Християнська антропологія (тобто вивчення людини з позицій християнства) займається, за словами П’єра Морі, «передусім питаннями смерті та її причин» (Maury, 250). З цим твердженням не можна не погодитися. До того ж, ми вважаємо, що вивчення християнських доктрин гріха й спасіння – це насамперед вивчення смерті й протиотрути від неї.

У цьому розділі зупинимося на самому факті смерті й на її значенні. Що Біблія говорить про сенс смерті в цьому світі? Як саме помирають люди й чому? Який стосунок мають до цієї неминучої події Бог і диявол? Що таке смерть – ворог чи друг?

I. СУТНІСТЬ СМЕРТІ

Визначення смерті нерозривно пов’язане з визначенням життя. Тлумачний словник так пояснює значення слова «мертвий»: «уже не живий, позбавлений життя, такий, що не має життя». «Умерти» означає «припинити існування». Смерть – це «кінець життя, відсутність життя». У деяких речовинах (наприклад, пластмасі, мінералі, камені) життя немає, але ми не називаємо їх «мертвими», тому що вони ніколи не були живими й не призначені для цього.

Отже, смерть за самою своєю сутністю припускає, що нормальний стан – це життя. Інакше кажучи, природний і первинний стан будь-якої мертвої істоти – це стан життя, у якому ця істота раніше перебувала. Ніде в природі не спостерігається переходу від смерті до життя. Мертві – це завжди ті, хто раніше був живим, а не навпаки. Живі істоти походять від живих істот, і живі істоти помирають. Тому життя – це нормальний стан, а смерть – це відсутність життя, зникнення принципу життя, відокремлення від джерела життя.

Немає сумніву в тому, що людина призначена для життя. Бог живий створив людину, «і стала людина душею живою» (Бут. 2:7). Створюючи людину, Творець призначив її для вічного спілкування зі Собою. Але коли у світ увійшов гріх, за ним прийшла смерть (Бут. 2:17; Рим. 5:12), і людина з живої істоти перетворилася на істоту вмирущу. Причина цього в тому, що гріх відділяє нас від Бога (Іс. 59:2а). Відбувається це тому, що гріх за своєю природою – протилежність Бога. Гріх осоружний моральній природі Бога, у Якому немає ніякого зла. І гріх осоружний Божій святості (Пс. 5:5–7; Іс. 6:3–5; Ав. 1:12–13; 1 Петр. 1:15–16). Тому гріх неминуче спричиняє відлучення від Бога. Грішник відвертається від Бога, і Бог відвертається від грішника (Іс. 59:2б; 64:7). Отже, грішник відділяється від єдиного істинного джерела життя й помирає, тому що лише Бог має «життя Сам у Собі» (Ів. 5:26). Грішники «відчужені від життя Божого» (Еф. 4: 18).

II. АСПЕКТИ СМЕРТІ

Терміни, що стосуються смерті, вживаються в Біблії в різних значеннях. Іноді йдеться про позитивний аспект нашого спасіння, наприклад, про смерть з Христом (Рим. 6:4, 7–8; Кол. 2:20; 3:3) і смерть для гріха (Рим. 6:2, 11; див. 8:13). Але найчастіше ці слова означають прокляття смерті, яке ми своїми гріхами накликаємо на себе. Прокляття смерті виявляється в трьох аспектах: у духовній смерті, фізичній і вічній.

Духовна смерть називається так тому, що торкається насамперед душі або духу грішника. Духовна смерть – це практично те ж саме, що й друга частина «подвійної біди», описаної в попередньому розділі. Це стан гріховності, або зіпсованості, який, немов хвороба, уражає грішника. Він «мертвий» у своїх гріхах і переступах (Еф. 2:1, 5; Кол. 2:13). Про блудного сина в Біблії сказано, що, пішовши від батька, він став мертвим (Лк. 15:24, 32). Вдова, що любить розкоші, «живою померла» (1 Тим. 5:6; див. Об. 3:1). Павло пише, що коли він досягнув того віку, у якому люди починають нести відповідальність за свої вчинки, настала його духовна смерть: «Гріх ожив, а я вмер» (Рим. 7:9–10). «Бо думка тілесна – то смерть», – пише апостол (Рим. 8:6). Навернення – це перехід від смерті до життя (1 Ів. 3:14).

Духовна загубленість – це справді стан смерті, тому що грішник відокремлений від джерела життя – Бога (Іс. 59:2; Еф. 4:18). Від духовного життя грішника нічого не залишається; він повністю втрачає духовні силу й енергію. Починається духовний розпад. Він відлучений від Бога й неспроможний спілкуватися з Ним. Совість грішника також уражена гріхом; вона втрачає чутливість (1 Тим. 4:2). Як зазначає Леон Моріс, у Рим. 8:6 сказано, що думки тілесні (розум, зосереджений на ділах тіла) не просто приводять до смерті або заслуговують на смерть – вони і є смерть. У наступному вірші (8:7) вони ототожнюються з ворожнечею проти Бога, «що, мабуть, і визначає сутність смерті – ворожнеча з Богом». А це і є «справжній жах смерті» (L. Morris, «Wages», 17).

