Хто такий Ісус? Що саме Він зробив, щоб звільнити нас від гріха? Це два найголовніші питання про Ісуса – питання про Його особистість і про Його діяння.

Передусім треба пам’ятати, що ці два питання тісно пов’язані. Значення діянь Христа для нас неможливо переоцінити. Але що саме довелося Йому звершити, щоб відкрити нам шлях до спасіння? Що говорить Біблія про Його спокутні діяння? Відповісти на ці важливі питання ми можемо лише в тому разі, якщо справді розуміємо природу Самого Викупителя. Від того, Хто Він, залежить і те, наскільки великими є звершені Ним учинки і які їхні наслідки. Якщо Ісус – це лише людина, то Його спасительна роль обмежується просто Його лідерством, ученням, прикладом і силою переконання. Якщо ж Христос має й божественну природу, то спасіння, яке Він дає, містить усе, на що спроможна нескінченна Божа сила.

У цьому розділі розглянемо доктрину особистості Христа. Ми побачимо, що в Біблії Ісус насправді постає не лише як людина, але як Бог. У Ньому поєднуються дві природи. У наступному розділі зупинимося на біблійному вченні про діяння Христа. Ці два розділи містять доктрини, які складають саму сутність християнського вчення.

I. ЛЮДСЬКА ПРИРОДА ІСУСА

Для всіх, хто знав Ісуса під час Його земного служіння, очевиднішою була Його людська природа. Він був людиною – чоловіком, що жив серед інших людей і робив переважно те, що роблять звичайні люди. Він справді був «у всьому подібний братам» (Євр. 2:17).

А. Що говорить Біблія про Людину Ісуса?

Біблія свідчить, що Ісус мав людську природу в усій її повноті. Передусім це означає, що Він мав людське тіло з плоті й крові. Оскільки всі земні діти Божі «спільники тіла та крови, то й Він став учасником їхнім» (Євр. 2:14). Він «у тілі з’явився» (1 Тим. 3:16); «Слово стало тілом» (Ів. 1:14; див. Євр. 10:5). Отже, людина Ісус відчувала всі фізичні потреби й обмеження, властиві людському роду.

У період між зачаттям і народженням Ісус перебував у материнській утробі, як і всяке немовля (Мт. 1:18; Лк. 2:5). Як настав час, Він «родився від жони» (Гал. 4:4; див. Лк. 2:7); Він став насінням або нащадком Єви – першої жінки (Бут. 3:15), а також насінням або нащадком Аврама (Гал. 3:16) і «тілом із насіння Давидового» (Рим. 1:3; див. Мт. 1:1). Після народження Він, як і будь-яка дитина, мав потребу в піклуванні (Лк. 2:7, 12) та захисті від небезпек (Мт. 2:13–15).

Хлопчик Ісус рік за роком «ріс та зміцнявся духом» (Лк. 2:40), розвиваючись фізично (Лк. 2:52). Він «був вихований» (вирощений і вигодуваний) у Назареті (Лк. 4:16), і для сусідів Він був сином Марії і Йосипа (Мт. 13:54–56). Його знали як теслю (Мк. 6:3).

Під час земного служіння Ісус відчував ті ж самі тілесні обмеження, що й будь-яка людина. Він фізично втомлювався (Ів. 4:6) і мав потребу в сні (Мт. 8:24; Лк. 8:23). Його тіло потребувало їжі й пиття; Він знав, що таке голод (Мт. 4:2; 21:18) і спрага (Ів. 19:28).

Нам невідомо, чи страждав Ісус від якихось фізичних недугів. Але ми знаємо, що Його тіло відчувало біль і було підвладне смерті, як і тіло будь-якої людини. Він не міг би виконати план спасіння, якби не постраждав і не помер (Євр. 2:14–15).

Людська природа Ісуса означає, що в Нього було не лише тіло, але й людська душа з усіма безгрішними людськими почуттями й емоціями, властивими нащадкам Адама1. У Біблії найчастіше говориться про те, що Христос співчував людям, бачачи їхні потреби й муки – наприклад, голод (Мт. 15:32), хвороби (Мт. 14:14; 20:34; Мк. 1:41), гіркоту втрати (Лк. 7:13), безпорадність (Мк. 6:34).

Ісус відчував любов до навколишніх – наприклад, до багатого юнака (Мк. 10:21); до Марії, Марти й Лазаря (Ів. 11:5); і до учня, «якого любив» (Ів. 13:23; 19:26; 21:7, 20). Крім того, Він любив усіх учнів (Ів. 13:1, 34; 15:9–13) і любить усіх тих, хто полюбив Його і йде за Ним (Ів. 14:21). Його любов виявляється не лише об’єктивною турботою та бажанням добра для інших (що в усіх наведених вище уривках виражається словом agape), але й ніжною прихильністю та дружбою, вираженими дієсловом phileo (Ів. 11:3, 36; 20:2).

З іншого боку, Ісус іноді відчував гнів, стикаючись із несправедливими обставинами або з людьми, які чинили Йому опір. Деякі релігійні лідери вважали, що Він не повинен зціляти хворого в суботній день. Ісус, «споглянув… із гнівом [orge] на них» і все одно зцілив людину (Мк. 3:5; див. Об. 6:16–17). Він обурювався, коли учні не пускали до Нього дітей (Мк. 10:14). Іван пише, що біля могили Лазаря Ісус «розжалобився та й зворушився» (Ів. 11:33, 38). В оригіналі використано слово embrimaomai, яке буквально означає «пирхати від гніву чи незадоволення» (William Arndt, Greek English Lexicon). Ворфілд наводить таке пояснення: у цьому випадку гнів Ісуса спрямований на смерть як на ворога, що заподіяв стільки горя й страждань Його друзям (Warfield, «Emotional Life,» 110–117).

Ісус також переживав радість (Ів. 15:11; 17:13; Євр. 12:2); «звеселився був Духом Святим» (Лк. 10:21). Проте Йому були знайомі страждання й глибоке горе. В Іс. 53:3 передбачено, що Він буде «страдник, знайомий з хворобами». Він сумував через людські гріхи й немочі (Мк. 3:5; 7:34), а іноді не міг стримати сліз (Лк. 19:41 [див. 13:34]; Ів. 11:35). Особливо глибокою була скорбота Ісуса в Гефсиманському саду, коли Він сказав: «Обгорнена сумом смертельним душа Моя» (Мт. 26:37–38; Мк. 14:34).

Найсильніше людське переживання, яке відчув Ісус, – це біль і страждання, що переповняли Його душу перед лицем смерті, коли Він мав умерти за наші гріхи. У Гефсиманському саду, готуючись до цього випробування, Він перебував «у смертельній тривозі, ще пильніш Він молився. І піт Його став, немов каплі крови, що спливали на землю…» (Лк. 22:44; див. Євр. 5:7). Це називають страстями, або стражданнями Христовими (Лк. 22:15; Євр. 2:9–10; 5:8).

Ці емоції знайомі кожній людині, і людська душа Ісуса, безперечно, випробовувала їх. Проте такі ж емоції властиві й Богові, тому вони не є абсолютними показниками людської природи Ісуса. Але є дві інші емоції, які важко уявити стосовно Бога, і вони свідчать про те, що Ісус мав істинне людське єство.

По-перше, Він дивувався. «Ісус здивувався» вірі сотника, який попросив Його зцілити слугу (Мт. 8:10), і «дивувався» невірству колишніх сусідів (Мк. 6:6). Це ж слово (ekthambeo) використовується в Мк. 14:33 для опису почуттів, що переповнювали Ісуса, коли Він прийшов у Гефсиманський сад і «зачав сумувати й тужити». Стосовно людей це слово використовується в Мк. 9:15; 16:5–6 (див. Дії 3:11).

По-друге, Ісус відчував тривогу – почуття, яке навряд чи можна приписати Богові. В оригіналі вжито слово tarasso, яке має широкий спектр значень, зокрема «турбувати, тривожити, жахати, вражати, лякати». Це слово вживається стосовно Ірода (Мт. 2:3), Захарія (Лк. 1:12) і апостолів (Мт. 14:26; Лк. 24:38). Воно ж міститься в заклику Христа: «Нехай серце ваше не тривожиться» (Ів. 14:1; див. 14:27). Спік пише, що коли йдеться про людину, дієслово tarasso «зазвичай виражає занепокоєння, до якого домішується страх» (Spicq, 3:374). Стосовно Ісуса це слово вживається тричі: коли Він «зворушився» біля могили Лазаря (Ів. 11:33), коли перед хресною смертю роздумував про Свою участь (Ів. 12:27, «затривожена зараз душа Моя») і коли говорив про зраду (Ів. 13: 21, Він «затривожився духом»). Спік уважає, що в цих трьох віршах «мається на увазі трепет і тривога: Ісус був дуже сильно засмучений» (Spicq, 3:375). Це почуття, на думку Спіка, «свідчить про істинно людську природу безвинного Христа» (Spicq, 3:376). Варто зазначити, що це не був страх перед невідомістю; Ісус знав, що Йому належало зазнати заради нас, і це Його лякало. Охоплений цим суто людським переживанням, Він вигукує в Гефсиманському саду: «Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене…» (Мт. 26:39).

Отже, Біблія ясно говорить про те, що в Ісусі була повнота людського єства. Він мав фізичне тіло й душу, або дух, як і всі люди.

Б. Стать Ісуса

Новий Завіт говорить про Ісуса не просто як про людину, а як про людину чоловічої статі. І хоча це цілком очевидно, уважаємо за необхідне ще раз підкреслити й обґрунтувати цей факт, тому що прибічники фемінізму висловлюють найрізноманітніші думки з цього приводу. Багато феміністів не можуть погодитися з тим, що Спаситель світу втілився в образі чоловіка, тому що це підтверджує доктрину про розподіл ролей і верховенство чоловіків. Тому пропонують різноманітні альтернативні пояснення – наприклад, що Ісус був не чоловіком, а просто людиною в загальному значенні цього слова. Наприклад, Молленкотт заявляє, що «коли автори Нового Завіту говорять про Втілення Ісуса, вони не використовують слово aner, «мужчина», а просто називають Його an­thropos, «людина»» (Mollenkott, 48; див. також Spencer, 22). Інші стверджують, що в Ісусі поєднувались і чоловіча, і жіноча статі, що виявлялося в деяких Його психологічних властивостях. Його «жіноче єство» нібито виявлялося в таких якостях, як співчуття, лагідність, м’якість, терпеливість і смирення, а також у тому, як Він страждав, виховував учнів, любив дітей, плакав (Torjesen, 17; Atkins, 67).

Проте подібні твердження абсолютно необґрунтовані з біблійного погляду2. По-перше, ті, хто вважає, що в Новому Завіті стосовно Ісуса не вживається грецьке слово aner («мужчина»), глибоко помиляються. Ісус названий словом aner у таких віршах: Лк. 24:19; Ів. 1:30; Дії 2:22; 17:31; 2 Кор. 11:2; Об. 21:2. Синонімічне слово, arsen, вживається в Лк. 2:23 («дитина чоловічої статі») і Об. 12:5, 13. По-друге, саме слово anthropos далеко не завжди вживається в загальному значенні «людина». Іноді воно означає людство загалом (наприклад, у Мк. 10:27; Дії 5:29), але в Новому Завіті в усіх випадках, коли воно стосується конкретної людини, воно означає людину чоловічої статі. Винятків немає. Саме тому при протиставленні чоловіків і жінок слова anthropos і aner взаємозамінні – наприклад, у Мт. 10:35; 19:5, 10; Лк. 22:57–60; 1 Кор. 7:1 і Еф. 5:31. По-третє, немає жодних підстав вважати, що співчуття, терпеливість, смирення, сльози й любов до дітей властиві лише жінкам і непритаманні для чоловіків.

Приналежність Ісуса до чоловічої статі підтверджує вся Біблія від перших до останніх рядків – від Книги Буття 3:15, де йдеться про насіння (у чоловічому роді, давньоєвр. оригінал) жінки, до Книги Об’явлення 21, де говориться про мужа. І в пророцтвах, і в обітницях, і в життєписі дитина Марії називається сином; ніде жодного слова немає про дочку (Іс. 7:14; Мт. 1:21, 25; Об. 12:5). Ісус названий Сином Божим (Пс. 2:7; Мт. 3:17; 17:5; Дії 13:33; Євр. 1:5) і Сином Людським. Виконуючи месіанський задум, Він виступає в чоловічих ролях: Князь (Іс. 9:6; Дії 3:15), Цар (Мт. 21:5; Ів. 18:37), Первосвященник (Євр. 2:17) і жертовний Агнець (Вих. 12:5; 1 Кор. 5:7; Лев. 16:3, 5; Євр. 10:1–10). Він – Жених, з Яким ми заручені (2 Кор. 11:2; Об. 19:7; 21:2,9), «Христос же, як Син, у Його домі. А дім Його – ми…» (Євр. 3:6). Зараз Він управляє з небес як «Цар над царями та Пан над панами» (1 Тим. 6:15; Об. 19:11–16).

Ісус насправді був і залишається людиною в повному розумінні цього слова, як і всі інші люди; Він поділяє нашу спільну людську природу. Але це не заперечує того факту, що Він був людиною чоловічої статі. Біблія ясно говорить про те, що Божий план спасіння у світі мала виконати не просто людина, а мужчина. Чоловіча стать Месії – не випадковість і не збіг обставин (див. Cottrell, Gender Roles, 166–169).

