1:18). Є й інший іменник – apolytrosis, який означає «визволення» (Рим. 3:24; 8:23; Євр. 9:15)7. Два інші важливі слова утворені від іменника agora: agorazo – «купувати, викупляти» (1 Кор. 6:20; 7:23; 2 Петр. 2:1; Об. 5:9) і exagorazo – «купувати, придбавати» (Гал. 3:13; 4:5). Перше слово означає просто покупку – «купувати на ринку», а префікс ek у другому слові надає додаткового смислового відтінку – «викупити на ринку».

Усі ці слова передають одну спільну ідею – заплатити за чиєсь визволення. У цьому вся суть викупу. Найбезпосередніша вказівка на визвольну місію Христа міститься в старозавітному звичаї, який вимагав викупу первістків чоловічої статі (див. Вих. 13:11–13; Чис. 18:15–17). Бог оголосив, що всі первістки чоловічої статі – і люди, і тварини – мають особливий статус і повністю належать Йому. Якщо тварина була чистою, її треба було принести в жертву Богові. Якщо ж тварина – наприклад, віслюк – була нечистою, хазяїну треба було або вбити її, зламавши їй шию, або викупити тварину й замість неї принести в жертву чисте ягня (Вих. 13:13)8. Другий варіант вважався прийнятнішим (Чис. 18:15). Але стосовно людей такого вибору не було. Кожен первісток чоловічої статі мав бути викуплений у Бога. Ціна викупу складала п’ять шеклів (приблизно 42 г) срібла. Див. Чис. 18:16.

Ці заповіді й обряди передають основне значення поняття «викуп» – сплата ціни за чиєсь визволення. Буквальне значення слова lytron – ціна викупу, що виплачувалася для визволення з рабства або полону. Тому з погляду доктрини викуплення немає ніякого сумніву в тому, що, помираючи на хресті, Христос віддав Свою кров і Своє життя для того, щоб звільнити нас від наслідків наших гріхів. Він говорив, що віддає Своє життя «на викуп за багатьох» (Мт. 20:28). Коли ми говоримо, що ціною нашого викуплення стало Його життя, ми маємо на увазі не те, як Він його прожив, а те, як Він помер. Про це свідчать згадки про Його кров як про ціну нашого викуплення. «І знайте, що не тлінним сріблом або золотом відкуплені ви були від марного вашого життя, що передане вам від батьків, але дорогоцінною кров’ю Христа, як непорочного й чистого Ягняти» (1 Петр. 1:18–19). У Христі «ми маємо відкуплення кров’ю Його» (Еф. 1:7). Христос «власною кров’ю набув» Церкву (Дії 20:28; див. Об. 5:9). Про те, що Христос віддав Себе як викуп, згадується в 1 Тим. 2:6 і Тит. 2:14. Див. також Євр. 9:15.

У який спосіб смерть Христа стає ціною викупу? Від чого Він визволяє нас? Слова, пов’язані з викупом, часто використовували, коли йшлося про рабів. Раба можна було викупити, заплативши за нього певну ціну (див. Вих. 21:8; Лев. 25:47–55). Звичайно, можна провести паралель із тим, що Христос викупив нас із рабства диявола й гріха (Рим. 6:16–18; 2 Тим. 2:26). Та суть викуплення все ж не в цьому. Умерши на хресті, Христос визволив нас, строго кажучи, від покарання за гріх. Як уже було пояснено, гріх робить нас боржниками Бога, і цей борг полягає у вічному покаранні. Це найстрашніший з усіх можливих боргів. У часи Нового Завіту боргові тюрми були реальністю. У притчі про невдячного раба боржника кидають у в’язницю, доки він не сплатить усього боргу (Мт. 18:30). Але ще страшніша доля самого раба, який кинув у в’язницю свого боржника. «І прогнівався пан його, – і катам його видав, аж поки йому не віддасть всього боргу» (Мт. 18:34). Саме такою була б наша вічна участь, якби Христос не викупив нас. Але Він заплатив наш борг вічного покарання, узявши на Себе нескінченне покарання на хресті. «Христос відкупив нас від прокляття Закону, ставши прокляттям за нас» (Гал. 3:13). Барклі наводить таке тлумачення слова lytron (викуп): «Виплата, що звільняє людину від зобов’язання, яке в іншому разі необхідно було б виконати» (Barclay, Words, 190). Ми тепер не зобов’язані виплачувати борг (нести покарання за гріх), тому що Христос уже виплатив цей борг за нас. Отже, на запитання про те, кому Христос віддав Себе як викуп (Мт. 20:28), ми відповідаємо, що цей викуп було заплачено Самому Богові. Бог вимагає виплати боргу; і Христос сплачує цей борг. У цьому сенсі викуплення означає практично те саме, що й ублагання, чого й варто було очікувати, оскільки в Рим. 3:24–25 між ними проводиться паралель. Тому, якщо викуплення – це скасування покарання за гріх, то стосовно грішника викуплення ототожнюється з прощенням (Еф. 1:7; Кол. 1:14).