Другий вид смерті знайомий кожному. Це фізична смерть. За задумом Творця дух і тіло людини єдині. Коли вони разом, тіло живе. Присутність духа певним чином безпосередньо пов’язана з життям. У Як. 2:26 сказано, що «тіло без духа мертве» (Як. 2:26). Фізична смерть відбувається тоді, коли дух залишає тіло (Ів. 19:30).

Але в деякому розумінні тіло мертве ще до того, як із нього вийде дух. «Тіло мертве через гріх», – пише апостол Павло (у теперішньому часі) (Рим. 8:10). Можливо, тут ідеться про духовну смерть, яка володіє тілом, тому що в нім живе гріх (Рим. 7:17–18, 23). Тобто гріх тримає тіло такою міцною хваткою, що тіло в духовному сенсі називається «тілом смерті» (Рим. 7:24). Але передусім Рим. 8:10 говорить про фізичну смерть, яка вже поневолила тіло. Хоча тіло ще живе, воно вже схильне до смерті, уражене смертю, засуджене до смерті, перебуває під прокляттям смерті. Ним уже володіють передвісники смерті – хвороби, каліцтва, немочі й страждання.

Третій вид смерті настане після останнього суду. Ця смерть називається вічною, тому що веде до вічного покарання в пеклі. Коли грішники будуть кинуті в «озеро огняне» – це «смерть друга» (Об. 20:14–15; 21:8). Л. Моріс (L. Morris, Wages, 18–19) вважає, що саме до цієї вічної смерті стосуються слова «двічі померлі» в Посланні Юди (в. 12), оскільки у вірші 13 цього послання згадується «морок темряви», приготований для беззаконників навіки. Ті, хто не спасеться, помруть цією смертю. Помруть їхні грішні душі й грішні, невикуплені тіла, які будуть воскрешені (Мт. 10:28).

Після воскресіння беззаконники випробують усю повноту смерті – вічне, безповоротне відділення від Бога і, відповідно, повну відсутність життя і надії. «Відійдіть від Мене» буде однією з останніх фраз, які вони почують від Судді (Мт. 7:23; 25:41). Беззаконники «кару приймуть – вічну погибіль» і проводитимуть вічність далеко «від лиця Господнього та від слави потуги Його» (2 Сол. 1:9). Вони не матимуть частки у святому місті, новому Єрусалимі, де Сам Бог перебуватиме з викупленими (Об. 21:1–3, 27).

Розуміючи, що смерть має три аспекти – духовний, фізичний і вічний, – ми не можемо не погодитися з Л. Морісом (L. Morris, Wages, 20), який стверджує: «Смерть – це не просто подія. Смерть – це стан, сфера панування зла. Грішники цілковито перебувають у владі зла, поки Бог не викупить їх із цього стану». Зрозуміло, що «той, хто перебуває в гріху, перебуває в стані смерті» – навіки.

Оскільки про духовну смерть уже йшлося в попередньому розділі, а про вічну смерть поговоримо в розділі, присвяченому есхатології, то далі в цьому розділі розглядаємо тільки питання фізичної смерті, а про інші види смерті коротко згадаємо в наступному розділі.

III. ДЖЕРЕЛО СМЕРТІ

«Чому люди вмирають?»

Насправді це не одне запитання, а два. Перше пов’язане зі смертю загалом: чому взагалі існує фізична смерть? Друге запитання пов’язане з окремими людьми: чому саме ця людина вмерла саме такою смертю саме в цей час? Важливо пам’ятати, що це два різні запитання, на які ми даємо дві різні відповіді.

Відповідати на ці запитання ми будемо у два прийоми. По-перше, треба з’ясувати, чи є смерть звичайним природним явищем, чи це неприродне явище, спричинене гріхом. По-друге, якщо правильно друге, то треба з’ясувати, чи відноситься смерть до природних наслідків гріха, чи це цілеспрямована дія Бога-судді стосовно грішників.

А. Смерть як наслідок гріха

Мабуть, найпопулярніше пояснення смерті полягає в тому, що людина – це нібито така ж частина природи, як і все інше. Отже, смерть людини така ж природна, як смерть усіх інших живих істот. Ця ідея – не що інше, як спадщина матеріалістичної еволюційної теорії. Подібно до троянського коня, вона проникла в розум багатьох, переконавши, що людське життя, як і життя взагалі, виникло внаслідок еволюційних процесів. Тож смерть людини – таке ж нормальне явище, як смерть комахи чи слона. Кюблер-Росс пише: «Смерть завжди була й завжди буде з нами. Це невіддільна частина людського існування» (Kuebler — Ross, Growth, 1).