В. Безгрішність Ісуса

Святе Письмо свідчить про те, що Христос був «випробуваний в усьому, подібно до нас, окрім гріха» (Євр. 4:15). Це означає, що Він ніколи не бажав зробити що-небудь гріховне; Його вчинки й думки ніколи не суперечили Божому закону. «Не вчинив Він гріха, і не знайшлося в устах Його підступу!» (1 Петр. 2:22). Звертаючись до ворогів, Ісус запитує: «Хто з вас може Мені докорити за гріх?» (Ів. 8:46; див. Ів. 8:29; 15:29). Він «не відав гріха» (2 Кор. 5:21); і «гріха в Нім нема» (1 Ів. 3:5). Ісус прийшов у справжньому людському тілі, але це була лише «подоба гріховного тіла» (Рим. 8:3). Вислів «гріховне тіло» вказує на те, що людське тіло опинилося у владі гріха, проте ця влада не поширювалася на тіло Христа. Він у повному розумінні мав людське тіло, але воно не було заражене гріхом.

Дехто думає, що відсутність гріха нібито означає, що Христос не був повноцінною людиною, оскільки всі люди грішні (Рим. 3:10, 23). Часто з наших слів може навіть скластися враження, ніби гріх виправдовується нашою людською природою («я лишень людина», «людям властиво помилятися») і є природною й неминучою частиною будь-якої справжньої людини. З цього робиться висновок, що якби Ісус був справжньою людиною, Він би грішив! Проте такий висновок глибоко помилковий. Гріх не є природним для людини; Бог наділив нас свободою волі, і ми могли згрішити, але також могли й не грішити – що нам і було заповідано. Гріх – не обов’язкова приналежність людської природи, а спотворення того, якими ми маємо бути насправді. Тож Ісус, Який ніколи не мав нічого спільного з гріхом ні тілом, ні душею, – єдиний, Хто зберіг істинну й досконалу людську природу.

У зв’язку з темою безгрішності Ісуса часто постає питання про те, чи міг Він згрішити. На це питання неможливо дати точної відповіді. Багато хто вважає, що Ісус міг згрішити, тому що Він був істинною людиною; інші (зокрема я) вважають, що Він не міг згрішити, тому що в Ньому перебувала вся повнота Божества. Відповісти на це питання складно ще й тому, що хоча в Ісусові поєднувалися дві природи (людська й божественна), Він був цілісною людиною – тобто, мав одну свідомість і одну волю. Тому безгрішність Ісуса однаковою мірою походила від Його людської й божественної природи.

Ті, хто стверджує, що Ісус міг згрішити, наводять два основні аргументи. По-перше, в Євр. 4:15 сказано, що Він «випробуваний в усьому, подібно до нас». Якби Він не міг згрішити, Його спокуси були б несправжніми й відрізнялися б від наших. По-друге, якби Ісус не міг згрішити, то Він не був би для нас прикладом святого життя. Який сенс намагатися йти «слідами Його» (1 Петр. 2:21–22), якщо Його безгрішність походила від Його божественної природи, якої ми не маємо?

Я вважаю, що навіть якщо Ісус міг би згрішити, два вищенаведені аргументи цього не доводять. Неможливо заперечувати, що спокуси Ісуса були справжнісінькими (Мт. 4:1–11; Євр. 2:18; 4:15) і Він, безсумнівно, пізнав усю силу спокус незалежно від того, міг Він їм піддатися чи ні. Як говорив Джозеф Стамп3, ми можемо всіляко перевіряти чисте золото, прекрасно розуміючи, що воно не зміниться, тому що чисте. Випробування не стає менш реальним через те, що його результат передбачуваний.

Безперечно, неможливо заперечувати, що життя Ісуса було для нас прикладом (Мт. 11:29; 16:24; Ів. 13:15; Еф. 4:20; Флп. 2:5; 1 Петр. 2:21–22). Але це не означає, що єдиною метою Його безгрішного життя було показати нам, що так жити можливо. Насправді, це одна з христологічних помилок. Ісус прийшов не для того, щоб послужити зразком безгрішного життя, але для того, щоб стати жертвою за наші гріхи. Деякі аспекти Його життя справді мають бути для нас прикладом, як-от Його турбота про інших (Флп. 2:5). Проте в найголовнішому наслідувати Його ми не здатні – у Його Втіленні (Флп. 2:6–7), спокутній смерті (Флп. 2:8), Воскресінні й переможному царюванні (Флп. 2:9–11).

Стати прикладом для наслідування – не головна мета Втілення й безгрішного життя Ісуса. Передусім, мета Його безгрішного життя полягала в тому, щоб стати угодною Богові жертвою за наші гріхи. Ісус був непорочним і чистим Агнцем (1 Петр. 1:19), Який «Себе непорочного Богу приніс» (Євр. 9:14). Якби Він учинив навіть найменший гріх, Він став би винним грішником (Як. 2:10). Тоді Він не зміг би бути нашим Спасителем, але Сам потребував би допомоги.

Г. Єретичні уявлення про людську природу Ісуса

Християни завжди вірили, що Ісус має людську природу; усі ж інші погляди розглядали як єресь. Одна з таких єресей відома під назвою докетизм. Це вчення про те, що тіло Ісуса не було по-справжньому людським. Назва цієї єресі походить від грецького слова dokeo – «здаватися, мати вигляд чого-небудь». Прибічники цього вчення стверджували, що Ісус лише здавався людиною, а насправді Його фізичне тіло було лише ілюзією.

Це вчення з’явилося під впливом гностичного дуалізму, згідно з яким усе матеріальне у фізичному світі – зло, що не має нічого спільного з духом і істинним Богом. Тому прибічники докетизму заявляли, що якщо Ісус направду був Богом, по-справжньому благим і істинним Спасителем, то Він не міг мати фізичного тіла, оскільки це тіло за визначенням належало б злу. Цей погляд почав зароджуватися вже в кінці I ст., і, мабуть, саме його спростовує апостол Іван у 1 Ів. 4:1–3. Він пише, що тільки дух антихриста заперечує Ісуса, що «прийшов був у тілі». Див. Ів. 1:14; 1 Ів. 1:1; також див. Лк. 24:38–39.

Інша єресь, пов’язана з людською природою Ісуса, відома як аполінаризм. Ця назва походить від імені Аполінарія – діяча Церкви, що жив у середині IV ст. Аполінарій навчав, що Ісус мав справжнє фізичне тіло, проте Його душа й розум не були людськими, тому що в єстві Ісуса божественний Логос посів місце людської духовної природи. Його людська природа обмежувалася фізичним тілом, а вся психологічна, інтелектуальна, вольова й духовна діяльність відбувалися виключно на рівні Його духовної природи. До того ж, Логос настільки глибоко переплітався з фізичним тілом Ісуса, що був джерелом навіть біологічного життя тіла. Союз Логосу й тіла в єстві Ісуса був настільки тісним, що слава або божество Логосу пронизували саме тіло (див. Kelly, 292–294).

Рання Церква відкинула вчення Аполінарія й усі інші погляди, що заперечували повноту людської природи Ісуса. Якби божество пронизувало плоть Ісуса, це означало б, що навіть Його тіло не було по-справжньому людським; таким чином, аполінаризм близький до докетизму. Рання Церква передусім підкреслювала, що якби Ісус не мав повноти істинної людської природи, Він не був би справжнім Спасителем. Церква наводила переконливий аргумент: якби Ісус не володів якимось із аспектів людської природи, Він не міг би викупити цей аспект (Kelly, 296–297). Як пише автор Євр. 2:17: «Тому мусив бути Він у всьому подібний братам, щоб стати милостивим та вірним Первосвященником у Божих справах».

Д. Чому повнота людської природи Ісуса така важлива?

Отже, ми підходимо до останнього питання, пов’язаного з людською природою Ісуса: яку роль відіграє повнота Його людської природи в плані спасіння? Якби Ісус не був повністю людиною, Він не міг би врятувати нас від гріха.

По-перше, важливе те, що смерть і воскресіння Ісуса, які принесли нам спасіння, були справжніми. Лише той, хто має справжнє людське тіло, міг віддати життя, померти (Євр. 2:14; 9:22) і потім у тілі воскреснути з мертвих (див. 1 Кор. 15:12–19). «Смерть-бо через людину, і через Людину воскресіння мертвих» (l Кор. 15:21).

По-друге, від повноти людської природи Ісуса залежить повнота нашого спасіння. Як уже зазначалося, рання церква правильно навчала, що якби Ісус не мав якого-небудь аспекту людської природи, Він не міг би його викупити. Це стосується не лише тіла, але й духа або душі. Уся наша істота схильна до гріха й зіпсована гріхом, тому й Божого спасіння потребує вся людина. Ісус спасає нас, ототожнюючись із нами, грішниками, й переймаючи на Себе наслідки нашого гріха (2 Кор. 5: 21), тому Він у всьому має уподібнитися нам.

Нарешті, Христос має бути повністю людиною, тому що інакше Він не міг би бути нашим Посередником. Між нами, грішниками, і святим Богом стоїть «людина Христос Ісус» (1 Тим. 2:5). Тільки проживши на нашому рівні (Євр. 2:10–18), Він зміг стати Первосвященником, принести Себе як досконалу жертву (Євр. 2:17); тому Він є нашим Посередником і зараз.

II. БОЖЕСТВЕННА ПРИРОДА ІСУСА

Отже, Ісус був цілковито людиною, але це ще не все. Він також був Богом і володів повнотою Божества. Про це ясно говорить і Новий Завіт, і Старий, якщо читати останній через призму новозавітного одкровення.

А. Божество Ісуса в Старому Завіті

Ще задовго до написання Нового Завіту, в Старому Завіті Бог недвозначно пообіцяв прихід Месії чи Визволителя, що має божественну природу. Досліджуючи Старий Завіт, знаходимо пророцтва, що стосуються двох різних, але взаємопов’язаних тем. По-перше, «прийде Викупитель Сіонові» (Іс. 59:20), тобто Бог пошле Спасителя до Свого народу. Народиться Дитя, яке правитиме на престолі Давида й відновить справедливість у Своєму царстві (Іс. 9:6–7; 11:1–5). Повстане Помазанець Божий, який принесе Своєму народові свободу, мир, оновлення і процвітання (Іс. 61:1–9). З Вифлеєму «вийде Той, що буде Владика в Ізраїлі… і буде Він пасти Господньою силою» (Мих. 5:2–4).

По-друге, Старий Завіт провіщає, що Сам Бог прийде спасти Свій народ. «Утішайте, втішайте народа Мого, говорить ваш Бог!.. Голос кличе: На пустині вготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Богу нашому!» (Іс. 40:1, 3; див. Іс. 60:1–2). «Ось Я посилаю Свого Ангола, і він перед обличчям Моїм приготує дорогу. І нагло прибуде до храму Свого Господь, Якого шукаєте ви… говорить Господь Саваот!» (Мал. 3:1). «Нехай шумить море й усе, що у ньому, вселенна й мешканці її, ріки хай плещуть в долоні, разом радіють хай гори перед обличчям Господнім, бо Він землю судити гряде: Він за справедливістю буде судити вселенну, і народи по правді!» (Пс. 97:8–9; див. Пс. 95:10–13).

Навіть у самому Старому Завіті ці дві теми переплітаються в багатьох текстах, що говорять про Месію, який має прийти, як про Бога. У Псалмі 44 перед нами з’являється могутній Цар-переможець, Який у величі й пишності йде забрати Свою наречену; і 7-й вірш звернений до Нього як до Бога: «Престол Твій, о Боже, на вічні віки» (див. Євр. 1:8). Псалмоспівець не лише звертається до Нього як до Бога, але говорить про те, що Його царство або правління буде вічним.

Псалом 110 від початку до кінця свідчить про божество Месії. Давид, що написав Псалом, називає Його «мій Господь» (в. 1). «Господь» – Сам Яхве – говорить Господові Давида: «Сядь праворуч Мене» (в. 1). Місце Месії по правиці Бога означає, що Йому повністю належать велич і сила Божі і що Він править із Богом над усіма Своїми ворогами (в. 2). У в. 4 говориться про те, що Месії-цареві також належить вічне священство. У Мт. 22:42–45 Ісус цитує Пс. 110:1, пояснюючи, що Месія – Син Божий.

Про божество Месії, що має прийти, абсолютно ясно сказано в Іс. 9:6: «Бо Дитя народилося нам, даний нам Син, і влада на раменах Його, і кликнуть ім’я Йому: Дивний Порадник, Бог сильний, Отець вічности, Князь миру». Імена «Дивний» і «Порадник» (в українському перекладі це одне ім’я) підкреслюють мудрість божественної Дитини. Єврейське слово, що позначає «диво», у Старому Завіті часто має відтінок божественного чи надприродного і звичайно застосовується до чудес, які звершує Бог. Див. Вих. 3:20; 15:11; 34:10; Суд. 13:18–19; Пс. 73:18. В Іс. 28:29 сказано, що саме від Господа (Яхве) походять чудова порада Його і велика премудрість Його!

В Іс. 9:6 про Дитину-Месію також говориться як про «Отця вічності» чи «вічного Отця», тобто з Ним пов’язане і батьківство, і вічність. Вічність сама собою – це атрибут Бога; але автор ще більше посилює це значення, називаючи Месію Отцем вічності.

Найсильніше божество Месії виявляється в словах «Бог сильний» (Іс. 9:6). Скорочене ім’я Бога, ’el, тут з’єднане зі словом gibbor, що означає «сильний, герой». Слово gibbor також вживається стосовно Царя-Месії в Пс. 44:4 («Сильний»). Це саме словосполучення (’el gibbor) вживається в Іс. 10:21, де йдеться про Яхве4. Отже, у цих віршах незаперечно говориться про божественну природу Месії.

Варто також навести два уривки з Книги пророка Михея. У Мих. 2:12–13 Месію зображено як Пастиря й Царя, Який визволить Свій народ: «І піде їхній цар перед ними, а Господь – на чолі їх!» Отже, Цар ототожнюється з Яхве. Крім того, у Мих. 5:1–4 написано, що цей Пастир-Цар вийде з Віфлеєма й – водночас – що Він відвічний: «А ти, Віфлеєме-Єфрате, хоч малий ти у тисячах Юди, – із тебе Мені вийде Той, що буде Владика в Ізраїлі, і віддавна постання Його, від днів віковічних». Лише про Бога можна сказати, що Він від днів віковічних.

