У християнському богослов’ї зазвичай розрізняють первородний і особистий гріх. Про цю відмінність свідчить Рим. 5:14: «Та смерть панувала від Адама аж до Мойсея і над тими, хто не згрішив, подібно переступу Адама». Переступ Адама названо у цьому вірші словом parabasis – «порушення межі, відхилення від визначеного шляху або норми, злочин, прогріх». Адам порушив закон Божий (Бут. 2:17; 1 Ів. 3:4). Його переступ був добровільним, усвідомленим, обдуманим рішенням порушити Божу заповідь. У цьому й полягає сутність особистого гріха.

Але Павло говорить про те, що є й інший вид гріха, який відрізняється від переступу Адама. Не кожний гріх здійснюється добровільно й обдумано, і не кожен гріх можна назвати особистим. У Рим. 5:15 ідеться про гріх, яким усі згрішили в Адамі – представникові всього людства в еденському саду («через одного… всі згрішили» (Рим. 5:12). Цей гріх, а також його наслідки, називають первородним гріхом. У попередньому розділі ми говорили про наслідки (можливі й фактичні) гріха Адама, що передалися всьому людству. Як ми показали, згубні наслідки цього гріха були нейтралізовані викупленням в Ісусі Христі. Послідовна інтерпретація Рим. 5:12–19 неминуче вказує на те, що Христос уже усунув будь-які наслідки цього гріха. Тому прибічники Пелагія мали слушність у тому, що кожна дитина від народження має чисту, вільну й невинну духовну природу.

Головна тема цього розділу – особисті гріхи та їхні наслідки в житті тих, хто їх здійснює. Хоча ніхто не народжується в стані засудження й під прокляттям первородного гріха, усі, хто досягає віку відповідальності, здійснюють особисті гріхи. Саме ці гріхи накликають на людину засудження й нівечать її природу. Далі говоритимемо про природу цих гріхів.

I. ВІК ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

З Рим. 5:14 однозначно випливає, що в житті кожного є період, коли особистих гріхів не здійснюють, або, принаймні, людина не несе за них відповідальності. Період, про який ідеться, – дитинство. Це не означає, що діти ніколи й ні в чому не порушують Божих заповідей. Однак вони не несуть перед Богом відповідальності за ці порушення. Тому про дітей ми говоримо, що вони досягають не «віку гріха», а «віку відповідальності» за гріхи.

У якому саме віці на людину лягає відповідальність? Як визначити, досягла дитина цього віку чи ні? Цей вік визначається не календарем (він настає не в день десяти- чи, скажімо, дванадцятиліття), а духовним розвитком. В одному з попередніх розділів ішлося про чотири передумови гріха: існування закону, існування Бога-Творця, що дав закон, знання цього закону й свобода волі (розділ 7, частина III). Щоб визначити, чи досягла дитина віку відповідальності, необхідно передусім брати до уваги третій чинник: знання закону. Слід пам’ятати, що закон містить дві складові: заповіді для виконання й покарання за непослух. Доки дитина не розуміє, що, здійснюючи певні вчинки, вона порушує Божі заповіді, за які Бог обов’язково покарає, вона не несе перед Богом відповідальності за ці вчинки. Але коли дитина усвідомлює закон, на неї лягає відповідальність перед Богом; тобто за гріхи, які вона здійснює, на неї чекає вічне покарання.

Таке розуміння віку відповідальності базується на вченні апостола Павла в Рим. 4:15 і 7:9. У першому з цих віршів сказано: «Де ж немає закону, немає й переступу». Деякі види закону діють завжди й скрізь, навіть у серці людини (Рим. 1:18–32; 2:15). Тому слова Павла треба розуміти як «де немає усвідомлення закону». Тобто йдеться про ті випадки, коли незнання закону неминуче. Це стосується дітей (і людей із затримкою психічного розвитку), які ще не розуміють, що правила поведінки дані Богом (а не батьками й учителями), і не усвідомлюють, що порушення цих правил спричиняє вічне покарання. Див. Рим. 7:8б: «Бо без закону гріх мертвий».