Багато християн під впливом еволюційної теорії теж говорять про смерть як про природний, нормальний кінець людського життя. Ліберальний богослов Пауль Тілліх писав: «Людина за своєю природою смертна». Вона «з пороху взята й у порох повернеться» у своїй «природній обмеженості». «Гріх породжує не смерть», а лише неприродну тривогу при думці про неї1. Джоуль С. Ламар, діяч Руху Відродження, стверджує, що людина від початку була створена смертною (тобто приреченою на смерть), а наслідком гріха стала лише духовна смерть (Lamar, 100-101). Відомий сучасний проповідник, коментуючи фразу «відплата за гріх – смерть» (Рим. 6:23), сказав, що в цьому вірші йдеться лише про духовну смерть, а не про фізичну, тому що «навіть найбільші святі помирають». А один із доповідачів, що виступали 1976 року на з’їзді християн Північної Америки, говорив: «Смерть не має ніякого стосунку до гріха, оскільки вона була частиною творіння від початку». Автор однієї зі статей у журналі «Крісчен стендард» пише: «Смерть – це невіддільна частина нашого існування. Вона така ж природна, як і народження» (Howden, Christian Standard, 11).

Коли ми говоримо про рослини й тварин, справді можна стверджувати, що смерть – «природна частина існування» – Біблія не дає підстав для висновку, що смерть увійшла у тваринний світ унаслідок гріхопадіння Адама. Проте стверджувати те ж саме стосовно людини – дуже серйозна помилка. Таке уявлення суперечить ясному біблійному вченню про те, що смерть людей, зокрема фізична смерть, – наслідок гріха.

Святе Письмо неодноразово говорить про прямий зв’язок між гріхом і смертю – починаючи з Бут. 2:17, де Бог попереджає Адама, що якщо той порушить Його заповідь, неминучим результатом цього стане смерть (Бут. 3:19). «Та душа, що грішить, вона помре», – сказано в Єз. 18:20 (див. в. 26)2. У Рим. 1:32 Павло пише, що ті, хто грішить «гідні смерті». Він учить також, що смерть – це заплата за гріх і що «тіло мертве через гріх» (Рим. 6:23; 8:10). У Як. 1:15 наводиться «родовід» смерті: «Пожадливість потому, зачавши, народжує гріх, а зроблений гріх народжує смерть». У Рим. 5:12 пояснюється, що смерть увійшла у світ і поширилася на всіх через одну людину – Адама. Це означає, що смерть тієї чи іншої людини не обов’язково спричинена її власними гріхами. Смерть – це прокляття, що тяжіє над усім людством. Навіть діти й святі вмирають; усе це – результат гріхопадіння.

Отже, очевидно, що людська смерть – не природне явище, а результат гріха. Урешті-решт, «природної смерті» не буває. Але звідки ми знаємо, що у віршах, які говорять про зв’язок смерті з гріхом, ідеться саме про фізичну смерть? Ми допускаємо, що в цих віршах у тому або іншому сенсі маються на увазі й інші види смерті; проте немає підстав стверджувати, що про фізичну смерть у цих текстах не говориться. Наприклад, у Бут. 2:17 сказано, що відплата за непослух – смерть. Коли в 3:19 оголошується про цю відплату, згадується лише один вид смерті – фізична смерть («вернешся в землю»).

Одна з проблем такої інтерпретації Бут. 2:17 пов’язана з тим, що в цьому вірші сказано: «В день їди твоєї від нього ти напевно помреш». Справедливо постає питання, чи може тут ітися про фізичну смерть, якщо того дня Адам не помер фізично і прожив ще 930 років (Бут. 5:5)? Відповідь на це питання складається з двох частин. По-перше, значення смертельного прокляття Адама не обмежується лише фізичною смертю. Новий Завіт дозволяє нам стверджувати, що в цьому уривку мається на увазі також духовна смерть, якою Адам справді помер того дня. По-друге, навіть фізична смерть Адама в певному розумінні почалася того ж дня, тому що Бог позбавив його імунітету проти смерті, і тіло Адама почало помирати. Того дня Адам з живої істоти («душа жива» – Бут. 2:7) перетворився на істоту вмирущу. У Бут. 3:19 смерть згадується як одна зі складових прокляття (3:14–19), а не як доповнення до нього («так, до речі, не забудьте, що одного дня ви помрете»).

У Рим. 5:12 пояснюється, що фізична смерть – частина спадщини Адама. Контекст не залишає сумнівів у тому, що це так. У Рим. 5:6–10 ідеться про фізичну смерть Христа (див. 6:9), а в Рим. 5:14 – про фізичну смерть дітей. У Рим. 8:10 підкреслюється зв’язок між гріхом і смертю тіла. Те, що гріх Адама приніс у світ смерть, підтверджується паралельним уривком – 1 Кор. 15: 22: «Як в Адамі всі помирають, так у Христі всі оживуть». Те, що тут ідеться про фізичну смерть, ясно з подальшого пояснення тілесного воскресіння.