Ублагання й викуплення – унікальні доктрини, які є лише в християнському вченні про спасіння. Жодна інша релігія світу не вчить, що хтось може спасти людину й узяти на себе гріхи світу. Серед усіх так званих «викупителів» у різних релігіях лише Ісус бере на Себе гріхи, звільняючи людей від їх наслідків. В інших релігіях ушановують пророків, героїв і навіть так званих «спасителів». Але в жодній із них немає того, хто взяв би на себе гріхи, звершив ублагання й істинне викуплення. Христос «тілом Своїм Сам підніс гріхи наші на дерево» (1 Петр. 2:24). Ніхто інший на це не здатний. Лише Він був Богом, утіленим у безгрішну людину. Тому ми бачимо, як важно сформулювати правильні доктрини про особистість і діяння Христа. Ті, хто заперечує божество Христа й здійснене Ним ублагання, не просто займаються абстрактним богослов’ям, але й відкидають саму основу доктрини спасіння.

II. ВОСКРЕСІННЯ

Коли Христос умер на хресті, викуплення (в широкому розумінні цього слова) ще не завершилось. Вигук «Звершилось!» (Ів. 19:30) означав завершення не викуплення загалом, а лише тієї його частини, яка передбачала приниження й страждання. Але наступна, тріумфальна частина цього процесу почалася вже через три дні, коли Христос воскрес із мертвих. У цьому розділі пояснено, чому Воскресіння Христа – невіддільна частина процесу викуплення.

Щоб зрозуміти значення Воскресіння Христа, треба пам’ятати, у чому полягало покарання, накладене святим Богом-Суддею на грішників і на гріховний світ. Суть покарання можна виразити одним словом – смерть: «Бо заплата за гріх – смерть» (Рим. 6:23). Вироком цьому світу стала фізична смерть – усі люди вмирають фізично через гріх Адама (Рим. 5:12; 8:10), а також смерть духовна – усі грішники мертві для Бога, навіть якщо їхнє фізичне життя в цьому світі ще триває (Еф. 2:1, 5; 1 Тим. 5:6). Кульмінацією суду стане озеро вогняне (Об. 20:14–15). Кров Христа скасувала смерть як покарання в усіх її формах. Але смерть як умова все ще залишається. Тому викупна дія звершується силою Воскресіння Христа (Флп. 3:10). Воскреснувши з мертвих, Ісус дає нам силу, яка проганяє смерть і відроджує нас до життя.

Стосовно природи Воскресіння Христа, треба підкреслити два аспекти. По-перше, Воскресіння сталося реально. Воно було історичною подією, і Христос воскрес у тілі. Це невіддільна частина Благої Звістки (1 Кор. 15:4); віра у Воскресіння Христа потрібна для спасіння (Рим. 10:9). Воскресіння в жодному разі не можна ототожнювати з суб’єктивним «сплеском віри» в серцях учнів. Не можна також інтерпретувати його як деяку нематеріальну подію, коли Ісус, не маючи тіла, нібито являвся учням. Воскресло мертве тіло Ісуса. Воно повернулося до життя, і Христос знову міг ходити, спілкуючись із людьми віч-на-віч, як і до смерті. Зміні, або трансформації, яку ми називаємо «Воскресінням», піддалася фізична частина Його людської природи. Це має надзвичайно важливе значення для нас, оскільки врешті-решт наслідки Воскресіння Христа відіб’ються на всьому матеріальному творінні, і на тілах викуплених також. Ті, які уявляють Воскресіння тільки як реанімацію й трансформацію первинного тіла Ісуса, заперечують повноту викуплення.

По-друге, треба зауважити, що подія, яку ми називаємо Воскресінням Ісуса, насправді складалася з двох окремих подій: Воскресіння Христа з мертвих і подальше перетворення Його тіла, яке нині має прославлену людську природу. Усупереч поширеній думці, тіло Христа не було прославлене в той момент, коли Він воскрес у гробниці. Вийшовши з гробниці, Він мав те ж саме тіло, у якому Його поховали. На цьому тілі були рани, і учні впізнавали Христа. У жодному разі не треба думати, що Воскресіння належить до якогось особливого рівня історії чи реальності за межами нашого повсякденного життя. Незвичайні події, якими супроводжувалися з’явлення Христа після Воскресіння, – це «звичайні» чудеса, які можна прирівняти до інших чудес, не пов’язаних із Воскресінням9. Апостол Іван, який на власні очі бачив воскреслого Ісуса, стверджував, що нинішня, прославлена сутність Христа нам невідома. «Ще не виявилось, що ми будемо. Та знаємо, що, коли з’явиться, то будем подібні до Нього, бо будемо бачити Його, як Він є» (1 Ів. 3:2). Можливо, Павло бачив прославленого Христа (Дії 9:1–9; 1 Кор. 9:1; 15:8), але бачив він безперечно набагато більше, ніж апостоли до Христового Вознесіння.