У Рим. 7:9 сказано: «А я колись жив без Закону, але, коли прийшла заповідь, то гріх ожив». Судячи з усього, Павло мав на увазі настання віку відповідальності у своєму житті. При цьому апостол пояснює, коли цей вік настає в кожної людини. Фраза «я колись жив без Закона» стосується дитинства, віку невинності, коли дитина перебуває в первородній благодаті (Рим. 5:12–19), ще не розуміючи, що це означає – жити у світі, підпорядкованому законам Творця. Слова «без закону» зовсім не означають, що в дитини немає ніякого знання про закон, – діти ще в ранньому віці спроможні завчити Десять Заповідей і те, що порушувати їх не можна. Ідеться про вік, у якому дитина ще не усвідомлює зв’язку між законом і Богом, а також між порушенням закону й вічним покаранням. Доки цей час ще не настав, дитина ще «жива» в тому сенсі, що її душа не мертва в гріху (Еф. 2:1) і на неї не поширюється покарання другої смерті (Об. 21:8).

Але далі Павло пише, що «коли прийшла заповідь» – тобто коли він усвідомив, що заповіді дані Богом і за їх порушення буде вічне покарання, – «то гріх ожив» у його серці – тобто реальність гріха стала очевидною. «А я вмер», – пише про себе апостол. Тому завершення віку невинності супроводжується смертю. Дитина вмирає у своїх гріхах, і на неї накладається заслужене покарання.

Для того щоб зрозуміти, коли дитина досягає цього віку, треба уважно спостерігати за її духовним розвитком, супроводжуючи спостереження молитвою.

II. ПРОВИНА ГРІШНИКА

Тепер перейдемо до головного питання цього розділу: якими наслідками обертається особистий гріх для самого грішника? Що відбувається з тими, хто грішить проти Бога? Яку проблему накликають на грішника його гріхи?

На початку 60-х років, коли я вчився в семінарії, одного разу я готував домашнє завдання з гомілетики, і мене раптом осяяла думка, що означають завершальні слова християнського гімну «Скеля віків». У цьому гімні оспівується спасительна сила Крові Христової: «Від гріха подвійне визволення; від провини гріха й сили Ти мене звільни». (Або, як співають в іншій версії, «від гніву спаси й від скверни очисти мене».) Уперше я усвідомив, що спасіння має два аспекти. Спасіння – це «подвійне визволення». Я також зрозумів, хоча в пісні таких слів немає, що Бог спасає нас від «подвійної біди». Відтоді я часто використовую ці терміни, щоб пояснити гріх і спасіння.

«Подвійна біда», про яку йдеться в цьому гімні, – це провина й сила гріха. В іншій версії використовуються слова «гнів» і «скверна». Інакше кажучи, гріхи роблять нас винними; ми опиняємося в такому становищі перед Богом і Його законом, що на нас обрушується Божий гнів. У цьому полягає юридичний аспект проблеми. А ще гріхи торкаються нашої людської природи, обертаючись духовною хворобою й духовною зіпсованістю. Це другий аспект «подвійної біди» – втрата духовного здоров’я. У цьому розділі поговоримо про перший аспект, у наступному розділі – про другий.

Грішній людині дуже важко визнати реальність своїх гріхів. Неспасенний грішник уперто заперечує свою провину й відповідальність за скоєні гріхи. Слова на зразок «лукавий попутав», сказані у виправдання – жартома чи серйозно (Бут. 3:13), – яскравий приклад властивого людині бажання звинуватити у своїх гріхах когось іншого (Бут. 3:12). Інша популярна відмовка – «я лишень людина»; ніби скінченна людська природа й свобода волі передбачають не просто можливість, але й неминучість гріха. Чому багато хто сьогодні заперечує поняття особистої провини? Як уже пояснювалося, сама концепція гріха припускає існування закону, що своєю чергою має на увазі існування трансцендентного Бога-Творця. Поняття гріха також припускає свободу волі. Але всі ці передумови постійно ставлять під сумнів. Сучасний світ найчастіше їх заперечує. На зміну Богу-Творцеві прийшла сліпа еволюція, а світський детермінізм у всіх його проявах служить виправданням антигромадської поведінки. Приміром, дехто стверджує, що така поведінка – результат психологічної травми, отриманої в дитинстві, або якихось інших несприятливих життєвих обставин. Тому людей не можна називати грішниками; їх можна тільки пошкодувати як жертв. Інші пояснюють відхилення в поведінці генетичними дефектами або психічними розладами. Ось звідки беруться «природжені» вбивці, алкоголіки, гомосексуалісти й перелюбники.

Але якщо ми дотримуємося біблійного світогляду, то перед нами неминуче постає реальність особистого гріха й особистої провини. Біблія ясно вчить, що є Бог-Творець, який дав людям закони й свободу волі. З урахуванням цих чинників доводиться визнати, що гріх робить нас винними.