Деякі аспекти вчення про спасіння також підтверджують цю думку. Наприклад, те, що воскресіння тіла розглядається як акт викуплення (Рим. 8:23), означає, що смерть тіла – це результат гріха. Крім того, якби фізична смерть була природним явищем, то в якому сенсі смерть Христа була б прокляттям і заплатою за наші гріхи? (Див. Гал. 3:13; Євр. 2:14–15.)

Отже, ми бачимо, що всі види смерті людини, також і фізична смерть, – це заплата за гріх. Якби не було гріха, люди б не помирали. Людина не була створена для того, щоб умерти природною смертю, подібно до інших живих істот. Людину як творіння Боже можна назвати смертною в тому сенсі, що вона може померти, що їй дано таку можливість. Смерть – це можливість, але не необхідність або неминучість. Ериксон називає первинний стан Адама «безсмертям на певних умовах». Інакше кажучи, «здатність жити вічно не була невіддільною частиною його природи, але й на неминучу смерть він не був приречений» (Erickson, Theology, 630).

Отже, люди вмирають унаслідок гріха. Те, що між гріхом і смертю немає взаємозв’язку, – неправда, вигадана дияволом (Бут. 3:4). Але це зовсім не означає, що кожна людина помирає через власний гріх або через гріх когось із сучасників. Часто саме так і відбувається, проте загалом смерть заволоділа людством через гріх Адама: «…в Адамі вмирають усі…» (1 Кор. 15:22).

Б. Смерть як заплата за гріх

Отже, перше запитання, пов’язане зі смертю, – «Чому взагалі люди помирають?» На нього ми відповіли: «Унаслідок гріха». Друге запитання полягає в тому, яка природа зв’язку гріха й смерті – природна чи юридична. Інакше кажучи, чи треба розглядати смерть як природний і неминучий наслідок гріха чи як заплату за гріх у юридичному сенсі?

Відповідь на це запитання залежить від того, про який із аспектів смерті йдеться. Я вважаю, що духовна смерть – це, насамперед, неминучий наслідок гріха; гріх за своєю природою відділяє нас від святого Бога. Крім того, Біблія ясно говорить, що вічна смерть, друга смерть в озері огняному – це покарання, накладене на грішників Праведним Суддею. Але що можна сказати про фізичну смерть? Деякі стверджують, що фізична смерть – це лише природний наслідок гріха. Наприклад, Оуен Крауч так тлумачить попередження, з яким Бог звертається до Адама в Бут. 2:17: «Смерть не варто розглядати як виконання вироку. Смерть стала наслідком вибору, який зробив Адам». Смерть Адама порівнюється зі смертю самовбивці, що випив отруту (Crouch, 12). Але таке уявлення про смерть треба відкинути. Тілесна смерть – це саме заплата за гріх. Навіть якщо між гріхом та смертю й існує природний зв’язок, цей зв’язок – не єдиний. Л. Моріс (L. Morris, Wages, 15) стверджує: «Смерть і гріх з’єднані з волі Бога, щоб ми розгледіли в смерті грішника каральну правицю Божу».

Саме такий висновок виходить із Біблії. Гріх за своєю природою – переступ закону праведного й святого Бога. Божа святість, що вимагає, аби гріх було покарано, обрушується на гріх Божим гнівом. Беркоф (Berkhof, 255) пише про гріх:

«Це не лише порушення закону Божого, але й злочин проти Самого Законодавця, бунт проти Бога. Це виклик Божій праведності, яка є «підставою престолу Його» (Пс. 96:2). Гріх – ця образа, кинута в обличчя святому Богові, Який вимагає, щоб ми були святі в усьому (1 Петр. 1:16). Тому природно, що Бог карає гріх».

Далі Беркоф розвиває таку думку (Berkhof, 257): «Справедливість вимагає, щоб злочинця було покарано. За законом Божим стоїть Сам Бог, тому мета покарання – утвердити праведність і святість великого Законодавця. Святість Божа не може залишитися байдужою, коли їй протистоїть гріх, тому покарання гріха неминуче». Бог «справедливий і праведний» (Повт. Зак. 32:4). «Бо за чином людини Він їй надолужить» (Йов 34:11). У Бут. 3:19 смерть згадується як одна зі складових прокляття. У Рим. 6:23 сказано, що смерть – це заплата за гріх. Грецьке слово, перекладене як «заплата», «означає те, що належить із обов’язку. З цього випливає, що гріх не лише призводить до смерті, але й заслуговує такого результату» (L. Morris, Wages, 15). Гріхи, про які говориться в Рим. 1:28–31, не просто призводять до смерті; Павло пише, що «ті, хто чинить таке, варті смерті» (Рим. 1:32). Не дивно, що «людям призначено вмерти один раз, потім же суд» (Євр. 9:27).