Швидше за все, тіло, у якому Ісус воскрес, тоді ще не було прославлене, щоб ті, хто знали Ісуса, могли впізнати Його. Вони не могли помилятися, оскільки бачили, що перед ними – Ісус, Який помер на хресті, а тепер живий. Можна припустити – і це припущення здається найкращим, – що Він прийняв змінене й прославлене тіло під час Вознесіння. Тому «прославлене тіло» було дано Йому не в момент воскресіння з мертвих, а під час повернення в духовний, або небесний вимір, коли Він увійшов у Божу славу (Вих. 40:34–38) або «у славі вознісся» (1 Тим. 3:16). Але з богословського погляду ці дві події (воскресіння з мертвих і Вознесіння) можна розглядати як дві частини однієї й тієї ж події, яку ми називаємо «Воскресінням»10. Тому наші висновки стосовно природи й богословського значення Воскресіння Ісуса базуються не на самих з’явленнях воскреслого Христа, а на вченні апостолів. Значення Воскресіння і його наслідки можна пізнати лише через одкровення; вони не є очевидними, коли ми просто розглядаємо з’явлення воскреслого Ісуса чи Його діяння.

Головне запитання, на яке треба відповісти, звучить так: у чому полягає богословське значення воскресіння Ісуса? Яка його роль у спасінні? Далі пропоную сім аспектів, які пов’язують Воскресіння Христа з нашим спасінням.

А. Воскресіння Христа підтверджує, що Він – Господь

По-перше, Воскресіння Христа підтверджує, що Він – Господь. Під час Свого земного служіння Ісус говорив такі слова, які в устах простого тесляра з Назарета звучали б як богохульство. Він називав Себе Христом, Сином Божим (Мт. 16:16–20), посланим Богом (Ів. 8:42), єдиним із Отцем (Ів. 10:30), рівним Отцеві в славі (Ів. 5:23), таким, що має владу прощати гріхи (Мт. 9:2–6), Царем (Ів. 18:37), Господом (Лк. 6:46), хазяїном храму (Ів. 2:14–22), Господом суботи (Мт. 12:8) і ангелів (Мт 24:31).

Усі ці твердження могли здатися сумнівними, коли Ісус був убитий. Але коли Бог воскресив Його з мертвих, усе, що Він говорив, виявилося істиною. Ісус насправді був Тим, Ким називав Себе. Христос «об’явився Сином Божим у силі… через воскресіння з мертвих» (Рим. 1:4). Воскреслий Христос оголошує, що Йому дана вся влада на небі і на землі (Мт. 28:18). Воскресивши Його з мертвих і приготувавши Йому місце праворуч Себе, Отець відкрив усьому світу, що Ісус – Господь (Дії 2:32–36).

Говорячи про те, що історична подія Воскресіння є доказом Панування Христа, ми підкреслюємо важливість цієї події для християнської апологетики. Від самого початку християнської Церкви ті, хто бачив воскреслого Христа, вказували на Його Воскресіння як на доказ того, що Він справді був Тим, Ким називав Себе (див. Дії 1:3). Свідчення про Воскресіння посідало важливе місце в проповіді Петра в день П’ятидесятниці (Дії 2:22–36) і в подальшій апостольській проповіді Євангелії (Дії 3:15; 4:10, 33; 5:30; 10:40–41). Апостол Павло, життя якого повністю змінилося після зустрічі з Христом, також свідчив про Його Воскресіння (Дії 13:30–37; 17:3, 18, 31; 26:23).

Б. Воскресіння Христа означає поразку Його ворогів

По-друге, Воскресіння Христа означає поразку Його ворогів. Гріхопадіння диявола, а потім і людини, привело до того, що вороги Бога змогли протистати Йому та Його задуму. До цих ворогів належать: сам диявол, демони, що пішли за ним, гріх, сили смерті й пекло (місце смерті). Одна з головних цілей Утілення Бога-Логоса в Ісусові з Назарета полягала в тому, щоб завдати нищівного удару дияволові й усім, хто йому служить. «Тому-то з’явився Син Божий, щоб знищити вправи диявола» (1 Ів. 3:8). Бог став людиною, «щоб смертю знищити того, хто має владу смерті, тобто диявола» (Євр. 2:14).

Земне служіння Христа постійно супроводжувалося зіткненнями з дияволом. Вони розпочалися, відколи Ірод намагався вбити немовля Ісуса (пор. Мт. 2 і Об. 12:1–6). Далі були спокуси (Мт. 4:11) і численні випадки, коли Ісус звільняв людей від влади демонів (наприклад, Мт. 8:28–32). Уже тоді Христос почав виганяти диявола з трону, який той узурпував (Лк. 10:17; Об. 12:7–9), і зв’язувати його, обмежуючи його владу (Мт. 10:22–29; Об. 20:1–3). Незадовго до хресної смерті Христос попереджав учнів, що наближається генеральна битва з «князем світу цього» (Ів. 12:31; 14:30; 16:11).

Вирішальна битва Христа з Його ворогами почалася на хресті. Дияволові справді вдалося вжалити Ісуса в п’яту (Бут. 3:15; Ів. 13:2). Можливо, сатана думав, що він переміг (1 Кор. 2:8), підкоривши Ісуса владі смерті (Дії 2:24; Євр. 2:14). Можна уявити, як злорадів диявол, дивлячись на розп’ятого Христа. Проте торжество сатани було недовгим. Він ще не знав, що, отримавши цю уявну перемогу, програв війну проти Бога, тому що хрест уже почав руйнувати жало гріха й смерті (1 Кор. 15:55–57). Зброя диявола виявилася безсилою (Євр. 2:14–5). Узявши на Себе засудження й покарання за все людство (1 Ів. 2:2), Ісус, «роззброївши влади й начальства, сміливо їх вивів на посміховисько, перемігши їх на хресті» (Кол. 2:15).