Нарешті, ще одне старозавітне пророцтво про божество Месії – Мал. 3:1. У цьому уривку Яхве спочатку говорить: «Ось Я посилаю Свого ангола, і він перед обличчям Моїм приготує дорогу». З Нового Завіту ми знаємо, що цей посланець – Іван Хреститель (Мт. 11:10; Мк. 1:2; Лк. 1:76); і коли Бог говорить, що Його посланець «перед обличчям Моїм приготує дорогу», це означає, що Він прийде Сам. Але далі Яхве говорить про Себе в третій особі: «І нагло прибуде до храму Свого Господь, Якого шукаєте ви, і Ангол заповіту, Якого жадаєте. Ось іде Він, говорить Господь Саваот!» Отож, із погляду граматики, у першому реченні той, хто говорить, повідомляє про Себе, що Він прийде (перша особа, «Я»); і це говорить «Господь [Яхве] Саваот». У другому реченні того, хто гряде, названо словом «Господь», ha-’adon. Слово ’adon (пор. ’adonai) часто використовувалось у значенні «пан, хазяїн»; але в Старому Завіті з означеним артиклем воно вказує на Бога. Отже, в другому реченні Господь, що гряде, – це Бог. Цей висновок також підтверджують слова про те, що Йому належить храм – «до храму Свого». Очевидно, що Господь, Який іде до Свого храму, – це Господь Саваот.

Отже, навіть якщо досліджувати лише Старий Завіт, не звертаючись до Нового Завіту, можна переконатися, що пророки ототожнювали Месію, що мав прийти, із Самим Богом.

Б. Божество Христа в Новому Завіті

У Новому Завіті прямо говориться про те, що Ісус із Назарета був Месією, прихід Якого провіщали пророки. Новозавітні автори, говорячи про Ісуса, звертаються до вищезгаданих та інших старозавітних свідчень Його божества. Як правильно зазначає Б. Б. Ворфілд:

«Увесь Новий Завіт пронизує думка про те, що з приходом Ісуса Христа виконалася старозавітна обітниця, що повторюється і в Псалмах, і в Пророках. Обітниця про те, що призначеного часу Бог відвідає Свій народ, щоб спасти його. З Писання ми знаємо, що Він названий Ісусом саме тому, що «спасе Він людей Своїх від їхніх гріхів» (B. B. Warfield, “Messiah,” 104).

Крім того, Новий Завіт містить безліч підтверджень божественної природи Ісуса. Зробимо їх короткий огляд.

1. Божественні імена Ісуса

По-перше, про божество Ісуса свідчать деякі з Його імен у Новому Завіті. Передусім, про Ісуса говориться як про «Господа» (грецькою – kyrios). Цей титул стосовно Ісуса вживається близько п’ятисот разів. Зазвичай словом kyrios називали хазяїна або власника чого-небудь; йому належить право власності, і він може розпоряджатися своїм майном на свій розсуд. Це значення передає слово «хазяїн». Саме в цьому сенсі Бог – Господь «неба і землі» (Мт. 11:25), і в цьому ж сенсі Ісус «Господь Він усім» (Дії 10:36). У Стародавній Греції і Римі слово kyrios також використовували як шанобливе звертання («пан») і як почесний титул при звертанні до осіб царської крові («государ», «Ваша Величність»). У язичницьких релігіях це слово також вживалося, коли йшлося про богів (1 Кор. 8:5). Згодом так почали називатися римські імператори, які вимагали божественних почестей.

Але нас передусім цікавить, яке значення вкладали в слово kyrios юдеї. У більшості манускриптів Септуагінти (перекладу Старого Завіту грецькою мовою), що дійшли до нас, слово kyrios ужите близько восьми тисяч разів стосовно Бога Ізраїля. У деяких випадках це слово kyrios ужите для перекладу староєврейських слів ‘adonai (буквально – «Господь») і ‘elohim («Бог»), але найчастіше – понад шість тисяч разів – воно вживається як переклад слова «Яхве», імені Самого Бога5. Близько тисячі разів слово kyrios поєднується зі словом theos, «Бог», у поширеному вислові «Господь Бог». Жодного разу це слово не використовується стосовно язичницьких божеств та ідолів.

Отже, для кожного юдея, що читав Старий Завіт у грецькому перекладі, Септуагінті, титул kyrios безпосередньо асоціювався з єдиним істинним Богом. Безперечно, апостол Павло й інші автори Нового Завіту, які часто цитували Старий Завіт у перекладі Септуагінти, використовують слово kyrios саме в цьому сенсі.

Варто особливо зазначити, що новозавітні автори дуже часто (а Павло – майже завжди) використовували титул kyrios стосовно Ісуса. Ті, хто писав Новий Завіт, прекрасно розуміли старозавітне значення титулу kyrios. Навряд чи вони називали б так Христа, якби не ототожнювали Його з Яхве. Як пише Вейнрайт: «Очевидно, що християни свідомо називали Христа ім’ям, що належало Богові, щоб підкреслити Його рівність Богові» (Wainwright, 89). Особливо часто титул kyrios вживається після воскресіння Христа. Хома звертається до Нього: «Господь мій і Бог мій!» (Ів. 20:28). Бог Отець назвав Його «Господом і Христом» (Дії 2:36), і, зрештою, весь світ сповідує, що «Господь Ісус Христос» (Флп. 2:11), воістину, Він – «Господь над панами» (Об. 17:14; 19:16). Титул «Господь над панами» належить Богові (Повт. Зак. 10:17, в українському перекладі «Бог богів і Пан панів»; 1 Тим. 6:15), і, поза сумнівом, «Господь над панами» може бути лише один. Тому коли ранні християни сповідували Ісуса Господом (Рим. 10:9; 1 Кор. 12:3), вони проголошували Його божество.

Про божественність Ісуса свідчить і інше ім’я – «Син Людський». В історії християнства багато хто вважав, що цей титул указує на людську природу Ісуса (і ставили поряд із ним титул «Син Божий» як свідчення божественної природи Ісуса). Проте є всі підстави вважати, що це ім’я вказує саме на божество Ісуса. Передусім це випливає з використання цього імені в Новому Завіті. В апокрифічній Книзі Єноха воно належить надприродній небесній істоті, що судить людей і ангелів на Страшному суді. У Дан. 7:13–14 Син Людський на небесах підходить до престолу «Старого днями». Імовірно, Даниїл пророкує про воскреслого й прославленого Господа Ісуса, що підноситься на небеса, щоб сісти праворуч Отця. Про божество Сина Людського свідчить те, що Йому належать вічне панування й загальне поклоніння. Отже, титул «Син Людський» ототожнюється з трансцендентною божественною славою.

Навряд чи євреї новозавітних часів, що знали величне значення цього титулу в Дан. 7:13–14, використали б його стосовно когось іншого. Тому для нас дуже важливе те, що Ісус найчастіше називає Себе саме цим іменем. Як пише Стоффер, Ісус при цьому «має на увазі, що Йому належить уся небесна велич цього Сина Людського», тому що «це найсміливіша заява, яку міг зробити про себе мешканець стародавнього Сходу!» (Stauffer, 108–109). Вос називає це ім’я «найбільшим і неземним іменем з усіх імен» (Vos, Jesus, 254). Куллман погоджується, що «ім’я «Ісус – Син Людський» проголошує Його велич, а не приниження» (Cullmann, The Christology of the New Testament, 177).

Ще один титул Ісуса, що свідчить про Його божество, – «Син Божий». У язичницькій культурі так часто називали богів (Wainwright, 173), але в Старому Завіті це словосполучення має різні значення. Увесь Ізраїль називається сином Божим (Вих. 4:22–23; Ос. 11:1); ангели були «синами Божими» (Йов 1:6; 2:1); царі Ізраїля також називаються синами Бога (2 Сам. 7:14; Пс. 88:21–28). Обіцяний Месія назветься Сином Божим: «Ти Мій Син; Я сьогодні Тебе породив» (Пс. 2:7).

У Новому Завіті це ім’я часто застосовується до Ісуса. Під час хрещення Ісуса Отець проголошує: «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав!»5 (Мт. 3:17; див. 17:5). Він – «Однороджений» Син Отця (Ів. 3:16; див. 1 Ів. 4:8). Петро, сповідуючи божество Ісуса, говорить: «Ти – Христос, Син Бога Живого» (Мт. 16:16). Демони також визнають Його Сином Бога: «І духи нечисті, як тільки вбачали Його, то падали ницьма перед Ним, і кричали й казали: «Ти – Син Божий»» (Мк. 3:11; див. 5:6–7). Ісус «об’явився Сином Божим у силі, за Духом святости, через воскресіння з мертвих» (Рим. 1:4).

Як же розуміти цей титул Ісуса? Насамперед треба знати, як самі євреї розуміли це ім’я в новозавітні часи. Двічі, коли Ісус говорив про Бога як про Свого Отця, юдеї звинувачували Його в богозневазі й хотіли вбити Його, тому що Він «Бога Отцем Своїм звав, тим роблячись Богові рівним» (Ів. 5:18; див. Ів. 10:33, 36).

Перша історія відбулася, коли Ісус зцілив хворого біля купальні Віфесда в суботу. Юдейські начальники стверджували, що в суботу зціляти не можна, на що Ісус відповів: «Отець Мій працює аж досі, – працюю і Я» (Ів. 5:17). І тоді вони вирішили вбити Його, тому що Він «Бога Отцем Своїм звав, тим роблячись Богові рівним» (Ів. 5:18). Але найважливіше те, що у вичерпній відповіді начальникам (Ів. 5:19–47) Ісус не спростовує цього звинувачення. Він не говорить: «Ні, ви неправильно мене зрозуміли!» Ба більше, в усіх словах Ісуса підкреслюється Його богосинівство як свідчення й підтвердження Його божества. Особливо явно це простежується в Ів. 5:23, де Ісус говорить про те, що Син гідний усієї слави, яка належить Отцеві: «…щоб усі шанували і Сина, як шанують Отця. Хто не шанує Сина, – не шанує Отця, що послав Його».

Про другий випадок читаємо в 10-му розділі Євангелії від Івана. Він також ясно свідчить про те, що в часи Ісуса євреї розуміли словосполучення «Син Божий» як ім’я Бога. В суперечці з юдейськими вождями Ісус говорить про Свої близькі стосунки з «Отцем» (Ів. 10:25, 29) і на завершення стверджує: «Я й Отець – Ми одне» (Ів. 10:30). За це юдеї хотіли побити Ісуса камінням, тому що сприйняли Його слова як богозневагу й сказали, що Він за Бога Себе видає (Ів. 10:33). І знову головне звинувачення полягає в тому, що Ісус претендує на богосинівство. Про це свідчать і прикінцеві слова Самого Ісуса: «Закидаєте ви: «Зневажаєш Ти Бога», через те, що сказав Я: «Я – Син Божий»?» (Ів. 10:36).

Тут насамперед варто зазначити, що й у цьому випадку, і в 5-му розділі Євангелії від Івана Ісус не заперечує того, що справді говорить про Своє богосинівство. Крім того, Він ніколи не заперечує, що, називаючи Себе Сином Божим, має на увазі Своє божество. Згодом, на суді, Ісуса запитували: «То Ти Божий Син?», і Він відповідав ствердно (Лк. 22:70; див. Мк. 14:61–64; Ів. 19:6–8). І знову Його звинуватили в богохульстві й визнали гідним смерті. Юдеї представили Пілатові таке пояснення: «Ми маємо Закона, а за Законом Він мусить умерти, – бо за Божого Сина Себе видавав!» (Ів. 19:7). З цих прикладів видно, що коли Ісус називає Себе Сином Божим, усі розуміють: Він називає Себе Богом. Саме в цьому полягало значення імені «Син Божий». Вейнрайт пише: «З усіх титулів, що описують стосунки Ісуса з Богом, ім’я «Син Божий» найяскравіше свідчить про Його божество» (Wainwright, 172).

Ісус – Господь; Ісус – Син Людський; Ісус – Син Божий. Кожне з цих імен по-особливому свідчить про божественну природу Ісуса Христа.

2. Божественні діяння Ісуса

Новий Завіт свідчить про дивовижні діяння, які здійснював Ісус; лише Бог має силу та владу творити подібні речі. Передусім, Ісус з’являється як Творець усесвіту. Кол. 1:16 свідчить: «Бо то Ним створено все… усе через Нього й для Нього створено!» В Ів. 1:3 про Логос, що втілився в Ісусові з Назарета, сказано: «Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього». Те ж саме повторюється в 1 Кор. 8:6 і в Євр. 1:2. Усі ці вірші свідчать про Ісуса як про Творця, ототожнюючи Його з Самим Богом. (Див. Cottrell, God the Creator, 138–139, 184.)

Писання також говорить про те, що Ісус бере участь у Промислі Божому. У Кол. 1:17 сказано, що «все в Нім стоїть». У Євр. 1:3 говориться, що Він тримає «все словом сили Своєї». Лише всевладний Творець може підтримувати існування всього світу, створеного з нічого. Отже, ці уривки також свідчать про божество Ісуса.

Спасіння – це діяння, яке здійснює тільки Бог, і це діяння приписується Ісусові. Новий Завіт шістнадцять разів називає Його «Спасителем». Особливо треба підкреслити владу Ісуса прощати гріхи (Мк. 2:10); прояви цієї влади юдеї прирівнювали до богохульства, тому що «хто може прощати гріхи, окрім Бога Самого?» (Мк. 2:7). Ісус ніколи не заперечував, що лише Бог має таку владу; чудеса, які здійснював Ісус, свідчили про те, що божественна влада належить і Йому.