Проте тут важливо розрізняти святий суд Божий, який зрештою призводить до смерті, і безпосередню причину смерті тієї чи іншої людини. Бог наклав покарання смерті на все людство, що згрішило в Адамі (Рим. 5:12). Крім того, іноді Бог безпосередньо викликає смерть тих чи інших людей (Лк. 12: 5). Іноді це відбувається через їхні гріхи (Дії 5:1–11; 12:21–23), іноді – з інших причин (2 Сам. 12:15–18)3. У деяких випадках смерть стає виявом Божого милосердя. Іноді ми благаємо Бога про те, щоб Він забрав святих, які зазнають жорстоких страждань.

Але треба розуміти, що ситуації, коли Бог безпосередньо викликає людську смерть, варто розглядати швидше як виняток із правил. Найчастіше всемогутній Бог просто дозволяє вільній волі людини призводити до смерті, або ж прокляття, накладене на все людство, чинить сумарну дію – через нещасні випадки, хвороби чи старіння. Про це треба пам’ятати, особливо коли хтось помирає несподівано, передчасно або в жахливих стражданнях. Тим, хто помилково вважає, що Бог щоразу ухвалює рішення з приводу кожної окремої смерті, важко знайти відповіді на запитання: «Чому Бог забрав мою дружину – матір трьох дітей?» або «Чому Бог забрав мою дитину?» Ті, хто так мислить, розуміють, що смерть – це покарання за гріх; але все одно в замішанні запитують: «Чим прогрішився мій син-підліток, якого Бог покарав смертю?» або «Чому Бог покарав мене смертельним онкозахворюванням?» Ставлячи подібні запитання, люди випускають з уваги важливий момент: у більшості випадків смерть не спричинена безпосередньою дією Бога – покаранням чи чимось іншим. Найчастіше смерть – це результат покарання, накладеного на все людство через гріх Адама.

Неправильне розуміння ролі Бога в людській смерті іноді призводить і до неправильного розуміння ролі диявола. Відповідаючи на запитання: «Чому люди помирають?», один автор справедливо зазначає, що смерть людини зазвичай не можна вважати виявом Божого задуму чи «Божим закликом повернутися додому». Але потім цей же автор припускається помилки, приписуючи всяку смерть підступам диявола. Цього помилкового висновку він доходить унаслідок міркувань про те, що смерть спричинена гріхом, а гріх спричинений диявольською спокусою: «Отож смерть наздоганяє нас усіх  – не тому, що втручається Бог або Син Його Ісус, і не тому, що Він «кличе нас додому», і не з волі Божої, а тому, що диявол діє в цьому світі, спонукаючи людину до гріха». Виходить, що «справжній винуватець смерті» – не хто інший, як диявол (Fowler, 9–10).

Так, диявол має певний стосунок до смерті: він спокушає нас, щоб ми грішили, а смерть – це покарання за гріх. Це одна з причин, чому в Біблії сказано, що диявол має «владу смерти» (Євр. 2:14). Спокусивши Адама і Єву в еденському саду, диявол тим самим зробив свій внесок у смертне прокляття, яке було накладено на всіх через гріх Адама. Крім того, диявол спокушає нас, намагаючись ввести в гріх. Можливо, що в деяких випадках смерть викликана саме його діями (Йов 1:12–19). Але все одно не можна називати його «справжнім винуватцем смерті». На те є дві причини. По-перше, попри те, що диявол спокушав Адама і Єву, а зараз спокушає нас, ми наділені свободою волі, тобто самі відповідаємо за свої гріхи. Тому якщо вважати винуватцем смерті (яка є покаранням за гріх) того, хто здійснює гріх, то справжні винуватці смерті – це ми самі. По-друге (і це набагато важливіше), попри те, що диявол спокушає нас, а ми вибираємо гріх, первинний смертний вирок за гріх виніс Бог. Тому, хоча Бог і не бажає смерті тієї чи іншої людини (на це немає безпосередньої волі Бога), саме існування смерті – це і є в юридичному сенсі воля Бога, який постановив, що всі люди мають померти внаслідок гріха. У цьому сенсі будь-яка смерть викликана Богом.

IV. ХАРАКТЕР СМЕРТІ

Ураховуючи все вищесказане, ми бачимо, що смерть – цілковито негативне явище. Але з деяких причин, які буде викладено далі, багато хто сприймає смерть як щось позитивне. Цій спокусі треба протистояти, а смерть бачити в її справжньому світлі – як ворога роду людського. Коли людина помирає, це зовсім не «природне явище». Це атака й перемога ворога, який невпинно переслідував людину з моменту зачаття.

У 1 Кор. 15:25–26 смерть називається ворогом. «Бо належить Йому царювати, аж доки Він не «покладе всіх Своїх ворогів під ногами Своїми!» Як ворог останній – смерть знищиться…» Смерть – це ворог Бога, Христа й усього роду людського.

А. Смерть – це ворог, який панує

Як уже зазначалося, до гріхопадіння у світі панувало життя. Зараз світ природи як і раніше населений живими істотами, але стосовно людини і її місця у світі все змінилося. Тепер у світі панує не життя, а смерть. Смерть – не просто ворог, а ворог, який панує. Те, що раніше було підпорядковане людині, стало володарювати над нею, узурпувавши владу.