Диявол не знав, або, швидше за все, не вірив, що Христос воскресне з мертвих. Виверження божественної сили, що повернула Ісуса до життя й звільнила Його з могили, означало повну поразку всіх Його ворогів. Христос справді помер, «та Бог воскресив Його, пута смерти усунувши, – вона бо тримати Його не могла» (Дії 2:24). Ісус позбавив смерть сили (Євр. 2:14–15) і стер голову змія (Бут. 3:15). Воскреслий Христос проголошує: «Я Перший і Останній, і Живий. І був Я мертвий, а ось Я живий на вічні віки. І маю ключі Я від смерти й від аду» (Об. 1:17–18). Ці слова свідчать про Його цілковиту владу над смертю, тому що «Христос, воскреснувши з мертвих, уже більш не вмирає, – смерть над Ним не панує вже більше» (Рим. 6:9). Він «смерть зруйнував, і вивів на світло життя та нетління» (2 Тим. 1:10).

Життя Христа, Його смерть і Воскресіння в Об. 12:7–9 символічно описуються як війна на небі. Дракон (сатана) і його ангели (демони) зазнали цілковитої поразки. Павло пише, що воскреслий Христос «піднявшись на висоту, полонених набрав» (Еф. 4:8). Полонені, про яких говориться в цьому вірші, – вороги Христа. Його славне Воскресіння означало для них остаточну поразку.

Вороги Христа – це й наші вороги. Але ми їх не боїмося, тому що Христос розділив із нами Свою перемогу. Одна зі складових Євангелії – «проповідувати полоненим визволення» (Лк. 4:18). Полонені – це ті, хто перебуває в рабстві сатани. Ісус не лише зв’язав диявола; Він увійшов до його будинку й почав виносити його майно, тобто, звільняти полонених (Мт. 12:29). Христос звільняє нас «від сатанинської влади» (Дії 26:18) і дає нам силу, що перевершує силу диявола (1 Ів. 4:4). Він допомагає нам «топтати» сатану (Рим. 16:20) і дає можливість пізнати «силу воскресіння Його» (Флп. 3:10).

В. Воскресіння Христа означає початок Його Царства

По-третє, Воскресіння Христа означає початок Його Царства. У Старому Завіті було передбачено, що великий Цар прийде і встановить вічне Царство (Дан. 2:44; 7:13–14). Цим Царем був Ісус; сама Його присутність на землі означала наближення Царства (Мт. 3:2; 12:28). Отримавши за допомогою хреста й Воскресіння перемогу над Своїми ворогами, Він буквально встановив Свою владу над усім. Воскреслий Христос говорить: «Дана Мені всяка влада на небі й на землі» (Мт. 28:18). Після Воскресіння Христос сів як Цар праворуч Отця (Дії 2:34).

З богословського погляду, Воскресіння, Вознесіння і прийняття Христом Царства можна розглядати як єдину подію – піднесення Ісуса. У Флп. 2:9 суть того, що відбулося з Христом після розп’яття, викладено трьома словами: «Бог повищив Його». Сорок днів між Воскресінням і Вознесінням Ісус провів на землі з апологетичною метою – щоб надати безліч переконливих доказів Свого Воскресіння (Дії 1:3; див. 10:40–42). Після цього абсолютно природним було повернення Ісуса в небесний тронний зал, де Він розпочав месіанське правління Своїм Царством.

Коли Ісус возносився (Еф. 4:8; 1 Тим. 3:16), Він увійшов у хмару, про що згадується в Дії 1:9. Ця хмара не була звичайним скупченням пари; у ній видимо явилася Божа слава (див. Вих. 40:34–37; Мт. 17:5). Ісус вознісся на висоту цієї хмари, а потім, увійшовши в неї, прийняв прославлене тіло й здолав бар’єр, що відділяє наш вимір від небесного престолу (Пс. 23:7–10). Він з тріумфом увійшов у присутність Отця («Старого днями»); і «Йому було дане панування й слава та царство, і всі народи, племена та язики будуть служили Йому. Панування Його – панування вічне, яке не спиниться, а царство Його не буде зруйноване» (Дан. 7:13–14). Христос сів праворуч Отця, прийняв берло влади, і до Нього були звернені слова Отця: «Пануй Ти поміж ворогами Своїми» (Пс. 109:1–2; 1 Петр. 3:22). Воскреслого Ісуса, що сів праворуч Отця, «і Господом, і Христом учинив Бог Його» (Дії 2:32–36). І тепер Ісус править із небес як Цар царів і Господь панів (Об. 19:16).

Висновок про те, що обіцяне Царство Месії вже почалося, неминучий. Його царювання тісно пов’язане з Воскресінням і є Його природним продовженням. Воскреслий Христос, що вознісся на небеса, править усім; інакше просто бути не може. Сила Його Воскресіння поширюється на всіх. Вона утихомирює Його ворогів і благословляє святих. У Посланні до ефесян Павло пише про те, «яка безмірна велич Його сили в нас». Ця могутність виявляється в житті християн, що вірують «за виявленням потужної сили Його, яку виявив Він у Христі, воскресивши із мертвих Його, і посадивши на небі праворуч Себе, вище від усякого уряду, і влади, і сили, і панування, і всякого ймення, що назване не тільки в цім віці, але й у майбутньому. І все впокорив Він під ноги Йому, і Його дав найвище за все – за Голову Церкви, а вона – Його тіло, повня Того, що все всім наповняє!» (Еф. 1:19–23).