Влада здійснювати такі діяння, як Створення, Промисел і спасіння, за правом належить тільки Богові, але з Нового Завіту ми бачимо, що й Ісус бере участь у цих діяннях. З цього випливає лише один висновок: Сам Ісус – Бог.

3. Ісуса називають Богом

По-третє, про божество Христа свідчить те, що в декількох новозавітних текстах Його прямо названо Богом. Звичайно, ті, хто заперечує божество Христа, пропонують інші пояснення цих уривків, проте найпевніша екзегеза свідчить про те, що в цих текстах ідеться саме про Ісуса та про Його божественну природу. Перший текст – Ів. 1:1: «На початку було Слово [Логос], а Слово в Бога було, і Бог було Слово». Кожна з цих трьох синтагм свідчить про божественну природу Логосу. У першій синтагмі говориться про Його вічність, тому що Він уже існував, коли з’явилося все інше (див. в. 2–3). У другій синтагмі згадується вічний взаємозв’язок Логосу з Богом; Він відмінний від Бога, але рівний Богові. Хто ж цей Логос? У 14-му вірші Він ототожнюється з Ісусом, що свідчить про божественну природу Ісуса. Деякі вважають, що значення останньої синтагми в Ів. 1:1 не припускає божества в повному розумінні, проте ця думка суперечить правилам грецької граматики, особливо правилу Колуелла6.

Другий вірш – Ів. 20:28, де Хома, що вперше побачив воскреслого Христа, «сказав Йому: «Господь мій і Бог мій!» Якби Ісус не був Богом, вигук Хоми був би відвертим богохульством – і в цьому богохульстві був би винен Сам Ісус, що не спростував відразу ж подібне звертання. Проте Ісус не докоряє Хомі; навпаки, Він заповідає всім майбутнім поколінням наслідувати цю віру.

Наступний фрагмент – 1 Ів. 5:20: «Ми знаємо, що Син Божий прийшов, і розум нам дав, щоб пізнати Правдивого, і щоб бути в правдивому Сині Його, Ісусі Христі. Він – Бог правдивий і вічне життя». Кого тут Іван називає «Богом правдивим»? У граматичній конструкції найближче до вказівного займенника («цей», houtos; в українському перекладі вжито особистий займенник «Він») стоїть антецедент «Син Його, Ісус Христос». У цьому уривку і в 1 Ів. 1:2 про Нього також сказано, що Він є «життя вічне». Ісус – істинний Бог.

У Рим. 9:5 апостол Павло перелічує дані єврейському народові благословення й наприкінці переходить до славослів’я: «…що їхні й отці, і від них же тілом Христос, що Він над усіма Бог, благословенний, навіки, амінь». Іноді крапку ставлять після слів «Христос» або після слів «над усіма», виділяючи так славослів’я в окреме речення, що стосується лише Бога Отця, а не Христа. Наприклад, в одному з англійських перекладів Біблії (TEV) пропонується така конструкція: «Вони походять від знаменитих юдейських предків; і людина-Христос належить до їхнього роду. Нехай буде благословенний навіки Бог, що панує над усіма! Амінь». Проте Брюс Метцгер показав помилковість таких перекладів (Bruce Metzger, 95–112).

Насправді, усе свідчить про те, що остання частина Рим. 9:5 – «Він над усіма Бог, благословенний, навіки», – стосується слова «Христос». Слово «Христос» в оригіналі виступає безпосереднім антецедентом, форма якого збігається з формою відносного займенника «хто» (який у грецькому оригіналі стоїть перед словом «сущий»). До того ж, і в інших посланнях Павла славослів’я ніколи не вживаються окремо; вони завжди пов’язані з попереднім контекстом (Рим. 1:25; 11:36; 2 Кор. 11:31; Гал. 1:5; 2 Тим. 4:18). А згадка про людську природу Христа в першій частині вірша вимагає додаткової згадки Його божественної природи. Нарешті, ми вважаємо, що друга частина 5-го вірша свідчить про божество Христа, тому що така інтерпретація відповідає контексту, де благословення Ізраїля перелічуються від меншого до більшого (Рим. 9:4–5). Отже, традиційний переклад цього вірша точно передає те, що мав на увазі Павло. Сам Ісус Христос – це «Бог, благословенний, навіки».

Крім того, Ісуса названо Богом у Тит. 2:13: «І чекали блаженної надії та з’явлення слави великого Бога й Спаса нашого Христа Ісуса». «Великий Бог» ототожнюється з «Спасителем нашим Ісусом Христом», і це підкреслюється тим, що присвійний займенник «наш» використовується лише один раз. Ще один вірш – Євр. 1:8: «А про Сина [сказано]: «Престол Твій, о Боже, навік віку». Тут цитується Пс. 44:7 і проводиться пряма паралель із Ісусом. Нарешті, в 2 Петр. 1:1 написано: «…в праведності Бога нашого й Спасителя Ісуса Христа».

4. Ісус рівний Богові

Є багато інших біблійних текстів, у яких, хоча Ісуса й не названо Богом, ясно говориться про те, що Він рівний Богові. В одному з попередніх розділів, присвяченому доктрині Трійці, пояснювалося, що в деяких новозавітних текстах усі три Особи Трійці згадуються так, щоб підкреслити їхню єдність. До таких текстів належить Велике доручення в Мт. 28:19: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Важливо зазначити, що Ісус не говорить «в імена» або «в ім’я Отця, і в ім’я Сина, і в ім’я Святого Духа». Ні, Він заповідає учням хрестити в одно ім’я – Отця, Сина і Святого Духа. У біблійні часи імена вибирали не довільно й не просто для того, щоб відрізнити людину від інших. Уважали, що ім’я невіддільне від самої людини, що воно відображає якості її характеру й саму суть. Тому, називаючи Отця, Сина і Святого Духа одним іменем, Ісус має на увазі, що Отець, Син і Святий Дух мають спільні властивості, природу й владу. В інших текстах про триєдність також підкреслюється рівність іпостасей Трійці (див. розділ 3, підрозділ I, пункт Г).

Про рівність Ісуса Богові свідчать і інші тексти. Як уже зазначалося, Ів. 5:23 – один із них. У цьому уривку Сам Ісус говорить, що Отець віддав увесь суд Синові, «щоб усі шанували Сина, як шанують Отця». Головне слово цієї фрази – «як» (kathos), яке означає, що Синові належить така ж слава, як і Отцеві.

Крім того, варто звернути увагу на Гал. 1:1: «Апостол Павло [поставлений] ні від людей, ані від чоловіка, але від Ісуса Христа й Бога Отця, що з мертвих Його воскресив». У цьому вірші Павло, пояснюючи своє апостольське обрання, протиставляє Ісуса людям і ставить Його нарівні з Богом Отцем. У конструкції речення використано лише один прийменник перед словами «Ісус Христос» і «Бог Отець», що підкреслює Їхню єдність.

Одне з найсильніших свідчень божества Христа знаходимо у Флп. 2:6: «Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним». Описуючи стан Христа до Втілення, Павло пише, що Він був у «Божій подобі» (en morphe theou). Поняття morphe, перекладене як «подоба», передає сукупність якостей, що становлять сутність чого-небудь. У цьому випадку morphe означає сукупність характеристик, що роблять Бога Богом. Те, що Христос був у «Божій подобі», означає, що Йому належали всі якості й атрибути Бога. Далі це твердження підкріплюється словами про те, що Він був «Богові рівним». Христові не треба було придбавати ці якості й триматися за них, тому що вони цілком належали Йому й були невіддільною частиною Його природи. (Детальніше тлумачення цього уривка наводиться нижче.)

У Посланні до колосян 2:9 просто сказано: «…бо в Ньому тілесно живе вся повнота Божества». Ще зрозумілішого й переконливішого підтвердження божественної природи Христа важко й уявити. У людській («тілесній») природі нашого Спасителя, як у постійному помешканні, перебуває вся повнота Божества; до Його природи неможливо що-небудь додати, тому що Він уже цілковито Бог. Ворфілд пояснює це так: «Усе, що складає Боже єство, є в Христі» (Warfield, «Trinity,» 47).

Ще один вірш, який свідчить про те, що Христос рівний Богові Отцю, – Євр. 1:3: «Він [Син] був сяєвом слави та образом істоти Його [Батька]». Девід Веллс підкреслює, що ці слова «поза всяким сумнівом указують на божество». Розвиваючи цю думку, Він зазначає, що слово «істота» чітко «вказує… на саме єство Бога». Значення цього слова «припускає не якийсь віддалений натяк, але ясне ствердження самої суті чого-небудь»7. Отже, цей вірш говорить про цілковиту тотожність Отця і Сина.

Нарешті, треба згадати й про те, як у Книзі Об’явлення зіставлено діяння тих, що перебувають у небесній славі Отця й Агнця. У грецькому оригіналі про Судний день говориться, що це великий день «Їхнього гніву» (6:17). На чолах спасенних написані імена Агнця й Отця (14:1). Бог і Агнець сидять на одному престолі (22:1, 3); обоє Вони називаються храмом і небесним світлом (21:22–23). Крім того, і про Отця, і про Агнця сказано, що Вони перебувають вічно. У 1:8 Отець говорить: «Я Альфа й Омега,.. Бог, Той, Хто є, і Хто був, і Хто має прийти, Вседержитель!» (див. 1:4; 4:8; 10:6; 15:7; 21:6). Те ж саме сказано і про Ісуса. У 22:13 Ісус говорить: «Я Альфа й Омега, Перший і Останній, Початок і Кінець» (див. 1:17; 2:8). На те, що ці слова належать Ісусові, вказують 12-й і 20-й вірші – «Господь Ісус» «незабаром прибуде». (Див. Об. 3:3, 11; 16:15; 21:7.) Отже, вічна природа, яку в Старому Завіті має один тільки Бог, належить і Отцеві, і Синові (Іс. 40:10; 62:11).

5. Поклоніння Ісусові

Якщо взяти до уваги все вищесказане про божество Христа, нас не повинно дивувати, що Йому належить поклоніння нарівні з Отцем. Ні люди (Дії 10:25–26), ні ангели (Об. 19:10; 22:8–9) не мають права приймати поклоніння. Апостолові Івану Ангел говорить: «Богові вклонися» (Об. 22:9). Коли сатана спокушає Ісуса, пропонуючи вклонитися собі, Ісус відповідає: «Господові Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому» (Мт. 4:9–10). Проте, як ми вже бачили на прикладі уривків, наведених вище, Ісус говорить, що Йому належить слава нарівні з Отцем (Ів. 5:23); Він також приймає щире поклоніння апостола Хоми (Ів. 20:28). У Флп. 2:10–11 сказано, що ті, хто прославляє Сина, славлять Отця. Дехто вважає, що 1 Тим. 3:16 і Флп. 2:6–11 є ранніми християнськими гімнами, що прославляють Христа. Рим. 9:5; 2 Тим. 4:18 і 2 Петр. 3:18 – славослів’я Христові.

У Книзі Об’явлення описано, як небесні воїнства прославляють Агнця (5:8–11). Вони проголошують: «Достойний Агнець, що заколений, прийняти силу, і багатство, і мудрість, і міць, і честь, і славу, і благословення!» (5:12). Далі йде чи не найпереконливіше свідчення про божество Христа в усьому Писанні. «І кожне створіння» (категорія, в яку Христос не включений) віддає однакову хвалу Отцеві й Агнцеві: «Тому, Хто сидить на престолі, і Агнцеві – благословення, і честь, і слава, і сила на вічні віки» (5:13). У цьому вірші проводиться чітка відмінність між Ісусом і «кожним створінням». Писання рішуче засуджує тих, які «служили створінню більш, як Творцеві» (Рим. 1:25). Проте все створіння поклоняється Ісусові Христу, Агнцеві Божому. Коли Отець увів у всесвіт Логос, Свого «Первородного», Він сказав: «І хай Йому вклоняться всі анголи Божі» (Євр. 1:6). Це свідчить про те, що Сам Ісус Христос – не творіння, а Творець.

Це означає, що необхідно остерігатися помилкових тлумачень Об. 3:14, де Ісус називає Себе arche «початком Божого творива». Слово arche можна перекласти як «початок» (див. NASB); і ті, хто заперечує божественну природу Христа, наполягають саме на цьому значенні, пояснюючи, що Ісус був першим творінням Бога. Але таке тлумачення абсолютно неприйнятне. Якщо слово arche справді перекладається в цьому випадку як «початок», то воно стосується воскреслого Христа як початку або первістка нового творіння, первістка з мертвих (Об. 1:5; див. Рим. 8:29; Coл. 1:18). Слово arche також може означати «початок» у розумінні «походження» або «першопричина».

Крім того, треба зазначити, що грецьке слово arche іноді також має значення «правитель», тобто перший за становищем (див. Лк. 12:11; Тит. 3:1), а не той, хто з’явився першим. У цьому значенні слово arche синонімічне слову archon в Об. 1:5, де сказано, що Ісус – «Владика земних царів». Будь-яке з цих трьох значень слова arche прийнятне; проте всяке розуміння слова, яке припускає, що Ісус був створений, абсолютно не відповідає тому, про що говорить уся Біблія.

6. Ісус ототожнюється з Яхве

Уже говорилося про те, що ім’я «Господь» ототожнює Ісуса зі старозавітним Яхве. Але є й інший, пряміший зв’язок. У деяких випадках автори Нового Завіту тлумачать стосовно Ісуса Христа старозавітні тексти, у яких ясно говориться про Яхве. Наприклад, у Мт. 3:3 написано, що в Іс. 40:3 говориться про служіння Івана Хрестителя як предтечі Месії: «В пустині готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому!» Але в Іс. 40:3 говориться саме про Яхве: «Вготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Богу нашому!»8. Те ж саме можна сказати про Мал. 3:1, де Яхве говорить: «Ось Я посилаю Свого ангола, і він перед обличчям Моїм приготує дорогу». Проте в Мт. 11:10 Святий Дух дозволив замінити займенник Мій на Твій, тим самим засвідчивши, що цей уривок стосується також Ісуса: «Ось перед обличчя Твоє посилаю Свого посланця, який перед Тобою дорогу Твою приготує!»