Концепція провини має сенс лише в контексті закону. Провина – це стан, викликаний усвідомленим порушенням закону, що спричиняє покарання. На того, хто переступає даний Богом закон (а сутність гріха полягає саме в беззаконні), лягає провина. Це означає, що грішник перебуває під засудженням закону й повинен понести відповідне покарання. За словами Коліна Брауна, «провина – це юридичний термін, що передбачає кримінальну відповідальніфсть і покарання згідно з рішенням суду – людського чи Божого» (Colin Brown, «Guilt,» 137).

Провина – це порушення Божого закону, а не внутрішній, суб’єктивний стан. Інакше кажучи, провина й відчуття провини – не одне й те ж. Жорстоке серце грішника може й не відчувати ніякої провини, проте на ньому лежить величезний тягар провини перед Богом – Творцем і Суддею.

У Святому Письмі міститься абсолютно ясне вчення про провину. У Як. 2:10 сказано: «Бо хто всього Закона виконує, а згрішить в одному, той винним у всьому стає». Тут використовується грецьке слово enochos – юридичний термін, «винний, що заслуговує покарання». Це ж саме слово чотири рази вживається в Мт. 5:21–22, наприклад: «Кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові».

У Рим. 3:19 сказано, що «увесь світ винний Богові». Грецьке слово hypodikos означає «підсудний або той, що заслуговує покарання, такий, що несе відповідальність, спричиняє наслідки». У деяких перекладах використовується вислів «відповідальний перед Богом», проте це не повністю передає значення hypodikos, оскільки саме слово «відповідальний» не вказує на те, ідеться про хорошу людину чи про погану. Його значення зводиться до того, що доведеться відповідати за свої вчинки, хороші чи погані. Насправді ж, слово hypodikos означає того, хто вчинив зло й приведений до суду, щоб понести відповідальність. Як зазначає Кренфілд, цим словом передається образ «тих, хто сидить перед Богом на лаві підсудних. Їхня провина безсумнівно доведена, і тепер вони чекають на вирок» (Cranfield, I: 197, див. також: Maurer, 557–558).

Інше слово, що означає провину грішника, – opheilo. Воно перекладається як «бути зобов’язаним, мати заборгованість». Один із іменників, утворених від цього дієслова, використовується в Мт. 6:12 як синонім до слова «гріх»: «І прости нам провини наші». Інший іменник – opheiletes («боржник») – використовується в Лк. 13:4, де він означає винних грішників, що заслужили покарання (див. в. 2). Ці слова неодноразово вживаються в притчі про немилосердного раба (Мт. 18:23–35). Образ боргової в’язниці в цій притчі вказує на те, що гріх робить нас боржниками Бога; і наш борг – вічне покарання в пеклі.

Поняття провини пов’язане також із такими біблійними концепціями, як гнів, суд, покарання й засудження. Ці юридичні терміни передають сутність того, що закон накладає на його порушників.

Первородна благодать скасовує провину, яку накликав на все людство гріх Адама. Тому кожен стає винним через власні гріхи, і більше не через чиї. Біблійне вчення про особисту відповідальність міститься в таких текстах, як: Єр. 17:10; Єз. 18:4, 20; Рим. 14:2; Об. 2:23.

III. ПРИРОДА ЛЮДИНИ ВРАЖЕНА ГРІХОМ

Друга частина «подвійної біди» полягає в тому, що природа людини вражена гріхом. Інакше кажучи, гріх впливає не лише на наші об’єктивні стосунки з Богом і Його законом, але й торкається нас особисто, на суб’єктивному рівні. Результатом стає духовна неміч, через яку нам набагато складніше чинити опір спокусам. Дух грішника вражений хворобою; його серце зіпсоване злом.

Багато хто з різних причин заперечує реальність духовної зіпсованості. Деякі стверджують, що грішними можуть бути тільки вчинки, а не люди. Такий погляд зазвичай ототожнюється з пелагіанством, хоча далеко не завжди відповідає пелагіанським уявленням про первородний гріх. Проте ми відкидаємо подібну думку, тому що вона суперечить біблійному вченню, як ми покажемо нижче. Мав слушність Басуелл, який сказав: «Нам доведеться засвоїти дуже складний урок: гріх виявляється не лише в наших учинках, але й у тому, хто ми. Гріх (у вигляді духовного розпаду) проник у саме наше єство» (Buswell, I:286).