Немає сумнівів у тому, що Воскресіння Христа означало початок Його Царства, оскільки Він панує «в цім віці» (в. 21). Він застосовує Свою владу на благо Церкви (в. 22), заради віруючих.

Г. Воскресіння Ісуса свідчить про силу Його хреста

По-четверте, Воскресіння Ісуса свідчить про силу Його хреста. Уже сама Його смерть означала поразку Його ворогів (Євр. 2:14–15; Кол. 2:15), але це стало очевидним лише після Воскресіння. Вороги Христа думали, що перемогли, розп’явши Його (1 Кор. 2:8), але коли Він воскрес, виявилося, що перемога належить Йому. Навіть якщо сатані вдається спокусити нас і ми грішимо, це ще не означає, що вічна смерть напевно наздожене нас. Христос, що заплатив на хресті ціну нашої вічної смерті, воскрес. Він сидить праворуч Отця, і це служить постійним нагадуванням про те, що наш гріх уже покараний (Євр. 4:14–16; 7:25; 8:1). «Ісус Христос є Той, що вмер, надто й воскрес,— Він праворуч Бога, і Він і заступається за нас» (Рим. 8:34).

У Рим. 8:34 підкреслюється зв’язок між Воскресінням Христа і Його нинішнім первосвященницьким заступництвом. Якби Христос не воскрес із мертвих і не вознісся на небо до Отця, викуплення, звершене на хресті, не мало б сили. У цьому сенсі Воскресіння й Вознесіння справді можна назвати завершенням викуплення й продовженням священницького служіння Христа.

Про те, що Христос, засівши по правиці Отця, буде не лише Царем, але й Первосвященником, читаємо в Пс. 109:1–4. У 4-му вірші сказано: «Поклявся Господь, – і не буде жаліти: «Ти священник навіки за чином Мелхиседековим» (див. Євр. 5:10; 6:20; 7:1–25). Первосвященницьке служіння Христа розпочалося тим, що Він приніс Себе як досконалу жертву за наші гріхи. І тепер Він продовжує заступатися за нас перед Отцем.

Писання ясно вчить, що людська природа Христа і Його безгрішність були необхідною умовою Його священницького служіння (1 Тим. 2:5; Євр. 2:14–18; 4:14–16; 7:26–28). Але в Біблії також сказано, що саме Воскресіння з мертвих робить Христа нашим небесним Первосвященником, Який постійно заступається за нас, виступаючи посередником між нами й Отцем. Священство Ісуса визначається не фізичним походженням від Левія й Аарона. Христос – Первосвященник «з сили незнищального життя» (Євр. 7:16). Тому Його священство вічне (Пс. 109:4; Євр. 7:21). Старозавітні священники обіймали цю посаду лише тимчасово, «бо смерть боронила лишатися їм», але Ісус, «що навіки лишається, безперестанне Священство Він має. Тому може Він завжди й спасати тих, хто через Нього до Бога приходить, бо Він завжди живий, щоб за них заступитись» (Євр. 7:23–25).

Д. Воскресіння Христа стало початком нового творіння

По-п’яте, Воскресіння Христа стало початком нового творіння. Усе старе творіння страждає від наслідків гріха, зокрема, від хвороб, тління й смерті. Але обіцянка спасіння – це обіцянка нового творіння. «І сказав Той, Хто сидить на престолі: «Ось нове все творю!» (Об. 21:5). І обіцянка, і сама реальність нового творіння базуються на Воскресінні Христа і Його Вознесінні у славі.

1. Початок нового творіння

Воскресіння Христа (і особливо Його Вознесіння) стало початком нового Божого творіння. У Кол. 1:18 Ісуса названо «Первістком із померлих». У цьому контексті це означає не лише верховенство Христа, але й те, що Він був першим за часом. Раніше світ не бачив нічого подібного до Воскресіння Христа. Воно стало абсолютно новою подією, відмінною від усіх попередніх чудес і навіть від усіх попередніх випадків воскресіння мертвих. Один тільки Христос, «воскреснувши з мертвих, уже більш не вмирає» (Рим. 6:9; див. Дії 13:34). Отримавши прославлене тіло, Він піднявся на новий рівень буття, увійшов до нового виміру фізичного творіння. Цю найбільшу подію можна порівняти тільки з первинним Створенням, описаним у Бут. 1:1 (див. паралелі, що проводяться між Створенням і Воскресінням у Рим. 4:17). Карл Хайм пише11:

«…Воскресіння Христа виходить за рамки усіх подій, які, як ланки ланцюга, складають нинішній вік. Неможливо ототожнити Воскресіння з чудесами, які час від часу відбувалися в нашому світі, – наприклад, зцілення хворих і воскресіння мертвих у дні апостолів. Воскресіння Христа принципово відрізняється від усіх подій, що відбуваються зараз. Це початок процесу, який приведе світ до досконалості. Отже, Воскресіння Христа  – початок нового Створення світу. Це Створення лише на деякий час перерване нинішнім віком, у якому ми живемо. Коли цей вік закінчиться, Створення буде завершене».