У п’ятому розділі Послання до римлян панування смерті вподібнюється правлінню монарха. Через гріх Адама смерть не лише поширилася на всіх людей (в. 12), але й запанувала над усіма (в. 14, 17). У цьому тексті смерть зображено у вигляді тирана, який підпорядкував усіх своїй владі. Порівняння з правлячим монархом підкреслює загальний характер смерті, її неминучість і гніт.

Смерть панує, тому що контролює наше ставлення до життя. Головна турбота в житті людини – запобігти смерті. Ось чому ми постійно турбуємося про здоров’я й безпеку. Однією зі складових прокляття (Бут. 3:17–19) стала необхідність «заробляти на життя», тобто запобігати голодній смерті. Можна навіть дати таке визначення життю: «сукупність усіх функцій, супротивних смерті».

Смерть панує у світі, і її передвісники проникають у всі сфери життя задовго до настання самого моменту смерті. Ось що пише Вольф (Wolff, 46):

«Неміч, хвороби, навіть ув’язнення й пригноблення – це лише передвістя смерті, частина її спорядження. Будь-яка тінь і навіть темрява нагадують про цього жахливого царя. Усе наше життя минає у тіні смерті. Середньовічна приказка «у розквіті життя нас огортає смерть» напрочуд точно описує наше становище…».

Смерть панує, тому що накладає обмеження на життя. Як би ми не боролися з нею, рано чи пізно вона все одно нас наздожене. Мало хто з нас може планувати більш ніж на декілька десятиліть наперед. Ніхто не може загадувати на тисячу років наперед або хоча б на сто. Перед лицем неминучої смерті саме життя стає абсурдним і безглуздим, що складає головну тему філософії екзистенціалізму4. У повсякденному житті це призводить до безтурботності й гедонізму: «Будемо їсти, пити й веселитися, бо завтра помремо!»

Смерть панує ще й тому, що наповнює все наше життя страхом. Ми боїмося й самого моменту смерті, і того стану, у якому опинимося після неї. Цей страх дозволяє смерті володарювати, а нас тримає в рабстві впродовж усього життя, про що сказано в Євр. 2:15.

Б. Смерть – це ворог, який лякає

Страх смерті – це реальність. «Психологи й психіатри стверджують, що страх смерті властивий усім»; деякі навіть уважають, що це «інстинктивний корінь усіх інших страхів» («Thanatology», 92). За словами Кюблер-Росс, «смерть завжди залишається моторошною, страхітливою подією, і страх смерті притаманний усім, навіть якщо нам здається, що ми навчилися долати його на багатьох рівнях» (Kuebler-Ross, «Death», 5). В останні роки життя відомий гуманіст Корлісс Ламонт, який відкинув віру в Бога та в існування душі, висловився цілком тверезо: «Сьогодні, як ніколи, я відчуваю, наскільки все швидкоплинне. Якби тільки можна було зупинити час, хоча б на мить!.. Я прихильно ставлюся до всіх, хто прагне безсмертя. Шкода, що мрія про вічне життя нездійсненна» (Lamont, 19).

Чому люди бояться смерті? Ті, хто як Ламонт, заперечує життя після смерті, звичайно ж, бояться зникнення. Їх жахає думка про те, що їхня свідомість згасне назавжди, немов полум’я свічки. Інші скажуть, що їх лякає невідомість. Але, швидше за все, по-справжньому лякає людей якраз те, що їм відомо, тому що завдяки загальному одкровенню всі ми знаємо про існування Бога – Творця й Законодавця (Рим. 1:18–32; 2:14–15). Ми, грішники, знаємо, що заслуговуємо на смерть (Рим. 1:32), і в глибині душі усвідомлюємо істинність сказаного в Євр. 9:27: «…людям призначено вмерти один раз, потім же суд». Ось чому смерть така жахлива. Ми боїмося не стільки моменту смерті, скільки того, що настане після нього. Смерть – це двері, через які ми входимо в присутність праведного Судді. «Йому дамо звіт» (Євр. 4:13). «Жало ж смерти – то гріх» (1 Кор. 15:56). Страшно для грішників «упасти в руки Бога Живого!» (Євр. 10:31).

В. Смерть – підступний ворог

Люди бояться смерті й намагаються позбутися цього страху, але марно. Диявол має «владу смерти» (Євр. 2:14) й користується тим, що всім людям властивий цей страх, схиляє їх до хибних розв’язків проблеми. Грішники справді перебувають у неволі в страху смерті (Євр. 2:15) і потрапляють у заручники неправдивих уявлень про неї. Вони знаходять способи зображати смерть як щось добре й прекрасне, або, принаймні, як нормальну й природну частину життя. Подібно до мешканців Єрусалима за часів Ісаї, вони переконують себе, що цей обман урятує їх від смерті: «Заповіта ми склали зо смертю і з шеолом зробили умову. Як перейде той бич, мов вода заливна, то не прийде до нас, бо брехню ми зробили притулком своїм, і в брехні ми сховались!» (Іс. 28:15).