Інші заперечують реальність духовної зіпсованості, тому що сприймають її виключно як спадщину первородного гріха Адама (погляд, якого дотримуються прибічники часткового пелагіанства й вчення Августина). Проте духовна зіпсованість далеко не обов’язково ототожнюється з природженим наслідком гріха Адама. Особисто я з цією думкою не згоден, оскільки Біблія вчить, що первородна благодать покрила всі можливі наслідки гріха Адама (див. попередній розділ). Тому, враховуючи те, що Біблія називає грішників злими, ми можемо тільки припустити, що внутрішня зіпсованість настає в результаті наших особистих гріхів. У цьому я погоджуюся з Лардом, який пише: «Отже, я відкидаю думку про те, що гріх Адама хоч якимось чином вплинув на дух його нащадків» (Lard, 177–178). Гріх Адама спричиняє фізичну смерть, але «наш дух уражений нашим особистим гріхом». Духовна смерть нащадків Адама «викликана їхніми особистими гріхами, і лише ці гріхи призводять до духовної зіпсованості».

Деякі також заперечують зіпсованість людини з тієї причини, що не розуміють відмінності між частковою та повною гріховністю. (Про це поговоримо в наступному розділі.) Такий погляд базується на припущенні, що духовна зіпсованість еквівалентна повній зіпсованості (чи повній гріховності). Але це припущення хибне. Я стверджую, що духовна природа грішника вражена його особистими гріхами, але вражена лише частково, а не повністю.

А. Біблійне вчення про гріховність людини

У Біблії на цю тему сказано багато, і вчення це цілком зрозуміле. Писання вчить не лише про те, що грішник винен перед Божим законом, але й про те, що природа грішника, його внутрішнє «я» вражене гріхом. Гріх – смертельна хвороба душі. Грішачи, ми не перестаємо бути людьми. Але гріх уражає нашу душу подібно до того, як хвороба вражає тіло.

Ісус мав на увазі саме це, порівнюючи людей із деревами, а вчинки – з плодами. «Так ото родить добрі плоди кожне дерево добре, а дерево зле плоди родить лихі» (Мт. 7:17). Ідеться не лише про гнилі плоди, тобто гріховні вчинки, але й про зіпсоване дерево – саму людину. Називаючи дерево, тобто людину, «злою», Христос використовує слово – «гнилий, смердючий, такий, що розклався, зношений, поганий, непридатний до вживання».

У Мт. 12:33 Ісус висловлює подібну думку, а в 12:34–35 додає: «Роде зміїний! Як ви можете мовити добре, бувши злі? Бо чим серце наповнене, те говорять уста. Добра людина з доброго скарбу добре виносить, а лукава людина зо скарбу лихого виносить лихе» (див. Лк. 6:45). Ісус говорить про злих людей, у яких злі серця. Тут Він чотири рази вживає слово poneros – «злий, порочний, поганий, ниций, розбещений».

Цим самим словом Ісус описує людей і в інших випадках (наприклад, Мт. 5:39, 45; 7:11). Апостол Павло також означає цим словом не лише злі вчинки, але й тих, хто їх здійснює. У 2 Сол. 3:2 він просить молитися за нього: «…і щоб ми визволилися від злих та лукавих людей». У 2 Тим. 3:13 апостол пише: «А люди лихі та дурисвіти матимуть успіх у злому, зводячи й зведені бувши». Див. також Дії 17:5; 1 Кор. 5:13. У багатьох інших уривках Писання це слово використовується стосовно демонів, або злих духів, а також самого диявола («лукавий» у Мт. 5:37; 13:19, 38; Ів. 17:15; Еф. 6:16).

Біблія навчає, що грішники мають порочну сутність, і даремно це заперечувати.

У багатьох інших текстах для опису духовної зіпсованості використовуються аналогії з фізичною хворобою. В Іс. 1:5–6 пророк описує загальний стан Ізраїля так: «Хвора ваша вся голова, і все серце боляще… Від підошви ноги й аж до голови нема цілого місця на ньому: рани й ґудзі, та свіжі порази невичавлені, і не позав’язувані, і оливою не порозм’якшувані…». Ці образи передають духовний стан ізраїльського народу. В інших уривках говориться про сліпоту, яка означає, що серця людей закриті для Бога й істини (Мт. 15:14; 23:16–26; 2 Кор. 4:4; 2 Петр. 1:19; Об. 3:17).