Отже, Воскресіння Христа ознаменувало початок абсолютно нового світопорядку – есхатологічних нових небес і нової землі (2 Петр. 3:13). Воскресіння – це прелюдія до майбутньої есхатологічного віку, головною особливістю якого стане повна відсутність усіх наслідків гріха та смерті. Нове творіння ніколи більше не підпаде під дію чужої сили. «І не буде вже смерти». Не буде також всього того, що пов’язано зі смертю: «ані смутку, ані крику, ані болю» (Об. 21:4). Прославлене тіло воскреслого Христа – початок нового творіння, з якого назавжди вигнана смерть. Тому Воскресіння Христа часто називають «есхатологічною подією». Нова, вічна есхатологічна епоха вже почалася. Вона розпочалася з Воскресіння!

2. Основа нового творіння

Воскресіння Христа є не лише початком, але і основою нового творіння. Інакше кажучи, існує причинно-наслідковий зв’язок між тим, що сталося з Ісусом, і тим, що станеться з усім творінням. Первинне творіння можна порівняти з величною будівлею, яку було зруйновано. Коли будівництво тільки завершилося, будівля була воістину прекрасною й повністю відповідала задуму архітектора. Але тепер вона перетворилася на купу руїн. Коли ж настала повнота часу, архітектор повернувся на цей розвал, щоб почати відтворення. І незабаром посеред руїн з’являється міцна основа – кам’яний фундамент нової будівлі. Воскреслий Господь Сам став цією непохитною основою.

Усі есхатологічні події, пов’язані з воскресінням мертвих, базуються на Воскресінні Христа. У Нім джерело всього життя. Ця сила вічного («незнищального» – Євр. 7:16) життя дає нове життя нашим тілам і душам, зміцнює Церкву посеред вмирущого світу й уселяє в нас надію на те, що нове творіння настане. Саме про цю силу Воскресіння говорить апостол Павло у Флп. 3:10.

Називаючи Ісуса другим, або останнім Адамом (1 Кор. 15:45, 47), апостол підкреслює, що Його Воскресіння є підставою нового творіння. Про другого Адама говориться в контексті уривка, у якому описується природа воскреслого тіла. Воскреснувши з мертвих, Ісус став родоначальником нової сім’ї, у якій усі будуть подібні до Нього, а не до першого Адама. Воскреснувши з мертвих, ми будемо носіями Його образу, «щоб Він був первородним між багатьма братами» (Рим. 8:29).

3. Запорука нового творіння

Воскресіння Ісуса служить не лише початком і основою нового творіння, але й запорукою того, що це нове, вічне творіння настане. Писання називає воскреслого Христа «початком», тобто першим із плодів (Кол. 1:18). Перший плід – це обіцянка майбутнього врожаю. Якщо Ісус – перший плід, то має бути і другий, і третій, і так далі. Ця ж думка виражена словом «первороджений» (Рим. 8:29; Кол. 1:18; Об. 1:5). Хайм пояснює поняття початку плодів так:

«…Павло називає воскреслого Христа першим із плодів… майбутніх всесвітніх жнив. «Смерть бо через людину, і через Людину воскресіння мертвих. Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть» (1 Кор. 15:21–22). Процес смерті подібний до гірської лавини – його неможливо зупинити Він змінює перебіг історії, перетворюючи її в нескінченний танець смерті. Але воскресіння світу подібне до смерті в тому розумінні, що, коли воно почалося, його неможливо зупинити. Його можна порівняти з весною космічного масштабу. Воскресіння не зупиниться доти, доки все творіння не переміниться…» (Heim, Jesus, 166).

Воскресіння Христа, що стало запорукою нового творіння, є основою нашої віри й обітниць спасіння. Ми маємо вірити, що Бог воскресить померлих. Чому ми довіряємо обітницям духовного й фізичного воскресіння? Чому ми віримо, що теж отримаємо частку в цьому воскресінні? Тому що Бог, воскресивши Ісуса з мертвих, виявив Свою абсолютну владу над смертю. Так Бог підтвердив значення не лише подій, що сталися, але і обітниць, зроблених від Його імені. Цей аспект Воскресіння Христа має велике значення для апологетики. Воскресіння Христа – підстава нашої надії (1 Петр. 3:15). Бог «відродив нас до живої надії через воскресення з мертвих Ісуса Христа» (1 Петр. 1:3).

Треба також згадати й про зворотний бік медалі. Воскресіння Христа є запорукою суду, який відбудеться над тими, що відкидає Його, тому що Бог «визначив день, коли хоче судити поправді ввесь світ через Мужа, о Його наперед Він поставив, і Він подав доказа всім, із мертвих Його воскресивши» (Дії 17:31).