Старозавітні тексти про Яхве часто звучать у Новому Завіті стосовно Ісуса Христа. У Євр. 1:10–12 цитується Пс. 101:26–28, і йдеться про Спасителя. Так, Ісусові приписується участь у Творінні й атрибут вічності, що належить Яхве. Особливо важливий уривок Йоіл. 3:5: «І станеться, – кожен, хто кликати буде Господнє ім’я, той спасеться». У Новому Завіті цей текст двічі використовується, коли говориться про Христа (Дії 2:21, 36; Рим. 10:9, 13). В Іс. 8:13–15 Яхве називає Себе каменем спотикання, а в Іс. 28:16 говорить, що покладе на Сіоні каменя випробуваного, наріжного. У Рим. 8:32–33 ці два уривки з’єднані і сказано, що камінь спотикання – це Ісус Христос (див. також. 1 Петр. 2:6–8). Подібні паралелі можна провести між Пс. 67:19 і Еф. 4:6–8; Іс. 45:23 і Флп. 2:10–11 (див. Рим. 14:11); Повт. Зак. 10:17 і Об. 17:14, 19:16; Пс. 33:9 і 1 Петр. 2:3; Іс. 8:14 і 1 Петр. 2:5–8; і Пс. 23:7–10 і 1 Кор. 2:8.

Вивчивши безліч подібних текстів, Крістофер Кайзер доходить висновку: «В усьому Новому Завіті – від початку до кінця – Ісус ототожнюється з Яхве, Богом Ізраїля» (Kaiser, 35). Це не означає, що лише Ісус і є Яхве. Але старозавітний Яхве передбачає Ісуса, а також Отця і Святого Духа.

Отже, ми бачимо, що Новий Завіт містить численні й різноманітні свідчення, що підтверджують божественну природу Ісуса.

В. Єретичні уявлення про божественну природу Христа

Від самого початку християнства віруючі добре розуміли, що Ісус був не просто людиною, проте минуло приблизно два століття, перш ніж перші християни визначили, як не треба розуміти Його божественну природу. Деякі погляди було визнано єретичними, тому що вони містили не просто помилкові уявлення, але суперечили розумінню істинної природи Божества Христа. Прибічники цих єресей зазвичай не заперечують, що Ісус володіє «божеством» у деякому розумінні, проте вони вважають, що божество Ісуса відрізняється від божества Отця. Вони заявляють, що лише Отцеві належить відвічне й нескінченне божество, а божество Сина – набуте або належить Йому меншою мірою.

1. Адопціанська єресь

Найперший приклад христологічної єресі – адопціанство, також відоме як динамістичне монархіанство. Попередниками цієї єресі були евіоніти, учення яких виникло на початку або в середині II ст. Евіоніти наголошували на людській природі Христа, заперечуючи Його істинне божество. Вони вчили, що Ісус вів досконале життя, і саме тому Бог дав Йому особливе помазання під час хрещення, піднісши Його над звичайними людьми. Тому «в уявленні евіонітів Христос – це релігійний супермен, що височіє… над усіма пророками, навіть, певною мірою, ангельська істота. Проте Він не має «метафізичної» переваги в біблійному сенсі» (Skard, 37). Хоча евіоніти вважали, що Христос височіє над усім людством, вони все ж ставили Його нижче від Бога.

Назва «адопціаністи» зазвичай використовується стосовно деяких учителів, які почали з’являтися в кінці II ст. Найбільш впливовим із них був Павло Самосатський, що помер близько 275 р. н. е. Загалом, ці вчителі вважали, що Ісус спочатку був простою людиною, але оскільки Він жив праведно, Бог зробив Йому честь і усиновив, наділивши Ісуса певною силою та «божеством». Оскільки хрещення Ісуса супроводжувалося знаменнями, багато адопціаністів вважали, що саме в цей момент Бог зробив Його Сином. Інші були переконані, що проголошення усиновлення сталося в момент воскресіння Христа. У будь-якому разі, прибічники цього вчення вважали, що божество Христа не належало Йому від початку, але було дано як нагорода. Отже, адопціанське вчення припускає, що Син не рівний Отцеві за суттю, і що з усіх поглядів Син нижчий від Отця.

2. Аріанство

Інша єресь, що заперечує божество Христа, називається аріанством. Назва походить від імені найзатятішого її поборника – Арія, що здобув популярність на початку IV ст. На відміну від адопціаністів, які вважали, що на початку життя Ісус був простою людиною, аріани вчили, що Ісус був найвищою небесною істотою – найпершою, яку створив Отець.

В уявленні Арія Бог настільки трансцендентний і відокремлений від усього творива, що в усіх стосунках зі світом, навіть у Створенні, Йому потрібний посередник. Тому Бог створив Сина, або Логос – якусь напівбожественну істоту, що виступала представником Бога у створенні фізичного всесвіту. Логос мав славу першого творіння й брав участь у створенні світу. Потім Він утілився як Ісус із Назарета, і Його життя було настільки досконале, що Батько зробив Йому ще більшу честь, назвавши Сином Божим. (У цьому аріанство перетинається з адопціанізмом.) Аріани навіть стверджують, що Ісуса можна назвати «богом», але, звичайно, Його божество нижче від божества Отця.

Тож в уявленні аріан Ісус не має вічності Бога; Він створений і мав початок. Гасло аріан звучало так: «Був час, коли Сина не було». Крім того, згідно з аріанським ученням, природа Ісуса відрізняється від природи Отця; сутність Ісуса була створена ex nihilo (з нічого), і тому вона скінченна. Звичайно, вище від Ісуса стоїть лише Сам Бог, і надприродна сутність Ісуса підносить Його над усіма іншими істотами. Однак Ісус створений, і Його сутність неможливо прирівнювати до сутності Отця. Зіставляючи сутність Отця і Сина, аріани зазвичай користувалися поняттям homoiousios, що означає «ті, що володіють подібною сутністю». Це поняття вони протиставляли ортодоксальній доктрині про те, що Отець і Син – homoousios, тобто «єдиносущні». Інакше кажучи, аріани заперечували те, що Отець і Син мають однакову сутність. Як пояснює Скард, для аріан Син – це лише «підпорядкований бог, що перебуває на нижчому метафізичному рівні» (Skard, 117, 119). Цю «надлюдину з душею-Логосом, про яку говорять аріани, не можна назвати ні Богом, ні людиною».

Однак Біблія вчить, що Христос був Богом у всій повноті, а тому аріанство – це христологічна єресь. Саме таким було рішення ранньої церкви, яка рішуче виступила на початку IV ст. проти вчення Арія про homoiousios. Нікейський собор 325 р. н. е. оголосив аріанство єрессю й визнав істинним ученням про homoousios, тобто про єдиносущність Христа з Отцем. Висновок собору, наведений нижче, ознаменував один із найважливіших моментів у розвитку христологічного учення:

«Вірую в єдиного Бога Отця Всемогутнього, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого.

І в єдиного Господа Ісуса Христа, єдинородного Сина Божого, від Отця народженого перше всіх віків, Бога від Бога, Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, рожденного, несотворенного, єдиносущного [homoousios] з Отцем, через Якого все створено, який зійшов із небес заради нас, людей, і заради нашого спасіння; постраждав і був похований, і воскрес третього дня за Писанням, і вознісся на небеса, і сидить праворуч Отця, і знову прийде у славі судити живих і мертвих. І в Духа Святого».

Треба зазначити, що аріанська єресь існує й зараз – зокрема, у вченні секти Свідків Єгови, які вважають, що ні людина-Ісус, ні предвічно сущий напередутілений Логос не мають вічності Бога і Його сутності. Свідки Єгови навчають, що Логос був створений першим із усіх істот. Перш ніж стати Ісусом із Назарета, Він існував як архангел Михаїл і був «богом», навіть «сильним богом», але Його божество незрівнянне з божеством Єгови.

3. Ліберальне богослов’я

Більшість сучасних ліберальних богословів також дотримується єретичних поглядів на божество Христа. Ця позиція не має певної назви, але полягає вона в тому, що божество Христа зводиться лише до етичної єдності з волею Отця. Прибічники цього вчення відкидають метафізичну єдність – єдність сутності – Ісуса з Отцем. Вони вважають, що Ісус був людиною, «якісно» такою ж, як усі люди, але вирізнявся з усіх, що будь-коли жили, тим, що лише Він повністю розумів Бога й набув етичної єдності з Ним. Ісус був не лише повним одкровенням Бога, але виявляв те, якою має бути (і, теоретично, може бути) кожна людина – досконалою істотою. Божество Христа в розумінні таких богословів – це повне одкровення Бога в Ісусові й унікальна досконалість людської природи Ісуса.

Христологія Ван Дюсена – типовий приклад ліберального богослов’я. Як пише Ван Дюсен (Van Dusen, 214), коли йдеться про єдність Ісуса з Богом, треба уникати таких метафізичних понять, як «єство» і «сутність» (тобто тверджень на зразок «Христос єдиносущний з Отцем»). Єдність Ісуса з Отцем швидше треба розуміти як єдність думок, волі, мети, добрості й любові. Лише в такий спосіб можливе втілення Бога в людину. До того ж, на думку Ван Дюсена, «Бог якоюсь мірою втілюється в життя кожної людини» (215). Ісуса вирізняє те, що присутність Бога в Ньому була повнішою, ніж у будь-кому іншому. В Ісусові Бог був присутнім настільки повно, наскільки Він може бути присутнім у житті людини; проте це не можна назвати єдністю єства або сутності, вважає Ван Дюсен. «Ісус розділяв із Богом наміри, мету, волю й співчуття» (216–217). Далі Ван Дюсен стверджує:

«Слова, діяння, наміри й найглибші помисли Ісуса пронизані Життям Бога. Цей Бог говорив і діяв в Ісусові настільки ясно, наскільки тільки міг Владика Буття відкрити Себе в мешканці Назарета часів кесарів. У житті Ісуса гармонійно злилися божество й людина – душа людини відгукнулася на божественний задум і повністю віддалася Йому. Бог наповнив цю душу всією Своєю повнотою, яку тільки може вмістити людське життя. Ось що означає «досконале людське життя»; ось що означає «божество Христа»… Божество Христа означає, що Бог перебував в Ісусові з Назарета настільки повно, наскільки взагалі можлива божественна присутність у людині» (Dusen, 218).

Усі вищеперелічені погляди на божество Ісуса – адопціанізм, аріанство й лібералізм – неприйнятні. Вони суперечать біблійному вченню про те, що Ісус Христос був Богом, що Він рівний Богові і що Він тотожний Яхве, Богові Ізраїля.

Г. Значення Божества Ісуса

Біблійне вчення про божество Ісуса Христа треба розуміти й приймати. Це одна з найважливіших християнських доктрин. Божество Ісуса – це не просто якийсь випадковий факт, відкритий нам, щоб випробувати нашу віру. Божество Ісуса – важлива складова викупного задуму.

Час від часу навіть серед християн можна почути думку, що справжня спасительна віра в Ісуса можлива й без визнання Його рівності Богові. Можна почути запитання: «Якщо хтось вірить в Ісуса-Месію, то невже цього недостатньо? Чи справді потрібне ще щось? Чи обов’язково нам погоджуватися з Нікейсько-Царгородським символом віри, у якому сказано, що Ісус має таку ж сутність або єство, що й Отець?»

На це запитання ми однозначно відповідаємо: так, із двох причин. По-перше, того, що Ісус рівний Богові, навчали не лише тлумачі Нового Завіту в IV ст. – про це ясно говорить і Біблія. По-друге, неможливо приймати Ісуса як Месію або Христа, водночас відкидаючи Його божественну природу. Про це свідчить богонатхненне визнання Петра про те, що Ісус – і Христос, і Божий Син (Мт. 16:16–17).

Роль Ісуса як Спасителя нерозривно пов’язана з Його божеством. Описані в Новому Завіті діяння Ісуса – Викуплення і Воскресіння – були б неможливі, якби Він не був Богом.

1. Божество Ісуса і Викуплення

Як буде показано в наступному розділі, сутність Викуплення полягає в тому, що Ісус віддав Себе в жертву за наш гріх і поніс покарання замість нас. Деякі відкидають таке розуміння замісної жертви Ісуса на тій підставі, що якщо беззаконник винен і заслужив покарання, то несправедливо карати замість нього іншу безневинну людину, навіть якщо сама жертва бажає взяти на себе покарання.

Це було б так, якби безневинна замісна жертва була вибрана випадково, щоб зайняти місце винного злочинця й задовольнити гнів Бога-законодавця. Проте з Ісусом усе інакше. Замісною жертвою став Сам божественний Логос, що втілився в образі людини, тому в цьому випадку Він – не просто безневинний сторонній спостерігач. Це Сам вічний Законодавець і Суддя, що бере на Себе покарання власного закону.

Отож, як пише Жильбо, замісна жертва має сенс «лише за цілковитого визнання біблійного вчення про божество Христа. Інакше, якщо Жертва не ототожнюється із Суддею, то вона здійснюється третьою стороною і, отже, несправедлива» (Guillebaud, 148). Отже, спасительна сила хреста нерозривно пов’язана з божеством Христа.

Інша особливість доктрини замісної жертви полягає в тому, що спокутування однією людиною гріхів усього світу логічно неможливе. Оскільки покарання припускає фізичну й вічну смерть і оскільки в людини є лише одне життя, вона може віддати його тільки за одну людину.

Але це справедливо лише в тому разі, якщо замісна жертва – звичайна людина, яка нічим не відрізняється від тих, чиє покарання бере на себе. Одна скінченна людина спроможна понести покарання тільки за одну іншу скінченну людину.