У Біблії також згадується помутніння (у духовному сенсі) розуму грішників. Грішники «запаморочені розумом» (Еф. 4:18), «люди зіпсутого розуму» (2 Тим. 3:8). Серце людини (яке в Писанні має те ж саме значення, що й душа, або дух, і охоплює всю повноту духовної природи людини) зіпсоване гріхом. «Кожен із вас ось іде за упертістю лютого серця свого…» (Єр. 16: 12). «Людське серце найлукавіше над все та невигойне…» (Єр. 17:9). У Єз. 36:26 згадується, що в грішника «серце кам’яне», а Павло вчить, що серця грішників запеклі (Еф. 4:18; див. Рим. 1:21). У Біблії сказано також, що грішники – «люди з необрізаним серцем» (Дії 7:51). Див. Мт. 12:34; 15:17–18; Лк. 6:45.

Грішники слабкі й безпомічні (Рим. 5:6); вони перебувають у полоні в диявола (Кол. 1:13; 2 Тим. 2:26) і в рабстві гріха (Рим. 6:6, 16–20). Їхнє становище настільки серйозне, що Біблія говорить про смерть: «І вас, що мертві були через ваші провини й гріхи» (Еф. 2:1, 5; див. Кол. 2:13). Павло пише, що вдова, яка любить розкоші, «живою померла» (1 Тим. 5:6; див. Лк. 15:24, 32). Юда у своєму Посланні використовує при описі грішників слова «двічі померлі» (Юд. 12). Духовна смерть означає відділення душі від Бога й несприйнятливість до всього, що походить від Бога.

Отже, розглядаючи біблійне вчення про зіпсованість природи грішника, ми поки що говорили лише про хворобу душі, або духа. Але в Біблії сказано також, що гріх духовно вражає й тіло грішника. Тіло не лише схильне до фізичної смерті – прокляття, що прийшло за гріхом Адама. У тілі живе гріх, бушують гріховні пожадливості й пристрасті. Дія цього «закону гріха й смерті» (Рим. 8:2) виявляється в усьому тілі й впливає на душу, затягуючи її в гріх і рабство.

Вивчаючи Послання до римлян, особливо розділи 6–8, доходжу висновку про помилковість поширеної думки щодо значення, у якому Павло використовує слово «тіло» (sarx). Зазвичай уважають, що «тіло» тут означає всю людину (і фізичне тіло, і дух), що перебуває в рабстві гріха. Проте мені видається правильнішою інтерпретація, згідно з якою гріховне «тіло» – це лише тіло. Але ця гріховність тіла – стан не природжений, а надбаний. Він настає в результаті особистого гріха й припиниться лише тоді, коли тіло отримає викуплення через воскресіння, і не раніше (Рим. 8:23). (Див. Cottrell, Romans, I: 372–377, 393–395, 401–402, 426–428, 445–454).

Павло пише, що гріх «живе» в тілі (Рим. 7:17–20). Захопивши тіло, гріх використовує його як штаб-квартиру. Тіло заражене гріхом, тому Павло називає його «тілом гріховним» (Рим. 6:6). Поневолене гріхом тіло служить плацдармом для всіляких спокус і пожадливостей. Грішник живе «за тілом», тобто ним керують бажання тіла. Він уважає, що важливіше від них нічого немає, і що їх задоволення не повинне мати ніяких моральних обмежень. Тому фізичне тіло – «тіло смерті» (Рим. 7:24) не лише у фізичному, але й у духовному сенсі.

То за своєю природою людина хороша чи погана? Відповідь: людина була створена хорошою (Бут. 1:31), і завдяки первородній благодаті всі народжуються хорошими. Але, піддавшись спокусам і грішачи, кожен із нас стає зіпсованим. І тоді ми потрапляємо в замкнуте коло. Гріховна природа виявляє себе в тому, що ми грішимо знову і знову (Мт. 7:17; 12:33–35; 15:18–19; Лк. 6:45).

Б. Питання повної гріховності

Отже, ми бачимо, що Святе Письмо вчить, що природа людини гріховна, зіпсована, пошкоджена. Гріховність нашої природи – результат наших власних гріхів, оскільки завдяки первородній благодаті ми не успадковуємо ні провини, ні зіпсованості Адама (див. попередній розділ).