Е. Воскресіння Христа оживлює мертвих

По-шосте, Воскресіння Христа оживлює мертвих. Розірвавши пута смерті, Христос вивільнив життєдайну силу, яка рано чи пізно перемінить увесь усесвіт (2 Петр. 3:13). Ісус, що став початком нового творіння, є запорукою щедрого майбутнього врожаю. Ми, віруючі, – частина цього врожаю, а сила Його Воскресіння (Еф. 1:18–20; Флп. 3:10) спасає нас від смерті. Спасіння від смерті виявляється у двох аспектах (на яких ми зупинимося детальніше в наступних розділах).

1. Духовне воскресіння

Після Воскресіння Христа, у день П’ятидесятниці, розпочався перший етап нового творіння. Воскреслий Христос вилив Свого Духа на учнів, які перебували в очікуванні (Дії 2:24–33). Це злиття Святого Духа стало новим Божим даром для віруючих; у старозавітні часи цього дару не було (Ів. 7:37–9). Святий Дух, який зійшов у день П’ятидесятниці, вселився в тіла й серця віруючих (Дії 2:38; 1 Кор. 6:19). Деяким старозавітним святим було дано відчути присутність Святого Духа для їхнього зміцнення; але життєдайне постійне перебування Святого Духа – дар воскреслого Христа.

Уселяючись у нас, Святий Дух виконує миттєву дію, яка в Новому Завіті називається народженням згори (Ів. 3:3); відродженням і оновленням (Тит. 3:5) та новим створінням (2 Кор. 5:17; Еф. 2:10). Але передусім необхідно зазначити, що викупна присутність Святого Духа називається воскресінням. Зі Святим Духом (Ів. 6:63) у наше життя входить сила Воскресіння Христа (Флп. 3:10), і на зміну духовній смерті, у якій ми перебували, приходить життя: «І нас, що мертві були через прогріхи, оживив разом із Христом, – спасенні ви благодаттю, – і разом з Ним воскресив» (Еф. 2:5–6). «Ми перейшли від смерти в життя» (1 Ів. 3:14; Ів. 5:24). У Рим. 6:3–4 сказано, що коли відбувається поховання грішника у воді в момент хрещення, на нього сходить спасительна сила смерті Христа. А коли охрещений виходить із води, у ньому вже перебуває сила Христового Воскресіння, і ця сила дозволяє йому «ходити в обновленні життя».

Цей самий зв’язок між хрещенням, Воскресінням Христа і нашим власним духовним воскресінням видно в Кол. 2:12–13: «Ви були з Ним поховані у хрищення, у Ньому ви й разом воскресли через віру в силу Бога, що Він з мертвих Його воскресив. І вас, що мертві були в гріхах та в необрізанні вашого тіла, Він оживив разом із Ним, простивши усі гріхи». У цьому уривку говориться про одну з подій, що відбуваються в момент хрещення: про справжнє воскресіння з мертвих, про нове творіння. Це викупне діяння Боже відбувається, якщо є віра – віра в те, що Бог під час хрещення здійснює наше спасіння, як Він і обіцяв (Мк. 16:16; Дії 2:38). Від нас вимагається віра не в силу води й не в того, хто нас хрестить, а лише в Бога. Ми повинні вірити, що, виходячи з води, у яку занурилися, ми також підіймаємося з могили духовної смерті. Чому ми віримо, що Бог може зробити це в нас, і що саме це й відбувається? Тому що Бог воскресив із мертвих Ісуса. Отже, Воскресіння Христа – це основа нашої віри в те, що Бог воскрешає наші мертві душі. Та ж сама сила, яка воскресила Христа, діє й у нас (Еф. 1:19–20). Тому Петро пише: «Того образ, хрищення… спасає тепер і нас воскресінням Ісуса Христа» (1 Петр. 3:21).

Ті, хто воскрес духовно, складають одне тіло – Церкву. Церква будується лише з живих каменів (1 Петр. 2:5). Сама Церква – це та форма, у якій нове творіння присутнє в нинішньому віці. Воно вже перемагає царство смерті (Рим. 5:14), височіє островом життя посеред моря смерті. Основа Церкви – воскреслий Христос, тому «сили адові» (тобто, сили смерті) ніколи не здолають її (Мт. 16:18).

2. Воскресіння мертвих тіл

Другий етап нового творіння розпочнеться в день Другого Приходу, коли всі спасенні отримають нові, прославлені тіла12. Більшість віруючих отримає нові тіла в момент воскресіння, але ті християни, які будуть живі на момент Другого Приходу, миттєво переміняться. «Не усі ми заснемо, але всі перемінимось, – раптом, як оком змигнути, при останній сурмі: бо засурмить вона – і мертві воскреснуть, а ми перемінимось» (1 Кор. 15:51–52). Ця подія називається «Викупленням тіла нашого»; Павло пише, що ми «зітхаємо, очікуючи» цього дня (Рим. 8: 23). Див. 2 Кор. 5:1–5.

Наші прославлені тіла будуть подібні до прославленого тіла воскреслого Ісуса. Ісус «перемінить тіло нашого пониження, щоб стало подібне до славного тіла Його, силою, якою Він може і все підкорити Собі» (Флп. 3:21). Саме це мається на увазі в Посланні до римлян, де сказано, що тим віруючим, яких Бог передбачив, Він «призначив, щоб були подібні до образу Сина Його» (Рим. 8:29). Тобто, наші нові тіла матимуть таку саму природу, що й прославлене тіло Ісуса. Ми «будем подібні до Нього, бо будемо бачити Його, як Він є» (1 Ів. 3:2). Тож ми вподібнимось Йому не в божественній, а в людській природі.