Саме тому такою важливою є божественна природа Ісуса. Він – не скінченне творіння, а нескінченний Бог. Він прийняв страждання за наші гріхи не лише у фізичному людському тілі, але й у Своєму божестві. Його страждання було нескінченним і тому достатнім для спокутування гріхів усього світу. Нескінченні страждання Бога-Спасителя більші, ніж усі вічні страждання в пеклі, заслужені всіма людьми.

Крім того, Викуплення вимагає, щоб замісна жертва була без гріха. Якби Ісус учинив хоча б один гріх, Він Сам заслуговував би на смерть, а тому не міг би понести покарання замість нас. Але на Ньому не було гріха (2 Кор. 5:21; Євр. 4:15), тому Він був угодною Богові жертвою. Божественна природа Ісуса була єдиним, що могло гарантувати безгрішність із самого початку. Оскільки Ісус був Богом, Він не міг згрішити. (Не всі погодяться з цим твердженням, проте я висуваю його без жодних сумнівів.)

2. Божество Ісуса і Воскресіння

Ісус не був єдиною людиною, воскреслою з мертвих. Чудодійна сила Бога може повернути фізичне життя будь-якому померлому. Саме собою Воскресіння Ісуса не є незаперечним свідченням Його божественності. Але сенс Воскресіння Христа набагато глибший. Коли Ісус повстав із мертвих, Він був не просто одержувачем живодайної сили Бога; Він був її джерелом. Його Воскресіння вилило у світ усеосяжну, нескінченну силу.

Ця сила розбила нашого ворога – смерть – і того, хто направив її на нас, як меч, – сатану. Простій людині було б не під силу отримати перемогу в цьому бою, і навіть архангелові Михаїлу довелося кликати Бога на допомогу, щоб здолати опір сатани (Юд. 9). Але Ісус був не просто людиною, і Його сила набагато перевищує силу ангелів. Він – Бог у тілі; втілення всієї сили й влади Бога (Мт. 28:18). Тому Він отримав повну перемогу над сатаною і смертю.

Сила воскреслого Христа нескінченна, тому здатна викупити весь усесвіт, і наші смертні тіла також (Рим. 8:18–23). Він не просто відновить старий, первинний стан творіння, але оновить його й навіки приведе у прославлений стан. У цьому викупному акті поєднуватимуться Воскресіння і Створення – два діяння всемогутнього Бога (Рим. 4:17). Це справи Бога й Божого Сина, Ісуса.

Як слушно зазначає Роберт Громацкі, «Ісус має право бути об’єктом нашої спасительної віри лише тоді, коли Він – Бог» (Gromacki, 31). Якби Він не був Богом, не було б Євангелії спасіння і не було б християнства в первинному й істинному значенні цього слова.

III. УТІЛЕННЯ

У Біблії ми бачимо Ісуса і повністю людиною, і повністю Богом. Але чи це можливо? Як з’явився Богочоловік? Він з’явився, коли предвічний Логос – друга іпостась Трійці – увійшов у людину Ісуса з Назарета (чи з’єднався з Ним). Здійснилося це в момент дивовижного зачаття людини Ісуса в утробі Марії. Цю подію називають втіленням (прийняттям тіла).

А. Вічне передіснування божественної природи Ісуса

З одного боку, людська природа Ісуса – Сам Чоловік, відомий як Ісус із Назарета – мала початок. Строго кажучи, Ісус Христос не існував до непорочного зачаття. З іншого боку, божественна природа Ісуса не мала початку; вона вічна. Логос, або друга іпостась Трійці, існував завжди. У цьому розумінні можна говорити про передіснування Ісуса Христа, хоча цей предвічний стан належить лише Богові, Який став Ісусом Христом.

Ісус неодноразово згадував – прямо чи побічно – про те, що існував, перш ніж прийшов у світ. Він називає Себе Тим, «що з неба зійшов» (Ів. 6:41 і 3:13; див. 3:31; 6:38). Він говорить про те, що Отець послав Його (Ів. 8:16; див. Мт. 15:24; Ів. 3:34). «Від Отця вийшов Я, і на світ Я прийшов» (Ів. 16:28). Іван Хреститель, який був зачатий за шість місяців до чудесного зачаття Ісуса (Лк. 1:24–36), проголошує, що Ісус був до нього (Ів. 1:15, 30).

Ба, більше, Ісус існував до створення світу. Він говорить про Своє перебування в славі з Отцем «поки світ не постав» (Ів. 17:5; див. в. 24). Про Нього сказано, що Він був «від початку» (1 Ів. 1:1; Євр. 1:10). До того ж Ісус (а саме Логос) брав участь у створенні світу (Ів. 1:3; 1 Кор. 8:6; Кол. 1:16; Євр. 1:2, 10).

Але саме передіснування Ісуса Христа ще не означає Його божества. Навіть аріани вірили в те, що Ісус існував до втілення й до створення світу, тому що був першою істотою, створеною Отцем. Свідчення істинного божества – вічне передіснування; і Писання справді вчить, що Ісус (Логос) існував вічно.

В Ів. 1:1–2 про Логос, що став Ісусом Христом, сказано, що Він у Бога був «на початку». Він був «на початку» в такому ж розумінні, як і Бог був «на початку». Далі в Ів. 1:3 сказано: «Уме через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього». Тут не лише Логос названо Творцем усього, але й проведено чітке розмежування між Ним і всім тим, що було створено чи «повстало» (див. також Об. 5:13). Сам Логос не був створений і не має початку; Він вічний. У Кол. 1:17 також сказано, что Бог Син «є перший від усього», тобто існує (теперішній час) перше від усього створеного. Джордж Лоулор пише:

«Той, Хто викликав увесь світ до існування, обов’язково повинен був існувати ще до того, як щось було створено. До Створення Христос існував упродовж усієї нескінченної вічності. Він існував раніше від усієї матерії й усього фізичного. Усе інше з’явилося після Нього. Усе створене має момент початку. Божественна природа Христа початку не має» (Lawlor, 39).

Про Своє вічне передіснування Ісус говорить так: «Перш, ніж був Авраам, – Я є» (Ів. 8:58). Звідси випливає, що Він існував до народження Авраама; однак значення цих Його слів ще глибше. Дієслово, що стосується народження Авраама (ginomai), ужите в минулому часі; стосовно ж Себе Ісус використовує просте дієслово «бути» в емфатичному теперішньому часі – ego eimi, «я є». Таке вживання теперішнього часу припускає, що навіть до Авраама Він перебував у вічному, безперестанному бутті. Інакше кажучи, Авраам мав початок, а Ісус – ні. До того ж, використання теперішнього часу там, де природніше підійшов би минулий час, мабуть, служить навмисною алюзією на ім’я Бога, відкрите у Вих. 3:14.

Є й інші біблійні тексти, які підтверджують вічне існування Ісуса. Михей пророкує про Месію, що «віддавна постання Його, від днів віковічних» (Мих. 5:1). Він – «Отець вічності» (Іс. 9:6). У Євр. 1:10–12 про Ісуса сказано словами з Пс. 101:26–28 – що Він незмінний від вічності: «Ти завжди Той Самий» (Євр. 1:12). «Ісус Христос учора, і сьогодні, і навіки Той Самий» (Євр. 13:8). Ісус проголошує: «Я Альфа й Омега, Перший і Останній, Початок і Кінець» (Об. 22:13).

Вічне передіснування Ісуса Христа як божественного Логосу узгоджується з таким старозавітним явищем, як «Ангел Господній» (Lawlor, 42–44). До того ж, у Новому Завіті щодо Ісуса застосовуються старозавітні висловлювання про Яхве.

Б. «Слово стало тілом»

Відповідно до Божого задуму Спасіння, «як настало ж виповнення часу, Бог послав Свого Сина», другу іпостась Трійці, «що родився від жони» (Гал. 4:4). Предвічний Логос увійшов до нашого просторового, матеріального всесвіту, з’єднавшись із немовлям, яке дивовижним чином було зачате в утробі Марії. Інакше кажучи, «Слово стало тілом» (Ів. 1:14). Це не означає, що Логос став кимось іншим, утративши божественну сутність, яку мав від вічності. Його божество ні в чому не змінилося. Він став тілом, якимось незбагненним чином ототожнившись із людиною з тіла і крові (Євр. 2:14).

Найдокладніше про цю подію написано в Флп. 2:5–8:

«Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі! Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина. Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної».

Цей уривок свідчить про передіснування Христа – тобто про те, що Він існував раніше, ніж став людиною. Тут також підкреслюється, що в цьому передіснуванні, до Втілення, Йому належала повнота божества.

У Флп. 2:6 про предвічного Христа сказано, що Він був «в Божій подобі» і «Богові рівним». У грецькому оригіналі використано слово morphe, перекладене як «подоба». Іноді ми розуміємо «подобу» як щось зовнішнє, що не стосується суті, а лише мінливої форми чого-небудь, як протиставлення суті й змісту. Проте в грецькій мові слово morphe має зовсім інші конотації. Воно означає внутрішню, невіддільну природу чого-небудь, незмінну сутність. Це сукупність тих якостей, які роблять річ тим, що вона є. Так, те, що Ісус був morphe Божою, означає, що в передутіленому існуванні Він мав усі атрибути Божества – усі ті невіддільні якості, які роблять Бога Богом. Другий вислів посилює перший: Христос був «Богові рівним». Ці слова «означають, що наш Господь Ісус Христос перш, ніж став людиною, існував нарівні з Богом. Це пояснюється тим, що Він був Самим Богом від вічності» (Lawlor, 61). Його божество досконале.

У цьому тексті Павло говорить передусім про те, як передутілений Логос ставився до Своєї рівності з Богом (в. 5). І Павло закликає нас наслідувати Його. Яким же було ставлення Ісуса до рівності з Богом? Він «не вважав за захват бути Богові рівним». «Захват» – це переклад слова harpagmos, на яке в Новому Завіті натрапляємо лише в цьому уривку. Воно утворене від дієслова harpadzo, що означає «красти, забирати, вихоплювати, відбирати силою». Тому в деяких перекладах сказано: «Він не вважав за крадіжку бути рівним Богові». Проте тут ідеться зовсім не про крадіжку. Цей іменник характеризує людину, яка тримається або хапається за щось. Тому цей вислів може означати, що Логосу не треба було триматися за Свою рівність Богові, тому що вона вже за природою належала Йому. Проте контекст підкреслює ставлення Логосу до Свого становища, припускаючи тим самим і інше значення. Христос не вважав, що необхідно егоїстично триматися за Свою рівність Богові; Він був готовий у певному сенсі поступитися нею, щоб спасти занепале людство. У цьому полягає Його велична безкорисливість, що є прикладом для нас.

У Своїй безкорисливості Логос «умалив Самого Себе» (в. 7). Тут вжито дієслово kenoo, що означає «спустошувати, робити порожнім». Спільнокореневий іменник – kenosis. Воно не вживається в Новому Завіті, але зазвичай використовується під час інтерпретації цього вірша. Що мається на увазі, коли говориться, що Логос «спустошив Себе»? Одне з найпоширеніших тлумачень, яке було особливо популярне в XIX ст., – так зване кенотичне богослов’я. Суть його полягає в тому, що Логос, який утілився, відмовився від деяких (або навіть від усіх) божественних якостей. Він «зняв із Себе божество» або, принаймні, відмовився від деяких метафізичних атрибутів, таких як усезнання, усюдисущість і всемогутність. Наприклад, один із перекладів пропонує такий варіант: «Він відмовився від усього, що мав»9. З цього вчення випливає, що втілений Логос перестав бути Богом у повному розумінні. Подібний погляд, звичайно ж, неприйнятний, тому що він припускає, що Ісус нібито був позбавлений деяких фундаментальних атрибутів Бога – зокрема, єдності простоти й незмінності (див. Cottrell, God the Creator, 35–37). До того ж, це вчення суперечить Євр. 13:8, а також Кол. 2:9. У другому тексті сказано, що в Ісусі Христі «тілесно живе вся повнота Божества». Лоулор справедливо зазначає:

«Христос не може перестати бути Богом, не може відмовитися від деяких або всіх Своїх атрибутів. Він не може відмовитися від Своєї невіддільної природи або на якийсь час узяти замість неї іншу природу. Говорячи про те, що Він «умалив» Себе, ми маємо добре розуміти, що це не означає, ніби Господь наш відмовився від Свого божества, або склав його зі Себе, або змінив його на якесь інше єство» (Lawlor, 89).

Що ж, у такому разі, мається на увазі, коли говориться, що Логос «умалив» або «спустошив» Себе? Логос залишався рівним Богові за природою, але, будучи втіленим Сином Божим, Він добровільно відмовився від прерогатив, привілеїв і переваг, що належали Йому як Богові. Він перейняв на Себе обмежене людське існування – навіть більше, Він став рабом. У Ньому не було егоїзму, і Він не відстоював Свої божественні «права». Він не тримався за славу й багатство божественного становища. Безкорисливий Принц добровільно став убогим (2 Кор. 8:9). Лоулор пише: «Христос відмовився «не від володіння атрибутами Божества і не від користування ними, але від права незалежно розпоряджатися цими атрибутами» (Lawlor, 85). Інакше кажучи, Він «відмовився від Свого становища» або «став ніким».

Як Логос це зробив? Він нічого не відняв від Своєї божественної природи, але додав до неї людську – «прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини» (в. 7). Логос не просто додав до Свого божества повноту людської природи Ісуса з Назарета, але також погодився на підпорядковане становище раба, Який у Своїй безкорисливості був готовий піти на хресну смерть заради нашого спасіння (в. 8). За словами Лоулора, «Господь наш Ісус Христос, ставши людиною, перейняв на Себе людські обмеження, неміч і бідність. Він випробував залежність і підлеглість людського існування. Це було повною протилежністю тій славі й повноті, які Він мав, будучи Богом» (82). Проте, прийнявши всі ці обмеження, «Він не втратив Свого божества й не зрікся його»; «Він не перестав бути Богом» (80, 82).