Треба також відповісти на запитання про те, якою є набута гріховність: повною чи частковою. Багато хто вірить у повну гріховність людини, хоча зазвичай услід за Августином розуміють її як один із аспектів первородного гріха. Але ми вважаємо, що гріховність людини завжди набута й часткова і ніколи не буває повною. У цьому розділі розглянемо доктрину повної зіпсованості й наведемо приклади, які спростовують її.

На думку послідовників Августина (зокрема кальвіністів), повна гріховність зовсім не означає, що грішник зіпсований гріхом на всі 100 % або що він зіпсований настільки, наскільки це тільки можливо. Учення про повну гріховність не означає й того, що будь-який учинок і будь-яке бажання грішника – зло. Навіть цілковито зіпсована людина здатна здійснювати вчинки, які зовні виглядають добрими.

Доктрина повної гріховності передусім означає, що людина в усій своїй повноті вражена гріхом. Зіпсовані всі аспекти людської природи, також і розум та воля. А оскільки розум його помутнів, грішник не здатний зрозуміти справжнього сенсу Божого одкровення, зокрема біблійного. Оскільки воля грішника також уражена гріхом, він не може здійснювати істинно добрі справи, які за внутрішнім своїм змістом були би Богові до вподоби. Саме в цьому полягає сутність доктрини повної гріховності – у вченні про поневолення волі.

Найважливіший наслідок цього поневолення виявляється в тому, що грішники абсолютно неспроможні сприйняти Благої Звістки й звернутися до Бога з вірою й покаянням. За словами Беркхофа, грішник «не може, відмовившись від своєї природженої схильності до гріха й егоїзму, полюбити Бога; не може навіть зробити першого кроку в цьому напрямі» (Berkhof, 247). Доктрина повної гріховності зводиться саме до цієї повної неспроможності грішника навернутися до Бога. Оскільки грішник нездатний увірувати в Євангелію з власної волі, вірі має передувати відродження. Відродження і віра – дар Божий, у якому немає абсолютно жодної участі грішника. Цей дар не залежить від якихось умов; Бог дає його тому, кому захоче.

Інакше кажучи, доктрина повної гріховності лежить в основі «п’яти пунктів» кальвінізму. Англійською мовою цю доктрину позначають акровіршем TULIP («тюльпан»). Перший догмат – повна гріховність (T – total depravity): унаслідок гріха Адама все людство перебуває в повній гріховності. Це означає, що Бог Сам вирішує, хто буде спасенний, і рішення це ухвалюється ще до створення світу. У цьому й полягає другий догмат – безумовне обрання (U – unconditional election). Точно знаючи, скільки людей отримає спасіння, Бог обмежив страждання Спасителя викупленням лише вибраних. Про це свідчить третій догмат – часткове викуплення (L – limited atonement). Четвертий пункт – непереможна благодать (I – irresistible grace). Цей догмат є логічним наслідком першого й другого. Якщо грішники абсолютно неспроможні увірувати самостійно, то Бог має подарувати віру тим, кого передбачив на спасіння, і опиратися цьому неможливо. Останній пункт – стійкість святих (P – perseverance of the saints): Бог обіцяє, що ті, хто отримав дар віри, уже ніколи його не втратять. Тому принцип «спасенний раз – спасенний назавжди» неминуче випливає з вчення про повну гріховність.

Отже, ми бачимо, що все впирається в доктрину повної гріховності. Якщо вона істинна, то вся система кальвінізму теж правильна. Якщо ж доктрина повної гріховності помилкова, то помилкова й уся система. Я наполягаю на тому, що ця доктрина помилкова. Біблія не містить вчення про повну гріховність людини – природжену чи надбану. Варто особливо наголосити: Біблія зовсім не вчить, що грішник абсолютно неспроможний увірувати в Євангелію і, навернувшись до Бога, отримати спасіння.

Прибічники доктрини повної гріховності вказують на те, що в багатьох біблійних текстах говориться про лукаве серце й духовну смерть людини (наприклад, Єр. 17:9; Еф. 2:1, 5). У попередніх розділах ми вже розглянули ці уривки й дійшли висновку, що занепала людина справді гріховна. Проте це зовсім не означає, що доктрина повної гріховності істинна. Крім того, не можна стверджувати, що духовна смерть – це те ж саме, що й повна гріховність. Перш ніж давати апріорне тлумачення духовній смерті, треба з’ясувати, що сказано про неї в Біблії. Як ми побачимо далі, у Кол. 2:12–13 говориться про те, що духовно мертва людина здатна увірувати в Євангелію.