Яких форм може набувати союз зі смертю? На думку невіруючих, дарвінізм позбавляє смерть жала, перетворюючи її на еволюційну необхідність. Інші покладають марні надії на кріогенні технології, сподіваючись, що рано чи пізно вчені знайдуть панацею, «розморозять» їх і зцілять. Зиґмунд Фрейд уважав, що «страх смерті зазвичай буває викликаний почуттям провини» («Freud», 33). У цьому він дуже близький до істини. Але, погоджуючись із Фрейдом, сучасні невіруючі психотерапевти намагаються звільнити людей від цього страху, повністю відкидаючи концепції гріха й провини.

Інші ж намагаються зосередитися на «позитивному боці» смерті. За словами Кюблер-Росс, «для тих, хто намагається зрозуміти смерть, вона стає вкрай творчою силою. Роздуми про смерть і вивчення її стають джерелом найбільших духовних цінностей» (Kuebler-Ross, Growth, 1). Стверджуючи, що смерть надихає багато філософів, письменників, художників і музикантів, Кюблер-Росс наполягає на тому, що «зовсім не обов’язково сприймати смерть як щось катастрофічне й руйнівне; навпаки, її можна розглядати як одну з найбільш будівних, позитивних і творчих складових культури й життя» (там само, 2).

Подібні оманливі твердження ще частіше можна почути в контексті релігії й духовності. Віра в переселення душ тому така популярна на Заході, бо воно дозволяє переступити через смерть. У деяких окультних колах смерть уявляється бажаною подією – переходом на вищий ступінь буття. Саме в цьому полягає сутність спіритизму: «смерті немає; смерть не страшна; це лише двері, через які ми проходимо»5. Ми багато чуємо про так зване «життя після смерті», «посмертний досвід» і про випадки «виходу з тіла»; але, швидше за все, усе це підступи демонів, які в такий спосіб намагаються подати смерть як перехід у стан загального блаженства, незалежно від того, вірить людина в Бога чи ні. Такі випадки «присипляють розум, роблячи його несприйнятливим до суворої реальності смертного прокляття й останнього суду» (Albrecht, Alexander, 10).

За словами Вольфа, «християнству абсолютно не притаманне захоплення смертю» (Wolff, 45), і усі спроби укласти «заповіт зі смертю» – обман, приречений на невдачу. Бог так говорить про долю тих, хто шукає порятунку в брехні: «…і притулок брехні град понищить, а сховище води заллють! І заповіт ваш із смертю поламаний буде, а ваша умова з шеолом не втримається: як перейде нищівна кара, то вас вона стопче!» (Іс. 28:17–18).

За своєю природою смерть – не що інше, як прокляття і ворог роду людського. Навіть для віруючих смерть і перебування в безтілесному стані неприродні. Але християни знають те, чого не знає ніхто інший: смерть – це переможений ворог.

Г. Смерть – переможений ворог

Смерть панує над старим творінням, але як самозванець і узурпатор. Вона порушила нормальний стан речей, перевернувши світ із ніг на голову.

Але є й радісна звістка: узурпатор уже втрачає владу. Ісус Христос прийшов у наш світ, щоб битися з цим ворогом і перемогти його. Це роз’яснюється в Євр. 2:14–15: «А що діти стали спільниками тіла та крови, то й Він став учасником їхнім, щоб смертю знищити того, хто має владу смерти, цебто диявола, та визволити тих усіх, хто все життя страхом смерти тримався в неволі».

Смертю і воскресінням Ісус завдав смерті нищівний удар. У цьому сенсі смерть уже переможена. Воскреслий Христос підпорядкував Собі смерть і здатний звільнити її полонених (Лк. 4:18). Він вигукує: «Не лякайся! Я Перший і Останній, і Живий. І був Я мертвий, а ось Я Живий на вічні віки. І маю ключі Я від смерти й від аду» (Об. 1:17–18).

Смерть і воскресіння Ісуса створили притулок, де можна сховатися від смертельно пораненого ворога – смерті. Цим притулком стала Церква. Коли Петро сповідував, що Ісус – Христос, «Син Бога Живого», Ісус відповів: «І на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її» (Мт. 16:16–18). Скеля – це Сам Ісус, а сили адові – це сили смерті. Слова Христа нагадують про Божу обітницю в Іс. 28:16: «Тому Господь Бог сказав так: Оце поклав каменя Я на Сіоні, каменя випробуваного, наріжного, дорогого, міцно закладеного. Хто вірує в нього, не буде той засоромлений!». Цей камінь, на якому стоїть Церква, Бог пропонує як тверду основу – замість брехні й обману, у яких люди, що зневірилися, марно намагаються сховатися від нещадного бича смерті (Іс. 28:14–15). Сили смерті зметуть усю цю брехню й усіх тих, хто шукає в ній порятунок (Іс. 28:17–19); але ті, хто знайдуть притулок у Церкві, збудованій на камені, «не посоромляться». Вони вже поділяють перемогу Христа над смертю.