Ким же був утілений Логос? Ортодоксальна християнська доктрина так описує Його істоту: в одній особі Ісуса Христа з’єднані два єства (порівняйте з доктриною Трійці – три Особи, що мають одну природу). Це означає, що Христос повністю володів двома природами: Він був повністю людиною і повністю Богом. Водночас Він мав єдину свідомість, мислення, волю й емоції.

Дуже важливо розуміти, що Христос не був двома особами з двома різними волями й свідомостями – людською й божественною. Учення про те, що залежно від обставин у Ньому переважала або божественна, або людська природа, треба відкинути. Це вчення називається несторіанством; його було засуджено як єресь у V ст. Також важливо розуміти, що божественна й людська природи Христа не зливаються і не змішуються в деяку єдину змішану природу, інакше принижується значення однієї з них або обох. Прикладом такого погляду є євтихіанство – єресь, згідно з якою людська природа Христа практично розчиняється і втрачається в Його божественній природі. Інший приклад – лютеранська христологія, у якій вважається, що всі атрибути божественності Христа стосуються і Його людської природи. Суперечки навколо цього питання велися віками, доки християни не досягли згоди. Ця доктрина викладена у висновку Халкідонського собору 451 р. н. е.10:

«Отже, наслідуючи святих Отців, усі ми однодушно навчаємо, що Господь наш Ісус Христос є один і той самий Син, один і той самий досконалий [teleion] як божество [theoteti] і досконалий як людина [anthropoteti], істинний [alethos] Бог і істинна Людина, один і той самий, що складається зі словесної (розумної) [psyches logikes] душі й тіла, єдиносущний із Отцем [homoousion to patri] як божество і так само єдиносущний із нами [homoousion hemin] як людина, подібний до нас у всьому, окрім гріха; народжений від Отця перше всіх віків [pro aionon] як божество, а також Він народжений в останні дні заради нас і нашого спасіння від Марії Діви й Богородиці [theotokos] як людина [anthropoteta]; один і той самий Христос, Син, Господь, Однороджений, явлений [gnoridzomenon] у двох природах [duo physesin], які не зливаються [asynkytos], не змінюються [atreptos], не розділяються [adiairetos], не розлучаються [achoristos]; відмінність Його природ ніколи не зникає від їхнього з’єднання, але властивості [idiotetos] кожної з двох природ з’єднуються [syntrechouses] в одній особі [prosopon] й одній іпостасі [hypostasis] так, що Він не розсікається і не розділяється на дві особи [prosopa], але Він один і той самий Син Однороджений, Бог Слово, Господь Ісус Христос; саме такий, як говорили про Нього пророки стародавніх часів, і як Сам Ісус Христос навчив нас, і як передав [paradedoke] нам Символ Отців».

В. Непорочне зачаття

Ми розглянули питання передіснування й утілення Христа. Тепер звернемося до тієї дивовижної події, коли предвічний Логос став тілом в Ісусі з Назарета. Цю подію називають «непорочним зачаттям». Щоб зрозуміти це, треба пам’ятати про божество Христа, тому що Його зачаття безпосередньо пов’язане з Його божественною природою.

Назва книги Громацкі точно відображає цей зв’язок: «Непорочне зачаття: доктрина Божества» (Gromacki, The Virgin Birth: Doctrine of Deity). Громацкі пише: «Якщо біблійне вчення про Ісуса Христа істинне, то Він насправді Бог. З цього цілком логічно випливає, що Він прийшов у цей світ надприродним чином. Єдиним способом Його Втілення було НЕПОРОЧНЕ ЗАЧАТТЯ» (68). Отже, «визнаючи непорочне зачаття Христа, ми визнаємо Його божество; визнаючи божество Христа, ми визнаємо Його непорочне зачаття» (189).

У Біблії розповідається про деякі інші надприродні випадки народження, коли хтось із батьків або обоє були безплідні чи досягли похилого віку. Так народилися Ісак (Бут. 18:9–14), Самуїл (1 Сам. 1:1–20) та Іван Хреститель (Лк. 1:5–25). Але всі ці випадки відрізняються від народження Ісуса, тому що щоразу батьків було двоє, і на світ з’являлася звичайна дитина. Непорочне зачаття Ісуса було єдиним у своєму роді, тому що в ньому брав участь лише один батько, і народжена дитина була повністю людиною і повністю Богом.

Непорочне зачаття Ісуса провіщено в Іс. 7:14: «Ось Діва в утробі зачне, і Сина породить, і назвеш ім’я Йому: Еммануїл». Матвій розповідає про непорочне зачаття Ісуса зі слів Йосипа й свідчить про виконання пророцтва Іс. 7:14 (Мт. 1:18–25). Лука розповідає про це, користуючись спогадами Марії (Лк. 1:26–35). Хоча Павло не пише безпосередньо про непорочне зачаття, однак згадує про народження Ісуса (Рим. 1:3; Гал. 4:4; Флп. 2:7), він використовує грецьке слово ginomai («ставати, з’являтися») замість слова gennao, яке звичайно означає «народжуватися» і має конотацію батьківського зачаття.

1. Як пояснити непорочне зачаття?

Непорочне зачаття – подія, єдина у своєму роді; вона завжди буде покрита таємницею. Ми не спроможні пояснити, як саме відбулося це чудо, але з Біблії ми дізнаємося основні факти, з ним пов’язані.

По-перше, зачаття Христа не було природною подією; воно не схоже на жодне інше народження у світі людей або тварин. У деяких видів нижчих тварин незапліднені яйцеклітини самиць розвиваються в особині чоловічої або жіночої статі. Це називають «партеногенезом», або дівочим розмноженням. Ученим також вдається виводити штучним способом здорових тварин із яйцеклітин деяких інших видів, зокрема й ссавців. Проте у випадку зі ссавцями через певний розподілу хромосом потомство завжди виходить жіночої статі. Тому непорочне зачаття Христа не має аналогій, і йому неможливо знайти природне пояснення.

По-друге, зачаття Ісуса відбулося не внаслідок певного фізичного контакту між Марією і божеством у тілесному вигляді. У деяких грецьких міфах олімпійські боги мають подібні стосунки з людьми. Згідно з богослов’ям мормонів, зачаття Ісуса пояснюється тим, що Бог має людиноподібне тіло11. Усупереч усім подібним уявленням, непорочне зачаття Ісуса не мало жодного стосунку до тілесного акту.

По-третє, непорочне зачаття не було просто створенням «з нічого» (ex nihilo) людини Ісуса, Який потім просто перебував і розвивався в утробі Марії. Людська природа Ісуса розпочалася із заплідненої яйцеклітини Марії. Він у буквальному розумінні був нащадком або «насінням» Марії. Інакше Він не належав би по-справжньому до людського роду й не був би фізичним нащадком Єви (Бут. 3:15), Авраама (Бут. 22:18; Гал. 3: 16) і Давида (2 Сам. 7:12; Рим. 1:3).

По-четверте, Ісус прийшов у світ внаслідок надприродного втручання Бога – не в момент народження, а в момент зачаття. Тому ми й говоримо про «непорочне зачаття». Саме тоді, коли почала розвиватися яйцеклітина Марії, з’явилася нова людина, відома як Ісус.

У цьому розумінні поява Ісуса на світ подібна до народження інших людей. Існування кожного з нас почалося в результаті з’єднання двох клітин, що існували до нас: батьківського сперматозоїда й материнської яйцеклітини. Але в появі Ісуса батьківський сперматозоїд не брав участі. Існування Ісуса почалося з поєднання двох сутностей – яйцеклітини Марії та вічного, особистісного, божественного Логосу (Ів. 1:1–3). У визначений час предвічний Логос якимось надприродним способом з’єднався з яйцеклітиною. У той момент, під дією сили Святого Духа (Мт. 1:20; Лк. 1:35), з’явилася нова Людина, подібної до якої не було. В Ісусі, існування Якого тільки починалося, поєдналося божество Логосу з людською природою.

По-п’яте, з моменту зачаття розвиток дивовижної Людини Ісуса в утробі Марії відбувався природно до самого народження, під захистом Промислу Отця. Народження також відбулося природним шляхом – за винятком, звичайно ж, того, що Марія була Дівою, коли народився Ісус.

По-шосте, Ісус мав лише одного із земних батьків – матір Марію. Йосип був батьком тільки юридично (див. Лк. 2:27, 41; 4:22), виконуючи роль офіційного опікуна. Матвій (1:1–17), очевидно, подає генеалогію Ісуса по лінії Йосипа, а Лука (3:23–38) – по лінії Марії (див. Gromacki, ch. 17).

2. Значення непорочного зачаття

У чому був сенс непорочного зачаття Христа? Чому Спаситель прийшов у світ саме в такий спосіб? Чому це було необхідно?

Очевидно, що доктрина непорочного зачаття – доктрина про Ісуса, а не про Марію. Слухняність Марії, звичайно, гідна найвищої похвали, і вона гідна найбільшої честі; але головне місце в цій події належить не їй.

Варто наголосити, що непорочне зачаття не мало на меті уникнути зараження Ісуса «первородним гріхом», як учить багато хто. Приміром, Джеймс Тейлор писав, що завдяки дивовижному зачаттю «Немовля, що народилося з утроби Марії, не було одним із занепалих нащадків Адама й не заплямувалося провиною та гріхом людства» або «нечистотою людини» (Taylor, 282).

Але це вчення абсолютно необґрунтоване. Дехто (зокрема і я) відкидає його передусім через те, що поняття первородного гріха не має під собою біблійної основи. Але навіть якби людина й була «заплямована гріхом» від народження, то Бог, звичайно, міг би дивовижним чином захистити Ісуса від цього, і непорочне зачаття було б зовсім необов’язковим. Єдине істинне значення непорочного зачаття полягає в тому, що воно нерозривно пов’язане з божеством Ісуса. Щоб здійснити великі спасительні діяння Викуплення і Воскресіння, Спаситель має бути водночас і безгрішною людиною, і Богом. Саме під час непорочного зачаття з’являється Боголюдина.

Непорочне зачаття – це засіб, а не мета. Сенс його не в самому народженні, а в тому, щоб Народжений мав божественну природу. Як проголосив Марії ангел, «Святе, що народиться, буде Син Божий» (Лк. 1:35). Дитя непорочно зачате силою Святого Духа, тому ім’я Його – Еммануїл, «з нами Бог» (Іс. 7:14; Мт. 1:23). Отже, непорочне зачаття – цей засіб народження Бога-Спасителя; для нас воно є гарантією Його божества.

IV. СТАНОВИЩЕ ХРИСТА СТОСОВНО ОТЦЯ

Остання тема, яку ми розглядаємо у зв’язку з біблійною доктриною особи Христа, – стосунки Ісуса Христа й Бога Отця. Деякі пов’язані з цією темою питання вже було порушено в попередньому розділі – у розділі, присвяченому доктрині Трійці. Тут ми розглянемо їх детальніше з погляду христології. Звернемо увагу на три головні моменти: Христос рівний Отцеві за сутністю; Христос відрізняється від Отця за іпостассю; утілений Христос підпорядкований Отцеві.

А. Христос рівний Отцеві

Вивчаючи питання про божественну природу Христа, ми вже показали, що Він, поза всяким сумнівом, рівний Отцеві за сутністю, силою й славою. Він бере участь у божественних діяннях Отця (Створення, Промисел, Викуплення). Йому, нарівні з Отцем, належить поклоніння. Автори Нового Завіту ототожнюють Його зі старозавітним Яхве. У деяких текстах, що згадують про Трійцю, сказано, що Христос займає положення, рівне Отцеві та Святому Духові.

Як може людина – Ісус із Назарета – посідати положкення рівне Богові: Творцеві, Зодчому й Викупителю всесвіту? Вся річ у тому, що Він не просто людина, але втілений Логос – вічний і божественний.

Б. Христос відрізняється від Отця

Хоча Ісус Христос рівний Отцеві, Він також відрізняється від Отця – як окрема й самостійна особа, тобто окремий центр свідомості з властивими Йому думками, емоціями й діями. Для більшості християн це абсолютно очевидно, проте іноді неправильне розуміння Трійці призводить до серйозної помилки, відомої як модалізм12. Найраніші форми модалізму, що дійшли до нас, з’явилися вже в кінці II ст.; модалісти завжди намагалися дати серйозне пояснення існуванню трьох Осіб Бога, підкреслюючи Його єдність. Тому модалізм можна схарактеризувати як певне уявлення про Трійцю, хоча і єретичне.

Гарольд Браун називає модалізм «найпоширенішою богословською помилкою серед тих, хто вважає себе ортодоксальним віруючим», переважно через те, що «це – найпростіше пояснення Трійці, що не відкидає єдності Бога» (H. O. J. Brown, 99). Проте, як стверджує Браун, погляд цей, «на жаль, помилковий».

Суть модалізму полягає в тому, що у внутрішній природі Бога немає відмінностей, таких як троїстість. Однак у зовнішніх стосунках із творінням Бог відкривається різними способами, виконуючи Свої задуми серед людей. У початковій формі модалізму стверджувалося, що у старозавітні часи Бог відкрився як Отець; потім Він утілився як Син; і нарешті, після Вознесіння Ісуса, Бог явився творінню як Святий Дух. Так Бог послідовно набуває тієї чи іншої подоби, але не перебуває в трьох особах одночасно. Треба зазначити, що такий погляд на Трійцю дає всі підстави стверджувати, що Ісус як Син Божий був повністю Богом і що Святий Дух також Бог. Проблема полягає в тому, що між Отцем, Сином і Святим Духом практично не вбачають різниці. У Їхньому істинному єстві це одна й та сама особистість, що набуває різної подоби у зовнішніх стосунках із творінням. Бог Отець – Він і Бог Син, і Бог Святий Дух.