Повторимо ще раз: запорука викуплення наших тіл – воскресіння Христа з мертвих. Ми знаємо, що воскреснемо з мертвих, тому що Ісус воскрес. «Ми віруємо, тому то й говоримо, знавши, що Той, Хто воскресив Господа Ісуса, воскресить з Ісусом і нас, і поставить із вами» (2 Кор. 4:13–14). Те, що ми воскреснемо, – це така ж сама правда, як і те, що Христос воскрес (1 Кор. 15:12 і далі). Це ще одне підтвердження того, наскільки важливо вірити в буквальне, історичне, тілесне воскресіння Христа. Тому Павло пише, що одна з умов спасіння – віра в те, «що Бог воскресив Його з мертвих» (Рим. 10:9). Воскресіння багато в чому і є спасінням, і це викупне діяння Бога можливе завдяки воскресінню Ісуса Христа.

Ж. Воскресіння Христа оновлює всесвіт

До того ж, Воскресіння Христа оновлює всесвіт. Кінцева стадія нового творіння – нове небо і нова земля (2 Петр. 3:13; Об. 21:1). У цих уривках слово «небо» означає «зоряне небо», тобто космос. Вислів «нове небо і нова земля» означає повноту фізичного всесвіту – «творіння». Повне оновлення цього матеріального творіння стане кінцевим результатом Воскресіння Христа.

Коли Бог створив світ, Він сказав про нього: «Вельми добре» (Бут. 1:31). Але коли у світ увійшов гріх, запанувало тління і смерть (Рим. 8:20). У Біблії не пояснюється детально, як саме прокляття стосується природи, але ми знаємо, що нинішній світ перебуває «в неволі тління» (Рим. 8:21) і непридатний для вічного життя. Тому викупленню підлягає весь матеріальний усесвіт. Павло обіцяє, «що й саме створіння визволиться від неволі тління на волю слави синів Божих» (Рим. 8:21). Це велике визволення описане в 2 Петр. 3:10–13: «З гуркотом небо мину, а стихії, розпечені, рунуть, а земля та діла, що на ній, погорять». Це станеться останнього дня. Після всесвітнього цілопалення з’явиться «небо нове й нова земля, що праведність на них пробуває». Незалежно від того, як розуміється суд над старим творінням – як анігіляція чи як просто очищення – результат його буде один: виникне нове творіння і нова земля, придатна для мешкання істот, які мають прославлені тіла (Рим. 8:22–23). Див. Об. 21:1–22:5.

Результат викупних діянь Христа підсумований у Рим. 5:10: «Бо коли ми, бувши ворогами, примирилися з Богом через смерть Сина Його, то тим більше, примирившися, спасемося життям Його». І смерть Христа, і Його життя після Воскресіння вкрай необхідні для нашого спасіння. Немає іншої жертви за гріх, окрім тієї, яку приніс Ісус на хресті (Євр. 10:26). І якщо Христос не воскресав із мертвих, то даремна наша віра, і ми все ще в наших гріхах (1 Кор. 15:14, 17). Але принесена Христом жертва вблагання і Його воскресіння реальні, і за це слава й подяка Богові!

Примітки до розділу 14

1. Про епізодичне використання цього порівняння в Лютера див. Aulen, 103 і далі.

2. Григорий Нисский, «Большое огласительное слово», гл. 24.

3. Див. мої коментарі до висловлювань трьох прибічників цієї позиції – Х. Беркхофа, П. Ахтемайєра і Р. Брінсміда (Cottrell, God the Redeemer, 420–423).

4. L. Morris, Preaching, 155 – найкраща праця на тему вблагання.

5. Див. Don Clark, 3–4; Bishop, 302–303, 320–26.

6. Див. Cottrell, God the Redeemer, 15–18. Інше важливе давньоєврейське слово – padah – «купити, викупити, спасти». Див. там само, 20.

7. Докладне вивчення слів цієї групи див.: B. B. Warfield, “Redemption,” 429 і далі.

8. Тут можна провести цікаву паралель із викупною жертвою Христа: «Агнець, що вмирає замість осла».

9. Наприклад, ходження по воді (Мт. 14:22–33), примноження хлібів і риби (Ів. 6:1–13), дематеріалізація і матеріалізація Пилипа (Дії 8:39–40).

10. Детальний виклад цієї позиції див.: Cottrell, “Faith”, 143–160.

11. Karl Heim, Jesus, 166. Хайм дотримується поширеного, але спірного погляду стосовно того, що Ісус отримав прославлене тіло відразу ж після воскресіння з мертвих. Однак деякі коментарі Хайма про прославленого Христа, що вознісся, цілком слушні.

12. Прославлені тіла матимуть лише спасенні. У Біблії не сказано, якими будуть есхатологічні тіла беззаконників, але можна впевнено стверджувати, що їхні тіла відрізнятимуться від тіл святих. Беззаконники теж воскреснуть (Дан. 12:12; Ів. 5:29), але їхнє воскресіння не буде викупним. На беззаконників не поширюватиметься жодне зі спасительних Божих діянь.