І хоча християни як і раніше вмирають і перебувають після смерті в безтілесному стані (окрім тих віруючих, які житимуть у момент Другого Пришестя), ми зустрічаємо смерть не зі страхом, а з упевненістю в обітниці Божій. Ми знаємо, що коли Христос повернеться на землю, відбудеться викупне воскресіння віруючих. І тоді смерть буде повністю знищена (1 Кор. 15:25–26) і кинута в озеро огняне (Об. 20:14).

Тому ті, хто, почувши Євангелію, приймають у своє серце Христа – Господа й Спасителя, звільняються від прокляття смерті й страху перед нею. У Книзі Дії 17:6 невіруючі солунські юдеї називають християн «тими, що світ сколотили». У якомусь сенсі ці юдеї мали рацію, але вони не бачили загальної картини того, що відбувається. Світ збурився ще тоді, коли в нього увійшов гріх, і почала панувати смерть. Проповідь Євангелії все ставить на свої місця, і ті, хто її приймає, один за іншим звільняються від «всесвітнього збурення».

Ось чому християни ставляться до смерті зовсім не так, як невіруючі, які як і раніше перебувають у неволі страху та брехні. Ми знаємо, що смерть – це ворог, але ворог переможений. Тому нам не треба її боятися, і в якомусь сенсі ми навіть можемо ставитися до неї позитивно. У 2 Кор. 5:1–8 Павло пояснює, що для віруючого позитивні аспекти смерті переважують негативні. Він згадує про те, що ми з побоюванням (в. 4) думаємо про те, що виявимося «нагими», тобто залишимося без тіла, перебуваючи в перехідному стані між смертю й воскресінням. Але він знає, що рано чи пізно віруючі зодягнуть нові тіла (в. 1–3) і що в перехідному стані наші душі перебуватимуть у присутності Господа Ісуса (в. 6–8). Тому ми навіть із радістю чекаємо смерті, уважаючи за краще «покинути дім тіла й мати дім у Господа» (в. 8). Ось чому Павло пише, що для нього «смерть – надбання» (Флп. 1:21). При цьому він висловлює бажання «померти та бути з Христом, бо це значно ліпше» (Флп. 1:23). Саме це означають слова Пс. 115:6: «Дорога в очах Господа смерть богобійних Його!» Справді, «блаженні ті мертві, хто… вмирає в Господі» (Об. 14:13).

Важливо зазначити, що таке позитивне ставлення до смерті може бути лише в християн. Ми робимо невіруючим ведмежу послугу, якщо зображаємо смерть як щось нормальне, природне й беззлобне. Тим, хто не приймає благодаті Христової, треба боятися смерті й суду, що йде за нею. Ми, звичайно ж, хочемо позбавити їх від цього страху, але треба чітко пояснювати, що звільнення можливе лише для тих, хто приймає Євангелію Христову й стає частиною Церкви, збудованої на камені.

Уся історія викуплення, від початку до кінця, є відповіддю Бога на проблему смерті – духовної, фізичної і вічної. Звершене Христом спасіння звільняє нас від покарання, влади і страху смерті. У цьому сутність християнства і слава Євангелії. Не можна позбавляти Євангелію її слави, помилково вважаючи переможеного ворога за старого друга.

Зміст цього розділу можна підсумувати словами Леона Морріса (L. Morris, Wages, 28):

«Вивчаючи Новий Завіт, не можна не звернути уваги на те, що смерть зображена в ньому як щось абсолютно чуже й жахливе, як ворог. Смерть – це не просто подія. Смерть – це стан, і вона тісно пов’язана з гріхом. Проте Новий Завіт не просто говорить про те, що смерть – це ворог, з яким людина не може впоратися; він відкриває нам, що смерть була переможена спокутною смертю Спасителя, що «смерть зруйнував смерть, і вивів на світло життя та нетління Євангелією» (2 Тим. 1:10). Це підстава нашої надії».

Примітки до розділу 11

1. Tillich, II:66–67. Практично такі ж погляди висловлює Еміль Бруннер (Brunner, Dogmatics II, 129).
2. Те, що в Єз. 18:4 і 18:20 вживається слово nephesh – «душа», дає підстави думати, що пророк говорить про смерть душі, а не тіла. Однак слово nephesh часто означає всю людину – і душу, і тіло, і саме в цьому значенні воно вжите тут. Фізична смерть – частина покарання, про яке говорить пророк.
3. Бог забрав дитину не за її власні гріхи, а за гріхи Давида.
4. Див. оповідання Жана-Поля Сартра «Стіна». 5. Див. книгу «Виклична підробка», написану колишнім медіумом (Raphael Gasson, The Challenging Counterfeit, 34–37, 64, 115).