На думку прибічників доктрини повної гріховності, Святе Письмо нібито вчить, що грішники абсолютно нездатні чинити добрі справи. При цьому цитують Мт. 7:18: «Не може… дерево зле плодів добрих родити». Так, це правда, але в Мт. 12:33 Ісус говорить: «Або виростіть дерево добре, то й плід його добрий, або виростіть дерево зле, то й плід його злий». Ці слова напучення, звернені до людей, передбачають, що грішник сам ухвалює рішення про те, яким деревом бути – хорошим або поганим. І хоча сам грішник себе змінити не може, він може довіритися Богові. І Бог перетворить погане дерево на хороше. Але хіба в Рим. 8:7–8 не сказано, що «думка-бо тілесна ворожнеча на Бога, бо не кориться Законові Божому, та й не може»? Чи не йдеться тут про «повну нездатність» увірувати в Євангелію? Звичайно ж, ні. З контексту ясно видно, що в цих віршах говориться про нездатність грішника виконувати закон, а не прийняти Євангелію. Людина, в житті якої панує тіло, неспроможна виконати жодної із заповідей закону як належить – як того вимагає Бог. Невіруючий не може догодити Богові, намагаючись виконати закон. Але в цьому уривку зовсім не сказано, що грішник не може прийняти Євангелії або що він не здатний силою Євангелії змінити тілесні думки на духовні. З інших текстів ясно видно, що грішники спроможні прийняти Євангелію, увірувавши й розкаявшись, і саме цього Бог чекає від них (Мт. 23:37; Ів. 3:16; Рим. 1:17; Об. 22:17).

Але хіба Ісус не говорив: «До Мене прибути не може ніхто, як не буде йому від Отця дане те» (Ів. 6:44)? Звичайно ж, говорив; але заклик Отця звернений до всіх, і грішник може його відкинути – усупереч думці кальвіністів, які вважають, що Бог закликає до спасіння лише наперед визначених і опиратися цьому заклику неможливо. Сила Євангелії притягує до Ісуса всіх (Рим. 1:16; 10:17; 2 Сол. 2:14; Євр. 4:12), але приймають Євангелію лише деякі (Мт. 23:37). Ісус Сам говорив про заклик, звернений до всього людства: «І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну» (Ів. 12:32). Ті, хто заперечує, що Слово Боже володіє силою притягувати до Христа всіх грішників, відкидають саму мету писемного одкровення, призначеного для грішників. Євангелія – це Блага Звістка, призначена для спасіння грішників і зрозуміла їм. Іван зазначає мету написання своєї Євангелії: «Щоб ви ввірували, що Ісус є Христос, Божий Син» (Ів. 20:31). Апостол не просто так писав ці слова.

Але хіба в Новому Завіті не сказано, що віра й покаяння – Божі дари? Хіба з цього не випливає, що грішник не здатний увірувати й розкаятися? Справді, у деяких біблійних текстах вживаються подібні вислови, але в них не йдеться про непереможну спасительну благодать, яку Бог дає жертвам повної гріховності. У Дії 5:31 і 11:18 сказано, що Бог дарував покаяння Ізраїлю і язичникам. Але це лише означає, що через проповідь Євангелії Бог дав цим двом групам людей (а не окремим людям) можливість віри й покаяння. Саме так треба розуміти Флп. 1:29 і 2 Тим. 2:25, хоча в другому тексті взагалі не йдеться про покаяння, що відбувається при наверненні в християнство.

У деяких віршах, які наводять для підтвердження вчення про віру як дар, узагалі не згадується про спасительну віру. В Рим. 12:3 ідеться про те, що кожному християнинові Бог дав духовний дар, що відповідає вірі цього християнина (Cottrell, Romans, 2:319–321). У 1 Кор. 12:9 говориться про віру, здатну творити чудеса. Ця здатність – дар Святого Духа (див. 1 Кор. 13:2). У Гал. 5:22 мається на увазі вірність – віддане слідування за Христом.