Найвідоміший представник раннього модалізму – Савелій, який жив на початку III ст.; тому модалізм також іноді називають савеліанством. Сучасніші різновиди модалізму використовуються переважно серед прибічників модернізму в релігії; але трапляються вони й у деяких консервативних колах, таких як П’ятидесятники Єдності (див. Cottrell, God the Redeemer, 141–142). Час від часу модалізм з’являється й серед послідовників Руху Відродження (див. Cottrell, God the Redeemer, 143).

Ми відкидаємо всі форми модалізму як серйозну доктринальну помилку. З погляду герменевтики, він суперечить безлічі текстів Писання, у яких водночас згадуються Отець, Син і Святий Дух. Згідно з цими текстами, усі три Особи Бога не лише діють разом, але перебувають у спілкуванні. У деяких уривках говориться про всіх трьох Осіб, в інших – тільки про двох, але абсолютно очевидно, що їхнє спілкування – реальність, а не просто гра слів. Як приклад можна навести Лк. 1:35: «І ангол промовив у відповідь їй: «Дух Святий злине на тебе, і Всевишнього сила обгорне тебе, через те то й Святе, що народиться, буде Син Божий». Найпослідовніше тлумачення тексту свідчить про те, що в ньому йдеться про участь Отця (Всевишній) і Духа у Втіленні Сина. Інший приклад – хрещення Христа. Отець, Син і Святий Дух беруть участь у цій події одночасно й у різних ролях: «І Дух Святий злинув на Нього в тілесному вигляді, як голуб, і голос із неба почувся, що мовив: «Ти Син Мій Улюблений, що Я вподобав Тебе!» (Лк. 3:22). Отець безпосередньо звертається до Сина, тобто одна Особистість звертається до другої, а інакше розповідь і сама подія не були б правдивими. Те ж саме можна сказати й про багато випадків, коли Ісус звертається до Отця в молитві (наприклад, Лк. 22:42; 23:34; Ів. 11:41–42; 17:1–26). Вчення Ісуса про прихід Святого Духа в Ів. 14–16 було б просто лицемірним, якби Отець, Син і Дух Святий не були різними Особистостями. Наприклад, Ісус говорить: «І вблагаю Отця Я, – і Втішителя іншого дасть вам, щоб із вами повік перебував» (Ів. 14:16; також див. Ів. 14:26; 15:26). Це стосується і виконання обітниці, про яку йдеться в Дії 2, особливо див. 2:33.

Якщо схвалити модалістичні погляди, то багато інших біблійних текстів також втрачають сенс. Ось лише кілька прикладів: «Тому то, входячи в світ, Він говорить: «…Ось іду,.. щоб волю чинити Твою, Боже!» (Євр. 10:5, 7). «Я хочу звістити постанову: «Промовив до Мене Господь: Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив» (Пс. 2:7). «Промовив Господь Господеві моєму: «Сядь праворуч Мене, доки не покладу Я Твоїх ворогів за підніжка ногам Твоїм!» (Пс. 109:1). «Про день же той чи про годину не знає ніхто: ні анголи на небі, ні Син, – тільки Отець» (Мк. 13:32). «А Слово в Бога було» (Ів. 1:1). «Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів. 3:16). «Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого» (Гал. 4:6). «…Як і Я переміг був, і з Отцем Своїм сів на престолі Його» (Об. 3:21). «Спасіння нашому Богові, що сидить на престолі, і Агнцеві!» (Об. 7:10).

Можна навести безліч інших прикладів, але й із цих уривків зрозуміло, що Отець, Син і Дух – різні Особистості, що існують одночасно й перебувають у спілкуванні.

Як зазначає Браун, мало того, що модалізм хаотичний із погляду герменевтики, – визнання цього вчення змусило б серйозно засумніватися в реальності Викуплення. Браун пише: «З позиції логіки, усі події історії Викуплення модалізм подає як деякий ребус. Якщо Син – це не окрема особа, то як же Він може стати за нас перед Отцем?» (H. O. J. Brown, 99). Автор стверджує, що модалізм ставить під сумнів реальність замісної жертви, коли Отець «Того [Ісуса], Хто не відав гріха,.. учинив за нас гріхом [жертвою за гріх]» (2 Кор. 5:21); коли Бог Ісуса «дав у жертву примирення в крові Його через віру» (Рим. 3:24–25; також див. Іс. 53:6, 10). До того ж, такий погляд викликає сумнів у реальності ролі Христа як Посередника між нами й Отцем (1 Тим. 2:5–6) і як нашого Заступника перед Отцем (Євр. 7:25; див. 1 Ів. 2:1). Браун, поза сумнівом, має слушність: у модалістичному уявленні про стосунки Христа й Отця ці найважливіші спокутні діяння втрачають будь-який сенс.

В. Христос підпорядкований Отцеві

Щоб зрозуміти підпорядковане становище Христа стосовно Отця, треба чітко розрізняти існування Христа як напередутіленого божественного Логосу від Його існування як Богочоловіка13. Питання про підпорядкування Сина Отцеві викликало численні суперечки від самого початку історії християнства.

На зорі християнства передбачалося, що суть стосунків між Отцем і Сином у вічності полягає в самих словах – Отець і Син. Тому здавалося абсолютно природним, що Отець породжує Сина – «Син Однороджений» (Ів. 3:16). Услід за Оригеном багато хто вважав, що у вічних стосунках між іпостасями Трійці Отець породжує Сина. Ніхто не здатний пояснити, що саме це означає стосовно Трійці, але поняття це стало важливою частиною християнського вчення й використовувалося на противагу аріанській єресі про те, що Син був створений Отцем. Якщо Син створений (як стверджував Арій), то Він за сутністю нижчий від Отця. Але той, хто породжений, єдинородний або єдиносущний (homoousios) з тим, хто породив. Тому в Символі віри, на противагу аріанству, так і сказано: «рожденний, несотворенний». Отже, унікальна якість Отця, що відрізняє Його у вічності від Сина й Духа, полягає в тому, що Він породжує, але Сам не породжений ніким. А унікальна якість Сина, що відрізняє Його у вічності від Отця й Духа, полягає в тому, що Він походить від Отця й народжений14.

У IV ст. таке пояснення стосунків між Отцем і Сином стало загальноприйнятим. Але чи має воно біблійне підґрунтя? Я сумніваюся, що, говорячи про «народження», Біблія має на увазі стосунки Отця і Сина у вічності. Наприклад, у Новому Завіті вірш із Пс. 2:7 («Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив») цитується у зв’язку з Воскресінням (Дії 13:33), коли Ісус став «первородженим з мертвих» (Кол. 1:18). Поняття «народження» цілком може стосуватися втілення (Лк. 1:35), як і слово monogenes («Однороджений»). Можна майже з повною впевненістю стверджувати, що коли в Ів. 15:26 говориться про Дух, що «походить від Отця», ідеться про день П’ятидесятниці, а не про вічні стосунки Отця й Святого Духа. Тому я погоджуюся з Басуеллом, який уважає, що «треба цілком відкинути доктрину вічного народження Сина, так само як і уявлення про вічне сходження Духа» (Buswell, 1:110–112, 119–120). Слушність пропозиції Басуелла підтверджує те, що поняття «породження» і «виходження» ніколи не вживалися в їхньому звичайному значенні. Навіть більше, ніхто так і не може дати визначення, що саме вони означають стосовно Бога. Ці слова були просто позбавленою будь-якого змісту формою; для підтвердження концепції онтологічної Трійці й повноти божественної природи Христа вони не потрібні.

Що ж означає саме поняття вічного синівства Христа? Чи можна говорити про онтологічні й вічні стосунки Отця і Сина, навіть якщо вони не описуються поняттям «народження»? Вічне синівство Ісуса здавна вважають доктриною традиційного християнства, і багато хто розглядає його як обов’язковий догмат ортодоксальної віри. Проте це не зовсім так. Не всі прибічники ортодоксального християнства визнають цю доктрину. Наприклад, Олександр Кемпбелл учив, що предвічний Христос був Логосом, і Його синівство почалося лише в момент утілення. «Отже, вислів «Син Божий» визначає тимчасові стосунки, тоді як вислів «Слово Боже» означає вічні стосунки. Слово Боже існувало від вічності, а існування Сина Божого почалося в дні правління Августа Цезаря». Самі «стосунки Отця, Сина і Святого Духа розпочалися» зі встановлення християнства (A. Campbell, The Christian System, 9–10).

Я дотримуюся такої ж думки й не вважаю, що вона ставить під загрозу ортодоксальність християнства. Якщо стосунки синівства Христа обмежуються Його втіленим станом, то від цього нічого не втрачається. Якщо ці стосунки проєктуються у вічність, то від цього нічого не додається. Хотілося б особливо підкреслити, що божество Христа і Його рівність Богові не залежать від стосунків синівства у вічності. У будь-якому разі, думка про те, що божество Ісуса визначається Його вічним синівством, – лише припущення. Розуміння божества Ісуса не залежить від цієї сумнівної доктрини, тому що в Біблії міститься дуже багато ясних указівок на Його божественність.

У зв’язку з цим виникає питання про підпорядкування Сина Отцеві. У Біблії, поза всяким сумнівом, сказано про Його підпорядковане становище. «Більший за Мене Отець», – говорить Ісус (Ів. 14:28). Христос називається Слугою Отця (Іс. 52:13; 53:11; Мт. 20:28; Флп. 2:7); Він прийшов, щоб виконати волю Отця: «Та проте, – не як Я хочу, а як Ти» (Мт. 26:39; див. 26:42). «…Не шукаю-бо волі Своєї, але волі Отця, що послав Мене» (Ів. 5:30; див. 4:34; 6:38). «Ось іду… щоб волю чинити Твою, Боже» (Євр. 10:7). «Голова ж Христові – Бог», – говорить Павло (1 Кор. 11:3). «Христос – Божий» – написано в 1 Кор. 3: 23. Як пояснити ці тексти? Головне питання полягає в наступному: чи свідчать вони про те, що Син підпорядкований Отцеві від вічності, чи ж у них ідеться лише про стосунки втіленого Логосу з Отцем?

Ще в давнину багато християн уважали, що між іпостасями Трійці існують стосунки підпорядкування, властиві Їхній вічній природі. Тобто, ще до того як Логос утілився в Ісусові з Назарета, Він був підпорядкований Богові Отцю, хоча й рівний Йому за суттю. Таким чином, ієрархічність, стосунки влади й підлеглості властиві самій природі Трійці. Прибічники цього вчення доходять такого висновку на підставі віршів, наведених вище, а також на підставі уявлення про «породження» й вічне синівство Ісуса. Якщо Син вічно породжується Отцем, то саме Його існування певним чином залежить від Отця. Концепція підлеглості в такому разі є цілком природною.

Проте я дотримуюся іншої думки. Як уже пояснювалося, самі концепції вічного породження й вічного синівства є дуже сумнівними. Але як тоді розуміти численні вірші, у яких справді говориться про підпорядкування Христа Отцеві? Ці тексти, швидше за все, свідчать про те, що втілений Логос добровільно взяв на Себе роль Слуги. До цього між іпостасями Трійці не існувало стосунків підпорядкування. Підпорядкування Сина Отцеві має функціональний характер, а не онтологічний. Воно пов’язане з призначенням і діяннями Сина, а не з Його Особистістю. Ісус Христос, Бог і Чоловік – Слуга Отця, що виконує Його волю; але це частина того приниження, на яке Він добровільно пішов заради нашого спасіння.

ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ 13

1. Див. B. B. Warfield, “Emotional Life,” 93–145.
2. Див. Cottrell, Gender Roles, ch. 4: “Feminism and Jesus Christ” (особл. с. 156–160). Цей самий матеріал представлений у моїй статті “Gender of Jesus,” 171–194.
3. Joseph Stump, The Christian Faith, 148, цит. за Loraine Boettner, Studies, 211.
4. Це спростовує всі спроби показати відмінність між Месією (Якого називають просто «могутнім Богом») і Яхве, про Якого говорять як про Всемогутнього Бога.
5. У багатьох англійських перекладах Старого Завіту словом “Lord” («Господь») передають два грецькі слова – ’adonai і Yahweh (ім’я Бога). В останньому випадку слово «Господь» пишеться в перекладі малими прописними буквами, lord.
6. E. C. Colwell, 13. Ті, хто відкидає божество Логосу, посилаються на те, що в оригіналі слово «Бог» (theos) в останньому звороті вжито без означеного артикля. Тому вони вважають, що його треба перекладати просто як «бог» – із маленької букви. Але в грецькій граматиці, згідно з правилом Колуелла, «якщо визначений іменник, що є частиною складеного присудка, у називному відмінку йде за дієсловом, то він уживається з артиклем; якщо він стоїть перед дієсловом, то артикль не ставиться». В Ів. 1:1 діє друга частина цього правила. Хоча theos – визначений іменник у називному відмінку, він уживається без артикля, тому що стоїть перед дієсловом. Див. Gruss, Apostles, 115–119.
7. Wells, Christ, 54,188 (n. 55).
8. Треба пам’ятати, що в багатьох англійських перекладах Біблії слово «Господь» у Старому Завіті пишеться малими прописними буквами – lord – тоді, коли в оригіналі вживається ім’я Бога, Yahweh (YHWH).
9. Див. Stephen M. Smith, “Kenosis,” 600–602.10. Переклад: Albert C. Outler, в Leith, 35–36.
11. З цього приводу пишуть щось неймовірне; приголомшливі цитати див. в: J. і S. Tanner, 179–182.
12. Це питання вже розглядали в розділі про Трійцю.
13. Це питання вже порушували під час опису відмінностей між онтологічною та ікономічною Трійцею. Див. розд. 3, підрозд. I, пункт Г. 14. Так само розглядається концепція походження Святого Духа (основана на Ів. 15:26 – «Дух правди, що походить від Отця»).