На підставі помилкового тлумачення Еф. 2:8 деякі вважають, що в цьому тексті віру названо Божим даром. «Бо благодаттю ви спасенні через віру, і це не від вас, дар Божий». Але таке тлумачення суперечить правилам граматики давньогрецької мови. Грецьке слово «віра» (pistis) – іменник жіночого роду, а «це» (touto) – займенник середнього роду. Якби цей займенник стосувався іменника «віра», він теж був би жіночого роду. (У грецькому тексті взагалі немає іменника, що стосується займенника «це».) Насправді з цього вірша випливає, що віра – це не дар, оскільки проводиться чітка відмінність між благодаттю і вірою. Ми спасенні благодаттю, і спасає нас Бог. Але приймаємо ми спасіння вірою. Віра – це те, що залежить від нас, тому її не треба ототожнювати з благодаттю. Віра – це не дар благодаті й не результат відродження. Віра – це відповідь на благодать; віра завжди передує відродженню.

Те, що віра передує відродженню, як передумова останнього, підкреслюється і в Кол. 2:12: «Ви були з Ним поховані у хрищенні, у Ньому ви й разом воскресли через віру в силу Бога». Слова «разом воскресли» означає відродження (див. в. 13: «оживив разом із Ним»). Віра – це засіб досягнення відродження; ми «разом воскресли через віру». Під дією сили Євангелії духовно мертвий грішник самостійно ухвалює рішення увірувати; і тільки після цього відбувається його духовне відродження. Див. Еф. 1:13–14, де слова «почули» й «увірували» мають дієслівну форму аористів, які означають дії, що передують тому, що передається головним дієсловом, – «запечатані» Святим Духом (див. також Дії 5:32; 15:7–9; 16:30; 1 Петр. 1:22).

Отже, ми бачимо, що доктрина повної гріховності позбавлена біблійної основи. Прибічники вчення Августина при осмисленні процесу спасіння обирають неправильну точку відліку. Вони розпочинають із абстрактного визначення й опису гріха загалом, додаючи в цей опис сформульовану a priori концепцію про те, що може й чого не може робити грішник. Потім увесь процес спасіння підганяють під цю апріорну концепцію. Набагато коректніше розпочати з біблійного опису самого спасіння й визначити межі гріховності людини, спираючись на цей опис. Не можна вирішувати, що може й чого не може робити грішник, не з’ясувавши, що сказано в Біблії про його роль у процесі спасіння.

IV. ОБРАЗ БОЖИЙ У ГРІШНИКУ ПОШКОДЖЕНО

Нарешті, розглянемо твердження про те, що гріх спотворює в нас образ Божий. Наскільки воно справедливе? Усупереч тим, хто вважає, що образ Божий у людині повністю знищений гріхом, Біблія вчить, що грішники (тобто всі люди) певним чином, як і раніше, несуть у собі образ Божий (див. Бут. 5:1–3; 9:6; Дії 17:28; 1 Кор. 11:7; Як. 3:9). Проте в Писанні також згадується і про те, що спасіння пов’язане з відновленням цього образу (Еф. 4:22–24; Кол. 3:9–10). Як це пояснити?

Ми вже говорили про те, що образ Божий містить форму і зміст. Форма образу – це особистісні атрибути, особливо здатність до спілкування з Богом. Цей аспект образу Божого гріхом не ушкоджений. Навіть будучи грішниками, ми все одно не перестаємо бути людьми. Ми все ще володіємо всіма особистісними атрибутами, зокрема й здатністю спілкуватися з Богом на особистому рівні.

Але гріх дуже сильно спотворив зміст образу. До гріхопадіння образ Божий у людині означав істинне знання про Бога й святість, подібну до Божої. Але гріх замінює істинне знання неправдою, а святість – порочністю.

Коли образ Божий спотворюється, порушуються й ті стосунки, для яких ми були створені. До гріхопадіння людина панувала над землею. Земля й усе, що на ній, мали служити нам. Але під владою гріха ми втратили владу над творінням. Ми потрапили в рабство бездушного творіння й обставин цього світу. Грішники – раби таких речей, як алкоголь, наркотики, гроші, секс і час. Речі, яким призначалося бути нашими друзями й слугами, стали нашими ворогами.

У результаті людина втратила належне їй місце у всесвіті. Первинний порядок мав такий вигляд:

Бог

↓

Людина

↓

Світ

Але, бунтуючи проти Бога, ми намагаємося пробитися вгору в цій ієрархії, підносячи себе до рівня Бога й заперечуючи Його владу над нами. Однак гріх виконує протилежну дію. Замість того щоб перенести нас на вищий рівень, він тягне нас на саме дно. Ми, грішники, підвладні тепер не лише Богові-Вседержителю, але й самому світу.

Бог

↓